Спадкування права на отримання нарахованої, але не одержаної пенсії (ст. 1227 Цивільного кодексу України1)

Законодавцем допускається спадкування права на отримання нарахованої, але не одержаної пенсії. При цьому необхідно, щоб спадкодавець не реалізував належне йому право на отримання відповідних сум. Причини, внаслідок яких ці грошові кошти не були отримані, можуть бути різноманітними, але закон не надає їм юридичного значення.

Європейський суд з прав людини зауважив, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов’язань (KECHKO v. UKRAINE, № 63134/00, § 26, ЄСПЛ, від 08 листопада 2005 року).

Встановивши, що ОСОБА_3 було здійснено перерахунок пенсії на підставі судових рішень, позивач, як спадкоємець за заповітом в установленому законом порядку, прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3 та отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на суму 43 496,59 грн нарахованої, але не отриманої пенсії, суди зробили обґрунтований висновок про задоволення позову2.

Способи розпорядження правом на вклад (ст. 1228 ЦК)

Спадкодавець може розпорядитися правом на вклад двома способами: а) склавши заповіт або б) зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). За умови їх відсутності правонаступництво права на вклад відбувається внаслідок спадкування за законом3.
Сутність права на обов’язкову частку (ст. 1241 ЦК)

Право на обов’язкову частку — це суб’єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (ст. 1261 ЦК) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов’язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов’язкову частку належить до спадкування за законом. Тобто право на обов’язкову частку існує лише за наявності заповіту. Коло осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає4.

Підстави зменшення розміру обов’язкової частки (абз. 2 ч. 1 ст. 1241 ЦК)

Зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині можливе з урахуванням (а) характеру відносин між спадкоємцями і спадкодавцем; (б) наявності інших обставин, що мають істотне значення. Позбавлення особи права на обов’язкову частку судом ЦК України не передбачено, хоча особа, яка має право на обов’язкову частку, може бути усунена від права на спадкування відповідно до статті 1224 ЦК України5.

Модельний статут — це типовий установчий документ, затверджений Кабінетом Міністрів України, який використовується для створення та провадження діяльності юридичних осіб відповідної організаційно-правової форми, а також містить положення, що регулюють правовий статус, права, обов’язки та відносини, які пов’язані із створенням, управлінням та провадженням господарської діяльності юридичних осіб.

Нормативно­правове регулювання питань діяльності підприємств на модельному статуті наведено у додатку 1.

Наразі діяльність на підставі модельного статуту може здійснювати лише господарське товариство у формі Товариства з обмеженою відповідальністю. Жодні інші організаційно-правові форми юридичних осіб не можуть використовувати модельний статут.

Товариство має право обрати модельний статут при створенні або ж перейти на нього в будь-який момент після створення. Також підприємства, які обрали модельний статут, в будь-який час можуть затвердити традиційний статут та перейти на нього.

Вперше в Україні можливість діяльності на підставі модельного статуту була впроваджена низкою змін у законодавство, що мали своєю метою спростити реєстрацію та ведення бізнесу. Постановою Кабінету Міністрів України від 16.11.2011 № 1182 було затверджено модельний статут Товариства з обмеженою відповідальністю. Обмеження у використанні цього модельного статуту сталися після прийняття Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», положення якого суперечили положенням затвердженого модельного статуту. Тому з 17 червня 2018 року Товариства з обмеженою відповідальністю не мали змогу обрати варіант діяльності на підставі модельного статуту — ані при створенні Товариства, ані при наявній паперовій формі власного установчого документа.

28 квітня 2019 року набрала чинності постанова Кабінету міністрів України від 27.03.2019 № 367 «Деякі питання дерегуляції господарської діяльності» (далі — постанова № 367), зокрема, в частині затвердження модельного статуту товариства з обмеженою відповідальністю (далі — ТОВ). Відтепер ТОВ знову мають можливість обрати діяльність на підставі модельного статуту при створенні Товариства або перейти на таку діяльність, якщо до цього працювали з власним Статутом.

Текст нового Модельного статуту з варіантами для обрання наведено у додатку 2.

Переваги модельного статуту

– модельний статут неможливо підробити. Це гарантує захист прав та інтересів юридичної особи від неправомірних дій інших осіб;

– у випадку необхідності внесення змін до відомостей про юридичну особу не потрібно затверджувати нову редакцію статуту та подавати її державному реєстратору, не потрібно нотаріально засвідчувати підписи засновників на ньому, наприклад, в разі зміни адреси, складу учасників, розміру статутного капіталу, видів діяльності, найменування та внесення інших змін до статуту;

– відсутність необхідності витрачати час та кошти на складання установчого документа;

– не потрібно періодично враховувати всі вимоги законодавства у змісті установчих документів;

– не потрібно подавати модельний статут реєстратору задля реєстрації або зміни реєстраційних відомостей про юридичну особу. Так само, як і іншим особам, наприклад, нотаріусу при вчиненні договорів від імені юридичної особи, державним органам при отриманні дозволів/ ліцензій тощо;

– не потрібно посвідчувати нотаріальні копії статуту;

– не потрібно відновлювати статут, якщо він був втрачений.

Недоліки модельного статуту

– неможливо зазначити в статуті необхідні учасникам товариства положення, наприклад, стосовно обмеження повноважень директора, порядок прийняття рішень органами управління Товариства, визначення кворуму загальних зборів та інше;

– неможливо власноруч внести зміни в положення модельного статуту;

– якщо Кабінет міністрів України вносить будь-які зміни до положень модельного статуту, то такі зміни обов’язково стосуються всіх товариств, які здійснюють свою діяльність на його підставі та підлягають беззаперечному виконанню.

Сьогодні корпоративні правовідносини є предметом особливої уваги всіх суб’єктів суспільного життя, що зумовлено складністю та багатогранністю правового регулювання відносин, пов’язаних із створенням та діяльністю юридичних осіб — суб’єктів господарювання, що мають на меті отримання прибутку для подальшого його розподілу між учасниками і які виникають саме між засновниками (учасниками, акціонерами) господарських товариств лише між собою, або між ними та господарським товариством, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

На сьогодні корпоративні правовідносини регулюються Конституцією України, Цивільним кодексом України (далі — ЦК), Господарським кодексом України (далі — ГК), Законом України «Про господарські товариства», Законом України «Про акціонерні товариства», Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» (далі — Закон № 755) тощо.

Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження.

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 87 ЦК).

Установчими документами суб’єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта господарювання (ч. 1 ст. 57 ГК).

Міністерство юстиції України наділено повноваженнями здійснювати контроль у сфері державної реєстрації, що передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань».

Вказані нормативні акти передбачають здійснення контрольних функцій шляхом:

1) розгляду скарг у сфері державної реєстрації;

2) проведення моніторингу і камеральних перевірок.

Однак незалежно від форми здійснення контролю, у разі виявлення порушень у діях державного реєстратора, в тому числі нотаріуса, Мін’юст уповноважений застосовувати визначені законодавством санкції, що реалізується виданням відповідного наказу.

Так, відповідно до частини шостої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» за результатами розгляду скарги Міністерство юстиції України та його територіальні органи приймають мотивоване рішення. Так само відповідно до частини другої статті 371 зазначеного Закону за результатами проведення перевірок державних реєстраторів чи суб’єктів державної реєстрації прав Міністерство юстиції України у разі виявлення порушень порядку державної реєстрації вказаними особами приймає вмотивоване рішення про застосування визначених санкцій.

Аналогічні положення закріплені у статтях 34 та 341 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань».

При цьому звертаємо увагу, що юрисдикційне значення у розумінні зазначених норм Закону має саме наказ Міністерства юстиції України, який є рішенням у відповідний справі, тому саме в ньому мають бути чітко викладені мотиви його прийняття.

Отже, юридично рішенням завжди є наказ, а не висновок комісії з розгляду скарг у сфері державної реєстрації чи довідка, складена за результатами проведеної камеральної перевірки.

Вважаємо, що посилання на висновок комісії чи довідку, складену за результатами камеральної перевірки, зроблене у цьому випадку в наказі Мін’юсту, не можна вважати достатнім обґрунтуванням (вмотивуванням) рішення з таких підстав.

Висновки та пропозиції, що містяться у довідці за результатами камеральної перевірки чи у висновках комісії, прийнятих за результатом розгляду скарги, не є обов’язковими при прийнятті остаточного рішення та мають виключно рекомендаційний характер.

Використання нотаріусами власного веб-сайту є поширеним явищем та відповідає розвитку електронного суспільства. Наявність у нотаріуса веб-сайту породжує декілька питань: як захисти права на веб-сайт; захистити його від використання при поширенні недостовірної інформації про нотаріуса; як діяти при помилках веб-сайту; які є правила розміщення інформації на власному веб-сайті. Судові справи з охорони прав на веб-сайт лише збільшуються, що вказує на існування проблематики в охоронних правовідносинах щодо цього об’єкта прав.

І. ПОНЯТТЯ ВЕБ-САЙТУ ЯК ОБ’ЄКТА ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ

Поняття веб-сайту визначається у кількох нормативних актах. У ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» закріплено, що «вебсайт — сукупність даних, електронної (цифрової) інформації, інших об’єктів авторського права і (або) суміжних прав тощо, пов’язаних між собою і структурованих у межах адреси веб-сайту і (або) облікового запису власника цього веб-сайту, доступ до яких здійснюється через адресу мережі Інтернет, що може складатися з доменного імені, записів про каталоги або виклики і (або) числової адреси за Інтернет-протоколом» [1].
Порядком інформаційного наповнення та технічного забезпечення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади надано таке поняття: «веб-сайт — сукупність програмних та апаратних засобів з унікальною адресою у мережі Інтернет разом з інформаційними ресурсами, що перебувають у розпорядженні певного суб’єкта і забезпечують доступ юридичних та фізичних осіб до цих інформаційних ресурсів та інші інформаційні послуги через мережу Інтернет» [2]. Наведені поняття змістово відрізняються: перше визначає веб-сайт як об’єкт авторсько-правової охорони; друге — як обєкт інформаційних
відносин.

Науковці щодо цього питання зазначають таке. М. Гура доводить, що вебсайт є логічним завершеним елементом мережі Інтернет, створеного на основі технології гіперпосилань, який розташований на сервері (host), має унікальну адресу (url), за якою до нього може отримати доступ будь-який користувач мережі Інтернет, та у своїй основі містить інтернет-сторінки, які мають графічний вигляд і можуть бути переглянуті за допомогою спеціальних комп’ютерних програм (браузерів) [3]. О. Мацкевич вважає, що сайт одночасно є і комп’ютерною програмою, і сукупністю дизайну (графічного оформлення сторінки) та розміщеного на ньому матеріалу — контенту [4].

При використанні офіційного веб-сайту нотаріусом доцільно враховувати різні аспекти визначення веб-сайту. Розглянемо їх.

1. Веб-сайт як об’єкт інтелектуальної власності:

– це сукупність об’єктів авторського права і (або) суміжних прав (складений твір), пов’язаних між собою і структурованих у межах адреси веб-сайту і (або) облікового запису власника цього веб-сайту, тобто це сукупність об’єктів, які мають творчий, оригінальний характер, мають новизну форми викладення, дизайну, мають зв’язок між різними елементами для функціонування цілісного об’єкта; допускається правомірне використання шаблонів для розробки веб­сайту; оригінальна доробка/обробка шаблону може мати наслідком створення нового об’єкта авторського права;

– доступ до веб-сайту здійснюється через адресу мережі Інтернет, що може складатися з доменного імені, записів про каталоги або виклики і (або) числової адреси за Інтернет-протоколом. Зазначимо, що домене ім’я є також об’єктом інтелектуальної власності та потребує легалізації за відповідним правоволодільцем;

– потребує оформлення авторських прав.

2. Веб-сайт як об’єкт інформаційних відносин:

– сукупність програмних та апаратних засобів з унікальною адресою у мережі Інтернет;

– використовується для розміщення інформації;

– перебуває у розпорядженні певного суб’єкта;

– забезпечує доступ юридичних та фізичних осіб до цих інформаційних ресурсів або інформаційних послуг нотаріуса;

– має статус об’єкта цивільних прав.

Отже, кожний нотаріус має право мати власний веб-сайт у мережі Інтернет, що відрізняється за змістом та графічним оформленням від веб-сайту інших нотаріусів, Нотаріальної палати України. Нотаріус має право визначити та оприлюднити на своєму веб-сайті вичерпний перелік послуг, що надаються нотаріусом відповідно до Закону України «Про нотаріат». Крім того, нотаріус має право самостійно встановлювати правовий режим використання власного веб-сайту, зокрема шляхом визначення дизайну сайту, регламенту його функціонування.

Нотаріальна палата України (далі — НПУ) проаналізувала запити управлінь Пенсійного фонду України (далі — ПФУ), які останнім часом надходять на адресу нотаріусів про витребування додаткової інформації щодо посвідчених договорів за 2018 рік з метою перевірки правильності та своєчасності сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу, та повідомляє наступне. Відповідно до пункту 9 статті 1 Закону України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування» (далі — Закон) платниками збору на обов’язкове державне пенсійне страхування є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та фізичні особи, які придбавають нерухоме майно, за винятком державних підприємств, установ і організацій, що придбавають нерухоме майно за рахунок бюджетних коштів, установ та організацій іноземних держав, що користуються імунітетами і привілеями згідно із законами та міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також громадян, які придбавають житло і перебувають у черзі на одержання житла або придбавають житло вперше. Нотаріуси щокварталу, до 20 числа місяця, що настає за звітним кварталом, подають до органів Пенсійного фонду України за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса звіт про укладені договори купівлі-продажу нерухомого майна, включаючи інформацію про вартість такого майна та суму сплаченого збору на обов’язкове державне пенсійне страхування в порядку та за формою, визначеними Кабінетом Міністрів України (абзац 5 пункту 9 статті 1 Закону). Форма звіту про укладені договори купівлі-продажу нерухомого майна та сплату збору на обов’язкове державне пенсійне страхування передбачена додатком 4 до Порядку сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.11.1998 № 1740. Іншої форми звітності законодавством не передбачено. 

З приводу тимчасово окупованої території у нотаріальної спільноти виникає дуже багато питань. До нотаріусів досить часто звертаються особи з проханням засвідчити справжність підписів на документах або посвідчити довіреності для їх дії на території Автономної Республіки Крим. Такі особи іноді ще приносять так звані «зразки», в яких, крім іншого, визначаються органи, куди адресується документ чи перед якими повірений має право предс тавляти інтереси та вчиняти юридичні дії від імені довірителя, а також зазначається адреса нерухомого майна на території окупованої території, щодо якого вчиняється довіреність. Слід пам’ятати, що відповідно до ст. 1 Закону України № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі — Закон) тимчасово окупована територія України є невід’ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Відповідно до ст. 9 цього Закону державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий цими органами та/або особами, є недійсним і не створює правових наслідків. Звертаємо увагу нотаріусів на найпоширеніші помилки, при вчиненні відповідних нотаріальних дій. 1. Якщо в документі необхідно все ж таки вказати адресу нерухомого майна, адреса повинна бути вказана відповідно до вимог законів України, а саме — Автономна Республіка Крим, …. Неприпустимо вказувати в документах так звану «Республіку Крим». 2. Не можна в документах, що стосуються майна на тимчасово окупованій території або що стосуються захисту законних прав та інтересів осіб на тимчасово окупованій території, зазначати назви органів у відповідності з їх назвами, визначеними окупованою «владою». Як вже було вказано вище, тимчасово окупована територія є невід’ємною частиною території України. В Україні немає федеральної податкової служби, федеральної реєстрацій ної служби, земельної кадастрової палати, комітету з управління майнових і земельних відно син та т.ін. Те ж стосується і назв документів (кадастровий паспорт, міжова справа та т.ін.).

Емфітевзис, як і суперфіцій та сервітут — це давні римські терміни, які офіційно увійшли в сучасний ужиток українців із прийняттям Земельного кодексу України (далі — ЗК). Їх визначення, зокрема, наведено у ст. 102-1 ЗК —
«підстави набуття і зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови». Відповідно до вимог ч. 1 ст. 407 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Отже, право емфітевзису виникає лише на підставі договору. Відповідно до ч. 2 ст. 407 ЦК та ч. 2 ст. 102-1 ЗК право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Аналогічного висновку дійшла Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі у справі від 13.03.2017 № 313/1730/15-ц, вказавши, що строкове право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (правил емфітевзису) може бути успадковане, проте виникає та регулюється виключно на підставі договору про емфітевзис. Договір емфітевзису складається у письмовій формі і стосується лише земель сільськогосподарського призначення та не підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню. Право емфітевзису підлягає обов’язковій держреєстрації відповідно до Закону від 01.07.04 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Отже, офіційно право виникне тільки після його державної реєстрації. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб регулюється главою 161 ЗК, порядок укладення договору — главою 33 ЦК, порядок розірвання договору оренди земельної ділянки державної чи комунальної власності у разі необхідності надання її для суспільних потреб — ст. 321 Закону України «Про оренду землі». Перед укладенням договору емфітевзису варто звернути увагу на таке. 1. За договором емфітевзису власник земельної ділянки передає право володіння та користування нею для визначеної цілі — сільськогосподарських потреб (відповідно до ч. 1 ст. 22 ЗК сільськогосподарськими потребами є виробництво сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції).

На сьогодні постала потреба в ефективному цивільно-правовому механізмові захисту речових прав при судовому спорі щодо відповідності договорів дарування нормам чинного законодавства. Якщо спір таки дійшов до суду, то надзвичайно важливо правильно сформулювати предмет позову, оскільки від цього певною мірою залежить, на чию користь буде ухвалене судове рішення. У сучасних умовах виникло багато не тільки теоретичних, а й практичних проблем, пов’язаних із неоднаковим застосуванням судами одних і тих самих норм матеріального права при ухваленні рішень щодо визнання недійсності договорів дарування. На практиці часто виникає ситуація, коли сторони укладають договір дарування, хоча були обізнані про судовий спір і в них відсутнє право розпоряджатися майном за цим договором. Отже, та сторона, чиє право порушене, може звернутися до суду з вимогою визнати такий договір недійсним та усунення перешкод у користуванні майном. Перш ніж перейти до аналізу договору дарування, звернімося до набуття права власності. Загальновизнаним є поділ підстав виникнення права власності на первісні та похідні. Первісними є такі підстави, на яких право власності виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника. Серед похідних підстав виділяють: правочини, спрямовані на передання майна у власність; спадкування; приватизацію. Спадкуванням є перехід спадщини (прав та обов’язків) від спадкодавця (фізичної особи, яка померла) до інших осіб — спадкоємців. Право на спадкування виникає у момент відкриття спадщини. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті, а в разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом отримують спадкоємці за законом. Отже, до спадкування можуть бути закликані декілька спадкоємців.1 Відповідно до ст. 1233 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Таке право виникає у день відкриття спадщини. Спадкоємець за заповітом чи законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (ч. 1 ст. 1268 ЦК). Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1269 ЦК). Частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними, тобто поділ спадкового майна не може відбуватися всупереч волі спадкодавця (ст. 1278 ЦК).

Фотографічні твори є одним із складних понять в авторському праві, оскільки у законодавстві України не визначено розмежування понять «фотографія» та «фотографічний твір». Така невизначеність може стати одним із проблемних питань, якщо нотаріус виявить у спадковій масі фотографічні твори або фотографії, що мають велику вартість або потенційний попит на ринку фотографії. У зв’язку з цим необхідно розробити рекомендації щодо розмежування «фотографія» та «фотографічний твір» для формування тактики дій нотаріуса щодо цих об’єктів у спадкових справах.

І. ПОНЯТТЯ ФОТОГРАФІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ СПАДКУВАННЯ

Перший фотографічний процес — геліографія — був винайдений в 1824 році Никифором Непе. У 1832 році Непе та Луї Жака Мане Драгера змогли отримати зображення в один день експозиції. У липні 1839 року інший француз, Іполит Байард, відкрив шлях для отримання позитивних зображень безпосередньо на папері. Аркуш паперу, покритий хлоридом срібла, затемнювався світлом, після чого в камері обскури піддавався сенсибілізації йодидом срібла. Сучасні принципи фотографування кольорового зображення були отримані у 1935 році [1]. Наведена дуже коротка історія фотографії свідчить, що існують різні явища: процес створення фотографії та фотографія. Процедура фіксації об’єкта фотографування, яка постійно продовжує удосконалюватися у світі, має патентно-правову охорону, оскільки безпосередньо пов’язана із процесом винахідництва у сфері фіксації на матеріальному носії зображення. Щодо фотографії, то це зафіксоване на матеріальному носії конкретне зображення особи, предметів, явищ матеріального світу. Фотографія — це отримання дійсного зображення на час експозиції шляхом фіксації цього зображення за допомогою світлочутливої системи у вигляді електронного файлу або на фотоплівці. Вона може використовуватися у професіональній діяльності для фіксації певного факту, явища та діяльності, пов’язаної із творчістю. Залежно від мети фіксації, способів фотографування, фотографії можна поділяти на технічні, особисті та творчі. Технічні фотографії можуть зустрічатися у будь-якій сфері діяльності, зокрема, нотаріус має право фотографувати документи. Такі фотографії не підпадають під поняття об’єкта авторського права, оскільки не мають характеристик твору. Їх створення обумовлено технічною необхідністю фіксації події, документів, доказів тощо. Наприклад, ч. 6 ст. 27 Кримінального процесуального кодексу України передбачено, що проведення в залі судового засідання фотозйомки допускаються на підставі ухвали суду, що приймається з урахуванням думки сторін та можливості проведення таких дій без шкоди для судового розгляду [2]. Особисті фотографії фіксують зображення фізичної особи, це можуть бути як фотографії на документи, так і будь-які постановочні фото, фіксація приватного життя тощо. Фотографії, що не є об’єктами авторського права, мають такі характеристики: 1) призначені для технічної фіксації особи, документів, доказів, подій тощо; 2) зображення отримується простими діями фотофіксації; 3) не мають конкретно визначеного автора; 4) не мають художньої обробки.