Полювання — один із найдавніших видів діяльності людини. Виникнувши і розвиваючись як засіб забезпечення фізичного існування людини, сьогодні полювання стало також одним із видів відпочинку. Схвалює автор таку діяльність чи ні, але вона існує і, відповідно, існує її правове регулювання, тому доцільно розглянути це питання у рубриці «Ваші пухнасті права», але в аспекті правового регулювання полювання з тваринами.

Якщо планується брати з собою собаку мисливської породи з подальшим використанням його за цільовим призначенням, слід приділити підвищену увагу не тільки вибору цуценяти, а й своєчасному оформленню всіх необхідних документів.

Сьогодні основними нормативно-правовими актами, які регламентують полювання з використанням собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів є: Закон України від 22.02.2000 № 1478-ІІІ «Про мисливське господарство та полювання», наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 10.06.2013 № 356 «Про затвердження Положення про мисливське собаківництво України», наказ Державного комітету лісового господарства України від 12.03.2004 № 31 «Про затвердження Порядку видачі паспортів на собак мисливських порід».

Закон України «Про мисливське господарство та полювання» містить два терміни: мисливство та полювання.

Мисливство — вид спеціального використання тваринного світу шляхом добування мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь.

Полювання — дії людини, спрямовані на вистежування, переслідування з метою добування і саме добування (відстріл, відлов) мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах.

У Законі України «Про мисливське господарство та полювання» вказано, що мисливське господарство як галузь — це сфера суспільного виробництва, основними завданнями якого є охорона, використання та відтворення мисливських тварин, надання послуг мисливцям щодо здійснення полювання, розвиток мисливського спорту і мисливського собаківництва. Під останнім у законодавстві розуміється діяльність, пов’язана з розведенням, вирощуванням, утриманням, обліком, підготовкою до полювання та використанням для потреб мисливців собак мисливських порід. Крім того, ст. 15 вказаного Закону встановлює, що полювання може здійснюватись із використанням не лише собак мисливських порід, а й інших ловчих звірів і птахів.

Власникам цих тварин слід мати на увазі, що відповідно до ст. 12 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» навіть просте перебування у межах мисливських угідь, у тому числі на польових і лісових дорогах (крім доріг загального користування), осіб із собаками мисливських порід чи ловчими звірами і птахами прирівнюється до полювання.

Що стосується підготовки документів до полювання, то, як зазначається у ст. 14 Закону України «Про мисливське господарство та полювання», документами на право полювання є:

ВОЛОДИМИР КРАВЧУК,
кандидат юридичних наук, суддя Львівського окружного адміністративного суду
ДОГОВІР ВІДЧУЖЕННЯ АКЦІЙ
В акціонерних товариствах припинення корпоративних відносин є наслідком припинення права власності на акції. Допоки особа є власником хоча б однієї акції, вона зберігає правовий статус акціонера, а отже є учасником корпоративних правовідносин.
Відчуження акцій регламентується Цивільним кодексом України (далі — ЦК України) і спеціальним законодавством. Відповідно до ч. 4 ст. 197 ЦК України права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Особа, яка передає право за цінним папером (індосант), відповідає лише за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її невиконання.
Важливими у цій нормі є два моменти: 1) в ній йдеться про права, посвідчені цінним папером; 2) їх відчуження відбувається шляхом цесії. На цьому слід зупинитися детальніше.
ЦК України не передбачає продажу цінного паперу (акції) як такого, адже йдеться лише про передачу прав, посвідчених цінним папером. Про передачу саме прав, а не цінних паперів, зазначено також у ст. 194 ЦК України, яка визначає поняття цінних паперів. Аналогічне визначення цінних паперів дає ст. 3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» вiд 23.02.2006 р. № 3480-IV: цінні папери — документи встановленої форми… що… передбачають… можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.
У статті 163 Господарського кодексу України (далі — ГК України) передбачено, що іменні цінні папери передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), якщо інше не передбачено законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі. Отже тут перехід прав за цінним папером є шляхом (способом) передачі іменних цінних паперів.
У статті 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» вiд 10.12.1997 р. № 710/97-ВР зазначено, що іменні цінні папери, випущені в документарній формі (якщо умовами емісії спеціально не зазначено, що вони не підлягають передачі), передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Як бачимо, йдеться по передачу іменних цінних паперів, а не прав, які посвідчуються ним.
У частині 4 ст. 9 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» зазначено, що підставою для внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів є документи, згідно з якими переходить право власності на відповідні іменні цінні папери (а не права!).
Так само, в п. 14 розділу VII Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів передбачено, що для внесення у систему реєстру записів про перехід прав власності за цінними паперами за наслідками цивільно-правових договорів реєстроутримувачу надається, серед інших документів, оригінал або нотаріально засвідчена копія цивільно-правового договору, який підтверджує перехід права власності на цінні папери. На цінні папери, як бачимо, а не права, що випливають із цінного паперу.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», яка має назву «Передача прав за цінними паперами», до особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять усі посвідчені ним права. Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, встановленому законами України. Отже, права слідують долі цінного паперу, «йдуть за ним», а не навпаки. Більше того, наведену норму можна розуміти й так, що є окремо порядок набуття права власності на цінний папір і окремо — порядок передачі прав, посвідчених іменним цінним папером. Це б, щонайменше, означало, що набуття права власності на акцію ще не означає перехід корпоративних прав, які посвідчуються акцією.
Постає питання, що ж є предметом відчуження: акція як цінний папір; права, які випливають з акції; чи обидва цих об’єкти — і акції, і права? На мою думку, відповідь тут очевидна і випливає з самої природи акцій як форми існування корпоративних прав. Акція як документ, папір сама по собі не має якостей об’єкта цивільних правовідносин, якщо її відірвати від змісту тих правовідносин, які вона посвідчує, тобто корпоративних прав, які має власник цього документа щодо акціонерного товариства — емітента. Без корпоративних прав акція втрачає сенс. Тому центральними у розумінні акції є права, які вона посвідчує. Виникнення акцій як окремих документів було зумовлено практичними потребами — бажанням полегшити оборот прав осіб, які створювали товариство. Акція — це прийом юридичної техніки, з допомогою якого певна сукупність прав (корпоративних, як вони зараз називаються) знайшла об’єктивне вираження в іншому, спеціально вигаданому об’єкті — цінному папері. Передача права власності на акцію є способом передачі того обсягу прав, які вона посвідчує. Передача акції — це передача прав.
У свою чергу, передача прав, які посвідчує акція, без переходу права власності на саму акцію є неможливим, оскільки суперечить сутності акції. Інакше б виникла ситуація, коли власник акції і власник корпоративних прав — різні особи. Таким чином, відповідаючи на питання про предмет відчуження, вважаю, що таким є акція як цінний папір. Права, які посвідчуються акцією, не є предметом такого договору.
Механізм відчуження акцій. Необхідно звернути увагу й на механізм відчуження акцій. Відповідно до ч. 5 ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» акціонерне товариство розміщує тільки іменні акції. Зі змісту ч. 4 ст. 197 ЦК України, ст. 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» вбачається, що іменні цінні папери передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії).
Відповідно до ч. 3 ст. 163 ГК України іменні цінні папери передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), якщо інше не передбачено законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі. Проте, оскільки Законом «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» передбачено інше, а саме що передача іменних цінних паперів здійснюється у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії) (ст. 5), то ч. 3 ст. 163 ГК України до передачі іменних акцій не застосовується. На непридатність застосування індосаменту до передачі іменних акцій звертають увагу в літературі .
Виходить, що оскільки акція є іменним цінним папером, то її відчуження повинно відбуватися шляхом відступлення права вимоги (цесії), тобто за правилами, передбаченими статтями 512–519 ЦК України. Такий підхід був би логічним, якщо б предметом відчуження були права. Коли ж відчужується цінний папір — акція, то застосовувати до цих відносин конструкцію цесії недоцільно, оскільки є простіша і зручніша форма — договір купівлі-продажу. Аналогічні висновки можна зустріти в працях науковців, які спеціально досліджували проблеми обігу цінних паперів . Слід зауважити, що на практиці використовується саме цей договір.
Неефективність цесії як механізму відчуження прав полягає також і в тому, що законом передбачено можливість встановлення у договорі необхідності одержання згоди боржника (емітента) на уступку права (ч.1 ст. 516 ЦК України). Фактично може виникнути ситуація, коли акціонерне товариство при первинному розміщенні цінних паперів включить таку умову до договору, і у подальшому обіг акцій залежатиме виключно від згоди товариства. Захоче, наприклад, акціонер продати свої акції, а товариство згоди не дасть. На мою думку, можливість здійснення прав акціонера не повинна залежати від волі товариства. Інша площина цієї проблеми вбачається в тому, що закладається різний правовий режим обігу акцій різних емітентів, а цього, навпаки, слід уникати.
Можна погодитися із О. С. Швиденком, що, по-перше, акціонер, який продав чи іншим шляхом здійснив відчуження своєї акції, не несе відповідальності перед набувачем акції за виконання акціонерним товариством обов’язків; по-друге, акціонер, який здійснив відчуження своєї акції, не стає відповідальною перед набувачем акції особою. Таким чином, передавальне розпорядження не можна вважати індосаментом і документом, який здійснює переведення прав на акцію від однієї особи до іншої. Передача іменної акції, відтак, має відбуватись не за індосаментом, а іншим чином .
Застосування цесії до відносин, пов’язаних із переходом акцій, ускладнюється ще й тим, що правова природа зобов’язальних і корпоративних відносин є різною. Останнім часом серед учених переважає думка, що корпоративні відносини мають самостійний характер, а не є різновидом зобов’язальних, як вважалося раніше. В корпоративних правовідносинах немає кредитора і боржника.
Усе це доводить, що правове регулювання відчуження акцій потребує корегування на концептуальному рівні, як щодо предмету відчуження, так і щодо механізму. Для цього необхідно викласти в новій редакції, яка пропонується, відповідні статті законів, що регулюють відчуження акцій: «Іменні цінні папери можуть бути предметом будь-яких правочинів, якщо інше не встановлено законом. До особи, яка набула право власності на цінний папір, одночасно переходять усі права, посвідчені цим цінним папером».
Акції можуть бути предметом договору купівлі-продажу, дарування, міни, ренти; вони можуть бути вкладом до статутного капіталу іншої юридичної особи. Незалежно від того, який саме договір укладається, для усіх договорів щодо акцій можна визначити певні загальні положення, яких слід дотримуватися.
Сторони договору про відчуження акцій. Переважне право придбання акцій. Відчуження акцій відбувається на підставі договору між власником акцій і набувачем. Відчужувачем є акціонер — особа, яка на дату укладення договору є власником однієї або кількох акцій.
Покупцем акцій може бути будь-яка особа. В анотації до п. 2.1.4 Принципів корпоративного управління, схвалених ДКЦПФР, відзначається, що право на вільне розпорядження належними акціонеру акціями є невід’ємним правом акціонера. Товариству не дозволяється встановлювати у внутрішніх документах або на практиці будь-які обмеження щодо вільного розпорядження належними акціонеру акціями (наприклад, переважного права інших акціонерів на придбання акцій товариства, необхідності отримання згоди товариства на відчуження акцій тощо) . Проте слід враховувати, що відповідно до ч. 3 ст. 81 ГК України (на даний час виключена) акціонери закритого товариства мали переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства. Переважне право придбання акцій приватних акціонерних товариств передбачено в ст. 7 Закону України «Про акціонерні товариства» вiд 17.09.2008 р. № 514-VI. До вступу в силу ГК України (до 01.01.2004 р.) норми аналогічного змісту часто закріплювалися в статутах закритих акціонерних товариств. Таким чином, правові норми і принципи корпоративного управління в частині можливості встановлення переважних прав на придбання акцій іншими акціонерами не узгоджуються між собою.
Переважні права акціонерів закритих акціонерних товариств на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства, а також заборону на вчинення правочинів без участі торговця цінними паперами, крім випадків, передбачених ч. 9 ст. 17 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», відносять до обмежень права власника акції. На думку О. С. Швиденка, встановлення такої заборони не відповідає критеріям доцільності встановлення законних заборон, визначених як теорією цивільного права, так і законодавством, оскільки навряд чи можна обґрунтувати необхідність такого роду обмежень в інтересах усього суспільства .
Обмеження права акціонера на продаж акцій зустрічаються і в зарубіжному законодавстві. Для прикладу, за законодавством Швейцарії статут може передбачати, що передача іменних акцій залежить від згоди товариства. Товариство може відмовити у наданні згоди на передачу акцій, які не котуються на біржі (аналог вітчизняного закритого акціонерного товариства — В. К.), та запропонувати відчужувачу придбати акції за власний рахунок, за рахунок інших акціонерів або за рахунок третіх осіб за їх реальною вартістю на момент звернення. Окрім того, товариство вправі відмовити внести набувача до реєстру акціонерів, якщо він не надав заяву, що акції придбані від його власного імені та за свій рахунок. До одержання згоди товариства на передачу акцій право власності на них та всі похідні права залишаються у відчужувача. Питання про надання згоди або відмову в ній вирішується протягом трьох місяців .
Конструкція переважних прав у праві застосовується не лише у сфері корпоративних правовідносин. Вона є універсальним правовим інструментом. Сутність переважного права в юридичній літературі пояснюється по-різному. На думку С. Є. Нікольського, переважне право захищає інтерес правоволодільця, який не співпадає із суб’єктивним правом. Переважні права — це право на захист відокремлених майнових інтересів учасників цивільних правовідносин, прямо передбачених діючим законодавством . На думку В. П. Грібанова, переважне право — це випадки, коли за всіх інших рівних умов перевага надається законом певній групі осіб, що мають певні особливі ознаки . В. І. Крат вважає, що переважне право — це таке суб’єктивне цивільне право, яке надає носієві можливість пріоритетно перед іншими особами набути інше або здійснити існуюче суб’єктивне право .
У контексті корпоративного правовідношення переважне право купівлі частки в статутному капіталі (акцій) — це особисте право учасника товариства укласти договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі (акцій) на визначених продавцем умовах пріоритетно перед особами, які не є учасниками товариства.
Л. В. Кузнєцова справедливо відзначила, що основною метою існування переважних прав у корпоративних правовідносинах, на відміну від відносин власності, є не гарантія стабільності персонального складу учасників, а забезпечення законного інтересу суб’єкта цього привілею в збереженні та збільшенні частки своєї участі в корпорації, що, в свою чергу, пов’язане зі ступенем впливу уповноваженої особи на сферу управління корпорацією .
Таким чином, переважне право придбання в корпоративних правовідносинах — це належна учасникам товариства, а у випадках, передбачених законом, — самій юридичній особі, правова можливість привілейованого (перед усіма третіми особами) придбання майна (акцій, часток, паїв), відчужуваного учасниками корпоративних правовідносин. Мета здійснення переважного права полягає, насамперед, у збереженні або збільшенні частки участі такої особи в товаристві, що, в свою чергу, визначальним чином впливає на рівень її впливу на діяльність товариства.
Продаж акцій закритого акціонерного товариства часто супроводжувався судовими спорами у зв’язку із порушенням норм статуту щодо переважного права закритого акціонерного товариства. Тривалий час суди вирішували ці спори на користь позивачів . Однією з найбільш відомих справ, що

На сьогодні Україна перебуває на етапі подальшого реформування всіх сфер життє­діяльності українського суспільства, зокрема, і шляхом реалізації в Україні новітніх правових підходів.

Зміст сучасного етапу формування державотворчих та правотворчих концепцій України має відповідати потребам становлення української держави як правової, а українського суспільства — як громадянського.

Одним із шляхів реалізації новітніх правових підходів стало широке запровадження інституту медіації в українському суспільстві. Нині розроблено і подано до Верховної Ради України проект Закону України «Про медіацію». За цим законопроектом медіація — альтернативний (позасудовий) метод вирішення спорів, за допомогою якого дві або більше сторін спору намагаються в рамках структурованого процесу самостійно, на добровільній основі досягти згоди для вирішення їх спору за допомогою медіатора (ст. 2 проекту Закону «Про медіацію»).

Медіатор — особа, яка відповідає вимогам, встановленим цим законом та медіаційним застереженням (угодою про медіацію), яка має статус медіатора відповідно до цього Закону і яку сторони спору обрали для проведення медіації. Медіатором може бути фізична особа, яка досягла двадцяти п’яти років, має вищу або професійно-технічну освіту та пройшла професійне навчання медіації, що має включати 90 академічних годин початкового навчання, в тому числі не менше 45 академічних годин навчання практичним навичкам.

Сторони медіації — фізичні, юридичні особи та/або групи осіб, які бажають врегулювати свій спір за допомогою процедури медіації.

Учасники медіації — медіатор (медіатори), сторони медіації, їх представники, законні представники, перекладач, експерти та інші особи за домовленістю сторін медіації.

Отже, проект Закону «Про медіацію» допускає здійснення діяльності медіатора особами, які не мають юридичної освіти. Таке положення є спірним, оскільки йдеться про сферу вирішення правових конфліктів.

Основним завданням зазначеного проекту Закону є визначення правових основ надання послуг медіації на професійних засадах, поширення практики мирного вирішення спорів несудовими методами, шляхом укладання договорів з метою розвантаження судів та забезпечення збалансованих взаємовідносин між інститутом медіації та судовою системою.

Для встановлення можливості залучення нотаріусів до сфери медіації є необхідність ознайомитися з нормами права, які встановлюють вимоги до професії нотаріуса та визначають порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

І. Сутність права попереднього користувача

За загальним правилом, використовувати торговельну марку має можливість особа, якій належать виключні права, що набуті внаслідок національної або міжнародної реєстрації, надання дозволу суб’єктом виключних прав, визнання торговельної марки добре відомою. Разом з тим, у законодавстві існують правові конструкції, що допускають врахування інтересів інших осіб, при використанні позначення на яке вони не мають виключного права. Саме таким правовим засобом є право попереднього користувача.

Право попереднього користувача на торговельну марку є своєрідним «компромісом» між інтересами суб’єкта виключних прав і особи, яка ще до дати подання заявки (дати пріоритету) в інтересах своєї діяльності добросовісно використала або зробила значну і серйозну підготовку для використання певного позначення. За такого розуміння право попереднього користувача відноситься до обмежень прав на торговельну марку, оскільки особа, яка набуває виключних прав внаслідок реєстрації певного позначення, не може як дозволяти використання, так і перешкоджати чи забороняти таке використання для попереднього користувача.

Згідно з ч. 2 ст. 424 Цивільного кодексу України^[1] законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності за умови, що такі обмеження та винятки не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб’єктів цих прав.

Варто зауважити, що ст. 500 та ч. 2 ст. 424 ЦК системно не узгодженні між собою. Це зумовлено тим, що необхідними умовами для наявності обмежень виключних прав, відповідно до ч. 2 ст. 424 ЦК, є:

а) вказівка закону. Тобто встановлення норми, яка передбачає обмеження виключного права, в іншому, аніж ЦК, законодавчому акті. Адже законо­давець для випадків, що стосуються посилання на ЦК, застосовує інші формулювання або словосполучення (зокрема, цього Кодексу, цим Кодексом). Втім право попереднього користувача встановлене в ст. 500 ЦК;

б) відсутність істотних перешкод для нормальної реалізації прав та здійснення законних інтересів суб’єктів виключних прав. Проте в ст. 500 ЦК відсутні положення, які б враховували або забезпечували відсутність істотних перешкод для здійснення як прав, так і інтересів носіїв виключних прав. Вочевидь, співіснування права попереднього користувача та виключних прав на торговельну марку має гарантувати добросовісність дій попереднього користувача.

За своєю сутністю право переднього користувача є обмеженим правом на торговельну марку. Оскільки його суб’єкт має порівняно із виключними правами «неповноцінний» обсяг прав, що зумовлено відсутністю державної реєстрації певного позначення як торговельної марки поперед­нім користувачем. Його обмеженість проявляється в тому, що право попереднього користувача:

а) надає його суб’єктові можливість на продовження безоплатного викорис­тання або на те, що передбачалося підготовкою до використання торговельної марки, виключні права на яку належать іншій особі.

Виключні права на торговельну марку та право попереднього користувача є парними категоріями. Право попереднього користувача не може існувати без виключних прав на торговельну марку і виключні права на торговельну марку та право попереднього користувача обмежують одне одного, внаслідок чого простежується досить нетипова кореляція. Така взаємозалежність впливає на обсяг використання торговельної марки попереднім користувачем, оскільки обмеження прав мають існувати в рамках, встановлених законом.

Як наслідок, обсяг такого використання залежить від того, яким чином відбулося добросовісне, в інтересах своєї діяльності використання або використання, яке передбачалося значною та серйозною підготовкою. Обсяг права попереднього користувача має визначатися на основі способів використання, передбачених законом для торговельної марки.

Наприклад, Вищий господарський суд України^[2] вказав, що чинне законодавство не містить будь-яких обмежень стосовно суб’єкта права попереднього користувача, наявність якого, в свою чергу, виключає необхідність отримання дозволу на викорис­тання відповідної торговельної марки від власника свідоцтва та унеможливлює заборону власником свідоцтва цій особі вчиняти дії, які охоплюються правом попереднього користувача. При цьому різновиди фактичної реалізації суб’єктами господарювання прав попереднього користувача співпадають з визначенням форм використання торговельної марки, наведеним у частині другій статті 157 ГК України та пункті 4 статті 16 Закону (п. 1 Оглядового листа ВГСУ «Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на знаки для товарів і послуг (торговельні марки)» від 22.01.2007 р. № 01-8/24);

б) не включає таких правомочностей, які б дозволяли надавати дозвіл або забороняти іншим особам використовувати торговельну марку;

Зокрема, ВГСУ підкреслив, що викорис­тання попереднім користувачем незареєстрованого знака, не визнаного добре відомим, до дати подання заявки іншою особою або, якщо було заявлено пріоритет, — до дати пріоритету заявки іншої особи, не дає попередньому користувачеві виключних прав забороняти іншим особам, включаючи тих, що подали заявку або заявили про пріоритет, використовувати без його згоди незареєстрований знак (абз. 3 п. 37 Рекомендацій ВГСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності» від 10.06.2004 р. № 04-5/1107);

в)  як майнове право є залежно оборото­здатним, оскільки може набуватися іншими особами тільки разом із підприємством чи діловою практикою (або їх частиною). Залежна оборотоздатність обумовлена тим, що право попереднього користувача обмежує виключні права особи на торговельну марку і невід’ємно пов’язане із іншими об’єктами цивільних прав. При здійсненні певної діяльності (надання послуг) — це ділова практика, а/та при підготовці чи здійсненні виробництва — єдиний майновий комплекс (підприємство).

1. Чи необхідний попередній дозвіл органу опіки та піклування на укладення договору відчуження квартири, в якій зареєстровано місце проживання недієздатної особи (вона не є власником)?

Відповіді

А.  Надання такого дозволу є обов’язковим

Б.  Надання такого дозволу не передбачено

В. Відчуження квартири можливе лише за умови попереднього зняття з реєстрації такої недієздатної особи

Правильна відповідь: Б.

Закон «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та Порядок вчинення нотаріальних дій нота­ріусами України не містять прямої вказівки на необхідність отримання дозволу органу опіки для відчуження квартири у разі, якщо недієздатна особа не є учасником правочину.

2. Чи потрібний дозвіл органу опіки та піклування на укладення договору поділу житлового будинку?

Відповіді

А. Потрібний завжди

Б. Потрібний лише у разі якщо власником є малолітня або неповнолітня дитина

В. Потрібний лише у разі якщо нотаріус не впевнений, що власник при здоровому розумі ділить свій будинок на 10 і більше окремих об’єктів

Г. Потрібний у разі якщо власниками є діти та/або особи, над якими встановлено опіку та піклування, та/або у разі, якщо право користування таким житловим будинком мають діти

1. Протокол загальних зборів учасників ТОВ, на якому нотаріус засвідчує справжність підпису, викладається:

Відповіді

А. На бланку нотаріального документа

Б. На білому аркуші

В. На бланку інформаційних систем, бо все одно лежать без діла

2. Де зазначається серія та номер викорис­таного бланка на примірнику нотаріуса?

Відповіді

А. Не зазначається

Б. Одразу під посвідчувальним написом

В. У правому нижньому куті аркуша після посвідчувального напису

3. Яким чином серія та номер використаного бланка зазначається на примірнику нотаріуса?

Відповіді

А. Простим м’яким олівцем

Б. Ручкою синього або чорного кольору

В. Друкується

Г. Не визначено, яким саме способом

ТЕТЯНА БОРИСОВА,
приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу при Міністерстві юстиції України, голова Комісії з аналізу, методології та прогнозування нотаріальної практики Української нотаріальної палати

Чи мають право посадові особи місцевого самоврядування посвідчувати довіреності?
Посадові особи місцевого самоврядування вчиняють нотаріальні дії, покладені на них ст. 37 Закону України «Про нотаріат». У населених пунктах, де немає нотаріусів, уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування на виконання ст. 37 Закону України «Про нотаріат» вчиняють такі нотаріальні дії:
1) вживають заходів щодо охорони спадкового майна;
2) посвідчують заповіти (крім секретних);
3) видають дублікати посвідчених ними документів;
4) засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них;
5) засвідчують справжність підпису на документах.
Зазначені посадові особи органів місцевого самоврядування не мають права на оформлення документів, призначених для використання за межами державного кордону.
Процесуальний порядок вчинення вищезазначених нотаріальних дій посадовими особами місцевого самоврядування визначений у Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 р. за № 3306/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 14.11.2011 р. за № 1298/20036.
Але, як вбачається зі ст. 37 Закону України «Про нотаріат», повноваження посвідчувати довіреності посадовими особами місцевого самоврядування не визначені, тому нотаріуси часто роблять помилкові висновки, що довіреності, посвідчені після 02.12.2011 р. органами місцевого самоврядування, не є чинними. Тим більше, що Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 25.08.1994 р. № 22/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26.10.1994 р. за № 256/466, якою було врегульовано порядок посвідчення довіреностей посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, втратила чинність 02.12.2011 р. на підставі наказу Міністерства юстиції України від 11.11.2011 р. № 3306/5.
Однак необхідно звернути увагу нотаріусів на п. 4 ч. 3 ст. 245 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та на п. 4 ч. 2 ст. 40 Закону України «Про нотаріат», де зазначено, що довіреності осіб, які проживають у населених пунктах, де немає нотаріусів, посвідчуються уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, довіреності на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування та розпорядження транспортними засобами.

МИКОЛА ПАВЛОВ,
віце-президент Укрінюрколегії, заслужений юрист України
ДО ПРОБЛЕМИ СПАДКУВАННЯ В УКРАЇНІ МАЙНА ТА МАЙНОВИХ ПРАВ ПІСЛЯ СПАДКОЄМЦЯ-НЕРЕЗИДЕНТА
Виникнення спадкових відносин з іноземним елементом доволі часто породжує комплекс правових проблем (на практиці — саме ускладнень), пов’язаних із визначенням того, право якої держави або ж яка міжнародно-правова норма застосовуватиметься до цих спадкових відносин щодо: заповідальної здатності особи та дійсності заповіту; місця й часу відкриття спадщини; компетентності місцевого юрисдикційного органу взяти у провадження спадкову справу; строків та способу прийняття спадщини й кола спадкоємців тощо.
Той, хто стикався зі спадковими відносинами з іноземним елементом, уже, напевне, на практиці знає, що спадкове право різних держав може абсолютно по-різному їх регулювати. Досвід Укрінюрколегії знає багато ситуацій, коли декілька держав претендували на врегулювання тих самих спадкових відносин. Така «конкуренція» правових систем викликана абсолютно практичними міркуваннями, адже йдеться про податковий аспект: кожна держава прагне знайти правову підставу, щоб узяти спадкову справу в своє провадження й стягнути зі спадкоємця (стосовно англосаксонської системи — зі спадщини) відповідний податок у державну казну.
Розв’язати подібні юрисдикційні «змагання» покликані колізійні норми спадкового права, які не містять прямих приписів щодо того, як вирішити справу, а лише вказують на те, законодавство якої країни або який акт міжнародного права слід застосувати. Колізійні норми різних держав відрізняються за змістом: щодо заповідальної здатності й дійсності заповіту можуть застосовуватися закон місця вчинення заповіту або особистий закон заповідача; щодо юрисдикції стосовно спадкових відносин в одній державі прив’язка робиться до громадянства спадкодавця, в іншій — до останнього місця його проживання, а в деяких випадках це також місце знаходження нерухомого спадкового майна або ж іншого майна, що підлягає державній реєстрації (транспортні засоби, цінні папери, дедалі частіше — майнові права: майнові корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності тощо).
За сьогоднішніх обставин стрімкої глобалізації українським нотаріусам дедалі частіше зустрічаються справи, пов’язані зі спадкуванням майнових прав після іноземних спадкодавців.

За статистикою кожну добу в Україні відбувається 477 дорожньо-транспортних пригод (ДТП), в яких гине близько 10 людей. Враховуючи стан доріг та культуру водіння більшості автовласників в Україні, є великий ризик для кожного, хто сидить за кермом автомобіля, хоча б раз у своєму житті потрапити у дорожньо-транспортну пригоду.

Щоб уберегти себе від цього, слід сумлінно виконувати правила дорожнього руху. Однак потрапити у дорожньо-транспортну пригоду можна і не з власної вини, а через необережність іншої особи. В такому разі необхідно знати, як захистити свої майнові права під час оформлення дорожньо-транспортної пригоди та подальшого відшкодування завданої нею шкоди. Насамперед слід знати про свої права та обов’язки. У цьому допоможуть Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 01.07.2004 № 1961‑IV (далі — Закон), зі змінами, постанова Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 № 1306 «Про Правила дорожнього руху» та інші нормативно-правові акти.

Відповідно до Закону дорожньо-транспортна пригода — це подія, що сталася під час руху транспортного засобу, внаслідок якої загинули або поранені люди чи завдані матеріальні збитки.

Особа, яку буде визнано винною у ДТП, притягується до цивільно-правової, адміністративної та кримінальної відповідальності.

До ДТП призводять:

порушення водієм правил керування транспортним засобом, правил користування ременями безпеки або мотошоломами (ст. 121 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КпАП України));

перевищення водіями транспортних засобів встановлених обмежень швидкості руху, проїзд на заборонний сигнал регулювання дорожнього руху та порушення інших правил дорожнього руху (ст. 122 КпАП України);

порушення особами, які керують транспортними засобами, правил руху через залізничні переїзди ст. 123 КпАП України);

порушення правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів, вантажу, автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, дорожніх споруд чи іншого майна (ст. 124 КпАП України);

керування транспортними засобами особами, які перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції (ст. 130 КпАП України);

порушення правил перевезення небезпечних речовин і предметів на транспорті (ст. 133 КпАП України).

Однак найбільш суворе покарання для осіб, з вини яких сталася дорожньо-транспортна пригода, передбачено ст. 286 Кримінального кодексу України за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами. Згідно з цією статтею, якщо таке кримінальне правопорушення спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, — це карається штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого.

Ті самі діяння, якщо вони спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження, — караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого. А якщо вони спричинили загибель кількох осіб, — караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років.

У разі настання ДТП, якою завдана шкода, водій транспортного засобу зобов’язаний:

дотримуватися передбачених правилами дорожнього руху обов’язків водія, причетного до дорожньо-транспортної пригоди;

вжити заходів з метою запобігання чи зменшення подальшої шкоди;

поінформувати інших осіб, причетних до цієї пригоди, про себе, своє місце проживання, назву та місцезнаходження страховика та надати відомості про відповідні страхові поліси;

невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів із дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов’язок, він має підтвердити це документально.

Зразок повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду разом зі схемою місця ДТП наведено у додатку.

Водії та власники транспортних засобів, причетних до дорожньо-транспортної пригоди, власники пошкодженого майна зобов’язані зберігати пошкоджене майно (транспортні засоби) у такому стані, в якому воно знаходилося після дорожньо-транспортної пригоди, до тих пір, поки його не огляне призначений страховиком або Моторним транспортним страховим бюро України (далі — МТСБУ) представник (працівник, аварійний комісар або експерт), а також забезпечити йому можливість провести огляд пошкодженого майна (транспортних засобів). Зазначений обов’язок власника транспортного засобу діє протягом десяти робочих днів із часу одержання страховиком (МТСБУ) повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду.

Також під час кожної поїздки водій автомобіля повинен мати при собі такі документи, необхідні для пред’явлення контролюючим органам та їх посадовим особам:

посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії;

реєстраційний документ на транспортний засіб;

поліс (сертифікат) обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

Учасники бойових дій та інваліди війни, інваліди I групи, які особисто керують належними їм транспортними засобами, а також особи, що керують транспортним засобом, належним інваліду I групи, у його присутності, звільняються від обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів на території України, та повинні мати при собі відповідні підтвердні документи (посвідчення).

МАРИНА ЄЛЬКІНА,
приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу
ПОДІЛ СПІЛЬНОГО МАЙНА ПОДРУЖЖЯ
(виділ нерухомого майна дружині/чоловікові зі складу всього майна подружжя)
Позасудовий розподіл спільного майна подружжя, прямо передбачений Цивільним та Сімейним кодексами України, є видом захисту прав громадян. Для нотаріуса ця дія є найменш поширеною, але питань виникає чимало, до того ж і практика таких договорів є неширокою.
Уникнути спорів, які виникають при розподілі спільного майна подружжя, можна за допомогою шлюбного договору, що установлює правовий режим спільного майна подружжя. На жаль, цей договір не є надто поширеним серед українців (можливо, через менталітет чи небажання ламати традиції). Громадяни не вбачають у цьому договорі сенсу, аж поки не настає ситуація, коли спільне майно треба розподілити.
Розглянемо найбільш суттєві питання, які при посвідченні договорів розподілу спільного майна подружжя виникають у нотаріуса.
Поняття, види права спільної власності, порядок поділу та виділу частки із майна, що є у спільній власності, наведено у гл. 26 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).
Право спільної сумісної власності подружжя та порядок розподілу спільного майна подружжя регулюються нормами гл. 8 Сімейного кодексу (далі — СК України).
Стаття 61 СК України дає визначення речей, які можуть бути визнані об’єктами спільної сумісної власності. Так, об’єктами спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. Закон установлює загальний принцип та не містить переліку таких речей.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Саме такий правовий режим поширюється на речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя.
Укладення договору про поділ майна подружжя чи договору про виділ конкретного майна зі складу всього майна подружжя посвідчується нотаріусом за умови встановлення факту придбання майна під час шлюбу та того, що майно є об’єктом спільної сумісної власності.
При посвідченні договору про поділ спільного майна подружжя нотаріус повинен дізнатися, чи укладався шлюбний договір, що встановлював інший, ніж це передбачено законом, правовий режим щодо майна, яке набувалося подружжям, — про що, відповідно, має бути вказано в договорі.