НОТАРІУС У СУДОВОМУ ПРОЦЕСІ. ПРАКТИЧНІ ПИТАННЯ

Відповідно до Закону України «Про нотаріат» (далі — Закон) на нотаріуса покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. І хоча в Законі та в Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України детально прописана процедура їх вчинення, все ж це не гарантує уникнення помилок у нотаріальній практиці. Також це не захищає від цілеспрямованих порушень законодавства, які допускаються нотаріусами з метою отримання додаткової винагороди.

Саме у зв’язку з вищезазначеним у ст. 50 Закону закріплено право особи, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти, на оскарження нотаріальних дій або відмови у її вчиненні, нотаріальних актів до суду. Разом з оскарженням дій нотаріуса також може бути подано позов про відшкодування шкоди, завданої такими діями. Окрім того, нотаріуса може бути притягнуто до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

У процесі розгляду подібних спорів суд оцінює законність дій нотаріуса та у випадку наявності порушень визначає, яким чином повинен був діяти нотаріус. На сьогодні є значна кількість спорів з приводу оскарження дій нотаріусів, однак справ, в яких вимоги позивача були б задоволені в повному обсязі, не так багато. Це зумовлено тим, що громадяни звертаються до суду у випадках, коли вони залишаються не задоволеними результатом, але незадовільний результат не завжди означає незаконність дій нотаріуса. Аналогічна ситуація складається також і з кримінальними та адміністративними правопорушеннями. У діях нотаріуса дуже часто не вбачається ознак порушень законодавства, оскільки він діяв законно, дотримувався встановленої процедури дій і не зобов’язаний був знати про незаконність намірів осіб, що зверталися за вчиненням нотаріальних дій.

Для більш показової ілюстрації існуючого стану справ у судовій практиці проаналізуємо конкретні справи, що розглядалися судами.

Рішенням Ворошиловського районного суду м. Донецька від 29 березня 2011 року[1] було визнано виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню.

Відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» обтяжувач має право на власний розсуд обрати один із таких позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження:

1) передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов’язання в порядку, встановленому цим Законом; 2) продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах; 3) відступлення обтяжувачу права задоволення забезпеченої обтяженням вимоги у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги; 4) переказ обтяжувачу відповідної грошової суми, у тому числі в порядку договірного списання, у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші або цінні папери.

Дмитро КИРИЛЮК отримати повну версію статті