Обрана для обговорення тема є досить давньою.

Але донині немає єдиного підходу у вирішенні питань, які виникають у сфері корпоративних правовідносин.

Правовідносини, які регулює корпоративне право, за своєю правовою природою є складними та різноплановими.

Основою всіх корпоративних прав є правовий зв’язок, який виникає між засновниками та створеним суб’єктом. Специфіка корпоративного права виявляється, зокрема, в тому, що воно, у свою чергу, складається з низки прав, кожне з яких можна назвати корпоративним правом. Це право на одержання дивідендів, право на управління, право на отримання частини прибутку тощо.

Отже, корпоративне право як право об’єктивне можна розглядати як систему юридичних норм, що регулюють групу суспільних відносин, що виникає у зв’язку із створенням і функціонуванням юридичних осіб у результаті реалізації суб’єктами цивільних правовідносин права бути їх засновниками (учасниками).

Корпоративне право в суб’єктивному розумінні варто розуміти як право особи, поєднуючи зусилля та капітал, бути учасником корпорації (юридичної особи). Усі інші суб’єктивні права учасника, що випливають із його членства в тій чи іншій організації, є похідними і розкриваються через поняття змісту корпоративного права.

Зміст корпоративного права визначено у ст. 167 Господарського кодексу України (далі — ГК): «корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами». Таке ж визначення корпоративних прав наведено і в п.п. 14.1.90 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі — ПК).

Трохи інше визначення містить Закон України «Про акціонерні товариства»: «корпоративні права — сукупність майнових і немайнових прав акціонера — власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами».

У ст. 100 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) лише визначено право участі у товаристві: «право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі».

Аналізуючи сутність корпоративних прав, можна дійти висновку, що такі права безпосередньо залежать від майнової (грошової) участі особи, тобто розміру частки в статутному капіталі. А самі по собі корпоративні права є особистими немайновими правами особи, які прямо з нею пов’язані.

Отже, об’єктом цивільного обороту в цьому випадку є виключно частка в статутному капіталі господарського товариства або майнові права власника приватного підприємства.

ВІКТОРІЯ ГОЛОБОРОДЬКО,
приватний нотаріус Севастопольського міського нотаріального округу
НОТАРІУС У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
«Перо нотаріуса — опахало судді», «нотаріат — це попереджувальне правосуддя» — такими словами можна виразити основний принцип латинського нотаріату — безспірність. Проте виникнення судових спорів щодо нотаріально посвідчених правочинів є нерідкісним явищем, з яким стикається кожен нотаріус у своїй практиці. Та цивільний процес — це особлива галузь теорії і практики, яка не відноситься до сфери спеціалізації нотаріусів. Тому їм буває досить важко зорієнтуватися в разі залучення до участі в цивільній справі.
Іноді нотаріуси свідомо не приділяють належної уваги участі у справах про визнання посвідчених ними правочинів недійсними. Такою своєю поведінкою нотаріуси не дають суду можливості почути свою позицію, з’ясувати всі обставини справи. Часто наслідками цього є прийняття рішення, яке нотаріус вважає незаконним. Для того щоб цього не траплялося, потрібно «тримати руку на пульсі» кожної судової справи, що стосується вчинених нотаріусом дій, і сприяти своєю участю прийняттю обґрунтованого рішення в рамках закону.
Метою цієї статті є висвітлення усіх можливих аспектів участі нотаріуса в цивільному процесі та надання практичної допомоги нотаріусам.
І. НОТАРІУС-ВІДПОВІДАЧ
Першим кроком у будь-якому судовому спорі є пред’явлення позову. І перше «випробування», з яким може стикнутися нотаріус — притягнення до участі у справі як відповідача.
Відповідач є обов’язковим учасником цивільного процесу — його стороною (ст. 30 Цивільного процесуального кодексу України; далі — ЦПК). Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість; саме сторони є суб’єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права.
Нотаріус є публічною особою, якій державою надано повноваження щодо посвідчення прав і фактів, які мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчиняючи нотаріальні дії, нотаріус діє неупереджено, він не може діяти в інтересах жодної з осіб — учасника нотаріальної дії. Нотаріус не стає учасником цивільних правовідносин між цими особами, а отже, не може порушувати цивільні права, які є змістом цих відносин. Відсутня і процесуальна заінтересованість нотаріуса в предметі спору та реалізації прийнятого рішення. Таким чином, нотаріус не є відповідачем у спорах, що виникають із цивільних відносин, пов’язаних з нотаріальною дією.
Така позиція висловлена в:
ухвалі Колегії суддів Судової палати по цивільним справам Верховного Суду України (далі — ВСУ) від 05.12.2007 р. у справі № 6-16344св07: «…Исходя из системного анализа указанных правовых норм, нужно сделать вывод, что при рассмотрении дел, которые касаются оспаривания прав и обязанностей сторон, приобретенных на основании осуществленных нотариальных действий — удостоверение договоров, соглашений (кроме дел по жалобам на нотариальные действия или отказ в их совершении), нотариусы в понимании статей 30, 34, 35 ГПК Украины не являются лицами, прав и обязанностей которых касается спор сторон, поскольку отсутствует их юридическая заинтересованность в результатах рассмотрения дела судом и реализации принятого по нему решения…»;
постанові пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»: «…26. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору…»;
постанові пленуму ВСУ від 30.05.2008 р. № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»: «…У справах про спадкування нотаріуси не є заінтересованими особами і не повинні залучатися до участі у справі.» (п. 18);
інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду України від 04.07.2011 р.:
«…У разі, якщо у конкретній справі виникає спір між спадкоємцями щодо певного спадкового майна або щодо пропуску строку на прийняття спадщини тощо, то сторонами у справі є не спадкоємець і нотаріус, а спадкоємці між собою».
Нотаріус є відповідачем лише в разі оскарження відмови від вчинення нотаріальної дії або процедури її вчинення. При цьому згідно з положеннями наведеного вище інформаційного листа такі вимоги до нотаріуса підлягають розгляду в позовному (не окремому) провадженні за правилами цивільного (не адміністративного) судочинства як спір про право.
Якщо позов пред’явлено не до тієї особи, яка є порушником права, така особа є неналежним відповідачем. Постає питання: якими мають бути дії нотаріуса в разі залучення до справи як неналежного відповідача?

Пунктом 2.1 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 (далі — Порядок) встановлено, що нотаріус заводить спадкову справу на підставі поданої першої заяви.

При цьому відповідно до вимог п. 2.2 глави 10 розділу ІІ Порядку при заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної справи, спадкового договору, заповіту. Отже, при надходженні заяви нотаріус спочатку повинен перевірити наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору та заповіту. І лише потім прийняти рішення про заведення спадкової справи або, в разі підтвердження факту заведення спадкової справи іншим нотаріусом, відмовити заявнику у прийнятті заяви.

Таким чином, якщо спадкова справа не заведена іншим нотаріусом, нотаріус приймає заяву та відповідно до вимог підпунктів 2.5, 2.6 глави 10 розділу ІІ Порядку заводить спадкову справу, якій присвоює номер та реєструє її в книзі обліку і реєстрації спадкових справ.

Отже, перевірка наявності заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту за даними Спадкового реєстру робиться до заведення спадкової справи та до реєстрації заяви в Книзі обліку та реєстрації спадкових справ, тобто до прийняття заяви. Тому час прийняття заяви не може передувати часу зроблених перевірок за даними Спадкового реєстру.

Відповідно до вимог п. 10.2 Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5 (далі — Правила діловодства), листування групується за змістом та кореспондентською ознакою і систематизується у хронологічній послідовності: документ-відповідь йде за документом-запитом.

Проте є деякі особливості формування спадкових справ. Так, пунктом 11.2 Правил діловодства встановлено, що формування спадкової справи передбачає групування документів, на підставі яких було відкрито спадкову справу та видано свідоцтво про право на спадщину.

Відповідно до вимог п. 11.6 Правил діловодства (який розташований в розділі XI «Особливості формування спадкових справ») у спадкову справу підшиваються всі документи, пов’язані з оформленням спадкових прав. Також цим пунктом встановлено, що документи систематизуються у хронологічному порядку за датами їх надходження, виконання, підписання, видачі тощо, тобто саме за датами, а не за часом виготовлення або надходження.

Однак відповідно до п.п. 3.2.3 Правил роботи архівних підрозділів органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, затверджених наказом Державного комітету архівів України від 16.03.2001 № 16^[1] (далі — Правила роботи архівних підрозділів) (який знаходиться в п. 3 «Вимоги до складання номенклатур справ та формування документів у справи», тобто справи, закінчені діловодством), було встановлено загальні принципи формування справ. Зокрема, до справи включаються документи тільки з одного питання або групи споріднених питань, що становлять єдиний тематичний комплекс, на початку справи вміщується ініціативний документ, а потім документ-відповідь та всі інші документи в логічній послідовності та хронології їх видання. А відповідно до п.п. 1.3 Правил роботи архівних підрозділів основними завданнями цих Правил є встановлення єдиного для всіх установ порядку роботи з документами від їх створення в діловодстві до передання на постійне зберігання до державних архівних установ, архівних відділів міських рад або інших архівних установ, підвищення ефективності організації архівної справи в установах, суворе дотримання вимог законодавчих та нормативно-правових актів з питань архівної справи та діловодства.

Першим етапом під час вчинення будь-якої нотаріальної дії за участю юридичної особи є перевірка її правоздатності та дієздатності, яка зазнала нещодавніх змін.

Так, 12 лютого 2015 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція)», який набрав чинності 5 квітня 2015 року. Вказаним законом закріплено загальні засади отримання інформації з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб — підприємців (далі — ЄДРЮО та ФОП).

31 березня 2015 року було видано наказ Міністерства юстиції України № 466/5 «Про деякі питання надання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб —підприємців».

Цим наказом затверджено Порядок надання відомостей з ЄДРЮО та ФОП та внесено зміни до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 44 Закону України «Про нотаріат» при перевірці цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи нотаріус зобов’язаний ознайомитися з установчими документами, інформацією про неї, що міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців цієї юридичної особи і перевірити, чи відповідає нотаріальна дія, яка вчиняється, обсягу її цивільної правоздатності та дієздатності.

Згідно з п. 1 глави 5 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи, від імені якої діє уповноважений орган та/або посадова особа, перевіряється нотаріусом на підставі установчих документів, відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, які отримуються шляхом пошуку через офіційний веб-сайт розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, та документів, що підтверджують повноваження органів та/або посадових осіб; нотаріус перевіряє, чи відповідає нотаріальна дія, яка вчинюється, обсягу її цивільної правоздатності та дієздатності.

Відповідно до ст. 21 Сімейного кодексу України (далі — СК) шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Закон таким чином визначає фізіологічну та конститутивну ознаки шлюбу, сукупність яких є необхідною для правозгідності шлюбу. Саме державна реєстрація шлюбу є тим юридичним фактом, з яким пов’язується виникнення прав та обов’язків подружжя. Зазвичай під час розгляду питання укладення шлюбу увага приділяється умовам укладення шлюбу та перешкодам для такого укладення, наявність яких може стати підставою для визнання шлюбу недійсним. Водночас адміністративним питанням укладення шлюбу не приділяється належної уваги.

За загальним правилом шлюб реєструється державним органом реєстрації актів цивільного стану (РАЦС). Жодних виключень з цього правила СК не містить. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»[1] органами державної реєстрації актів цивільного стану є:

1. центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації актів цивільного стану;
2. відділи державної реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних управлінь юстиції;
3. виконавчі органи сільських, селищних і міських (крім міст обласного значення) рад.

Державну реєстрацію актів цивільного стану громадян України, які проживають або тимчасово перебувають за кордоном, проводять дипломатичні представництва і консульські установи України.

Водночас аналіз національного законодавства дає підстави стверджувати про наявність інших варіантів укладення шлюбу громадянами України.

Стаття 70 Кодексу торговельного мореплавства України[2] (далі — КТМ) встановлює можливість укладення шлюбу на судні. Одразу слід вказати, що поняття торговельного мореплавства включає досить широкий спектр видів діяльності — діяльність, пов’язану з використанням суден для перевезення вантажів, пасажирів, багажу та пош­ти, рибних та інших морських промислів, розвідки та видобування корисних копалин, виконання буксирних, криголамних і рятувальних операцій, прокладання кабелю, також для інших господарських, наукових і культурних цілей (ст. 1 КТМ).

Важливим моментом у вирішенні питання про можливість укладення шлюбу на судні є також положення ст. 13 КТМ, у якій вказується, що правила КТМ поширюються:

ЮЛІЯ ЖЕЛІХОВСЬКА,
здобувач Хмельницького університету управління та права, магістр права, приватний нотаріус Хмельницького районного нотаріального округу
ВИКОНАВЧИЙ НАПИС ЯК ЗАСІБ ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ НОТАРІУСОМ
У науковій літературі викладено безліч думок щодо поняття і кваліфікації форм захисту цивільних прав та інтересів. Досить широкий розкид міркувань з цього питання обумовлений, перш за все, тим, що в основі розмежування та класифікації форм захисту дослідники застосовують неоднакові критерії.
Так, О. А. Красавчиков вважає, що форми захисту слід розмежовувати з урахуванням специфіки об’єкта і характеру захисту права. При цьому він виділяє такі форми захисту, як визнання права; відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які його порушують; присудження до виконання в натурі; припинення або зміна правовідносин; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків [1, с. 95–97].
А. А. Добровольський і С. А. Іванова відстоюють ідею про позовну і непозовну форми захисту цивільних прав та інтересів.
На їхню думку, «всі спірні правові вимоги, що підлягають розгляду з дотриманням процесуальної форми захисту права, називаються позовними, а правові вимоги, що підлягають розгляду без дотримання встановленої законом процесуальної форми захисту права (наприклад, при захисті права в адміністративному порядку), в законодавстві і в теорії цілком справедливо не називаються позовними» [2, с. 25].
А. П. Сергєєв, розуміючи під формою захисту комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів щодо захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, відзначає дві основні її форми — юрисдикційну і неюрисдикційну. Рамками юрисдикційної форми захисту охоплюється захист у судовому (загальному) і адміністративному (спеціальному) порядках [3, с. 267–270]. На його думку, самозахист цивільних прав — це форма, а не спосіб захисту.
Сьогодні найбільш ефективним та дійовим засобом позасудового захисту цивільних прав юридичних та фізичних осіб є виконавчий напис, що вчиняється нотаріусами [4, с. 66–69].
Інститут виконавчих написів має тривалу історію й належить до несудових форм захисту інтересів кредиторів за безспірними зобов’язаннями, підтвердженими документами, що не викликають жодних сумнівів щодо їх достовірності.
Виникнення й розвиток приватної власності вимагали правового забезпечення різних угод щодо цієї власності, її переходу за спадщиною, а також посвідчення інших обставин, які мали значення для реалізації суб’єктивних цивільних прав. Тому виникнення нотаріату було обумовлено певними об’єктивними закономірностями розвитку цивілізованого суспільства.
Дії, що їх вчиняють нотаріальні органи, забезпечують захист і охорону важливих прав та інтересів громадян і організацій, які пов’язані з їхнім буттям, існуванням, діяльністю, бо стосуються їхніх майнових прав та гарантування подальшої реалізації інших суттєвих прав громадян. Виконуючи функцію контролю за законністю в цивільному обороті, нотаріат реалізує своє друге завдання зміцнення законності й правопорядку. Вчиняючи певну нотаріальну дію, нотаріус підтверджує цим законність і достовірність цієї нотаріальної дії та запобігає можливим у майбутньому порушенням прав та інтересів осіб, які звернулися до нотаріуса чи посадової особи.
Законодавче визначення поняття «виконавчий напис» на сьогодні відсутнє, проте в юридичній літературі щодо нього існує декілька точок зору.
На думку авторів підручника «Нотаріат в Україні» за редакцією В. В. Комарова, «виконавчий напис являє собою розпорядження нотаріуса про стягнення з боржника належної стягувачеві певної грошової суми або витребування майна» [5, с. 248]. Цікавою є також думка авторів коментаря до Цивільного кодексу України за редакцією Я. М. Шевченко, які, аналізуючи зміст ст. 18 ЦК, зазначають, що під виконавчим написом нотаріуса слід розуміти підтвердження нотаріальним органом наявності заборгованості (грошових сум чи майна) та розпорядження про примусове стягнення з боржника на користь кредитора цієї заборгованості [6, с. 36].
С. Я. Фурса, С. І. Фурса пропонують розглядати поняття виконавчого напису під кутом зору змісту цього поняття, при цьому зазначаючи, що правовим змістом виконавчого напису є посвідчення факту невиконання умов договору однією зі сторін угоди, а процесуально-правовим — надання оригіналам документів, що встановлюють заборгованість, виконавчої сили [7, с. 224].
У юридичній літературі радянського періоду висловлювалася думка, що виконавчий напис — це форма вирішення спору між сторонами (боржником і кредитором) [8, с. 14]. Вважаємо більш правильною точку зору авторів коментаря до ЦК України, оскільки виконавчий напис не може бути формою вирішення спору між боржником і кредитором, оскільки вирішення спору відноситься до юрисдикції суду, а нотаріус у такому випадку не має права вчиняти виконавчий напис. Проте вважаємо за доцільне запропонувати власне визначення цього поняття.
На нашу думку, виконавчий напис — це підтвердження нотаріальним органом наявності заборгованості між боржником і стягувачем та розпорядження про примусове стягнення з боржника цієї заборгованості, вчинене на документах, які підтверджують безспірні зобов’язання останнього.
Вчинення виконавчого напису є нотаріальною дією, спрямованою на надання документу виконавчої сили. За юридичною природою виконавчий напис є розпорядженням нотаріуса про примусове виконання зобов’язання по сплаті грошових сум чи передачі майна [9, с. 69].
Розкриваючи значення цієї нотаріальної дії, слід зауважити, що вчинення виконавчого напису є одним із проявів виконання нотаріатом завдань попереджувального правосуддя, яке дозволяє не доводити справу до суду шляхом усунення або зниження ймовірності виникнення спорів. Функція попереджувального правосуддя визнана як постулат діяльності європейського нотаріату. Метою застосування виконавчих написів нотаріусами є скорочення кількості судових справ, що походять з уже врегульованих договірних відносин, коли наявне підтвердження невиконання боржником своїх зобов’язань перед кредитором або через певну специфіку нотаріальних дій [4, с. 66–69].
В юридичній літературі знаходимо й інші визначення терміна «виконавчий напис». Деякі автори під цим поняттям розуміють «розпорядження нотаріального органу про примусове стягнення з боржника на користь кредитора грошових сум або передачу чи повернення майна кредитору…» [10, с. 283].
Виконавчий напис — напис, учинений нотаріусом на документах, що встановлюють заборгованість, для стягнення з боржника грошових сум або витребування його майна [11, с. 388].
Виконавчий напис нотаріуса — це підтвердження нотаріальним органом наявності заборгованості (грошових сум чи майна) та розпорядження про примусове стягнення з боржника на користь кредитора цієї заборгованості. Виконавчий напис вчиняється нотаріусом на борговому документі.

ВАСИЛЬ КРАТ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
ЕКВІВАЛЕНТ ЦІНИ ДОГОВОРУ В ІНОЗЕМНІЙ ВАЛЮТІ: НЕТИПОВІ ПРАВИЛА ВИЗНАЧЕННЯ
«…Мужик не дужето шурупає в грошах, йому як розмальована бумажка, то й гроші. Страшно тілько, щоб не влопатись…»
Ява VI «Герасим і Роман»
Карпенко­Карий І. К. «Сто тисяч»
Регулювання правового режиму іноземної валюти та розрахунків з її застосуванням не позбавлене істотних суперечностей та як наслідок — проблемних аспектів у сучасному законодавстві. Причому Україна в цьому плані навряд чи є винятком, оскільки більшість держав намагаються створити для національної валюти «привілейоване становище» і заборонити або обмежити використання іноземної валюти на своїй території. Це пов’язується з тим, що до грошових знаків певної країни не відноситься іноземна валюта, тобто грошові знаки іноземної держави не виконують в іншій країні функції загального засобу обороту і не мають за її законодавством платіжної сили .
Поглиблює таку ситуацію й те, що стан законодавства, яке забезпечує правовий режим застосування іноземної валюти, перебуває фактично на рівні 90-х років ХХ століття. Наприклад, Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» , за винятком незначних змін, діє практично в «первісній» редакції. Хоча з моменту прийняття ЦК та ГК України минуло вісім років. Втім рівень законодавчого регулювання правового режиму іноземної валюти фактично залишився незмінним. Це особливо викликає подив у період існування фінансово-економічної кризи .
Саме тому в судовій практиці та науково-практичній літературі склалися досить суперечливі позиції щодо різноманітних питань та проблем, пов’язаних з іноземною валютою як засобом платежу . Не є винятком і проблематика з «дотичними» питаннями, зокрема стосовно встановлення ціни договору як валютного застереження, тобто в грошовому еквіваленті іноземної валюти. У контексті застосування грошового еквівалента як способу визначення ціни на рівні доктрини висловлювалися думки, що, зокрема:

АНДРІЙ АСАУЛЮК,
приватний нотаріус Ужгородського районного нотаріального округу
ЗАЯВИ ТА СЛУЖБОВІ ВІДМІТКИ НОТАРІУСА
Одним з питань, яке постійно виникає в роботі нотаріусів при посвідченні правочинів, є заяви та службові відмітки на правочинах, зокрема на договорах.
Як показує практика, в цьому питанні нотаріуси допускають найбільше помилок і неточностей. Іноді службові відмітки до договорів зовсім відсутні.
Нормативним актом, що регулює це питання, донедавна була Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Інструкція), яка втратила чинність 07.03.2012. З цієї дати набув чинності Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок, Порядок вчинення нотаріальних дій), затверджений наказом Мін’юсту від 22.02.2012 № 296/5.
Але Порядок (як і раніше Інструкція) лише частково регулює це питання та не охоплює в повному обсязі всіх питань, тому більшість службових відміток робиться відповідно до установленої нотаріальної практики.
І. ЗАЯВИ ДО ДОГОВОРІВ
1. Порядок вчинення нотаріальних дій перед¬бачає необхідність лише однієї заяви до договорів, а саме: подання особою заяви про те, що вона є неодруженою (удова, удівець), зміст якої доводиться до відома іншої сторони правочину (пп. 4.6 п. 4 глави 1 розділу ІІ Порядку).
Практика показує, що нотаріуси в такому простому питанні припускають багато помилок: хтось реєструє таку заяву в журналі реєстрації вхідних документів, хтось засвідчує справжність підпису заявника (неодруженого чи удівця), хтось не доводить зміст заяви до відома іншої сторони, хтось проставляє на підписі нотаріуса після службової відмітки печатку.
Донедавна, а саме до 01.01.2011, таку заяву нотаріус спочатку викладав на примірнику договору, що зберігається у справах нотаріуса, згодом (після затвердження Правил ведення нотаріального діловодства) — на окремому аркуші, який підшивався до примірника договору, що зберігається у справах нотаріуса. З набранням чинності новими Правилами ведення нотаріального діловодства (з 01.01.2011) така заява викладається на окремому аркуші
Заява включає в себе заяву особи про те, що вона є неодруженою (удова, удівець), та заяву іншої сторони договору про те, що їй відомо зміст заяви особи, яка є неодруженою. Після цієї заяви робиться службова відмітка нотаріуса (про яку буде зазначено нижче).
Як Інструкцією, так і Порядком передбачено (що не завжди виконується нотаріусами) необхідність відображення наявності цих заяв у тексті відповідного договору.
Слід зазначити про суттєву відмінність цього положення Інструкції та Порядку. Так, в Інструкції було передбачено, що, по-перше, така заява подається нотаріусу, і вже нотаріус доводить зміст цієї заяви до відома іншої сторони, та по-друге, в ній зазначається лише, що в особи немає чоловіка або дружини (удова, удівець). Наразі Порядком не передбачено, що заява подається нотаріусу — нотаріус лише доводить зміст поданої заяви до відома іншої сторони правочину, а передбачено, що особою в цій заяві зазначається, що майно, яке є предметом правочину, не є спільною сумісною власністю. Нотаріуси і раніше, як правило, зазначали про це в тексті таких заяв, але лише зараз це положення знайшло відображення в Порядку. Можна також зазначити в тексті цієї заяви, що майно є особистою приватною власністю.
Окремо слід зазначити про подання цієї заяви особою, яка діє на підставі довіреності. Інструкцією (п. 45) було передбачено, що заява повинна виходити особисто від відчужувача, а в разі вчинення договору через представника — від представника, якщо відчужувач надав йому право при оформленні договору подавати від його імені відповідні заяви. Які це «відповідні заяви», не зазначалось. Зараз Порядком чітко передбачено, що в разі вчинення правочину через представника така заява може бути подана представником лише в разі, якщо відчужувач надав йому право при оформленні правочину подавати від його імені заяву про належність йому (відчужувачу) майна на праві особистої приватної власності. Тому при посвідченні довіреностей слід уникати незрозумілих формулювань на кшталт «подавати заяви про мій сімейний стан», «подавати заяви про те, що я не одружений», а чітко зазначати про право представника подавати заяву про належність довірителю майна на праві особистої приватної власності. Як приклад можна навести таке формулювання: «подавати від мого імені заяви про те, що зазначене майно не є спільною сумісною власністю та належить мені на праві особистої приватної власності».
Існує позиція, що немає потреби подавати такі заяви покупцями відповідного майна. Вважаю таку позицію хибною, оскільки грошові кошти є особливим видом майна (ст. 192 Цивільного кодексу України розміщена у главі 13, що має назву «Речі. Майно»), і на них також поширюється режим спільної сумісної власності подружжя (ст. 61 Сімейного кодексу України, далі — СК). Тому таку заяву доцільно відбирати і від покупців (осіб, що розпоряджаються грошовими коштами).
У практиці нотаріусів мають місце ситуації, не обумовлені Порядком. Наприклад, коли відчужуване майно є спільною сумісною власністю відчужувача з колишнім з подружжя, від якого витребувано згоду на розпорядження майном, а відчужувач на момент відчуження у шлюбі не перебуває. На мою думку, якщо нотаріусу подана заява про згоду на відчуження майна від колишнього з подружжя, то в цьому випадку подання заяви про те, що майно, яке є предметом правочину, не є спільною сумісною власністю, не є необхідним.

ВАСИЛЬ КРАТ,
кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
МАРІЯ ЩЬОЛОКОВА,
юрист ТзОВ «Чистий дім плюс»
ЧАС СКЛАДЕННЯ ЗАПОВІТУ
Склалося неоднозначне ставлення в нотаріальній практиці до тлумачення положень ч. 1 ст. 1247 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) в контексті того, що охоплює собою «час складення заповіту» й чи впливає відсутність часу складення в заповіті на його дійсність.
У судовій практиці сформувалася позиція, згідно з якою час складення заповіту має вклю­чати годину та хвилину, і незазначення їх призводить до порушення вимог щодо форми заповіту. Наприклад:
а) Верховний суд України вказав, що відповідно до ст. 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі із зазначенням місця та часу його складення. У спірному заповіті вказано, що його складено ОСОБА_8 та посвідчено в м. Павлівське (а. с. 8), проте судом установлено, що заповіт посвідчено за місцем проживання спадкодавця: АДРЕСА_1. Крім того, у заповіті не вказано час його складення (годину, хвилини).
За таких обставин не можна погодитися з висновком суду про відповідність заповіту, складеного ОСОБА_8 25 березня 2008 року на користь ОСОБА_7, вимогам законодавства щодо його форми та посвідчення ;
б) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зауважив, що порядок посвідчення заповіту при свідках передбачено ст. 1253 ЦК України. Також судами залишено поза увагою та не враховано, що у спірному заповіті не вказано час його складання (годину, хвилини), спадкодавець, поставивши підпис, не зазначила своє прізвище ім’я по батькові, не з’ясовано, чому заповіт складений без присутності свідків, але був у голос прочитаний заповідачу та чому заповідач власноручно не склала заповіт, якщо вона мала повну цивільну дієздатність. Крім того, судом не було перевірено, чи був спірний заповіт зареєстрований у Спадковому реєстрі державної реєстрації у порядку затвердженому кабінетом Міністрів України. Відповідно до ч. 1 ст.1257 ЦК України нікчемним є заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення .
Для з’ясування змістовного наповнення сло­во­сполучення «час складення заповіту» та впливу його відсутності на форму заповіту, необхідно проаналізувати:
а) історичний ракурс формування конструкції «час складення заповіту»;
б) час складення заповіту крізь призму форми та змісту правочину.

ВИЗНАЧЕННЯ У ЧАСТИНІ ДРУГІЙ СТАТТІ 125 КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ ЯК НАЙВИЩОГО СУДОВОГО ОРГАНА В СИСТЕМІ СУДІВ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ ОЗНАЧАЄ, ЩО КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ НЕ ПЕРЕДБАЧАЄ НАДІЛЕННЯ ЙОГО ЗАКОНОДАВЦЕМ ПОВНОВАЖЕННЯМИ СУДУ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ЩОДО РІШЕНЬ ВИЩИХ СПЕЦІАЛІЗОВАНИХ СУДІВ, ЯКІ РЕАЛІЗУЮТЬ ПОВНОВАЖЕННЯ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у статтях 125, 129 Конституції України
м. Київ
11 березня 2010 року
№ 8-рп/2010
Справа № 1-1/2010

Конституційний Суд України у складі суддів:
Стрижака Андрія Андрійовича — головуючого, Бауліна Юрія Васильовича, Вдовіченка Сергія Леонідовича, Головіна Анатолія Сергійовича, Джуня В’ячеслава Васильовича — доповідача, Дідківського Анатолія Олександровича, Домбровського Івана Петровича, Кампа Володимира Михайловича, Колоса Михайла Івановича, Лилака Дмитра Дмитровича, Маркуш Марії Андріївни, Мачужак Ярослави Василівни, Нікітіна Юрія Івановича, Овчаренка В’ячеслава Андрійовича, Стецюка Петра Богдановича — доповідача, Ткачука Павла Миколайовича, Шишкіна Віктора Івановича,
за участю представника суб’єкта права на конституційне подання Максимова Владислава Володимировича, Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванова Анатолія Олександровича, представників Верховної Ради України Кармазіна Юрія Анатолійовича, Новікової Юлії Володимирівни, представника Верховного Суду України Константого Олександра Володимировича, представника Вищого адміністративного суду України Цуркана Михайла Івановича, представника Вищого господарського суду України Бондаренка Ігоря Івановича
розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», які містяться у статті 125, терміна «касаційне оскарження», що міститься у статті 129 Конституції України.
Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 41 Закону України «Про Конституційний Суд України» стало конституційне подання 46 народних депутатів України.
Підставою для розгляду справи відповідно до статті 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» є практична необхідність у офіційній інтерпретації термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», які містяться у статті 125, терміна «касаційне оскарження», що міститься у статті 129 Конституції України.
Заслухавши суддю-доповідача Стецюка П. Б., пояснення Максимова В. В., Селіванова А. О., Кармазіна Ю. А., Новікової Ю. В., Константого О. В., Цуркана М. І., Бондаренка І. І. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:
1. Суб’єкт права на конституційне подання — 46 народних депутатів України — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розкрити зміст та дати офіційне тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», які містяться у статті 125, терміна «касаційне оскарження», що міститься у статті 129 Конституції України, у їх взаємозв’язку, а також роз’яснити: «чи означає, що конституційний статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції наділяє його конституційним повноваженням здійснювати наступний після Вищого господарського та Вищого адміністративного судів України касаційний перегляд і перегляд за винятковими обставинами рішень господарських та адміністративних судів; чи означає передбачена пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України така основна засада судочинства, як «касаційне оскарження рішення суду», тільки одноразове оскарження; чи означає закріплений в частині третій статті 125 Конституції України статус вищих спеціалізованих судів — вищих судових органів, що вони є остаточною процесуальною касаційною інстанцією щодо оскарження рішень місцевих і апеляційних господарських та адміністративних судів; чи є оскарження до Верховного Суду України рішень адміністративних судів за винятковими обставинами їх повторним касаційним оскарженням; чи є перегляд Верховним Судом України судових рішень за винятковими обставинами в адміністративному судочинстві самостійною конституційною засадою судочинства; чи можна в законах України передбачати (встановлювати) інші форми оскарження рішень судів загальної юрисдикції, крім тих, що встановлені в Конституції України як засади судочинства — апеляційне і касаційне оскарження».
Практичну необхідність в офіційному тлумаченні конституційних термінів «найвищий судовий орган» (частина друга статті 125), «вищий судовий орган» (частина третя статті 125), «касаційне оскарження» (пункт 8 частини третьої статті 129) народні депутати України обґрунтовують тим, що запровадження Законом України «Про судоустрій України» у господарському та адміністративному судочинствах, крім касаційних інстанцій — Вищого господарського суду України і Вищого адміністративного суду України (статті 38, 39), ще й наступної — Верховного Суду України (стаття 47), яка перевіряє касаційні процесуальні акти зазначених вищих судів у касаційному порядку, «обумовлює виникнення проблем стосовно визначення суті касаційного провадження, здійснюваного вищими спеціалізованими судами, та повторної касації і виняткового провадження, що здійснює Верховний Суд України, що в підсумку впливає на забезпечення єдності функцій касації» в системі вказаних спеціалізованих судів. У зв’язку з цим суб’єкт права на конституційне подання зазначає, «що в касаційних процесуальних відносинах представлені, з одного боку — вищі спеціалізовані суди з притаманними їм функціями вищого судового органу, а з іншого — Верховний Суд України, який також відповідає ознакам вищої судової установи і до того ж має стосовно спеціалізованих судів по суті касаційний характер завдань і функцій». Тому в клопотанні вказано, що «внаслідок касаційного дуалізму в повноваженнях цих судів мають місце випадки, коли правові позиції вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України різняться, що ускладнює спеціалізованим судам правозастосування».
Для правового обґрунтування практичної необхідності в офіційному тлумаченні наведених положень Конституції України автори клопотання посилаються також на Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року № 20-рп/ 2003 (справа про Касаційний суд України), яким визнано неконституційними положення Закону України «Про судоустрій України» щодо утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України; його складу і повноважень, повноважень суддів, статусу голови, заступників голови та президії; строку його утворення і початку здійснення ним повноважень щодо розгляду в касаційному порядку цивільних і кримінальних справ. При цьому акцентується на правовій позиції, висловленій Конституційним Судом України у вказаному рішенні, яка полягає в тому, «що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях)» (абзац четвертий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).
2. Свої позиції щодо предмета конституційного подання висловили Президент України, Верховний Суд України, Вищий адміністративний суд України, Вищий господарський суд України, вчені Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Одеської національної юридичної академії, юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Академії суддів України, фахівці Центру політико-правових реформ.
3. Вирішуючи порушені у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з такого.
3.1. Україна є демократичною, правовою державою; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави; права і свободи людини і громадянина захищаються судом (стаття 1, частина друга статті 3, частина перша статті 55 Конституції України).
Право на судовий захист забезпечується конституційними гарантіями здійснення правосуддя судами, утвореними на підставі Конституції України, та у визначеному законом порядку.
Конституційні положення, які стосуються питань системи судів загальної юрисдикції, містяться у розділі VIII «Правосуддя» Конституції України. Статтею 125 Основного Закону України визначено систему судів загальної юрисдикції в Україні. Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.
Положенням пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України встановлено одну з основних засад судочинства — забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив: «Реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина» (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
3.2. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України).
Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/ 2004 акцентував: «Верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо» (абзац другий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави — члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Так, у справі «Пономарьов проти України» Європейський суд з прав людини наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata — принципу остаточності рішень суду. Цей принцип стверджує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення» (пункт 40 мотивувальної частини Рішення від 3 квітня 2008 року).
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов’язує держав — учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини Рішення від 20 липня 2006 року).
Відповідно до принципу верховенства права питання розподілу правосудних повноважень між Верховним Судом України та вищими судами, визначення стадій судочинства та форм провадження мають бути підпорядковані гарантіям права кожної людини на справедливий суд.
3.3. У Законі України «Про судоустрій України» (стаття 39), Кодексі адміністративного судочинства України (стаття 210), Господарському процесуальному кодексі України (стаття 108) передбачено, що вищі спеціалізовані суди розглядають у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції і є судами касаційної інстанції.
Конституційний Суд України, враховуючи частину четверту статті 125 Конституції України, згідно з якою відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди, дійшов висновку, що вищі суди повноважні забезпечувати за законом касаційне оскарження та перегляд рішень судів відповідних юрисдикцій.
Цей висновок узгоджується з правовими позиціями, викладеними Конституційним Судом України у Рішенні від 11 грудня 2003 року № 20-рп/ 2003 (справа про Касаційний суд України), які полягають в тому, що «за змістом положень частин другої, третьої, четвертої статті 125 Конституції України ними визначена система судів загальної юрисдикції, названі всі її ланки: Верховний Суд України, інші види судів — вищі спеціалізовані, апеляційні, місцеві. Згідно з частиною першою зазначеної статті ця система судів будується за принципами територіальності і спеціалізації» (абзац перший підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини); «системний аналіз положень частин другої, третьої, четвертої статті 125 і пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України засвідчує, що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях). За змістом цих положень апеляційною інстанцією названі апеляційні суди, а касаційне провадження може здійснюватися у відповідних судах, визначених статтею 125 Конституції України» (абзац четвертий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).
3.4. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Конституційний Суд України наголошував: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13)» (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/ 2003).
Касаційна інстанція реалізує свої процесуальні права в межах касаційного провадження виключно для перевірки правильності юридичної оцінки обставин справи у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій. Як касаційна інстанція Верховний Суд України повторно після вищих судів перевіряє рішення судів (статті 39, 47 Закону України «Про судоустрій України», розділ XII2 Господарського процесуального кодексу України, частина друга статті 235 Кодексу адміністративного судочинства України), що не може бути виправдано з точки зору забезпечення права на справедливий розгляд справи упродовж розумного строку. Крім того, наявність двох касаційних інстанцій для перевірки рішень спеціалізованих судів не відповідає засадам правової визначеності.
З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку, що правомірним може бути лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішень судів. Конституційний статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції.
3.5. Розглядаючи питання про можливість встановлення законодавцем інших форм оскарження рішень судів загальної юрисдикції, крім тих, що встановлені в пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції України як засади судочинства — апеляційне і касаційне оскарження, Конституційний Суд України дійшов висновку, що за своїм змістом це конституційне положення не містить вичерпного переліку форм оскарження рішень судів загальної юрисдикції.
Приписом пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України визначено «забезпечення… касаційного оскарження рішення суду» лише як одну з основних засад судочинства, а частиною четвертою цієї статті передбачено, що законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій. Отже, законодавцем можуть бути передбачені у законах про судоустрій та судочинство й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 41, 51, 67, 69, 93, 95 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України вирішив:
1. В аспекті конституційного подання:
– визначення у положенні пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України як однієї з основних засад судочинства «забезпечення … касаційного оскарження рішення суду» у системному зв’язку з положеннями частини першої статті 8, статті 125 Основного Закону України означає лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішення суду; законом можуть бути передбачені й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції;
– визначення у частині третій статті 125 Конституції України вищих судів як вищих судових органів спеціалізованих судів означає, що вищі суди здійснюють на підставах і в межах, встановлених законами про судочинство, повноваження суду касаційної інстанції стосовно рішень відповідних спеціалізованих судів;
– визначення у частині другій статті 125 Конституції України Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції означає, що конституційний статус Верховного Суду України не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції.
2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ