Відповідно до ст. 1302 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Інститут спадкового договору є однією з найбільш спірних новел чинного ЦК, а дискусії щодо доцільності його впровадження ведуться науковою спільнотою й досі. Обґрунтовуючи доцільність спадкового договору, розробники проекту ЦК зазначали, що сфера його застосування на практиці не буде широкою, вона стосуватиметься головним чином подружжя та інших осіб, які спільно проживають і не мають дітей^[1].

З’ясування сутності спадкового договору ускладнює та обставина, що, незважаючи на структурне розміщення у книзі 6 ЦК «Спадкове право», цей договір не опосередковує спадкових правовідносин.

Спадковий договір не може розглядатися як самостійний вид спадкування, оскільки відповідно до ст. 1217 ЦК спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Ця норма має імперативний характер. За таких обставин Верховний Суд України надав роз’яснення, що перехід майна від відчужувача до набувача на підставі спадкового договору не є окремим видом спадкування, а тому на відносини сторін не поширюються відповідні правила про спадкування, в тому числі право на обов’язкову частку (п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 № 7). Таким чином, розміщення глави 90, що регулює досліджуваний договір, у книзі 6 ЦК, є досить умовним. До спадкового договору не застосовуються норми спадкового права внаслідок відсутності юридичного складу спадкового правонаступництва^[2].

Враховуючи відсутність відносин спадкування при переході права власності на майно, що складає предмет спадкового договору, набувач не зобов’язаний задовольняти претензії кредиторів відчужувача. Такий обов’язок покладено законом виключно на спадкоємців померлого власника як універсальних правонаступників (ст. 1282 ЦК).

Спадковий договір не є договором про спадкування, а норми, що регулюють цей договір, утворюють інститут зобов’язального, а не спадкового права.

Очевидно, що спадковий договір — це договір на випадок смерті, а не договір про спадкування. За своєю типовою належністю спадковий договір є різновидом договорів про передачу майна у власність і моделюється переважно на принципах договору довічного утримання (догляду). Утім, незважаючи на певну зовнішню схожість, варто вказати на низку принципових відмінностей спадкового договору від договору довічного утримання (догляду). По-перше, виникнення права власності у набувача в спадковому договорі пов’язано зі смертю відчужувача, в той час як у договорі довічного утримання (догляду) — з моментом нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору. По-друге, у спадковому договорі на набувача покладається обов’язок виконувати розпорядження відчужувача, в договорі довічного утримання (догляду) набувач зобов’язаний забезпечити відчужувача утриманням та (або) доглядом. По-третє, набувач у спадковому договорі може виконувати свої обов’язки як до, так і після смерті відчужувача; натомість договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача. Хоча в такому аспекті варто вказати на певний виняток. Відповідно до ч. 3 ст. 749 ЦК набувач за договором довічного утримання (догляду) зобов’язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбаченого договором. І, нарешті, по-четверте, спадковий договір має специфічні способи забезпечення виконання. І це буде розглянуто нижче.

Згідно зі ст. 1305 ЦК набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття. Таким чином, основне значення в спадковому договорі мають дві обставини: а) характер дій, які повинен здійснити набувач; б) час виконання дій за договором. Обидві обставини визначають основні параметри договору і повинні бути відображені в його тексті^[3].

Сутність спадкового договору розкривається передусім через елементи його юридичної характеристики. Такий договір є одно­стороннім, відплатним, консенсуальним.

У ст. 1302 ЦК закріплена модель одностороннього договору, оскільки обов’язки за цим договором має лише одна сторона — набувач. Відчужувач не зобов’язаний вчиняти будь-які дії, оскільки перехід права власності на його майно здійснюється «авто­матично» в разі смерті. Крім того, на відчужувача не може бути покладено обов’язок не розпоряджатися майном, що складає предмет спадкового договору. Відповідно до ст. 1307 ЦК на майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. У зв’язку з цим відчужувач навіть формально не зможе продати таке майно.

У юридичній літературі неодноразово наголошувалося на тому, що спадковий договір є двостороннім, адже права та обов’язки виникають у обох сторін. Утім серед прихильників такої позиції немає єдності в тому, які саме обов’язки покладаються на відчужувача за спадковим договором. З цього питання висловлювалися різні думки: не відчужувати майно, що складає предмет спадкового договору^[4]; вживати заходів, спрямованих на недопущення втрати, загибелі чи псування майна^[5]; передати майно у власність набувача^[6]; не ухилятися від прийняття належного виконання зобов’язання набувачем^[7].

Вирішуючи питання про притягнення особи до адміністративної відповідальності за порушення спеціального обмеження, передбаченого п. «б» ч. 1 ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією», а саме за порушення заборони виконувати роботи на умовах сумісництва, слід ураховувати постанову Кабінету Міністрів України «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» та Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, відповідно до якого сумісництвом вважається виконання працівником крім своєї основної іншої регулярно оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час.

ПОСТАНОВА
ПЕРШОГО ЗАСТУПНИКА ГОЛОВИ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
від 27 грудня 2007 року
(витяг)
Богунський районний суд м. Житомира постановою від 24 травня 2007 р. визнав Г. винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення – у порушенні спеціального обмеження, передбаченого п. «б» ч. 1 ст. 5 Закону від 5 жовтня 1995 р. № 356/95 ВР «Про боротьбу з корупцією», – та наклав на нього стягнення у виді штрафу в розмірі 255 грн.
Г. визнано винуватим у тому, що він, перебуваючи на посаді головного спеціаліста відділу з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення районної ради, як державний службовець і посадова особа, уповноважена на виконання функцій держави, зловживаючи своїм службовим становищем, порушив спеціальні обмеження, встановлені законом для державних службовців, а саме, виконуючи протягом 2006 р. роботу за сумісництвом, відпрацював викладачем кафедри спортивної медицини державного університету 320 годин замість дозволених для цієї категорії працівників 240 годин робіт за сумісництвом.
Перевіривши матеріали справи, Перший заступник Голови Верховного Суду України дійшов висновку про скасування зазначеної постанови та закриття справи з таких підстав.
За змістом п. «б» ч. 1 ст. 5 Закону «Про боротьбу з корупцією» та роз’яснень, що містяться у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. № 13 «Про практику розгляду судами справи про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією» (у редакції під 3 березня 2000 р.) виконанням роботи на умовах сумісництва вважається виконання працівником крім основної ще й іншої оплачуваної роботи незалежно від укладення трудового договору. Не визнається сумісництвом наукова, викладацька та творча діяльність. При з’ясуванні питання, чи є сумісництвом виконувана робота, суди повинні керуватися постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій», Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій (затверджене наказом Міністерства праці, Міністерства юстиції та Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 р. № 43, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 30 червня 1993 р. за № 76; далі – Положення) та доданим до нього Переліком робіт, які не є сумісництвом.
Згідно з п. 3 названого Переліку робіт не вважається сумісництвом педагогічна робота з погодинною оплатою праці в обсязі не більше як 240 годин на рік. Відповідно до п. 11 Положення висококваліфікованим спеціалістам народного господарства, до яких, як установив суд, належить Г., дозволено за погодженням з керівником державної установи чи організації, де працює спеціаліст, займатися педагогічною діяльністю у вищих навчальних закладах за сумісництвом у робочий час до чотирьох годин на тиждень із збереженням за ними заробітної плати за місцем основної роботи.
За таких обставин заняття Г. педагогічною діяльністю за погодженням із керівником державної установи, де він працював, могло визнаватися роботою за сумісництвом лише у випадку, якщо він у робочий час за основним місцем роботи займався нею у вищому навчальному закладі на умовах погодинної оплати праці не більше чотирьох годин на тиждень.
Висновок суду про те, що Г. протягом 2006 р. займався у робочий час педагогічною діяльністю понад установлений п. 11 Положення обсяг, у судовому засіданні нічим не підтверджено.
Так, згідно з даними обліку виконання учбового навантаження викладача Г. протягом 2006 р. він працював 176 годин, що також підтверджено його поясненнями.
Крім того, із матеріалів справи вбачається, що час виконання Г. педагогічної роботи збігався з часом роботи за основним її місцем за весь 2006 р., тобто він займався педагогічною діяльністю у робочий за основним місцем роботи час – 87 годин, що значно менше обсягу роботи, який йому дозволено виконувати згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій».
На підставі викладеного Перший заступник Голови Верховного Суду України постанову Богунського районного суду м. Житомира від 24 травня 2007 р. скасував і закрив справу у зв’язку з відсутністю в діях Г. складу корупційного правопорушення.

ОЛЕГ ГРЕЙДІН,
асистент кафедри цивільно-правових та господарсько-правових дисциплін Кримського юридичного інституту Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
Проблеми довірчого управління цінними паперами в Україні
В умовах ринкової економіки інститут довірчого управління цінними паперами набуває особливого значення, оскільки надає можливість застосовувати порівняно нові способи й засоби залучення інвестицій як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках. Водночас нерозвиненість вітчизняного фондового ринку, новизна самого інституту довірчого управління цінними паперами зумовлює низку проблем теоретичного й практичного характеру.
Сучасна наука цивільного права України ґрунтується на окремому колі досліджень, присвячених певним аспектам довірчого управління цінними паперами. Однак залишаються нерозкритими та законодавчо не врегульованими належним чином питання довірчого управління цінними паперами, випущеними в документарній формі, неемісійними цінними паперами, відповідальності за договором довірчого управління цінними паперами тощо.
Визначення проблематики довірчого управління цінними паперами слід почати з недосконалого законодавчого визначення категорій «управління», «управління майном», «управління цінними паперами» або «довірче управління цінними паперами». Адже категорія «управління» використовується в багатьох галузях права, і залежно від того чи іншого виду суспільних відносин та специфіки самої галузі вона набуває особливого характерного змісту.
Не вдаючись до дискусії з приводу дослідження змісту названих категорій [2], зазначимо, що правове підґрунтя довірчого управління цінними паперами міститься у ст. 1045 ЦК України, відповідно до якої особливості управління цінними паперами встановлюються законом. Такий висновок надає можливість визначити, що довірче управління цінними паперами здійснюється на підставі різновиду договору довірчого управління майном, який поєднує в собі риси договору з надання фінансових послуг.
Відсилаючи до спеціального законодавства, ЦК України обмежує правове регулювання довірчого управління цінними паперами нормами, що регулюють правові відносини з управління цінними паперами як професійного виду діяльності на фондовому ринку — різновиду торгівлі цінними паперами.
Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок», а також прийнятим на його виконання Рішенням ДКЦПФР від 12.12.2006 р. № 1449, яким затверджено Правила (умови) здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами: брокерської діяльності, дилерської діяльності, андеррайтингу, управління цінними паперами (далі — Правила торгівлі цінними паперами), встановлено певні особливості довірчого управління цінними паперами. Аналіз цих актів дозволяє стверджувати, що єдиною підставою такої діяльності є договір довірчого управління цінними паперами та грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери; як об’єкти довірчого управління визнаються не лише власне цінні папери, але й грошові кошти, призначені для інвестування в цінні папери, а також отримані в процесі цього управління цінними паперами та грошовими коштами; сума договору про управління цінними паперами з одним клієнтом — фізичною особою має становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам; коло осіб, що можуть здійснювати діяльність з довірчого управління цінними паперами, обмежено професійними учасниками фондового ринку — торговцями цінними паперами; договір про управління цінними паперами не може укладатися торговцем цінними паперами з компанією з управління активами; цінні папери, що можуть бути об’єктами довірчого управління, є емісійні цінні папери, депоновані на рахунку у зберігача, або ощадні (депозитні) сертифікати.
Кількісні та якісні обмеження щодо об’єктів довірчого управління цінними паперами залишають невирішеними питання про можливість укладення договору довірчого управління цінними паперами на суму, меншу 100 мінімальних заробітних плат, довірче управління неемісійними цінними паперами та емісійними цінними паперами, випущеними в документарній формі.
Дискусії з цього питання тривають не тільки в теоретичній площині, але й у практичній сфері. Так, відповідно до рішення Господарського суду Луганської області від 13.04.2007 р. у справі № 16/119пн за позовом Державного підприємства «Ровенькиантрацит» до Обласного комунального підприємства «Луганськводпром» про повернення векселя з управління майном суд дійшов висновку, що договір довірчого управління майном від 19.07.05. №15-791ГП, укладений між Державним підприємством «Ровенькиантрацит» та Обласним комунальним підприємством «Луганськводпром», на підставі якого установником управління був переданий простий вексель від 02.04.03. № 66335537660229 номінальною вартістю 1694207,30 грн., виданий ТОВ «Східенерго», м. Донецьк, відкритому акціонерному товариству «Донбасенерго», м. Луганськ, слід визнати недійсним за правилами статей 203, 215, ч.1 ст. 227 ЦК України, оскільки він суперечить закону, вчинений без відповідного дозволу (ліцензії) з боку відповідача і не містить суттєвих умов, прямо встановлених законом для цього виду договорів [7; 8].
У мотивувальній частині рішення суд зробив висновок про те, що відповідно до ст. 14 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу», Закону України «Про обіг векселів в Україні» вексель — це цінний папір, тобто управління майном у вигляді цінних паперів здійснюється відповідно до умов спеціальних норм права. Проте судом залишено поза увагою той факт, що Правилами торгівлі цінними паперами взагалі не врегульовано такий вид діяльності, як довірче управління векселями [7; 8].
Поряд із цим відповідно до рішення Оболонського районного суду м. Києва від 01.04.2009 р. у справі № 2-2002 за позовом про дострокове припинення договору управління заставленим майном, витребування заставленого майна з чужого незаконного володіння, звернення стягнення на все заставне майно визнається правомірність укладення між позивачем та відповідачем договору управління майном від 12.12.2007 р., відповідно до умов якого установник управління (позивач), вступаючи до ППС «Пенсіонер», передає відповідачу простий вексель на пред’явника № 0964284, з правом довірчої власності на цей вексель із правом його викупу відповідачем, строком на 25 років, відповідно до умов якого відповідач зобов’язався належно й ефективно використовувати право довірчої власності на передане йому в управління майно в інтересах позивача за окрему плату [9].
Спеціальне законодавство про цінні папери та фондовий ринок не враховує необхідність застосування договору довірчого управління цінними паперами окрім інвестиційної й у інших сферах, зокрема у спадкових відносинах при управлінні спадщиною (ст. 1285 ЦК); при управлінні майном фізичної особи — підприємця, визнаної безвісно відсутньою, недієздатною або обмеженою у дієздатності (ст. 54 ЦК). Навіть у тих випадках, коли укладення такого договору є обов’язковим.

Інформаційний лист

Щодо одержання відомостей про склад
зареєстрованих у житлових приміщеннях осіб

 

В зв’язку з виникненням численних питань у нотаріусів області щодо легітимних документів, які підтверджують склад зареєстрованих у житлових приміщеннях осіб, Консультативно­методична рада з питань нотаріату при Головному територіальному управлінні юстиції у Харківській області повідомляє наступне.

П.п. 1.9 п. 1 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України встановлено, що з метою перевірки відсутності прав малолітніх та неповнолітніх дітей, недіє­здатних чи обмежено дієздатних осіб на користування відчужуваними житловим будинком, квартирою, кімнатою або їх частиною нотаріус вимагає подачі йому довідки про склад сім’ї житлово­експлуатаційної організації, квартального комітету або іншого уповноваженого органу з питань реєстрації місця проживання. Також, п.п. 1.13 п. 1 глави 10 розділу ІІ цього ж Порядку зазначено, що місце відкриття спадщини підтверджується: довідкою житлово­експлуатаційної організації, довідкою правління житлово­будівельного кооперативу про реєстрацію (постійне місце проживання) спадкодавця; записом у будинковій книзі про реєстрацію (постійне місце проживання) спадкодавця, довідкою адресного бюро, довідкою райвійськкомату про те, що спадкодавець до призову на військову службу проживав за відповідною адресою.

22 квітня 2015 року Харківською міською радою Харківської області було винесене Рішення № 225 «Про визначення органів, що надають відомості про склад зареєстрованих у житлових приміщеннях осіб», згідно якого уповноваженою установою, підприємством (організацією) з надання таких відомостей є:

у багатоквартирних будинках комунальної власності територіальної громади міста Харкова — комунальне підприємство «Жилкомсервіс»;

у будинках об’єднань співвласників багатоквартирних будинків — об’єднання співвласників багатоквартирних будинків;

у будинках житлових кооперативів — житловий кооператив;

у будинках житлово­будівельних кооперативів — житлово­будівельний кооператив;

у відомчих та інших будинках (гуртожитках) — відповідне підприємство (організація), що обслуговує житловий будинок (гуртожиток);

у приміщеннях/будинках, що перебувають у приватній власності — адміністрації районів Харківської міської ради, на підставі документів, підготовлених відповідним органом самоорганізації населення районів Харківської міської ради.

27 травня 2015 року Виконавчим комітетом Харківської міської ради Харківської області Рішенням № 306 було затверджено Порядок отримання відомостей про склад сім’ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, які мешкають у приватному домоволодінні (далі — Порядок).

Зокрема, Порядком визначається процедура отримання громадянами відомостей про склад сім’ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, які мешкають у приватному домоволодінні для цілей, передбачених законодавчими актами України. Також Порядком регулюється процедура видачі довідки про склад сім’ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, які мешкають у приватному домоволодінні (далі — Довідка).

Довідка видається Адміністрацією за зверненням громадянина. Графік прийому громадян, які звертаються за отриманням довідки, встановлюється головою районної Адміністрації.

Власник (співвласник) житлового приміщення/будинку, зареєстрована у житловому приміщенні/будинку особа або інша заінтересована особа за отриманням Довідки звертається до Адміністрації за місцем своєї реєстрації.

Голова органу самоорганізації населення, комунальне підприємство на підставі даних про склад сім’ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, які мешкають у приватному домоволодінні, за встановленою формою, збирає інформацію щодо зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку громадян, які звернулися за виданням Довідки. Зібрану інформацію голова органу самоорганізації населення, комунальне підприємство, власник (співвласник) житлового приміщення/будинку або інша зареєстрована у житловому приміщенні/будинку особа надають до районної Адміністрації.

Адміністрація на підставі отриманої інформації від органу самоорганізації населення, комунального підприємства, власника (співвласника) житлового приміщення/будинку або іншої зареєстрованої у житловому приміщенні/будинку особи, формує відомості (Довідку) про склад сім’ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, які мешкають у приватному домоволодінні, за встановленою формою.

Власник (співвласник) житлового приміщення/будинку або інша зареєстрована у житловому приміщенні/будинку особа несуть відповідальність за документи та дані про майно, склад сім’ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, інших відомостей, що вплинули або могли вплинути на встановлення цивільних прав.

Для отримання Довідки власник (співвласник) житлового приміщення/будинку або інша зареєстрована у житловому приміщенні/будинку особа до Адміністрації надає: письмову заяву, написану власноручно; посвідчені особисто копії документа про право власності на домоволодіння та технічного паспорта на житлове приміщення/будинок (за необхідністю); посвідчені особисто копію свідоцтва про народження дитини або свідоцтва про належність до громадянства України, якщо вона не досягла 16­річного віку (за необхідністю); посвідчену особисто копію свідоцтва про шлюб (за необхідністю); посвідчені особисто копії паспортів усіх зареєстрованих осіб (за необхідністю); при виникненні необхідності — інші документи.

У разі подання заяви законним представником особи додатково надаються: документ, що посвідчує особу законного представника; документ, що підтверджує повноваження особи як законного представника, крім випадків, коли законними представниками є батьки (усиновлювачі).

Для отримання Довідки заявник повинен надати для перевірки оригінали вищезазначених документів. Ненадання таких документів є підставою для відмови у видачі Довідки.

Довідка видається за встановленою Порядком формою та підписується головою Адміністрації або уповноваженою особою та скріплюється печаткою Адміністрації у строк до п’ятнадцяти календарних днів.

Консультативно­методична рада
з питань нотаріату
при Головному територіальному
управлінні юстиції у Харківській області

Зразок довідки

ВІДОМОСТІ (ДОВІДКА)
про склад сім’ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, які мешкають у приватному домоволодінні

_________________________________________________________________________________________

(Прізвище, ім’я, по батькові)

адреса __________________________________________________________________

що складається з _______________ кімнат

                                                                       (кількість кімнат)

жилою площею ______________, загальною площею _________благоустрій будинку _____________________________________________________________________________________________________

(водопровід, каналізація, опалення, ванна або душ)

про те, що до складу сім’ї (зареєстрованих) входять:

Прізвище, ім’я, по батькові	Родинні стосунки	Дата народження	№, серія паспорта або свідоцтва про народження	Уповноважений власник (співвласник, наймач)

 

Усього ____________ осіб

Підпис

Голови Адміністрації (уповноваженої особи) (печатка)

Зразок запиту про надання інформації про осіб,
що проживали зі спадкодавцем на час відкриття спадщини

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

ГОЛОВНЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ У ХАРКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ

ХАРКІВСЬКИЙ МІСЬКИЙ НОТАРІАЛЬНИЙ ОКРУГ

Приватний нотаріус

НОТАРІУС ІВАН ІВАНОВИЧ

61050, м. Харків, вул. Леніна, 7

тел. (057) 111­11­11, E­mail: notarius@ukr.net

 

22.10.2015 № ______/________

На № __________ від ___________

АДМІНІСТРАЦІЯ ДЗЕРЖИНСЬКОГО РАЙОНУ
ХАРКІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

По спадковій справі № 55/2015

Керуючись ст. 46 Закону України «Про нотаріат» та ст. 1268 Цивільного кодексу України, з метою встановлення кола спадкоємців, які прийняли спадщину, в зв’язку з тим, що проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Нотаріус І.І. просить надати відомості (довідку) щодо проживання та реє­страції на час смерті у житловому будинку № 23 (двадцять три) по вулиці Леніна в місті Харкові Спадкодавець Олега Івановича, 1938 року народження, який помер 28 липня 2015 року, а також про осіб, що проживали та були зареєстровані з ним на час його смерті.

Довідку прошу видати спадкоємцю Спадкоємець Івану Олеговичу.

Відомості необхідні для оформлення спадкових прав.

ПРИВАТНИЙ НОТАРІУС Нотаріус І.І.

Форма № 1
Реєстр для реєстрації нотаріальних дій

Р Е Є С Т Р №

ДЛЯ РЕЄСТРАЦІЇ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ

_______________________________________

______________на____________________рік
…

МАРИНА ЄЛЬКІНА,
приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу
АЛГОРИТМ ФОРМУВАННЯ ВИТЯГУ ВЛАСНИКУ ОБ’ЄКТА НЕРУХОМОГО МАЙНА
Державний реєстр прав містить відомості про зареєстровані права і обтяження, суб’єктів прав, об’єкти нерухомого майна, документи, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав. Невід’ємною складовою частиною Державного реєстру прав є база даних про реєстрацію заяв і запитів та реєстраційні справи.
Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (ст. 28) встановлено:
1. Інформація з Державного реєстру прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень надається органом державної реєстрації прав, нотаріусом у формі витягу, інформаційної довідки та виписки.
Надання інформації з Державного реєстру прав здійснюється нотаріусом у формі витягу.
2. Витяг з Державного реєстру прав на підставі заяви мають право отримувати:
1) власник нерухомого майна або уповноважена ним особа;
2) особа, яка має речове право на чуже нерухоме майно, або уповноважена нею особа;
3) спадкоємець (правонаступник — для юридичної особи) або уповноважена ним особа;
4) власник (співвласник) квартири, житлового чи нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку при створенні об’єднання співвласників багатоквартирного будинку, об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (асоціація власників житлових будинків, якщо їй делеговані повноваження з управління неподільним та загальним майном відповідного житлового комплексу), житлово-будівельні кооперативи або їх уповноважені особи про суб’єктів права власності на житлові та нежитлові приміщення у такому будинку.
Витяг з Державного реєстру прав про державну реєстрацію іпотеки, обтяження на підставі заяви мають право отримувати будь-які фізичні та юридичні особи.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141 «Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» регулюється порядок надання інформації з Державного реєстру прав та підстави надання витягу, інформаційної довідки, виписки з Державного реєстру прав, які формуються на підставі відомостей, що містяться у ньому, з присвоєнням індексного номера, фіксацією дати та часу їх формування (пункти 46–54).
Так, для формування витягу, інформаційної довідки, виписки з Державного реєстру прав державний реєстратор вносить до Державного реєстру прав такі відомості:
1) реєстраційний номер, дата та час реєстрації заяви (запиту);
2) параметри запитуваної інформації;
3) прізвище, ім’я та по батькові державного реєстратора;
4) найменування органу державної реєстрації прав;
5) номер та серія бланка витягу, інформаційної довідки або виписки з Державного реєстру прав.
Залежно від особи заявника на підставі відомостей, що містяться в реєстрі, формується витяг з Державного реєстру прав.
Витяги формуються:
1) за заявою власника (спадкоємця, правонаступника) або уповноваженої ним особи формується витяг з Державного реєстру прав щодо об’єкта нерухомого майна, який містить відомості: про нерухоме майно, про право власності та суб’єкта цього права, про інші речові права та суб’єкта цих прав, про обтяження прав на нерухоме майно та суб’єкта цих прав, які наявні у розділі Державного реєстру прав, відкритому на відповідний об’єкт, на дату та час його формування;
2) за заявою особи, яка має речові права, відмінні від права власності, або уповноваженої нею особи формується витяг з Державного реєстру прав щодо об’єкта нерухомого майна, який містить відомості про нерухоме майно, про інші речові права та суб’єкта цих прав, наявні у Державному реєстрі прав на дату та час його формування.
3) за заявою обтяжувача або уповноваженої ним особи формується витяг з Державного реєстру прав щодо об’єкта нерухомого майна, який містить відомості про нерухоме майно, про обтяження прав на нерухоме майно та суб’єкта цих прав, наявні у Державному реєстрі прав на дату та час його формування;
4) за заявою будь-якої фізичної чи юридичної особи або уповноваженої ними особи формується витяг з Державного реєстру прав щодо об’єкта нерухомого майна, що містить відомості про нерухоме майно, про іпотеку та про обтяження прав на нерухоме майно (крім відомостей про підставу для виникнення іпотеки, обтяження та про суб’єктів цих прав), наявні у Державному реєстрі прав на дату та час його формування;
5) за заявою суб’єкта права або уповноваженої ним особи формується витяг з Державного реєстру прав щодо зазначеного суб’єкта та містить відомості про наявність чи відсутність відомостей про нерухоме майно, про право власності та суб’єкта цього права, про інші речові права та суб’єкта цих прав, про обтяження прав на нерухоме майно та суб’єкта цих прав (крім відомостей про підставу для виникнення відповідних речових прав, їх обтяжень та про суб’єктів цих прав, обтяжень), наявні у Державному реєстрі прав на дату та час його формування;
6) за заявою органу місцевого самоврядування або уповноваженої ним особи формується витяг з Державного реєстру прав щодо об’єкта нерухомого майна, що містить відомості про взяття на облік безхазяйного нерухомого майна, наявні у Державному реєстрі прав на дату та час його формування.
У разі, коли у Державному реєстрі прав відомості про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження відсутні, державний реєстратор формує витяг про відсутність відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження на дату та час його формування.

У системі об’єктів цивільних прав гроші та валютні цінності завжди посідали особливе місце. Після набуття чинності новим Цивільним кодексом України (надалі за текстом – ЦК України), поштовх для нових наукових роздумів із цього приводу дав вітчизняний законодавець, який услід за російськими колегами (ст. 128 Цивільного кодексу Російської Федерації (надалі за текстом – ЦК РФ)) чітко і недвозначно вказав на віднесення грошей і цінних паперів до речей . Так ст. 177 ЦК України, в якій перелічені види об’єктів цивільних прав, містить правило, за яким об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери. Застосування такої законодавчої конструкції викликало в літературі певну дискусію та критичне ставлення з боку науковців. Зокрема звертається увага на припущену у вказаних правових нормах методологічну помилку. Гроші не є річчю як такою, вони не мають власної споживчої вартості, а є лише мірою вартості інших речей . Використання грошей здійснюється лише у відносинах обміну на щось інше. Тому певні властивості речей як об’єктів цивільних прав при проекції на гроші даватимуть зовсім інший результат. В аспекті загальноприйнятої в цивільному праві класифікації речей, яка міститься і в ЦК України, гроші можуть розглядатися як речі споживні, подільні та родові. Якщо споживанням речі є використання її природних властивостей за призначенням, то щодо грошей логічно вести мову лише про використання їхніх соціально-економічних функцій. Подільність речей на гроші поширюється лише умовно, оскільки фізичний поділ грошей є неможливим, а операцію розміну грошей як за порядком вчинення, так і за змістом, прирівняти до подільності ніяк не можна. Неоднозначним бачиться і поширення на гроші правового режиму родових та індивідуально-визначених речей. Крім того, проблемним видається застосування правового режиму речей до безготівкових грошових коштів та електронних грошей . Однак принциповою вбачається різниця не в правовому режимі речей та грошей, а в їхній обіготоздатності. Економічні властивості грошей не дозволяють їм бути предметом більшості цивільно-правових правочинів, чого не можна сказати про речі. Гроші не можна купити, оскільки вони не задовольняють природних потреб людини . Звичайно, не слід заперечувати, що гроші можуть бути предметом окремих правочинів на кшталт звичайних речей (дарування, застава грошей тощо), однак функція грошей як засобу платежу використовується набагато частіше, ніж їхня роль як різновиду речей.
Отже при тлумаченні закріпленої в цивільному законодавстві системи об’єктів цивільних прав слід мати на увазі, що гроші не є речами в класичному, традиційному розумінні, тому правовий режим речей може поширюватися на гроші лише з певними застереженнями. Очевидно, що

ТЕТЯНА ХАРИТОНЮК,
приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу
ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ РЕЧОВИХ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО ТА ЇХ ОБТЯЖЕНЬ В РОБОТІ НОТАРІУСА — КОРОТКО ПРО ГОЛОВНЕ
Ще 1 липня 2004 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», який визначав правові, економічні, організаційні засади створення у складі державного земельного кадастру єдиної системи державної реєстрації речових прав на земельні ділянки та інше нерухоме майно, а також обмежень цих прав. Однак система державної реєстрації прав, передбачена цим Законом, не була створена.
Через це виникла необхідність регулювання відносин, пов’язаних з державною реєстрацією прав на нерухоме майно, на якісно новому рівні. І от 11 лютого 2010 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України», яким попередній закон викладено в новій редакції та внесено зміни до деяких законодавчих актів, що регулюють відносини, пов’язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно. Пізніше в цей закон вносилися зміни Законами України від 4 липня 2012 року № 5037-VI та від 6 вересня 2012 року № 5206-VI, а з 1 січня 2013 року до закону внесені зміни згідно із Законами України від 7 липня 2011 року № 3613-VI та від 16 жовтня 2012 року № 5461-VI.
Законодавець надав нові повноваження нотаріусам у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та визначив нотаріуса як спеціального суб’єкта, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва.
Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон) передбачає створення єдиної державної інформаційної системи, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об’єкти та суб’єктів цих прав (Державний реєстр речових прав на нерухоме майно) і визначає нові підходи до державного регулювання цивільних правовідносин у цій сфері як щодо процедури державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, так і до системи органів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно з початку 2013 року в Україні здійснюється за принципом «єдиного вікна», який полягає в тому, що в одному органі реєструються всі права та обтяження на нерухоме майно як на земельні ділянки, так і на об’єкти, розташовані на них.
Новий підхід щодо побудови системи органів державної реєстрації є виваженим та ґрунтується на тому, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень — це офіційне визнання й підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі — Державний реєстр прав).
Законом (ст. 3) встановлюється, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації в Державному реєстрі прав. У свою чергу, датою і часом державної реєстрації прав та їх обтяжень вважається дата й час реєстрації відповідної заяви в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Установлено й гарантії захисту для тих суб’єктів речових прав, які набули своїх прав до набрання чинності цим Законом (до 1 січня 2013 року). Права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними в разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої Законом, за умови, якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов’язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень.
Закон розширив перелік речових прав на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації. Згідно зі ст. 4 Закону обов’язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, яке належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме:

Під умовною назвою «спадкування нерухомості з іноземним елементом» розглянемо такі випадки:

коли спадкодавець — нерезидент мав на території  України нерухоме майно;

коли спадкодавець — резидент мав нерухоме майно за межами України.

Загальні умови оформлення такої спадщини містяться в ст. 71 Закону України «Про міжнародне приватне право»: спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, яке підлягає державній реєстрації в Україні, — правом України.

При цьому, якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору (ст. 3 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Проте принцип застосування права держави, де знаходиться нерухоме майно, при спадкуванні такого майна, дотриманий у всіх укладених Україною міжнародних договорах, які врегульовують питання спадкування (див. додаток 1).

Отже, коли до нотаріуса звертаються спадкоємці, які зазначають у заяві, що останнє зареєстроване місце проживання спадкодавця-нерезидента було за межами України, а об’єктом спадкування є нерухоме майно на території України, нотаріус за місцем знаходження такого нерухомого майна заводить спадкову справу.

Відкриття спадкової справи та видача свідоцтва про право на спадщину у першому випадку провадиться на загальних підставах. При цьому нотаріусу слід встановити, чи укладено між Україною та країною, де було останнє місце проживання спадкодавця, договір про правову допомогу. У разі наявності такого договору слід керуватися, крім іншого, і його положеннями.

Наприклад, при спадкуванні нерухомого майна в Україні, яке належало померлому громадянину Російської Федерації, останнє зареєстроване місце проживання якого було на території Російської Федерації, нотаріусу також слід керуватися нормами Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (далі — Конвенція).

Для визначення кола спадкоємців та з’ясування інших необхідних обставин нотаріусу доцільно ознайомитися з матеріалами спадкової справи, яка відкрита у країні, де було останнє місце проживання спадкодавця. Також нотаріус може отримати через компетентні органи іншої держави (країни — учасниці Конвенції або ж сторони міжнародного договору) відповідні відомості чи документи, необхідні для оформлення спадщини.

ВІКТОР ДОБРОЛЬОЖА,
приватний нотаріус Житомирського районного нотаріального округу Житомирської області
ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПОДІЛУ СПАДЩИНИ ТА/АБО ТЛУМАЧЕННЯ ЗАПОВІТУ СПАДКОЄМЦЯМИ
Безпосереднім поштовхом до написання цього матеріалу була стаття «Поділ спадщини між спадкоємцями» нашого колеги з Херсонської області Сергія Гришка (Мала енциклопедія нотаріуса, 2013, № 5). Не повністю поділяючи точку зору автора, але утримуючись від зайвої полеміки, наведу деякі теоретичні міркування і практичні напрацювання в згаданій площині. Йдеться, зокрема, про можливість практичного поділу спадкового майна між спадкоємцями за заповітом, коли все майно без його опису і конкретизації заповідається декільком (зазвичай — двом, зрідка — трьом) спадкоємцям, котрі переважно є рідними дітьми спадкодавця, — в рівних частках кожному. При цьому успадкованого майна іноді доволі багато, і воно є вкрай різноманітним: декілька земельних ділянок для ОСГ; будинок із землею для ОЖБ; виділений в натурі земельний пай; транспорт (автомобілі, трактори); грошові заощадження тощо. Тобто йти в цій ситуації загальноприйнятним і звичним шляхом, оформлюючи до десятка, а то й більше свідоцтв про право на спадщину на 1/2 частки чи ще гірше на 1/3 частки кожному — це не найкращий варіант як для нотаря, так і для самих спадкоємців. Проте, перш ніж запропонувати свій варіант договору поділу та/або тлумачення заповіту, пропоную короткий екскурс в теоретичні аспекти питання, спільно пригадавши такі відомі й доступні для опрацювання джерела:
Спадкове право. Практика застосування нотаріусами України / за заг. ред. В.М. Марченка. – Х. : Страйд, 2012. – С. 417–429;
Жилінкова І.В. Актуальні питання спадкового права України : матеріали до семінару / Жилінкова І.В. – Харків : Ксилон, 2009. – 340 с.;
Садихова Л. Питання поділу спадкового майна (Нотаріат для вас, 2011, № 12);
Про судову практику у справах про спадкування: постанова Пленуму ВСУ від 30.05.2008 № 7;
Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування: лист ВССУ від 16.05.2013 № 24-753/0/4-13;
Коментовані зразки документів (за чинним законодавством) / за заг. ред. В.М. Марченка, О.Д. Чуєвої. – Х.: Страйд, 2010. – Т. 2. – 392 с.;
Методичні рекомендації щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя від 29.01.2009, далі — Методичні рекомендації;
Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, далі — Порядок вчинення.
Розпочати ж, звісно, доцільно з останнього джерела, яке для нас є найбільш актуальним. На превеликий жаль, інформації з визначеного питання Порядок вчинення дає небагато. Так, в гл. 10 «Видача свідоцтв про право на спадщину» розділу ІІ є п.п. 4.8 п. 4 «Видача свідоцтв про право на спадщину за законом», де зазначено загальновідомі речі, котрі по суті є дещо по-іншому викладеним змістом ст. 1267 ЦК України: «Частки у спадщині кожного із спадкоємців є рівними. Спадкоємці можуть за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, або за нотаріально посвідченим договором, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, змінити розмір частки у спадщині когось із них». Тобто про поділ спадщини між спадкоємцями ні в зазначеному п. 4, ні в п. 5 «Видача свідоцтва про право на спадщину за заповітом» гл. 10 розділу ІІ Порядку вчинення не йдеться.
Як слушно зазначає у своїй статті С. Гришко, в п. 1.2 гл. 2 Порядку вчинення серед правовстановлюючих документів на нерухомість значиться і договір про поділ спадкового майна, проте сам порядок його посвідчення не деталізований ні Порядком вчинення (нехай пробачать таку ось тавтологію), ні ЦК України. Далі автором робиться висновок про те, що «на договори щодо набуття прав на нерухомість внаслідок поділу спадщини поширюється вимога про державну реєстрацію права на цю нерухомість (ст. 182 ЦК України)». Проте з цим міркуванням важко погодитися, оскільки у ч. 6 ст. 3 «Засади державної реєстрації прав» Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» зазначено чітко і недвозначно: «Будь-які правочини щодо нерухомого майна (відчуження, управління, іпотека тощо) вчиняються, якщо право власності чи інше речове право на таке майно зареєстроване…». Тобто якщо йти за логікою, що договір про поділ успадкованої нерухомості вже сам по собі є правовстановлюючим документом, оскільки на його підставі буде проведено державну реєстрацію права власності спадкоємців, то далі говорити нема про що. Але якщо взяти до уваги, як пише С. Гришко далі, що «поділ спадщини можливий лише до видачі свідоцтва про право на спадщину, що є завершальним документом процесу оформлення спадщини» і «більш прийнятним є посвідчення договору (поділу — Прим. авт.) до видачі свідоцтв про право на спадщину», то питань виникає декілька.
1. Чи можна все ж таки розглядати зазначений договір поділу як правовстановлювальний документ на нерухомість?
2. У скількох примірниках робити такий договір поділу і чи підшивати його (скріплювати в інший спосіб) з виданими на підставі такого договору свідоцтвами на спадщину?
3. Чи можливий договір поділу між спадкоємцями за заповітом?
4. Наскільки життєздатною є в зазначеній площині модель змішаного договору за схемою «тлумачення заповіту спадкоємцями + поділ спадщини між ними»?
5. Що є пріоритетним чи, скоріше, першочерговим: поділ спадщини чи її документальне оформлення шляхом видачі відповідних свідоцтв на конкретно визначений об’єкт нерухомого майна (далі — ОНМ) конкретному спадкоємцеві?
Питань, звісно, значно більше, але обмежимося п’ятьма наведеними вище, аби ще раз усвідомити, що з поділом спадщини не все так просто, як іноді видається на перший погляд.
По-перше, починаючи з січня 2013 року, коли на нотарів було покладено функції державних реєстраторів, питання «до чи після» вже не є актуальним. Бо спочатку «ділимо», затим видаємо свідоцтва на вже поділену спадщину і лише тоді реєструємо в Державному реєстрі речових прав (далі — ДРРП). Особисто для мене спочатку «ділити», а потім видавати спадщину — не новина, оскільки робив саме так і в 2010 році, і в 2011, і в 2012 році. Але справжніми муками сумління було для мене вчиняти з точністю до навпаки відносно домінуючої на той час точки зору (див., зокрема, Садихова Л. Питання поділу спадкового майна (Нотаріат для вас, 2011, № 12)).
Що ж змінилося нині, коли ми не лише видаємо свідоцтва про право на спадщину, але й проводимо реєстрацію вже оформленого права спадкоємців в ДРРП? Питання, як на мене, дещо риторичне, оскільки відпала альтернатива як така: навряд наші колеги, видавши спадщину, почнуть затим її «ділити», посвідчуючи відповідний договір між спадкоємцями. Незрозумілим є те, що ж тоді треба реєструвати в ДРРП як правовстановлювальний документ: свідоцтво чи договір поділу? Чи обидва документи одночасно? А може, «ділити» спадщину за вже зареєстрованим в ДРРП свідоцтвами? — Варіанти ж існують…