ІРИНА СВЯТЕЦЬКА,
приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу
ДЕЯКІ ПИТАННЯ СТРАХУВАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НОТАРІУСА
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення та спрощення процедури державної реєстрації земельних ділянок та речових прав на нерухоме майно» від 04.07.2012 № 5037-VІ внесено зміни до ст. 28 Закону України «Про нотаріат», яка тепер викладена в такій редакції: «Стаття 28. Страхування цивільно-правової відповідальності приватного нотаріуса
Для забезпечення відшкодування заподіяної внаслідок вчиненої нотаріальної дії, здійснення функцій державного реєстратора прав на нерухоме майно відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» шкоди приватний нотаріус зобов’язаний до початку зайняття приватною нотаріальною діяльністю укласти договір страхування цивільно-правової відповідальності.
Держава не несе відповідальності за шкоду, заподіяну неправомірними діями приватного нотаріуса при здійсненні ним нотаріальної діяльності, функцій державного реєстратора прав на нерухоме майно.
Приватний нотаріус не несе відповідальності по зобов’язаннях держави.
Мінімальний розмір страхової суми становить тисячу мінімальних розмірів заробітної плати.
Розмір відшкодування заподіяної шкоди визначається за згодою сторін або в судовому порядку».
Значне збільшення страхової суми та відповідальності нотаріуса зумовило інтерес до проблем страхування цивільно-правової відповідальності нотаріуса, що стосується як страхових особливостей, так і підстав притягнення нотаріуса до відповідальності за вчинення нотаріальної дії, що суперечить законодавству України, а саме вивчення питання, коли та в якому порядку має встановлюватися невідповідність нотаріальної дії законодавству України. Також необхідно
означити коло осіб, яким може бути завдана шкода вчиненою нотаріальною дією. Слід звернути увагу, що обов’язок щодо укладання договору цивільно-правової відповідальності нотаріуса покладено тільки на нотаріуса, але не на страхову компанію.
Інститут професійної відповідальності нотаріусів включає в себе усі аспекти нотаріальної діяльності. Законом передбачена відповідальність нотаріуса за вчинену нотаріальну дію. При цьому законодавством не розрізняються поняття «нотаріальна дія» та «нотаріальний документ». По-перше, під нотаріальною дією слід розуміти зміст процедури нотаріальної діяльності як системи дій у певній послідовності (нотаріальний процес); по-друге, це результат нотаріального процесу як юридичний факт. Під нотаріальним документом слід розуміти прийняте за заявою заінтересованих осіб в межах компетенції та підтверджуюче суб’єктивне право рішення спеціально уповноваженого органу — нотаріуса. Відповідно нотаріальна дія є елементом нотаріального процесу.
Чинне законодавство під незаконною нота­ріальною дією, вчинення якої є підставою для притягнення нотаріуса до цивільно-правової відповідальності, розуміє саме нотаріальний документ. Однак слід враховувати, що незаконною може бути і діяльність (бездіяльність) нотаріуса в нотаріальному процесі, а також невиконання ним інших обов’язків, що не завжди є підставою для визнання недійсним нотаріального документа, але може завдати шкоду особам, що звернулись до нотаріуса (наприклад, неналежне виконання обов’язку щодо роз’яснення чинного законодавства). Крім того, нотаріуси України уповноважені виконувати дії «сервісного» характеру як реєстратори Єдиних та Державних реєстрів Міністерства юстиції України, неналежне виконання яких також може заподіяти шкоду. Таким чином, проект закону, що регулює нотаріальну діяльність, повинен, по-перше, розрізняти поняття «нотаріальна дія» та «нотаріальний документ», по-друге, передбачати цивільно-правову відповідальність нотаріуса як за незаконне вчинення нотаріального документа, так і за неналежне вчинення нотаріальної дії, навіть якщо це не призвело до визнання недійсним нотаріального документа, а також за неналежне виконання інших дій, віднесених до його компетенції.
Завдання нотаріату — захист прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб шляхом вчинення нотаріусами передбачених законодавством нотаріальних дій від імені України, а також функцій нотаріату, до яких відносять профілактичну, попереджувальну, правоохоронну, фіскальну, правореалізаційну, посвідчувальну та юрисдикційну. Для того, щоб нотаріальну дію було визнано вчиненою та дійсною, вона має відповідати певним ознакам: повинна бути вчинена нотаріусом, вчинена від імені України відповідно до процедури її вчинення, повинна відповідати переліку нотаріальних дій, визначеному законодавством, відповідати законодавству як з процесуальної сторони, так і з матеріально-правової, відповідним чином оплачена.
Разом з тим слід зазначити, що нотаріальні документи не мають безспірного доказового значення. Цивільне процесуальне законодавство не передбачає особливої доказової сили для нотаріального документа, фактично ці документи мають підвищену доказову силу і є менш оспорюваними, ніж документи, викладені у простій письмовій формі. Згідно зі ст. 57 Цивільного процесуального кодексу України та ст. 43 Господарського процесуального кодексу України жоден доказ не має для суду встановленої сили. Будь-який нотаріальний документ може бути оскаржений у судовому порядку в позовному провадженні.
У п. 8 Базових принципів латинського нотаріату зазначено: «Нотаріальні документи мають як презумпцію законності, так і презумпцію достовірності. Відповідно до презумпції законності юридична дія або документ для того, щоб мати силу, повинні поєднувати в собі встановлені законом умови. Зокрема, необхідно, щоб воля сторін, що домовляються, була висловлена вільно і свідомо в присутності нотаріуса. Презумпція достовірності означає, що факти, викладені у документі та вчинені в присутності нотаріуса або про які нотаріусу достовірно відомо, визнаються достовірними».
Тобто реформою законодавства про нотаріат необхідно передбачити підвищення доказового значення нотаріального документа.

У сучасних умовах відбувається децентралізація, і низка функцій, які традиційно були притаманні державі, передаються недержавним суб’єктам. У зв’язку з цим є цілком обґрунтованим наділення новими функціями саме приватних нотаріусів, які є більш наближеними до населення порівняно з державними органами.
Сьогодні в Україні пропонується створити інститут медіаторів. Так, 3 листопада 2016 року було прийнято в першому читанні проект Закону України «Про медіацію» [1]. Крім того, це питання активно досліджується і обговорюється на науковому рівні. Однак ні в законопроекті, ні в більшості наукових публікацій не враховується можливість наділення відповідними повноваженнями нотаріусів. Хоча нотаріуси вже тривалий час займалися мирним врегулюванням спорів, зокрема, в сімейних та спадкових правовідносинах. Такий стан речей зумовлює актуальність обраної теми цієї статті та нагальність усунення зазначених вище прогалин у законотворчій та науковій діяльності.
Аспекти медіації досліджувалися такими вченими, як Біцай А.В., Красіловська З.В., Поліщук М.Я., Ясиновський І.Г., Огренчук Г.О. та ін.
Під медіацією варто розуміти альтернативний спосіб вирішення спору, за умовами якого сторони на добровільних засадах беруть участь у переговорах і за допомогою незалежної та кваліфікованої третьої сторони (медіатора) намагаються досягнути консенсусу та вирішити власний спір з урахуванням інтересів кожної з них [2]. Незважаючи на те, що нотаріус за умовами Закону України «Про нотаріат»
вчиняє нотаріальні дії лише за умови безспірності правочинів / юридичних фактів, фактично він все ж сприяє досягненню консенсусу між сторонами щодо спірних питань. Такі спірні питання хоча і не впливають загалом на безспірність правочину, відсутність згоди за ним може стати перешкодою в його укладенні. Наприклад, нотаріус може запропонувати особам, що звернулися за вчиненням нотаріальної дії, оптимальні варіанти щодо поділу спадкового майна або найбільш прийнятний спосіб формулювання окремих пунктів договору, якщо вони не досягли такої згоди між собою на момент звернення до нього. Таким чином, для нотаріусів сприяння досягнення консенсусу між особами, що звертаються за вчиненням нотаріальної дії, — це цілком звична і усталена практика.

Відповідно до Закону України «Про нотаріат» (далі — Закон) на нотаріуса покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. І хоча в Законі та в Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України детально прописана процедура їх вчинення, все ж це не гарантує уникнення помилок у нотаріальній практиці. Також це не захищає від цілеспрямованих порушень законодавства, які допускаються нотаріусами з метою отримання додаткової винагороди.

Саме у зв’язку з вищезазначеним у ст. 50 Закону закріплено право особи, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти, на оскарження нотаріальних дій або відмови у її вчиненні, нотаріальних актів до суду. Разом з оскарженням дій нотаріуса також може бути подано позов про відшкодування шкоди, завданої такими діями. Окрім того, нотаріуса може бути притягнуто до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

У процесі розгляду подібних спорів суд оцінює законність дій нотаріуса та у випадку наявності порушень визначає, яким чином повинен був діяти нотаріус. На сьогодні є значна кількість спорів з приводу оскарження дій нотаріусів, однак справ, в яких вимоги позивача були б задоволені в повному обсязі, не так багато. Це зумовлено тим, що громадяни звертаються до суду у випадках, коли вони залишаються не задоволеними результатом, але незадовільний результат не завжди означає незаконність дій нотаріуса. Аналогічна ситуація складається також і з кримінальними та адміністративними правопорушеннями. У діях нотаріуса дуже часто не вбачається ознак порушень законодавства, оскільки він діяв законно, дотримувався встановленої процедури дій і не зобов’язаний був знати про незаконність намірів осіб, що зверталися за вчиненням нотаріальних дій.

Для більш показової ілюстрації існуючого стану справ у судовій практиці проаналізуємо конкретні справи, що розглядалися судами.

Рішенням Ворошиловського районного суду м. Донецька від 29 березня 2011 року[1] було визнано виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню.

Відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» обтяжувач має право на власний розсуд обрати один із таких позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження:

1) передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов’язання в порядку, встановленому цим Законом; 2) продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах; 3) відступлення обтяжувачу права задоволення забезпеченої обтяженням вимоги у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги; 4) переказ обтяжувачу відповідної грошової суми, у тому числі в порядку договірного списання, у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші або цінні папери.

Важливим етапом впровадження судової реформи в Україні стала докорінна новелізація цивільного, господарського і адміністративного процесуального законодавства.

Однією із ключових рис такої новелізації процесуального законодавства є запровадження уніфікації багатьох положень цивільного, господарського і адміністративного процесуального законодавств.

Нижче наведена інформація, яка стосується основних змін до зазначеного законодавства.

1. Перехідні положення

Відповідно до п. 10 ч. 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС), п. 9 ч. 1 Господарського процесуального кодексу (далі — ГПК), п. 9 ч. 1 Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК), (у редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 № 2147-VIII), справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності новою редакцією кодексів, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності новою редакцією кодексів.

Також відповідно до п. 12 ч. 1 Перехідних положень КАС, п. 11 ч. 1 ГПК, п. 11 ч. 1 ЦПК заяви і скарги, подані до набрання чинності нових редакцій зазначених кодексів, провадження за якими не відкрито на момент набрання ними чинності, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності новою редакцією відповідного Кодексу.

У зв’язку із цим необхідно враховувати, що з 15 грудня 2017 року адміністративне судочинство здійснюється за приписами нової редакції кожного із зазначених кодексів.

2. Юрисдикційні питання

Усі нові процесуальні кодекси передбачають перехід від суб’єктного принципу розмежування юрисдикції до предметного. У зв’язку з цим основним критерієм визначення юрисдикції визначається правова природа суспільних відносин, з приводу яких відбуватиметься судовий розгляд, а не така формальна ознака, як суб’єктний склад учасників справи.

 Особливо відчутно вказані зміни проявляються у господарському судочинстві. Так, відповідно до ст. 1 ГПК господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, що підсудні Вищому суду з питань інтелектуальної власності), та інші справи у визначених законом випадках.

І. ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАГИ

У ст. 1080 Цивільного кодексу України^[1] відбувається правове регулювання співвідношення договору факторингу та договору, в якому встановлена заборона чи обмеження на здійснення відступлення права грошової вимоги. Зміст ст. 1080 ЦК ширший, аніж її назва, адже включає не тільки, власне, недійсність заборони (обмеження), але й її правові наслідки.

У Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг від 28.05.1988 встановлено певні особливості недійсності заборони відступлення права грошової вимоги. Зокрема, відступлення права грошової вимоги постачальником фактору є дійсним, незважаючи на будь-яку угоду між постачальником і боржником, яка забороняє таке відступлення. Проте таке відступлення не є чинним стосовно боржника, який здійснював господарську діяльність на території Договірної держави, яка зробила заяву про те, що відступлення вимоги не є чинним стосовно боржника, якщо під час укладення договору купівлі-продажу товарів він здійснює свою господарську діяльність на території такої держави (статті 6, 18 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг від 28.05.1988). Тобто на рівні міжнародного договору недійсність може стосуватися тільки заборони відступлення і виключається недійсність у разі, якщо відповідна держава зробила заяву про її незастосування.

Статусу нотаріуса у процесуальних правовідносинах присвячена значна кількість публікацій. Однак, з огляду на наявність частих змін у спеціальному законодавстві та суперечливу судову практику, це питання не втрачає актуальності. Розглянемо особливості процесуального статусу нотаріуса у різних видах правовідносин.
І. Нотаріус як фізична особа
Відповідно до ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) кожна особа має право в порядку, встановленому зазначеним Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
При цьому згідно з положеннями чинного законодавства суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин поділяються на:
1) учасників справи (сторони і треті особи);
2) представників;
3) інших учасників судового процесу.
Варто зазначити, що нотаріус як фізична особа може бути будь-яким учасником цивільної справи, а також виступати у якості представника, свідка і бути у статусі деяких інших учасників процесу.
Як зазначає С.С. Бичкова, склад сторін у цивільному процесі завжди обумовлений особливостями матеріальних правовідносин, які є предметом розгляду і вирішення у цивільній справі. Зокрема, нотаріус може бути позивачем чи відповідачем у спорах, що обумовлені договорами, укладеними для забезпечення провадження своєї професійної діяльності, такими як підряд на ремонт офісного приміщення, купівля-продаж побутової техніки, меблів чи інших товарів, необхідних для облаштування робочого місця нотаріуса, договорів охорони тощо.
У таких спорах нотаріус виступає у якості фізичної особи (як правило, споживача), адже вказані відносини не випливають із безпосереднього здійснення нотаріусом своїх повноважень, зокрема, передбачених ч. 1 ст. 3 Закону «Про нотаріат». Тобто у таких випадках нотаріус не є уповноваженою державою фізичною особою, яка здійснює нота­ріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність. У такій ситуації нотаріус не посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та не вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Відповідно до ч. 2 ст. 1265 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) у п’яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. Віднесення утриманців до кола спадкоємців за законом зумовлено низкою причин. По-перше, якщо спадкодавець утримував особу за свого життя, можна припустити, що під час складання заповіту він залишив би такій особі частину свого майна. По-друге, закон намагається перекласти обов’язок щодо утримання непрацездатних осіб з держави на приватних осіб.

Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Таким чином, утриманцем не може бути член сім’ї померлого. Як встановлено у ст. 3 Сімейного кодексу України (далі — СК), сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Отже, можна дійти висновку, що утриманцем є особа, яка:

спільно не проживала зі спадкодавцем;

не була пов’язана з ним спільним побутом;

не мала зі спадкодавцем взаємних прав та обов’язків.

Важливо врахувати, що у разі спільного проживання із спадкодавцем тривалий час однією сім’єю особа має право на спадкування у четверту чергу спадкоємців за законом в порядку ст. 1264 ЦК. Таким чином, не може бути визнана утриманцем особа, яка хоча і отримувала від спадкодавця матеріальну допомогу, але проживала з ним спільно. Хоча суди помилково задовольняють заяви таких осіб та встановлюють факт передування на утриманні.

Зокрема, заявник звернулась до суду із заявою про встановлення факту перебування особи на утриманні, зазначивши, що з 1998 року вона проживала разом зі спадкодавцем, вела з ним спільне господарство. Заявник є людиною похилого віку, проживала одна, а тому потребувала стороннього догляду та допомоги по господарству. Спадкодавець був фізично здоровою, розвинутою та сильною людиною. Він працював, отримував заробітну плату, і коли почав проживати разом із заявником, остання перебувала на його утриманні.

Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України від 06.10.1998 № 161‑XIV «Про оренду землі», а також договором оренди землі.

Земельне і цивільне законодавство передбачають можливість відчуження права оренди та перехід права до інших осіб з підстав, визначених законодавством. Відповідно до ч. 5 ст. 93 Земельного кодексу України (далі — ЗК) право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного капіталу власником земельної ділянки на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом. Згідно з ч. 1 ст. 781 ЦК України (далі — ЦК) договір найму припиняється в разі смерті фізичної особи — наймача, якщо інше не встановлено договором або законом. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом (ч. 2 ст. 792 ЦК). Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про оренду землі» право на оренду (право оренди — Л.С.) земельної ділянки переходить після смерті фізичної особи — орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до спадкоємців, а в разі їх відмови чи відсутності таких спадкоємців — до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями в разі, якщо це не суперечить вимогам ЗК та цього Закону.

Питання переходу права оренди землі в земельному та цивільному законодавстві вже було розглянуто в моїй статті «Заміна сторін у договорі оренди землі: підстави, порядок, наслідки» (див. «Мала енциклопедія нотаріуса», 2010, № 4, с. 75–86). Але сьогодні, коли загострилась боротьба за землю сільськогосподарського призначення, проблема переходу права оренди землі в порядку спадкування не втрачає своєї актуальності і потребує більш детального розгляду.

Для початку необхідно визначитись з термінами: що належить спадкодавцю і може перейти в спадщину — «право оренди» чи «право на оренду». Аналіз статей 6, 7 Закону України «Про оренду землі» та статей 93, 134 ЗК дає право зробити висновок, що законодавець нехтує цими поняттями і не вбачає між ними різниці.

Згідно зі ст. 134 ЗК земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис) підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Результатом продажу права на оренду земельної ділянки є укладення договору оренди та реєстрація такого права.

Проблема є гострою, актуальною, економічно і соціально значимою та потребує окремого дослідження.

Існує точка зору, що смерть голови фермерського господарства, на чиє ім’я був виданий державний акт, автоматично припиняє право постійного користування земельною ділянкою.

Припинення прав на земельну ділянку позбавляє фермерське господарство та його членів основного засобу виробництва — земельної ділянки. Позбавлення права користування землею призводить до ліквідації фермерського господарства як суб’єкта сільськогосподарського виробництва та втрати засобів для існування громадян, які протягом тривалого часу вели фермерське господарство, працювали на цій землі, створили необхідну матеріально-технічну базу.

На нашу думку, припинення права постійного користування в разі смерті голови фермерського господарства є хибним та таким, що не може бути застосованим до правовідносин, які виникають з користування землею для ведення фермерського господарства з таких підстав.

Переоформлення права постійного користування на земельну ділянку, яка передавалась в постійне користування для ведення фермерського господарства, має низку особливостей.

Поняття переоформлення права постійного користування на земельну ділянку на користування на умовах оренди вперше було запроваджено в Земельному кодексі України, далі — ЗК (у редакції 2001 року). Згідно з пунктом 6 Перехідних положень ЗК у чинній редакції громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. У подальшому це поняття знайшло широку трактовку в Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 (далі — Рішення). Згідно з п. 5.4 Рішення  ні в ЗК, ні в інших нормативно-правових актах не розкривається юридичний зміст термінів «оформлення» і «переоформлення», не визначається їх співвідношення. Невизначеність суті цих термінів негативно впливає на практику здійснення суб’єктивних прав на земельні ділянки громадянами та юридичними особами.

Закінчився ще один податковий рік — 2017-й. Здано статистичні звіти, підраховано дохід та витрати. Настав час платити податки.

Загалом приватні нотаріуси зобов’язані сплачувати:

податок на доходи фізичних осіб;

військовий збір;

єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

І

Нотаріуси подають податкову декларацію за результатами звітного року до 1 травня 2018 року за їх податковою адресою.

Податковою адресою платника податків — фізичної особи визнається місце її проживання, за яким вона береться на облік як платник податків в органі державної податкової служби (п. 45.1 ст. 45 Податкового кодексу України (далі — ПК).

З 1 січня 2018 року у нас знову нова форма податкової декларації про майновий стан і доходи, затверджена наказом Міністерства фінансів України від 06.06.2017 № 556 «Про внесення змін до наказу Міністерства фінансів України від 02 жовтня 2015 року № 859». Суттєвих змін до форми декларації в час­тині заповнення самозайнятими особами не внесено, тому при заповненні можна скористатися порадами, які були надані в статті «Декларування доходів приватними нотаріусами за 2016 рік» (див. «Мала енциклопедія нотаріуса», 2017, № 1, с. 65–75).

Декларація передбачає зазначення вартості документально підтверджених витрат, пов’язаних з господарською діяльністю. Варто зазначити, що відповідно до п. 178.3 ст. 178 ПК до витратної частини нотаріуса зараховуються витрати, які необхідні для провадження певного виду незалежної професійної діяльності, на відміну від п. 177.2 ст. 177  ПК, який пов’язує витрати підприємця безпосередньо з його господарською діяльністю.

Податкова декларація передбачає розподіл витрат на категорії:

вартість придбаних товарно-матеріальних цінностей, для використання при провадженні незалежної професійної діяльності;

інші витрати, включаючи вартість виконаних робіт, наданих послуг,

витрати на оплату праці та нарахування на заробітну плату.