ВИКОНАННЯ СПАДКОВОГО ДОГОВОРУ: НОТАРІАЛЬНА ТА СУДОВА ПРАКТИКА

Відповідно до ст. 1302 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Інститут спадкового договору є однією з найбільш спірних новел чинного ЦК, а дискусії щодо доцільності його впровадження ведуться науковою спільнотою й досі. Обґрунтовуючи доцільність спадкового договору, розробники проекту ЦК зазначали, що сфера його застосування на практиці не буде широкою, вона стосуватиметься головним чином подружжя та інших осіб, які спільно проживають і не мають дітей^[1].

З’ясування сутності спадкового договору ускладнює та обставина, що, незважаючи на структурне розміщення у книзі 6 ЦК «Спадкове право», цей договір не опосередковує спадкових правовідносин.

Спадковий договір не може розглядатися як самостійний вид спадкування, оскільки відповідно до ст. 1217 ЦК спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Ця норма має імперативний характер. За таких обставин Верховний Суд України надав роз’яснення, що перехід майна від відчужувача до набувача на підставі спадкового договору не є окремим видом спадкування, а тому на відносини сторін не поширюються відповідні правила про спадкування, в тому числі право на обов’язкову частку (п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 № 7). Таким чином, розміщення глави 90, що регулює досліджуваний договір, у книзі 6 ЦК, є досить умовним. До спадкового договору не застосовуються норми спадкового права внаслідок відсутності юридичного складу спадкового правонаступництва^[2].

Враховуючи відсутність відносин спадкування при переході права власності на майно, що складає предмет спадкового договору, набувач не зобов’язаний задовольняти претензії кредиторів відчужувача. Такий обов’язок покладено законом виключно на спадкоємців померлого власника як універсальних правонаступників (ст. 1282 ЦК).

Спадковий договір не є договором про спадкування, а норми, що регулюють цей договір, утворюють інститут зобов’язального, а не спадкового права.

Очевидно, що спадковий договір — це договір на випадок смерті, а не договір про спадкування. За своєю типовою належністю спадковий договір є різновидом договорів про передачу майна у власність і моделюється переважно на принципах договору довічного утримання (догляду). Утім, незважаючи на певну зовнішню схожість, варто вказати на низку принципових відмінностей спадкового договору від договору довічного утримання (догляду). По-перше, виникнення права власності у набувача в спадковому договорі пов’язано зі смертю відчужувача, в той час як у договорі довічного утримання (догляду) — з моментом нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору. По-друге, у спадковому договорі на набувача покладається обов’язок виконувати розпорядження відчужувача, в договорі довічного утримання (догляду) набувач зобов’язаний забезпечити відчужувача утриманням та (або) доглядом. По-третє, набувач у спадковому договорі може виконувати свої обов’язки як до, так і після смерті відчужувача; натомість договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача. Хоча в такому аспекті варто вказати на певний виняток. Відповідно до ч. 3 ст. 749 ЦК набувач за договором довічного утримання (догляду) зобов’язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбаченого договором. І, нарешті, по-четверте, спадковий договір має специфічні способи забезпечення виконання. І це буде розглянуто нижче.

Згідно зі ст. 1305 ЦК набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття. Таким чином, основне значення в спадковому договорі мають дві обставини: а) характер дій, які повинен здійснити набувач; б) час виконання дій за договором. Обидві обставини визначають основні параметри договору і повинні бути відображені в його тексті^[3].

Сутність спадкового договору розкривається передусім через елементи його юридичної характеристики. Такий договір є одно­стороннім, відплатним, консенсуальним.

У ст. 1302 ЦК закріплена модель одностороннього договору, оскільки обов’язки за цим договором має лише одна сторона — набувач. Відчужувач не зобов’язаний вчиняти будь-які дії, оскільки перехід права власності на його майно здійснюється «авто­матично» в разі смерті. Крім того, на відчужувача не може бути покладено обов’язок не розпоряджатися майном, що складає предмет спадкового договору. Відповідно до ст. 1307 ЦК на майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. У зв’язку з цим відчужувач навіть формально не зможе продати таке майно.

У юридичній літературі неодноразово наголошувалося на тому, що спадковий договір є двостороннім, адже права та обов’язки виникають у обох сторін. Утім серед прихильників такої позиції немає єдності в тому, які саме обов’язки покладаються на відчужувача за спадковим договором. З цього питання висловлювалися різні думки: не відчужувати майно, що складає предмет спадкового договору^[4]; вживати заходів, спрямованих на недопущення втрати, загибелі чи псування майна^[5]; передати майно у власність набувача^[6]; не ухилятися від прийняття належного виконання зобов’язання набувачем^[7].

Олександр КУХАРЄВ отримати повну версію статті