Мирослава ДЯКОВИЧ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Івана Франка
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФАКТИЧНИХ ШЛЮБНИХ ВІДНОСИН ЗА СІМЕЙНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
Предметом аналізу статті є положення Сімейного кодексу України (ч. 2 ст. 74), якими визначено: якщо жінка й чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Відповідно до ч. 2 ст. 21 Сімейного кодексу України (далі – СК України) проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя. Фактичне спільне проживання однією сім’єю чоловіка і жінки не вважається шлюбом, а тривалість фактичних шлюбних відносин і характер зв’язків між їх учасниками не мають правового значення.
У період з 1926 року до 8 липня 1944 року до майна, яке було спільно набуте особами в незареєстрованому шлюбі, законом застосовувалися такі ж норми, як і до зареєстрованого шлюбу. Це означало, що майно, набуте особою, яка перебувала у фактичних шлюбних відносинах до прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 року, вважалося їх спільною власністю. Визначення права спільної власності здійснювалося судом на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 10.11. 1944 р. (ВВР СРСР, 1944 р., № 60).
У п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду РСФСР від 21.12. 1944 р. № 11 записано: «Оскільки згідно з чинним до видання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 року законодавством незареєстрований шлюб мав ті ж правові наслідки, що й зареєстрований, спір щодо майна, набутого до набрання чинності Указом особами, що перебували у незареєстрованому шлюбі, повинен вирішуватись згідно з нормами чинного Кодексу про шлюб та сім’ю про спільну власність подружжя».
Сьогодні в юридичній літературі вживаються різні терміни, які характеризують правовідносини чоловіка і жінки, які не перебувають між собою в зареєстрованому шлюбі і в будь-якому іншому зареєстрованому шлюбі, зокрема: «громадянський шлюб», «цивільний шлюб», «фактичні чоловік та дружина», «конкубінат», «фактичний шлюб», «громадянські чоловік та дружина».
Ні для кого не є секретом, що дедалі більшими темпами в наше життя входить співжиття жінки та чоловіка без державної реєстрації своїх стосунків, тобто шлюбу.
Варто звернути увагу на те, що багато юристів звертаються до терміну «фактичні шлюбні відносини» для того, щоб виокремити незареєстровані державою відносини між чоловіком і жінкою.
А от щодо терміну «громадянський (цивільний) шлюб», то це поняття, навпаки, означає шлюб, оформлений в органах державної влади, проте без участі церкви. Така плутанина склалася історично.
До революції 1917 року обов’язковою умовою законності шлюбу вважалося церковне вінчання. На підставі виданого 2 лютого 1919 року Декрету Раднаркому України законним став визнаватися шлюб, укладений в органах державної влади, а шлюб, що укладався за релігійним обрядом, більше не створював правових наслідків. За змістом цього Декрету зареєстрований шлюб називався «громадянський шлюб», або мовою оригіналу «гражданский брак».
Думається, що правильний переклад цього терміну мав би бути «цивільний шлюб», а з’явився «громадянський». Оскільки до 1917 року визнавалися лише церковні шлюби, а громадянські (цивільні) не допускалися, то й після 1917 року люди за звичкою вживали термін «громадянський шлюб», маючи на увазі фактичні шлюбні відносини.
Однак ці два поняття «громадянський (цивільний) шлюб» та «фактичні шлюбні відносини» не слід ототожнювати.
Якщо узагальнити та визначити ознаки шлюбу за законодавством України, то такими ознаками шлюбу є:

ТЕТЯНА ТИМЧЕНКО
Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
СПІВПРАЦЯ ПРИВАТНИХ НОТАРІУСІВ
У цій статті ідеться про співпрацю приватних нотаріусів насамперед у рамках Закону України «Про нотаріат» (далі — Закон).
У ч. 3 статті 24 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що до заяви про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності додається, зокрема, договір про співпрацю з іншим приватним нотаріусом, який надає заявнику відповідне приміщення, та його засвідчена копія. Стаття 25 цього Закону у вимогах до робочого місця приватного нотаріуса передбачає у ч. 2 п. 5, що «кількість кімнат у приміщенні, де знаходиться робоче місце (контора) приватного нотаріуса, не може бути меншою, ніж кількість приватних нотаріусів, які здійснюють нотаріальну діяльність у його межах».
Аналогічні вимоги до приміщень приватних нотаріусів містить також Положення про вимоги до робочого місця (контори) приватного нотаріуса та здійснення контролю за їх дотриманням (далі — Положення) в абзацах 3, 5, 6 п. 3 та абз. 1 п. 4. Немає сенсу наводити текст цих пунктів, бо їх зміст зазначено в самому Законі.
Адже Закон та Положення передбачають можливість надання приміщень одним нотаріусом іншому для здійснення нотаріальної діяльності. У цьому випадку один нотаріус володіє необхідним приміщенням в межах нотаріального округу. Доступ до цього приміщення має бути зручним для відвідувачів: якщо воно розташовано в житловому будинку, вхід до приміщення повинен розташовуватися не вище другого поверху, кількість кімнат у приміщенні не може бути меншою, ніж кількість приватних нотаріусів, які здійснюють нотаріальну діяльність в його межах. Особи, які працюють з приватним нотаріусом за трудовим договором або цивільно-правовим, повинні бути забезпеченими окремою кімнатою. Для розташування архіву кожний з нотаріусів, які працюють разом, повинен мати відокремлені металеві шафи в таких місцях, до яких відвідувачі не зможуть безперешкодно підійти, або мати окремі, належно обладнані кімнати. Таким чином, приміщення приватних нотаріусів повинно складатися не менше ніж з двох кімнат, якщо нотаріуси працюють за змінами і мають технічний персонал, тобто один — не менше п’яти годин у першу зміну, другий також не менше п’яти годин у другу зміну, наприклад: І зміна — з 9 години до 14 години; ІІ зміна — з 14 години до 19 години. Нотаріуси можуть і суботу та неділю зробити робочими днями та працювати по черзі.
Інша річ, коли нотаріуси бажають

ЮЛІЯ ЖЕЛІХОВСЬКА,
здобувач Хмельницького університету управління та права, магістр права, приватний нотаріус Хмельницького районного нотаріального округу
Стянення заборгованості за векселями, опротестованими нотаріусами в установленому законом порядку
Історія виникнення векселя сягає античності. Перші згадки векселя пов’язані з Древньою Грецією, в якій спостерігалися дуже міцні зв’язки між обмінювачами в різних містах. Нестача реальних грошей, а також розуміння небезпеки тривалих переходів привели до того, що купець одержував розписку від одного обмінювача в тому, що він одержить борг в іншому місті в іншого обмінювача, а потім з цією розпискою обмінювач зможе повернути собі гроші у того, хто видав розписку [1].
На території України вексель почав діяти за часів Петра I, який через безладдя пошти та небезпечність доріг запровадив застосування векселів для переказу казенних грошей з одного міста в інші міста за участю купців. Вже при Петрові II у виданому при ньому вексельному статуті векселі поділяються на казенні та приватні. Зазначений вексельний статут і є першим, введеним в Україні за розпорядженням уряду у вигляді твору, виданого 16 травня 1729 року німецькою та російською мовами. В основу цього статуту покладено сучасні йому німецькі вексельні статути, з яких запозичено багато визначень і майже вся термінологія векселя. Основна увага в Статуті 1729 року приділена переказному векселю, а про простий згадано лише мимохідь. Необхідним визнається вказівка валюти векселя — одержання еквівалента (товарів або грошей) за боргове зобов’язання. Зобов’язуватися векселями дозволено купцям і особам, які вступають з ними в договірні відносини [2].
Визначенням терміна «вексель» займались як вітчизняні, так і іноземні науковці. Серед іноземних науковців відомі своїми працями Доунс Джон, Гудман Джордан Елліон, Браєн Баталер. Відомими є праці таких вітчизняних науковців, як А. Демківський, Ю. Мороз, А. Мельник, С. Гуткевич.
В. Д. Катков зазначав, що протест є інститутом вексельного права, становлячи в ньому єдино допустимий спосіб засвідчення всіх можливих відхилень від нормального порядку в обігу векселя. Саме слово (pro-testis) вказує на первинну ціль протесту: надати безспірність певному факту, зробивши його предметом загального відома (factum notorium) у певній місцевості чи, принаймні, серед кола певних осіб [3, с. 136].
На думку А. В. Габова, протест векселя — це складений у публічному порядку акт, що засвідчує безспірні, юридично значимі для вексельного зобов’язання факти, з якими законодавство пов’язує певні юридичні наслідки [5, с.11].
У свою чергу, І. Ф. Сидоров вважає, що протест векселя — це офіційне загальновизнане посвідчення відмови основного боржника вчинити певні дії по оплаті або акцепту векселя, або відмови особи передати оригінал векселя держателю копії [6, с. 14].
В іноземній та вітчизняній літературі поняття «вексель» трактується досить неоднозначно, і наявність різних точок зору в цьому питанні зумовлена, насамперед, відсутністю в чинному законодавстві України чіткого визначення цього терміна і складністю вексельних відносин.
З огляду на це, автор вважає порушену ним проблему актуальною, що і визначило, загалом, єдину мету дослідження, а саме: уточнення трактування поняття «вексель», яке найбільш поглиблено відобразить економічний зміст цієї категорії [7, с. 58].
Відповідно до ст. 21 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя.
Тобто вексель — певна правова гарантія безспірності вимог векселедержателя та безспірності зобов’язання векселедавця перед векселедержателем. Ця гарантія полягає в тому, що вексель по своїй суті робить безспірними грошові вимоги векселедержателя до векселедавця простого векселя або акцептанта переказного векселя.

ІРИНА СВЯТЕЦЬКА,
приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу
ДЕЯКІ ПИТАННЯ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НОТАРІУСА
Наказом Міністерства юстиції України від 14.03.2013 № 431/5 затверджено Правила професійної етики нотаріусів України, що визначають загальні стандарти професійної етики нотаріуса, морально-етичні принципи нотаріуса при здійсненні нотаріальної діяльності та професійно-етичні правила поведінки у відносинах з колегами, Нотаріальною палатою України, державними органами, установами, організаціями, фізичними та юридичними особами. У своїй роботі нотаріус має утримуватися від вчинення дій, що можуть бути використані для завдання шкоди професійній діяльності нотаріуса або підриву довіри і престижу професії в суспільстві. На нотаріуса покладається не тільки юридична відповідальність перед державою за виконання покладених на нього публічних повноважень, але й моральна відповідальність перед суспільством за свої дії та поведінку. У самій присязі нотаріуса, яку проголошують особи, яким уперше надається право займатися нотаріальною діяльністю, зазначено, що особа присягається виконувати обов’язки нотаріуса чесно й сумлінно, згідно з законом і совістю, поважати права та законні інтереси громадян і організацій, зберігати професійну таємницю, скрізь і завжди берегти чистоту високого звання нотаріуса.
Відповідальність нотаріуса, за своєю суттю, — це форма впливу держави на допущені порушення правових норм, на посягання на соціальні інтереси суспільства, права особи. Нотаріус відповідає за правомірність своїх дій не тільки перед особами, що звернулись за нотаріальною допомогою, але й перед суспільством в цілому.
У Конституції України задекларовано чотири види відповідальності (адміністративна, матеріальна, дисциплінарна, кримінальна). Юридична відповідальність — це міра державного примусу на виконання вимог права, що містять осуд дій правопорушника перед державою та суспільством. Специфіка юридичної відповідальності визначається її нерозривним зв’язком із державою; вона покладається за порушення правових норм.
Відповідальність нотаріуса визначається Законом України «Про нотаріат» (далі — Закон) і залежить від правового статусу такої особи.
Так, ст. 21 Закону передбачено, що шкода, заподіяна особі внаслідок незаконних або недбалих дій державного нотаріуса, відшкодовується в порядку, передбаченому законодавством Украї­ни. Державний нотаріус перебуває в трудових відносинах із відповідним управлінням юстиції згідно зі ст. 21 Кодексу законів про працю України.
Відповідно до ст. 130 Кодексу законів про працю України державний нотаріус несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну Міністерству юстиції України внаслідок порушення покладених на нього трудових обов’язків.
Згідно з Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим Указом Президента України від 06.04.2011 № 395/2011, фінансування Міністерства юстиції України здійснюється за рахунок відповідних статей державного бюджету України. Таким чином, постає питання відшкодування шкоди, завданої діями державного нотаріуса, за рахунок Міністерства юстиції України. За міністерством залишається право регресної вимоги до винного нотаріуса.
До дисциплінарного стягнення, що застосовується при дисциплінарній відповідальності нотаріусів, можна віднести:

ГАННА УРАЗОВА,
юридичний радник науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
ПРАВОВА ОХОРОНА ПРОМИСЛОВИХ ЗРАЗКІВ
У статті досліджуються проблеми «зіткнення» авторських прав і прав на промисловий зразок, а також аналізується сучасний стан правової охорони промислових зразків в Україні та в інших країнах світу.
У світовій практиці не існує єдиного підходу щодо особливостей правової охорони промислових зразків, що відрізняла б їх від інших об’єктів права інтелектуальної власності (патентного та авторського права, права на товарні знаки). В Україні це питання перебуває у сфері правового регулювання не тільки Цивільного кодексу України (далі — ЦК), а й Закону України «Про охорону прав на промислові зразки», відповідно до ст. 1 якого промисловий зразок являє собою результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання [1]. Об’єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу (ч. 2 ст. 461 ЦК). З цього випливає, що промисловому зразку властиві декоративні й промислові риси.
Перші полягають у формі, структурі, кольорі виробу, що впливає на його зорове сприйняття. Водночас важливим є й відтворюваність виробу промисловими засобами.
Таким чином, промисловому зразку притаманний естетично-функціональний характер. Оскільки промисловий зразок призначений задовольняти естетичні потреби, він наближається до творів образотворчого мистецтва, правова охорона яких здійснюється відповідно до норм авторського права. Відмінність полягає в тому, що при оцінці художньої вартості промислового зразка береться до уваги його естетичне сприйняття, що має технічне застосування, а не його художня вартість як твору мистецтва. Відтак, якщо зразок не може бути відтворений промисловим способом, то такий виріб, скоріше, є твором мистецтва і охороняється законом про авторське право.
Аналіз ч. 2 ст. 5 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки» доводить, що оригінальному зовнішньому вигляду товару надається охорона як промисловому зразку, який одночасно може бути витвором прикладного мистецтва, а отже — об’єктом авторського права. Виникає ситуація, коли один і той самий результат інтелектуальної діяльності охороняється як об’єкт авторського права і як промисловий зразок. Така особливість промислового зразка на практиці призводить до «зіткнення» авторських прав та прав на промисловий зразок.
Теоретичною основою дослідження стали праці відомих фахівців-цивілістів, зокрема Е. П. Гаврилова, Ю. М. Капіци, Л. Г. Кравця, О. П. Сергєєва, Є. О. Суханова, Ю. К. Толстого, М. В. Ус, Г. Ф. Шершеневича та ін. Проте у працях названих вчених не міститься однозначної відповіді на питання про те, який правовий режим доцільно застосовувати для охорони промислових зразків. Законодавство України в галузі права інтелектуальної власності також не розмежовує сфери дії виключних прав на ці два об’єкти.
У більшості країн світу промисловий зразок визначається через декоративну сторону. Наприклад, відповідно до ст. 1 Закону Великої Британії про зареєстровані промислові зразки промисловий зразок означає особливості форми, компонування, малюнка чи орнаменту, що наносяться на виріб будь-яким способом виготовлення, які у готовому виробі є привабливими і оцінюються зовні, але не включають метод чи елемент конструкції, або особливості форми чи компонування виробу, що обумовлені лише функцією, яку виріб має виконувати [2, с. 65]. Тому наявність у зовнішньому вигляді промислового зразка особливих ознак, що надають йому художній характер, є обов’язковою умовою для його правової охорони. Вона не поширюється на промисловий зразок, що застосовується у виробі, якщо особи, які купують чи використовують вироби такого виду, не надають значення їхнім естетичним аспектам. При цьому правова охорона надається лише тим особливим ознакам, які можуть бути втіленими в будь-якому виробі шляхом певного промислового способу чи засобу.
Обсяг правової охорони надається сукупності суттєвих ознак промислового зразка. Поняття «суттєві ознаки промислової власності» є оціночним, оскільки його тлумачення не міститься в жодному нормативно-правовому акті України стосовно промислових зразків. Так, в науці існує точка зору, що під поняттям «суттєві ознаки промислової власності» необхідно розуміти ознаки, які впливають на формування естетичних та/або ергономічних особливостей зовнішнього вигляду виробу, і проявляються у формі конфігурації виробу, малюнку, розфарбуванні, матеріалі, з якого виготовлено виріб, або в їх поєднанні [3, с. 32].
Виходячи з вищенаведеного, як промисловий зразок можуть розглядатися твори декоративно-прикладного мистецтва, що можуть мати лише естетичні властивості. Також можлива реєстрація промислових зразків, що створюють зовсім нове враження завдяки матеріалу.
У Законі Канади про промислові зразки (Звід законів Канади, глава 150) промисловий зразок — це особливості форми, конфігурації, малюнка або орнаменту та будь-яка комбінація цих особливостей, які в готовому виробі розраховані на візуальний ефект і про які можна судити лише за зовнішнім виглядом [4, c. 28].
Відповідно до ст. 2 (1) Типового Закону про охорону промислових зразків, який підготовлено Всесвітньою організацією інтелектуальної власності, поняття «промисловий зразок» визначається як будь-яка композиція ліній або кольорів, або будь-яка об’ємна форма, котра вважається промисловим зразком за умови, що така комбінація або форма надає особливого зовнішнього вигляду продукту промисловості або кустарного промислу і може слугувати моделями цього продукту. Важливою у цьому визначенні є вимога, щоб зразок служив моделлю при виробництві продукту промисловості [5].
Підсумовуючи вищевикладене, можна визначити, що правова охорона промислового зразка пов’язується виключно з його особливим зовнішнім виглядом. При цьому необхідно, щоб промисловий зразок сприймався візуально під час звичайного використання виробів, в яких його втілено.
Подвійна природа промислового зразка призводить до виникнення труднощів у виборі форми охорони промислових зразків.
Патентно-правова охорона промислових зразків.

Згідно зі ст. 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (18 років). Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Дитина не може самостійно перетнути кордон: лише в супроводі одного або обох батьків. Якщо дитина перетинає кордон у супроводі одного з батьків, то потрібна нотаріальна згода іншого. Ця згода оформлюється у вигляді заяви, справжність підписів батьків (одного з батьків) на такій заяві засвідчується нотаріусом.

Проте згідно з Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 (в редакції від 11.07.2007), не вимагається нотаріально засвідчена згода другого з батьків у таких випадках:

1)  якщо другий з батьків є іноземцем або особою без громадянства, що підтверджується записом про батька у свідоцтві про народження дитини, та який (яка) відсутній у пункті пропуску;

2)  якщо у паспорті громадянина України для виїзду за кордон, за яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку (неповнолітнім громадянам України можуть видаватись паспорти громадянина України для виїзду за кордон згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 31.03.1995 № 231 в редакції від 12.06.2013), у разі постійного або тимчасового проживання за кордоном, або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном;

3)  у разі пред’явлення документів або їх нотаріально засвідчених копій: свідоцтва про смерть другого з батьків; рішення суду про позбавлення батьківських прав другого з батьків; рішення суду про визнання другого з батьків безвісно відсутнім; рішення суду про визнання другого з батьків недієздатним; рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків; довідки про народження дитини, виданої відділом реєстрації актів цивільного стану, із зазначенням підстав внесення відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України (під час виїзду дитини за кордон у супроводі одинокої матері).

Якщо ж дитина перетинає кордон у супроводі уповноваженої особи, скажімо, вихователя чи керівника організованої групи, потрібна згода обох батьків, за винятком вищезазначених випадків.

Питання виїзду організованої групи (дві і більше дитини) дітей віком від 6 до 18 років за кордон на відпочинок та оздоровлення за попередньо визначеними та затвердженими маршрутом і програмою перебування регулює Порядок організації виїзду дітей за кордон на відпочинок та оздоровлення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 № 1251 (в редакції від 21.12.2011).

У таких випадках оформлення виїзду групи дітей проводиться за наявності у кожної дитини проїзного документа, що видається підрозділами Державної міграційної служби за місцем проживання дитини.

Договір позики — досить давній правовий феномен. Перші позикодавці діяли ще до появи грошей як об’єктів правовідносин, при цьому позики надавалися і поверталися в натуральній формі — зерном, борошном, худобою, іншою сільськогосподарською і ремісницькою продукцією. Починаючи з XVI ст. в науковій думці остаточно сформувалося уявлення про позикові відносини як невід’ємну частину фінансового й економічного життя суспільства і держави. Інститут позики, таким чином, стимулював формування і розвиток банківської системи сучасного типу.

Сприйнявши передові європейські правові погляди на позикові відносини, вітчизняна цивілістична доктрина розглядає договір позики як базову, універсальну, шаблонну модель, використовувану для формування інститутів, присвячених іншим договорам, що породжують кредитні відносини.

Проте не дивлячись на те, що договір позики видається досить простим, у сторін дуже часто постають питання щодо взаємних прав та обов’язків, порядку оформлення договору позики, нарахування процентів тощо. Відповісти на подібні питання можливо, лише детально розглянувши особливості правового регулювання договору позики.

Відносини позики регулюються положеннями Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та іншими актами цивільного законодавства. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошо­вих коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір — це взаємна угода, тому в ньому містяться окремі положення, умови, визначаються права та обов’язки сторін. Сукупність вищезгаданих, погоджених сторонами умов, і становить зміст договору. Умови договору можуть буди умовно поділені на такі групи: істотні, звичайні та випадкові. Важко переоцінити практичне значення цієї класифікації. Істотними умовами є ті, без яких договір не може вважатися укладеним взагалі. Зазвичай такі умови встановлює закон, проте якщо сторони погодять і встановлять в договорі певні інші умови, то вони автоматично стануть істотними. Звичайні умови — це ті, які традиційно включаються в договір, вони можуть бути відсутні безпосередньо в договорі, але вважається, що вони обов’язково підлягають виконанню. Випадкові ж умови, як правило, не передбачаються для певного виду договору, проте за погодженням сторін можуть бути встановлені.

Для укладення договору основне значення мають істотні умови. За загальною нормою цивільного права договір вважається укладеним в належній формі тільки якщо сторони домовилися з приводу всіх суттєвих умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК України).

Істотною умовою договору позики є його предмет. Предметом договору позики можуть бути грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, причому позичальник, отримавши за договором позики грошові кошти, зобов’язаний повернути позикодавцеві таку ж  суму, а якщо йшлося про зазначені вище речі — рівну кількість речей того самого роду та такої самої якості. Тобто в договорі позики не можна передбачити повернення замість грошей інших речей і навпаки, оскільки в такому разі матимуть місце фактичні правовідносини купівлі-продажу.

Момент переходу права власності на предмет позики залежить від того, що саме передається позичальникові за договором. Право власності на готівкові грошові кошти виникає у позичальника в момент фактичної передачі йому таких коштів позикодавцем. Якщо мова йде про безготівкові розрахунки, то право власності позичальника виникає з моменту зарахування таких коштів на його рахунок у банку. В разі якщо предметом договору позики є речі, що визначені родовими ознаками, то право власності на них виникає в позичальника в момент фактичної передачі йому таких речей.

Законодавство не заперечує можливості існування так званої цільової позики, тобто сторони однією з істотних умов такого правочину можуть передбачити використання грошових коштів або речей, що визначені родовими ознаками, лише в певних чітко визначених цілях.

Важливо, що ЦК України не відносить строк виконання договору позики та ціну до істотних умов договору.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми. Отже, з положення закону вбачається, що проста письмова форма обов’язкова для договору позики тільки у випадках, коли позикодавець — юридична особа, а також в усіх випадках, якщо сума договору позики перевищує встановлений законом розмір.

Недотримання письмової форми договору не призводить до його недійсності, але має наслідком неможливість для його сторін доказати свою точку зору в суді шляхом посилання на дані свідків (ст. 218 ЦК України).

На практиці сторони часто не дотримуються письмової форми, а обмежуються складанням позичальником боргового документа — розписки і передачею її позикодавцеві. Розписка є документом, що підтверджує передачу грошей позикодавцем позичальнику. Слід мати на увазі, що розписка не є письмовою формою договору позики і не замінює її.

Судова практика, в ситуації коли відсутній договір позики, а лише є в наявності розписка, була різною. Проте 18 вересня 2013 року Верховний Суд України при розгляді справи № 6-63 цс 13 у спорі про стягнення боргу за договором позики зробив правовий висновок, про те що розписка за своєю суттю є документом, який підтверджує укладення договору позики, а також засвідчує отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Правовий висновок сформульовано таким чином:

«Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 18 вересня 2013 року розглянув справу № 6-63 цс 13, предметом якої був спір про стягнення боргу за договором позики.

При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов’язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки» (http://www.scourt.gov.ua).

Законодавство України у сфері земельних відносин зазнавало чимало значних змін, у тому числі відносно документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки. Коли доводиться працювати з документами, виданими ще під час дії не чинних нині норм, важко одразу вірно зорієнтуватись, оцінити законність таких документів. На допомогу для таких випадків пропоную огляд правовстановлювальних документів на земельні ділянки за різні роки: якими вони були, які мали особливості: форма, реєстрація, внесення змін тощо.

Земельний кодекс Української РСР, який був уведений в дію 08.07.1970 і повністю втратив чинність 01.01.1992, не передбачав можливості перебування земельних ділянок у приватній власності фізичних та юридичних осіб. Земля визначалась виключною власністю держави і надавалася тільки в користування.

Право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчувалося державними актами на право користування землею.

Цим Кодексом було встановлено право короткострокового тимчасового користування землею, що засвідчувалося рішенням органу, який надав земельну ділянку в користування, а також право довгострокового тимчасового користування землею, яке засвідчувалося актами.

Право землекористування громадян, які проживали в сільській місцевості, засвідчувалося записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських рад, а в містах і селищах міського типу — в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних рад народних депутатів.

Відповідно до норм вказаного Кодексу було затверджено три форми державних актів:

на право довічного успадкованого володіння землею;

на право постійного володіння землею;

на право постійного користування землею.

Особи не мали права укладати будь-які правочини із земельними ділянками на підставі таких актів.

Також і перша редакція Земельного кодексу України (далі — ЗК), який набув чинності 15.03.1991, встановлювала, що земля є власністю народу України, і може надаватись особам у володіння чи користування.

У зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин в Україні згідно з постановою Верховної Ради УРСР від 18.12.1990 № 563-XII розпочато земельну реформу, спрямовану на перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність. З 15 березня 1991 року всі землі Української РСР було оголошено об’єктом земельної реформи.

Інститут права приватної власності в Україні почав своє існування в 1992 році — 30.01.1992 набув чинності Закон України «Про форми власності на землю», який запровадив поряд із державною колективну і приватну форми власності на землю.

Декретом Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 № 15-92  «Про приватизацію земельних ділянок» розпочато приватизацію землі, тобто безоплатну передачу у власність громадянам земельних ділянок. Цим Декретом встановлюється, що земельна ділянка приватизується лише один раз по кожному виду користування (з відміткою у паспорті), право власності посвідчується відповідною радою народних депутатів з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю. Також закріплено право громадянина продавати або іншим способом відчужувати приватизовану земельну ділянку та обов’язкове нотаріальне посвідчення такого договору.

І. Так розпочався перший етап в «історії» правовстановлювальних документів на земельні ділянки в України: право власності на землю, незалежно від способу набуття, посвідчувалось єдиним документом — державним актом. З того часу форма державних актів неодноразово змінювалась.

НАТАЛІЯ САУТЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
ЗАСВІДЧЕННЯ СПРАВЖНОСТІ ПІДПИСУ РОЗПОРЯДНИКА МАЙНА, КЕРУЮЧОГО САНАЦІЄЮ ТА ЛІКВІДАТОРА
Відповідь на запитання щодо можливості засвідчення справжності підпису на картках до банку юридичних осіб, відносно яких порушено справу про банкрутство, нотаріусу слід знаходити, керуючись положенням Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі — Закон). Так, залежно від стадії провадження у справі про банк¬рутство до різних за статусом осіб переходять функції керівника, у тому числі і права щодо розпорядження рахунками.
Відповідно до Закону щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства:
розпорядження майном боржника;
мирова угода, яка може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство;
санація (відновлення платоспроможності) боржника;
ліквідація банкрута.
Провадження у справах про банкрутство регулюється Законом, що згаданий вище, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. Слід пам’ятати, що положення Закону застосовуються до юридичних осіб — підприємств, що є об’єктами права державної власності, які не підлягають приватизації, в частині санації чи ліквідації після виключення їх у встановленому порядку з переліку таких об’єктів, та те, що положення Закону також не застосовується до юридичних осіб — казенних підприємств та підприємств, що є об’єктами права комунальної власності, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийняті рішення щодо цього.
Для відповіді на запитання щодо осіб, які мають право розпоряджатися рахунками, слід визначитися з повноваженнями кожного з учасників процесу відновлення плато¬спроможності боржника або визнання його банкрутом.
1. На стадії розпорядження майна розпорядник майна має право: скликати збори кредиторів і брати в них участь з правом дорадчого голосу; аналізувати фінансове становище боржника та рекомендувати зборам кредиторів заходи щодо фінансового оздоровлення боржника; звертатися до господарського суду у випадках, перед¬бачених цим Законом; одержувати винагороду в розмірі та порядку, передбачених цим Законом; залучати для забезпечення виконання своїх повноважень на договірній основі спеціалістів з оплатою їх діяльності з коштів боржника, якщо інше не передбачено цим Законом або рішенням комітету кредиторів; подавати в господарський суд заяву про дострокове припинення своїх обов’язків; здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.
Керівник або орган управління боржника ви¬ключно за погодженням з розпорядником майна укладає певні категорії правочинів. При цьому розпорядник майна не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника, крім випадків, передбачених Законом.
Призначення розпорядника майна не є підставою для припинення повноважень керівника чи органу управління боржника.
Як виняток, повноваження керівника боржника або органів управління боржника, покла¬дені на них відповідно до законодавства чи установчих документів, можуть бути припинені в разі, якщо ними не вживаються заходи щодо забезпечення збереження майна боржника, створюються перешкоди діям розпорядника майна чи допускаються інші порушення законодавства. В такому разі за клопотанням комітету кредиторів виконання обов’язків керівника боржника ухвалою господарського суду тимчасово покладається на розпорядника майна до призначення в порядку, визначеному законодавством та установчими документами, нового керівника боржника. Про припинення повноважень керівника або органів управління боржника господарський суд виносить ухвалу, яка може бути оскаржена у встановленому порядку.
2. Наступна стадія — санація.

ОЛЕГ ПОПОВЧЕНКО,
кандидат юридичних наук, доцент, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
ПОСВІДЧЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ У СЛІДЧОМУ ІЗОЛЯТОРІ ТА МІСЦЯХ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
Народна мудрість говорить: «Від тюрми та суми не зарікайся». Наше сьогодення — яскраве тому підтвердження.
Скільки існує державність, стільки існують і місця позбавлення волі. Навіть у Старому Заповіті згадуються місця утримування злодіїв під вартою в Єрусалимі, а також докладно описано позбавлення волі Йосипа в Єгипті.
За даними офіційного сайта Державної пенітенціарної служби України (далі — ДПСУ), станом на 1 листопада 2011 р. у 184 її установах перебувало 154 698 осіб. Зокрема, у 33 слідчих ізоляторах — 38484 особи, з них: на стадії досудового слідства — 5099 осіб, судового слідства (до винесення вироку) — 18196 осіб, у 143 виправних колоніях — 114884 особи.
До місць позбавлення волі, де здійснюється виконання покарань, відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу України, належать: арештні дома, кримінально-виконавчі установи та спеціальні виховні установи (виховні колонії).
Слідчий ізолятор (далі — СІЗО) — пені¬тенціарна установа Державного департаменту України з питань виконання покарань (згодом — Державної пенітенціарної служби), призначена для утримування відносно підсудних, обвинувачених чи підозрюваних у вчиненні злочину осіб, до яких було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, або засуджених, вирок щодо яких не набрав законної сили. Також у СІЗО утримуються особи, до яких застосовано тимчасовий чи екстрадиційний арешт.
Крім того, ст. 89 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачає, що особи, які вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої або середньої тяжкості чи тяжкі злочини, можуть за їхньою згодою залишатись у слідчому ізоляторі для виконання робіт із господарського обслуговування. Засуджені залишаються для виконання роботи з господарського обслуговування за наказом начальника слідчого ізолятора. На жаргоні цю категорію осіб називають «баландерами», оскільки вони розносять їжу (баланду) по камерах. Тимчасово в СІЗО можуть залишатися засуджені, щодо яких провадяться слідчі дії у справі про злочин, за скоєння якого вони ще не засуджені, або якщо вони беруть участь у провадженні слідчих дій у справі про злочин, учинений іншою особою.
Слід зазначити, що військовослужбовці Збройних сил України замість СІЗО можуть утримуватись на гауптвахтах військової служби правопорядку у Збройних силах України.
Чинний на сьогодні Кримінально-процесуальний кодекс України (далі — КПК України) передбачає максимальний строк перебування під вартою на досудовому слідстві — 18 місяців.
За «новим» КПК України, який набуде чинності з 19 листопада 2012 року, максимальний строк тримання під вартою — 12 місяців. Проте строк перебування під вартою під час судового слідства у нашій державі може розтягуватись на роки. Як наслідок, на сьогодні в Україні склалася така ситуація: в місцях тримання під вартою, та в місцях позбавлення волі перебувають понад 150000 осіб. У будь-кого з них може виникнути потреба у вчиненні нотаріальних дій.
Стаття 1 Закону України «Про попереднє ув’язнення» передбачає: «Тримання осіб, взятих під варту, відповідно до завдань кримінального судочинства здійснюється на принципах неухильного додержання Конституції України, вимог Загальної декларації прав людини, інших міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув’язненими і не може поєднуватися з навмисними діями, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність».