ДОКУМЕНТИ, ЩО ПОСВІДЧУЮТЬ ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ, ІСТОРІЯ ЗМІН: ФОРМИ, ОСОБЛИВОСТІ, ЗРАЗКИ

Законодавство України у сфері земельних відносин зазнавало чимало значних змін, у тому числі відносно документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки. Коли доводиться працювати з документами, виданими ще під час дії не чинних нині норм, важко одразу вірно зорієнтуватись, оцінити законність таких документів. На допомогу для таких випадків пропоную огляд правовстановлювальних документів на земельні ділянки за різні роки: якими вони були, які мали особливості: форма, реєстрація, внесення змін тощо.

Земельний кодекс Української РСР, який був уведений в дію 08.07.1970 і повністю втратив чинність 01.01.1992, не передбачав можливості перебування земельних ділянок у приватній власності фізичних та юридичних осіб. Земля визначалась виключною власністю держави і надавалася тільки в користування.

Право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчувалося державними актами на право користування землею.

Цим Кодексом було встановлено право короткострокового тимчасового користування землею, що засвідчувалося рішенням органу, який надав земельну ділянку в користування, а також право довгострокового тимчасового користування землею, яке засвідчувалося актами.

Право землекористування громадян, які проживали в сільській місцевості, засвідчувалося записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських рад, а в містах і селищах міського типу — в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних рад народних депутатів.

Відповідно до норм вказаного Кодексу було затверджено три форми державних актів:

на право довічного успадкованого володіння землею;

на право постійного володіння землею;

на право постійного користування землею.

Особи не мали права укладати будь-які правочини із земельними ділянками на підставі таких актів.

Також і перша редакція Земельного кодексу України (далі — ЗК), який набув чинності 15.03.1991, встановлювала, що земля є власністю народу України, і може надаватись особам у володіння чи користування.

У зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин в Україні згідно з постановою Верховної Ради УРСР від 18.12.1990 № 563-XII розпочато земельну реформу, спрямовану на перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність. З 15 березня 1991 року всі землі Української РСР було оголошено об’єктом земельної реформи.

Інститут права приватної власності в Україні почав своє існування в 1992 році — 30.01.1992 набув чинності Закон України «Про форми власності на землю», який запровадив поряд із державною колективну і приватну форми власності на землю.

Декретом Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 № 15-92  «Про приватизацію земельних ділянок» розпочато приватизацію землі, тобто безоплатну передачу у власність громадянам земельних ділянок. Цим Декретом встановлюється, що земельна ділянка приватизується лише один раз по кожному виду користування (з відміткою у паспорті), право власності посвідчується відповідною радою народних депутатів з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю. Також закріплено право громадянина продавати або іншим способом відчужувати приватизовану земельну ділянку та обов’язкове нотаріальне посвідчення такого договору.

І. Так розпочався перший етап в «історії» правовстановлювальних документів на земельні ділянки в України: право власності на землю, незалежно від способу набуття, посвідчувалось єдиним документом — державним актом. З того часу форма державних актів неодноразово змінювалась.

Вікторія ГОЛОБОРОДЬКО отримати повну версію статті