1 січня 2011 року правочини, укладені з метою, суперечною інтересам держави та суспільства, було виключено з кола нікчемних правочинів і віднесено до оспорюваних.
14 листопада 2012 року Вищим адміністративним судом України було ухвалено постанову у справі № К/9991/50772/12, яку сьогодні більшість правників розглядає як знакову щодо вирішення проблеми наявності у податківців можливості самостійно кваліфікувати договори, що суперечать інтересам держави і суспільства, як нікчемні. А саме було визначено, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз’яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків у податкових деклараціях.
Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів із позовами про стягнення в дохід держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність [1].
Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо удосконалення деяких податкових норм» від 24.05.2012 № 4834-VI в абз. 3 п. 140.2 ст. 140 Податкового кодексу України слова «як такого, що порушує публічний порядок, є фіктивним» були виключені з 1 липня 2012 року. Починаючи з вказаної дати, перерахунок доходів і витрат (балансової вартості основних засобів) повинен проводитися сторонами договору у звітному періоді (періодах), в якому витрати та доходи (балансова вартість основних засобів) за правочином, визнаним недійсним, були враховані в обліку сторони правочину, у разі визнання судом правочину недійсним з будь-яких підстав, а не лише з підстави порушення ним публічного порядку, його фіктивності.

Проблема визначення місця проживання дитини все частіше постає у випадках не тільки окремого проживання матері та батька дитини, а й окремого проживання самої дитини від батьків. Зі змісту ч. 1 ст. 29 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) можна дійти висновку, що місце проживання включає в себе постійне, переважне або тимчасове місце проживання. Варто розрізняти поняття «право на житло», «право на житлову площу» і «право на проживання з батьками». Перше поняття є державно-правовою категорією, а також суб’єктивним конституційним правом. Друге поняття є цивільно-правовою категорією. Останнє стосується більшою мірою сфери сімейного права. Але неможливо розглядати їх окремо один від одного.
Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (ст. 3), на відміну від ЦК, розрізняє «місце проживання» і «місце перебування», виходячи зі строків перебування особи в певному місці.
Крім того, законодавчо хоча й закріп­лені норми не тільки про постійне, але і про переважне та тимчасове місце проживання, однак здебільшого правові наслідки пов’язуються саме з постійним місцем проживання, тобто з місцем реєстрації (прописки).
До 2001 року юридичне підтвердження постійного місця проживання фізичної особи регулювалось інститутом прописки.
Конституційний Суд України у рішенні від 14.11.2001 № 15-рп/2001 визначив, що не є неконституційним припис п.п. 1 п. 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.1994 № 700, щодо прописки (виписки), згідно з яким паспортна служба органів внутрішніх справ застосовувала як загальне правило дозвільний порядок вибору особою місця проживання.
Це рішення стало підставою для внесення змін до низки законів та передумовою появи Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».
У результаті законодавчих змін прописка, що мала дозвільний характер, була замінена на реєстрацію та облік громадян за обраним ними місцем проживання, яка має повідомний характер.

Наділення нотаріусів Іспанії повноваженнями щодо посвідчення факту укладення шлюбу пов’язане з реформою цивільного законодавства в Іспанії, яка тривала більше десяти років. Реформа мала на меті модернізувати законодавство та пристосувати його до вимог сучасного суспільства з розвиненою економікою і складною соціальною системою, особливо це стосується особистих і сімейних питань. Результатом цієї реформи було прий­няття Закону Іспанії «Про добровільну юрисдикцію» від 07.07.2015 № 15/2015, яким відповідно були внесені зміни до Цивільного кодексу Іспанії та Цивільного процесуального кодексу Іспанії.
Закон Іспанії «Про добровільну юрисдикцію» (далі — Закон) розмежовує провадження у сфері добровільної юрисдикції від проваджень у сфері судової юрисдикції, де є спір між сторонами, визнаючи її концептуальну автономію в групі цивільних проваджень, які законодавчо віднесені до компетенції судів. У сфері сімейного права Іспанії Закон визначив, що окремі акти і провадження можуть бути винесеними за межі судової юрисдикції, і надав повноваження щодо їх розгляду кваліфікованим державним службовцям, серед яких є й нотаріуси. До таких проваджень добровільної юрисдикції Закон відносить справи, що передують укладенню шлюбів, безпосередньо укладення шлюбів, поділ майна і розлучення за взаємною згодою подружжя, коли подружжя не має неповнолітніх не емансипованих дітей або дітей, дієздатність яких обмежена, і які залежать від своїх батьків.

Питання укладення шлюбів в Іспанії регулюється, зокрема, статтями 47, 48, 51, 57, 60
і 65 Цивільного кодексу Іспанії (далі — ЦКІ), статтями 58, 58 прим, 60, 61 Закону Іспанії «Про цивільний реєстр» від 21.07.2011 № 20/2011, статтями 49, 51 і 52 Закону Іспанії «Про нотаріат» від 28.05.1862 (зі змінами), статтями 240 та 248 Регламенту Цивільного реєстру 1958 року, Законом Іспанії «Про добровільну юрисдикцію» від 07.07.2015 № 15/2015. Варто зауважити, що останнім Законом з липня 2015 року було внесено зміни до вищезазначених нормативних актів.

Представники органів місцевого самоврядування завжди відігравали важливу роль у розв’язуванні життєвих питань, що стосувались громадян відповідного населеного пункту. Свого значення вони не втратили й нині. Так, у ст. 37 Закону України «Про нотаріат» зазначено, що в сільських населених пунктах уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування вчиняють такі нотаріальні дії: вживають заходів щодо охорони спадкового майна; посвідчують заповіти (крім секретних); видають дублікати посвідчених ними документів; засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них; засвідчують справжність підпису на документах.

Перелічені нотаріальні дії без проблем вчиняються на всій території держави. Водночас на підставі пунктів 6, 7 ст. 37 Закону України «Про нотаріат» посадові особи, органу місцевого самоврядування уповноважені також видавати свідоцтва про право на спадщину та свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя. Проте на сьогодні ці положення залишились декларативними.

Після скасування кріпосного права на теренах Російської імперії роль посадової особи місцевого органу самоврядування для місцевих селянських громад відігравав саме сільський староста. Його повноваження були закріплені у Загальному положенні про селян, які вийшли з кріпосної залежності, від 19 лютого 1861 року. Цей законодавчий акт дав можливість колишнім кріпакам купувати й продавати нерухоме майно, а також віддавати його у заставу. Сільський староста обирався сільським сходом на трирічний строк. З адміністративних питань він підпорядковувався волосному старшині і земському начальнику, а з поліцейських — поліцейському уряднику, становому приставу, уїзному уряднику. Водночас він залежав і від сільської громади, яка його обирала та призначала платню за працю.

Сільський староста скликав і розпускав селянський сход, оголошував порядок денний, затверджував його рішення і забезпечував виконання, слідкував за цілісністю земельних меж, станом доріг, мостів, гребель на території своєї громади. Крім того, вживав заходів щодо охорони громадського порядку, розглядав спори і суперечки, пов’язані з користуванням орної і сінокісної землі. Ці спори староста розв’язував на місці, користуючись наданою йому владою. А в разі непогодження селянина з його рішенням мав право накладати штраф на суму до одного карбованця на користь громади чи залучати до громадських робіт на два дні і навіть заарештувати винного на дві доби. При цьому він виносив відповідну постанову із зазначенням причини накладення стягнення. До повноважень старости не входили обов’язки, пов’язані із вчиненням нотаріальних дій. Проте він мав право видавати певні документи і посвідчення, до яких прикладав казенну печатку. Такі документи мали бути «винятково правдивими». Інакше староста міг бути притягнутий до адміністративної чи кримінальної відповідальності. Отже, сільський староста, говорячи сучасною мовою, фактично міг посвідчувати правочини, вчиняючи нотаріальні дії.

Згідно зі ст. 79 Земельного кодексу України (далі — ЗК) земельна ділянка, у тому числі і присадибна, — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Формування земельної ділянки як об’єкта права передбачає визначення її площі, меж, цільового призначення та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
Земельна ділянка може бути об’єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
Статтями 20, 38–40 ЗК присадибна земельна ділянка віднесена до земель житлової та громадської забудови. Використання таких земель здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.
Що ж таке присадибна земельна ділянка? Стаття 381 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) визначає поняття садиби як об’єкта права власності. Зокрема, садибою визнається земельна ділянка разом із розташованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. Тобто, з точки зору цивільного законодавства, садиба є майновим об’єктом, який складається із житлового будинку, присадибної земельної ділянки та всього, що на ній знаходиться. Однак головним об’єктом садиби вбачається саме житловий будинок, оскільки ч. 2 ст. 381 ЦК визначено, що у разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.
Підтвердженням цього тезису є також норма ст. 120 ЗК, згідно з якою у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Нормативна основа

1) Цивільний кодекс України.

2) Закон України «Про нотаріат».

3) Закон України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 01.07.2010.

4) Постанова Кабінету Міністрів України від 22.08.2007 № 1064 «Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру актів цивільного стану громадян».

5) Наказ Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 «Про затвердження Порядку вчинення нота­ріальних дій нотаріусами України» (далі — Порядок).

6) Наказ Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5 «Про затвердження Правил ведення нотаріального діловодства» (далі — Правила діловодства).

7) Наказ Міністерства юстиції України від 07.07.2011 № 1810/5 «Про затвердження Положення про Спадковий реєстр».

Порядок заведення спадкової справи

Заяви про прийняття спадщини або відмову від її прийняття подаються спадкоємцем особисто нотаріусу за місцем відкриття спадщини у письмовій формі (п.п. 3.3 п. 3 глави 10 розділу ІІ Порядку).

Якщо особа з’явилася до нотаріуса:

Без засвідчення справжності підпису на білому аркуші зі встановленням особи нотаріусом зі складанням службової відмітки, під якою ставиться підпис нотаріуса (п.п. 3.4 п. 3 глави 10 розділу ІІ Порядку: якщо спадкоємець особисто прибув до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, нотаріальне засвідчення справжності його підпису на таких заявах не вимагається. У цьому випадку нотаріус встановлює особу заявника, про що на заяві робиться відповідна службова відмітка. Ця відмітка скріплюється підписом нотаріуса).

Із засвідченням справжності підпису (підпис може бути засвідчено як тим нотаріусом, який заводить спадкову справу, так і іншим нотаріусом. Така заява потім може бути подана нотаріусу за місцем відкриття спадщини представником за довіреністю або відправлена поштою).

Якщо особа самостійно склала заяву та направила її поштою до нотаріуса, заява приймається нотаріусом, заводиться спадкова справа, а спадкоємцю повідомляється про заведення спадкової справи та необхідність надіслати заяву, оформлену належним чином (справжність підпису на таких заявах має бути нотаріально засвідченою), або особисто прибути до нотаріуса за місцем відкриття спадщини (п.п. 3.5 п. 3 глави 10 розділу ІІ Порядку).

Спадкова справа заводиться нота­ріусом за місцем відкриття спадщини на підставі поданої (або такої, що надійшла поштою) першої заяви (повідомлення, телеграми) про прийняття спадщини, про відмову від прийняття спадщини, про відмову від спадщини, заяви про відкликання заяви про прийняття спадщини або про відмову від спадщини, заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину, заяви спадкоємця на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), заяви про видачу свідоцтва виконавцю заповіту, заяви виконавця заповіту про відмову від здійснення своїх повноважень, заяви другого з подружжя про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, заяви про вжиття заходів до охорони спадкового майна, претензії кредиторів (п.п. 2.1 п. 2 глави 10 розділу ІІ Порядку).

Останнім часом нотаріуси почали зтикатись із відмовами депозитарних установ у наданні інформації на запити про належність цінних паперів спадкодавцям. Вказані установи мотивують свою відмову, як правило, відсутністю у запиті паспортних даних та реєстраційного номера облікової картки платника податків депонента-спадкодавця, відсутністю доданої нотаріально засвідченої копії свідоцтва про смерть спадкодавця, іноді вказують на невідповідність запиту вимогам законодавства.

Розглянемо, якими нормативно-правовими актами регулюється порядок надання інформації про належність особі цінних паперів, які вимоги встановлені до запиту нотаріуса в депозитарну установу, які існують підстави для відмови у наданні запитуваної інформації.

Так, Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» у поточній редакції містить визначення та перелік видів цінних паперів, видів професійної діяльності на фондовому ринку, визначає процедуру емісії (випуску) цінних паперів, основи державного регулювання ринку цінних паперів, порядок розкриття інформації на фондовому ринку щодо емітентів, емісії цінних паперів (кількість, види тощо) тощо. При цьому ч. 1 ст. 42 цього Закону встановлює, що інформація, яка міститься в системі депозитарного обліку (в тому числі про власників цінних паперів), розкривається у випадках та порядку, визначених Законом України «Про депозитарну систему України».

Частина 1 ст. 3 Закону України «Про депозитарну систему України» від 06.07.2012 № 5178-VI в поточній редакції (далі — Закон № 5178) містить визначення поняття «система депозитарного обліку цінних паперів»: це сукупність інформації, записів про емісійні цінні папери (вид із зазначенням типу, номінальна вартість і кількість, обмеження обігу тощо) на рахунках у цінних паперах власників таких рахунків, про емітентів, власників цінних паперів, що мають права за цінними паперами та права на цінні папери, обмежень прав на цінні папери, уповноважених ними осіб, управителів, заставодержателів, інших осіб, наділених відповідними правами щодо цінних паперів, яка містить дані, що дають змогу ідентифікувати емісійні цінні папери і зазначених осіб, реєстр кодів цінних паперів (міжнародних ідентифікаційних номерів цінних паперів), а також інша передбачена законодавством інформація.

При визначенні кола спадкоємців за законом законодавець виходить з різних критеріїв, включаючи перебування у кровних чи шлюбних зв’язках із спадко­давцем. Певним відступленням від цього підходу є склад спадкоємців четвертої черги, які наведеним критеріям не відповідають.
Специфікою четвертої черги спадкоємців за законом є дві обставини. По-перше, до неї включені особи, які не перебували зі спадкодавцем ні в шлюбних відносинах, ні в кровному спорідненні, а були пов’язані з ним лише спільним проживанням однією сім’єю. По-друге, для закликання до спадкування одного лише цього факту недостатньо, спільне проживання повинно тривати не менше п’яти років до часу відкриття спадщини. Варто зауважити, що закликання до спадкування у четверту чергу є унікальним підходом національного законодавця, його не знають цивільні кодекси інших країн.
У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років. У зв’язку з цим на практиці постає питання визначення кола спадкоємців цієї черги, а у процесуальному аспекті — доказування факту проживання однією сім’єю разом із спадкодавцем не менш як п’ять років. При визначенні кола осіб, які «проживали однією сім’єю», слід виходити із приписів ст. 3 Сімейного кодексу України (далі — СК), за якою сім’ю складають особи, що спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права і обов’язки. Це можуть бути особи, які не пов’язані із спадкодавцем кровним спорідненням, не були його родичами, зокрема няні, домашні працівниці, інші особи, які з певних причин проживали однією сім’єю із спадкодавцем. У тому разі, коли чоловік і жінка проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, той з них, хто пережив, закликається до спадкування саме в четверту чергу.
Відповідно до п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила час­тини другої статті 3 СК про те, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Ми живемо в епоху політичних і соціальних негараздів. Продовжується АТО, економічні показники знижуються, економіка падає (хоча керівники уряду і держави розповідають нам про стабілізацію), рівень інфляції зростає, у надзвичайно тяжких умовах опинилися жителі Донбасу. Та попри всі негаразди в усі часи батьки, як могли, дбали про матеріальне забезпечення своїх дітей. Одним із проявів такого піклування є складання заповіту ще з біблійських часів.
Проте біблійні положення про спадкування, принципи римського права на теренах колишньої Радянської України відрізнялися від тих, що діяли в усіх цивілізованих державах світу, а в певні історичні періоди їх взагалі вважали неприйнятними.
На мій погляд, це зумовлювалось тим, що за радянської епохи в основу всієї державної влади (законодавчої, виконавчої та судової) було покладено ідеологічні постулати марксизму-ленінізму.
Адже описуючи в Маніфесті Комуністичної партії (1848) зародження нового типу виробничних відносин, К. Маркс і Ф. Енгельс взагалі пропонували як один з дієвих заходів скасування права спадкування: «Пролетаріат використає своє політичне панування для того, щоб крок за кроком вирвати у буржуазії весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, тобто організованого в пануючий клас пролетаріату, і якомога швидше збільшити масу продуктивних сил. Це може, звичайно, статися спочатку лише за допомогою деспотичних втручань у право власності і в буржуазні виробничі відносини, тобто за допомогою заходів, які економічно здаються недостатніми й неспроможними, але які в ході руху переростають самих себе і є неминучі як засіб для перевороту в усьому способі виробництва. Ці заходи, звичайно, будуть в різних країнах різними. Проте в найбільш передових країнах можна буде майже повсюди вжити таких заходів: 1) експропріація земельної власності і повернення земельної ренти на державні видатки; 2) високий прогресивний податок; 3) скасування права спадкування…»

У межах судової реформи, відповідно до конституційних змін, що набули чинності у 2016 році, Законом від 03.10.2017 № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законо­давчих актів» (далі — Закон № 2147), у новій редакції викладено чинні процесуальні кодекси — Господарський процесуальний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України (далі — ЦПК), Кодекс адміністративного судочинства України.

Істотно оновлені процесуальні кодекси впливатимуть на практику вирішення судами всіх категорій цивільних справ, включаючи і спори, що випливають із спадкових правовідносин. Варто звернути увагу, що у нову редакцію процесуальних кодексів вже були внесені істотні зміни, зокрема, Законом України від 07.12.2017 № 2234-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів». А Законом України від 07.12.2017 № 2229-VIII «Про запобігання та протидію домашньому насильству» розділ IV ЦПК було доповнено новою главою 13, що регламентує розгляд судом справ про видачу і продовження обмежувального припису.

З урахуванням занадто швидкого процесу прийняття оновлених кодексів, політичних чинників їх якість та техніко-юридична досконалість є невисокою, тому можна очікувати, що процес внесення до них змін буде досить динамічним. Крім того, враховуючи нову редакцію процесуальних кодексів, доцільним вбачається внесення відповідних змін і доповнень до Закону України «Про нотаріат» і всього масиву нотаріального законодавства.

Варто визначити певні особливості розгляду справ, що випливають із спадкових правовідносин.

Статтею 27 ЦПК зберігається як загальне правило, що позови до фізичної особи пред’являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом, а до юридичних осіб — за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань.