ІРИНА САМОЙЛЮК,
юрист банківської галузі
ЗАСТАВА МАЙБУТНЬОГО ВРОЖАЮ
Сільське господарство України є однією з клю­чових ланок агропромислового комплексу. З історії розвитку нашої країни ми бачимо, що досить тривалий час в Україні переважало сільське населення, в основному зайняте землеробством, розведенням худоби. Необхідно зазначити, що Україна має всі необхідні географічні умови для потужного розвитку цього сектора економіки, зокрема для розвитку такої підгалузі сільського господарства, як рослинництво. Украї­на має також сприятливі природно-кліматичні умови і високопродуктивні землі.
Проте, незважаючи на історичні та природні фактори, на сьогоднішній день рівень розвитку сільського господарства в нашій країні не можна назвати задовільним, а сільськогосподарське виробництво — прибутковим. Цей сектор економіки України потребує постійної державної підтримки. Сьогодні, щоб розвивати сільське господарство, державі потрібно вирішити багато проблем, зокрема: оновити технологічні можливості, створити сприятливий інвестиційний клімат для залучення інвестицій, забезпечити чітке законодавче регулювання, в тому числі процесів кредитування сільськогосподарських виробників, забезпечити наявність розвинутої системи страхування сільськогосподарського виробництва від природно-кліматичних та інших видів комерційних ризиків тощо.
Враховуючи ситуацію, яка наразі склалася на ринку сільськогосподарського виробництва, кредитування комерційними банками сільськогосподарських виробників не є частим явищем:
по-перше, на цьому ринку незначна кількість великих сільськогосподарських підприємств;
по-друге, як правило, у більшості сільськогосподарських виробників відсутнє майно для високоліквідної застави (діє мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення, сільськогосподарська техніка, як правило, застаріла);
по-третє, завжди є ризик, пов’язаний з неотриманням очікуваного врожаю через природні катаклізми, від яких на сьогоднішній день виробники не застраховані.
Тож найчастіше сільгоспвиробники можуть запропонувати як забезпечення виконання своїх кредитних зобов’язань перед банками лише заставу майбутнього врожаю з подальшим пере­оформленням в заставу результату врожаю.
Розглянемо особливості оформлення в заставу майбутнього врожаю.
Загальні положення про заставу встановлені в Цивільному кодексі України (далі — ЦКУ) та Законі України «Про заставу».
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про заставу» заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо. Застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, що є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог. Предметом застави може бути майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, в тому числі продукція, плоди та інші прибутки (майбутній урожай, приплід худоби тощо), якщо це передбачено договором (ч. 3 ст. 4 Закону України «Про заставу»).
Відповідно до проекту Закону України «Про форвардну заставну закупівлю сільськогосподарської продукції у дрібних і середніх сільськогосподарських підприємств» від 05.07.2012 № 10716 (згідно з картою проходження проекту за стадіями — 05.07.2012 одержаний Верховною Радою України) вперше запропоновано таке визначення терміна «майбутній урожай», а саме: майбутній урожай — це сільськогосподарська рослинницька продукція, яку планує отримати сільськогосподарське підприємство на основі здійснених посівів сільськогосподарських культур на належних йому сільськогосподарських угіддях у процесі здійснення сільськогосподарської діяльності у поточному сільськогосподарському (маркетинговому) році. Оскільки одним з основоположних правил застави майна є те, що предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужене та на яке може бути звернено стягнення, на момент оформлення договору застави майбутнього врожаю необхідно пересвідчитися в наявності посівів майбутнього врожаю. Так, документами, що підтверджують наявність права на набуття врожаю у майбутньому та наявність посівів, є:

Відповідно до ст. 1243 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

Заповіт подружжя є новелою чинного ЦК та не був передбачений ЦК УРСР 1922 року та 1963 року, де імперативно встановлювалося складення виключно особистого заповіту. Як зазначала одна із розробників проекту ЦК З.В. Ромовська, юридичний сенс заповіту подружжя полягає в одержанні спадщини, насамперед майна, що було спільною сумісною власністю, тією особою, яка була обрана за домовленістю подружжя, а також в тому, що той з подружжя, який пережив, продовжує жити у звичному для нього майновому середовищі^[1].

Доцільність складення спільного заповіту обумовлена передусім складом того майна, що становить спільну сумісну власність под­ружжя та наявністю інших спадкоємців. За наявності, наприклад, однокімнатної квартири як єдиного житла у подружжя, спадкування після смерті одного з них ставило б іншого у дуже скрутне матеріальне становище та залежність від порядності інших спадкоємців. Отже, конструкція заповіту подружжя покликана захистити майнові інтереси того з подружжя, який пережив іншого.

Особливість такого заповіту полягає перш за все в суб’єктному складі, оскільки скласти такий заповіт може лише подружжя, тобто чоловік та жінка, шлюб яких зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Встановлення судом режиму окремого проживання подружжя (ст. 119 Сімейного кодексу України, далі — СК) не є перешкодою для складення ними спільного заповіту, адже за правилом ст. 120 СК такий режим проживання не припиняє прав та обов’язків подружжя.

Незважаючи на те, що заповіт подружжя складений двома особами, за своєю правовою природою такий правочин не є договором. Спільний заповіт є різновидом односторонніх правочинів, де результат волевиявлення однієї сторони представлений двома особами — подружжям, що цілком узгоджується із поняттям одностороннього правочину, визначеного у ч. 3 ст. 202 ЦК України.

Заповіт подружжя складається щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Згідно зі ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ст. 61 СК).

Оскільки спільний заповіт складається виключно щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, кожен із подружжя має право окремо скласти заповіт щодо своєї особистої приватної власності.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка відповідно до ст. 57 СК є:

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001
Тел.: +380 44 278-37-23, факс: +380 44 271-17-83
E-mail: themis@minjust.gov.ua

http://www.minjust.gov.ua

Код ЄДРПОУ 00015622
__________________________________________________________________________________
27.12.2013 № 13.1-32/920
На № _________________
Начальникам головних управлінь юстиції
Міністерства юстиції України
в Автономній Республіці Крим,
в областях, містах Києві та Севастополі
Надсилаємо лист Державного агентства земельних ресурсів України від 12.12.2013 № 5-28-0.17-20721/2-13 щодо вирішення проблемних питань, які виникають при спадкуванні земельних ділянок, відомості про які не внесено до Державного реєстру земель.
Прошу довести зазначену інформацію до відома нотаріусів для використання в роботі.
Додаток: на 2 арк.
Директор Департаменту
нотаріату та банкрутства Л.В. Чигвінцева

ДЕРЖАВНЕ АГЕНТСТВО ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ
Держземагентство України
вул. Народного Ополчення, 3, м. Київ, 03680, МСП, тел. 249-96-91, 249-96-75, факс 249-96-70
dazr@dazru.gov.ua
12.12.2013 № 5-28-0.17-20721/2-13 На __________________ від __________________
Міністерство юстиції України
Про надання роз’яснення
Державним агентством земельних ресурсів України розглянуто лист Міністерства юстиції України від 15.11.2013 № 13.1-31/820 про вирішення проблемних питань, які виникають при спадкуванні земельних ділянок, відомості про які не внесено до Державного реєстру земель, та повідомляється наступне.
Главою 84 Цивільного кодексу України (далі — Кодекс) встановлено загальні засади спадкування.
Так, нормами спадкового права регулюються суспільні відносини правонаступництва, тобто наступництва одних суб’єктів (спадкоємців) в правах та обов’язках фізичної особи, яка померла (спадкодавця). Об’єктом спадкового наступництва є спадщина (спадкове майно, спадкова маса), тобто вся сукупність прав та обов’язків спадкодавця, в яких він перебував на момент своєї смерті і які за своєю правовою природою не є невіддільними від особи їх носія і здатні перейти до інших осіб (статті 1218, 1219 Кодексу).
Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою (стаття 1220 Кодексу). Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця (стаття 1121 Кодексу).
Відповідно до статті 1225 Кодексу право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Державний земельний кадастр» земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.
У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності).
Законом України «Про Державний земельний кадастр» визначено, що державна реєстрація земельної ділянки — внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.
Статтею 15 цього Закону визначено, які відомості про земельні ділянки вносяться до Державного земельного кадастру.
Відповідно до статті 16 Закону земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер.
Частиною восьмою статті 24 Закону встановлено, що на підтвердження державної реєстрації земельної ділянки заявнику безоплатно видається витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.
Відповідно до частини п’ятої статті 38 Закону на отримання відомостей Державного земельного кадастру про земельну ділянку мають право зокрема спадкоємці власника та користувача земельної ділянки або уповноважені ними особи.
Враховуючи викладене, після розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) замовником послуги з державної реєстрації земельної ділянки може бути особа, яка визначена у запиті нотаріуса як спадкоємець.
Додатково зазначаємо, що цей лист не є офіційним тлумаченням законодавчих актів, оскільки відповідно до статті 147 Конституції України Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
Заступник Голови Є.С. Бердніков

Актуальність цієї теми зумовлена сучасним рухом життя, коли дедалі більше осіб, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, вирішують майнові питання за допомогою договору, що є запорукою, зокрема, при вирішенні питання визначення статусу майна на майбутнє або його поділу між такими особами.

Останнім часом у зв’язку із загальною демократизацією життя набула поширення думка про те, що люди взагалі мають право обирати той спосіб сімейного життя, який їм більше імпонує.

По суті, фактичним шлюбом можна назвати відносини, що відповідають усім вимогам та умовам укладення шлюбу, але не зареєстровані в установленому законом порядку.^[1]

Так, І.В. Жилінкова зазначає, що в науці та практиці активно застосовується поняття «фактичний шлюб» і підтримується позиція про необхідність введення його до законодавства. Це дало б змогу, на її думку, уникнути використання хибного терміну «цивільний шлюб».^[2]

Законодавець, встановлюючи поняття шлюбу у ст. 21 Сімейного кодексу України (далі — СК), безапеляційно закріпив твердження, що тільки шлюб між чоловіком і жінкою, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану, породжує шлюбні відносини.^[3]

Тобто згідно з СК єдиною формою шлюбу, який визнається законом, є шлюб, зареєстрований в органах державної реєстрації актів цивільного стану.^[4]

Незважаючи на чіткі законодавчі настанови щодо необхідності реєстрації шлюбу, у правовій літературі також завжди була присутня ідея про те, що шлюб є союзом осіб, які живуть однією сім’єю як чоловік та дружина, навіть тоді, коли відповідна реєстрація відсутня. Зокрема, в літературі зазначалося, що шлюб необхідно виводити не з його формальної наявності або відсутності, а із сутності стосунків між чоловіком і жінкою, у зв’язку з чим «і незареєстрованний шлюб є шлюб, а не співжиття, під яким варто розуміти випадкові зв’язки чоловіка та жінки».^[5]

Це, на нашу думку, безумовно, є першопричиною для застосування терміну «фактичні шлюбні відносини» саме для відо­кремлення його від шлюбу, оформленого в органах державної влади.

У ст. 74 СК закріплено юридичну конструкцію «жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі». Однак варто зазначити, що ця конструкція не відповідає загальним правилам нормотворчої техніки, а саме вимогам щодо лаконічності та водночас ємності юридичних термінів і конструкцій. Доцільним було б закріплення замість цієї громіздкої конструкції терміну «фактичне подружжя».^[6]

Набрання чинності новим СК поклало край «законодавчій фетишизації шлюбу».^[7] Вперше за багато років фактичне подружжя набуло прав та обов’язків, що практично співпадають за обсягом із правами та обов’язками подружжя. Принаймні така ситуація склалася у майновій сфері (статті 74, 91 СК). Можна по-різному ставитися до такої принципової зміни вектора правового регулювання сімейних відносин. Однак слід визнати, що законодавець намагається надати юридичного визначення відносинам, які реально існують і досить широко розповсюджені. Тому говорити про те, що таким чином закон руйнує сім’ю, навряд чи доцільно. Це лише спроба нормативного упорядкування відносин, які до цього часу розвивалися стихійно. Відомо, що особи, які перебували у фактичних шлюбних відносинах, мали менше прав, ніж подружжя, вони не набували прав на взаємне утримання, вимушені були доводити свої права на спільне майно тощо.

Інша справа, що в СК України ця ідея не набула завершеного вигляду. Складається враження, що законодавець «не ризикнув» назвати речі своїми іменами й у ст. 3 СК прямо визнати, що сім’ю складають особи, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу. Однак це було б краще, ніж включати до Закону таку вкрай нечітку фразу, як «інші підстави, не заборонені законом, і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства».^[8]

Можна припустити, що осіб, які мають намір проживати в «незареєстрованому шлюбі», захищатимуть у загальному порядку за цивільним законодавством. Незареєстровані подружні відносини можуть урегульовуватися нормами Цивільного кодексу України (далі — ЦК). Особа, яка погоджується на «фактичний шлюб», повинна усвідомлювати, що жодних подружніх прав та обов’язків не матиме.^[9]

Відсутність законодавчо закріпленого поняття та ознак фактичних шлюбних відносин призводить до того, що при встановленні факту проживання однією сім’єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або у будь-якому іншому шлюбі, що є необхідною умовою для вирішення питання стосовно правового режиму майна, набутого ними за час спільного проживання, виникають численні складнощі, адже суди у кожному конкретному випадку по-різному тлумачать поняття фактичних шлюбних відносин.^[10]

ДЕНИС СПЄСІВЦЕВ,
здобувач кафедри цивільного права № 2 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР ДО СТАТТІ 3 ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ДЕРЖАВНУ РЕЄСТРАЦІЮ РЕЧОВИХ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО ТА ЇХ ОБТЯЖЕНЬ»
СТАТТЯ 3. ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВ
1. Державна реєстрація прав є обов’язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав.
2. Держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
3. Права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
4. Права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов:
якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов’язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень.
5. Державна реєстрація прав є публічною, проводиться органом державної реєстрації прав, який зобов’язаний надавати інформацію про зареєстровані права та їх обтяження в порядку, встановленому цим Законом. Державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в порядку черговості надходження заяв.
Державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія.
Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію.
6. Будь-які правочини щодо нерухомого майна (відчуження, управління, іпотека тощо) вчиняються, якщо право власності чи інше речове право на таке майно зареєстровано згідно з вимогами цього Закону, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
7. Державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться за місцем розташування об’єкта нерухомого майна в межах території, на якій діє відповідний орган державної реєстрації права власності та інших речових прав, крім випадків, установлених абзацами другим і третім частини п’ятої цієї статті.
Державна реєстрація обтяжень речових прав проводиться незалежно від місця розташування об’єкта нерухомого майна.
1. Обов’язковість державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень полягає в тому, що, по-перше, органи державної реєстрації прав, нотаріуси як спеціальні суб’єкти, на яких покладаються функції державних реєстраторів прав на нерухоме майно зобов’язані проводити державну реєстрацію прав у встановленому законом порядку. Органи державної реєстрації прав, нотаріуси не мають права безпідставно відмовляти в проведенні державної реєстрації прав.
По-друге, власники об’єктів нерухомого майна, особи, яким належать похідні речові права на нерухоме майно, та особи, на користь яких встановлено обтяження речових прав на нерухоме майно (органи державної влади, місцевого самоврядування, посадові особи, які накладають обтяження) мають звертатися за проведенням державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Необхідність такого звернення зумовлена тим, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон), виникають з моменту їх державної реєстрації.
Обов’язковість державної реєстрації прав забезпечує впорядкування цивільного обороту нерухомого майна шляхом фіксації фактів виникнення, переходу та припинення речових прав на нього, що забезпечує належну реалізацію речових прав на нерухоме майно власниками та особами, яким належать похідні речові права на нерухомість, а також належне функціонування юридичних механізмів забезпечення прав осіб, в забезпечення законних інтересів яких встановлено обтяження речових прав на нерухоме майно.
Частина 1 статті, що коментується, конкретизує принцип обов’язковості державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, чітко встановлюючи спосіб такої реєстрації. Адже відповідно до ст. 2 Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно — це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Саме тому, органи державної реєстрації прав, нотаріуси як спеціальні суб’єкти, на яких покладаються функції державних реєстраторів прав на нерухоме майно зобов’язані проводити держану реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень шляхом внесення відповідних записів (інформації) до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
2. Гарантування державною достовірності зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень є забезпеченням державною вірності відомостей, які вносяться до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в ході проведення державної реєстрації прав. Наведена засада державної реєстрації тісно пов’язана з принципом обов’язковості і є наслідком звернення осіб за проведення державної реєстрації своїх прав, а також обтяжень речових прав на нерухоме майно.
Принцип достовірності зареєстрованих прав частково розкриває природу державної реєст­рації. Відомості про зареєстровані права в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно свідчать про те, що відповідні речові права існують, оскільки вони починають існувати з моменту такої реєстрації, або про те, що вони перейшли до іншої особи або припинилися, якщо в реєстрі містяться відповідні відомості.
При цьому відповідно до ч. 3 ст. 10 Закону відомості, що містяться в Державному реєстрі прав, мають відповідати даним реєстраційної справи, яка містить документовані записи щодо прав на нерухоме майно та їх обтяжень. У разі їх невідповідності пріоритет мають дані реєстраційної справи.

ОЛЬГА РОЗГОН,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
ФЕНОМЕН МІЖНАРОДНОГО УСИНОВЛЕННЯ
Зараз усиновлення є найбільш прийнятною та сприятливою формою виховання дітей, які залишилися без піклування батьків. Усиновлена дитина є більш захищеною з точки зору права, оскільки прирівнюється до біологічних дітей, знаходить батьків, родину, сімейний затишок.
За українським законодавством усиновлення — це юридичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включає волевиявлення усиновлювача (ст. 223 СК України) та рішення суду (ст. 224 СК України) .
Усиновлення дитини здійснюється в її найвищих інтересах для забезпечення стабільних і гармонійних умов її життя. Поняття «інтереси дитини» вже тривалий час складає предмет різних досліджень, але сімейно-правова сутність і значущість інтересів дитини не розкриті й досі. Необхідно розрізняти терміни «інтереси в сімейному праві» та «інтереси дитини». Перше поняття значно ширше, оскільки включає й інтереси сім’ї в цілому, інтереси окремих членів сім’ї, інтереси подружжя тощо. Інтереси дітей ― більш вузьке поняття. Специфіка цих суб’єктів полягає в тому, що діти, які мають свої інтереси, не в змозі усвідомити свої потреби.
Ані в науці сімейного права, ані в судовій практиці немає чітких роз’яснень, що слід розуміти під інтересами дитини при розгляді судами окремих категорій справ, якими критеріями повинні керуватися суди, встановлюючи відповідність між інтересами дітей та інтересами батьків. Поняття «найвищі інтереси» в СК України також не розкривається. Але, на думку С. Я. Фурси, інтереси дитини ― це умови, необхідні для повноцінного фізичного, психічного й духовного розвитку дитини, які обов’язково мають бути виконані при усиновленні .
Національне усиновлення останніми роками неухильно зменшується, натомість переважає міжнародне. Така ситуація не відповідає завданням демографічної політики України. Тому держава повинна створити таку систему захисту прав дітей, перш за все дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування, за якої б Україна поступово втратила статус країни-донора в галузі міжнародного усиновлення.
Усиновлення дітей громадянами інших держав підпорядковується низці вимог, що виключають вільне розпорядження долею дитини. Існування цих правил пояснюється, зокрема, прагненням запобігти перетворенню дітей на товар, предмет наживи для тих, хто готовий вчинити такий злочин.
У розділі VI СК України «Особливості усиновлення за участю іноземців та осіб без громадянства» міститься матеріально-правове регулювання відносин щодо міжнародного усиновлення. Так, ст. 282 СК України присвячена усиновленню дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України. Передбачається, що всиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України.
Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини. В Україні справами дітей-сиріт займається Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини, створений у 2006 році як урядовий орган державного управління.
Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього отримання дозволу урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини.
Стаття 283 СК України регулює усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України. Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах, установлених гл. 18 СК України. Дитина, яка є громадянином України, може бути всиновлена іноземцем, якщо вона перебуває не менш як один рік на обліку в урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав дитини, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (урядовий орган державного управління з усиновлення та захисту прав дитини в складі центрального органу виконавчої влади з питань сім’ї та молоді).
Якщо усиновлювач є родичем дитини або дитина страждає на хворобу, що внесена до спеціального переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров’я України, усиновлення може бути здійснене до спливання цього строку.
Дитина може бути всиновлена іноземцем, якщо протягом одного року з моменту взяття її на облік в урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав дитини не виявилося громадянина України, який бажав би її всиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім’ю.
Переважне право на усиновлення дитини — громадянина України мають іноземці, які є: 1) родичами дитини; 2) громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги. На усиновлення дитини іноземцем потрібна згода урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини.
Урядовий орган державного управління з усиновлення та захисту прав дитини направляє в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, запит до Міністерства внутрішніх справ України щодо перевірки іноземців, що усиновлюють дитину, яка є громадянином України, на наявність або відсутність інформації компрометуючого характеру в правоохоронних органах інших держав і Генеральному секретаріаті Інтерполу.
Усиновлення іноземцями здійснюється за умови забезпечення дитині прав у обсязі, не меншому, ніж це встановлено законами України. За усиновленою дитиною зберігається громадянство України до досягнення нею 18 років. Усиновлена дитина має право на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів.
Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього отримання дозволу урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини.
В урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав дитини вивчаються питання міжнародного всиновлення, ведеться облік іноземних громадян, які виявили бажання всиновити дитину, він перевіряє повноцінність та правильність оформлення поданих ними документів. Крім того, видає громадянам України та іноземним громадянам, які виявили бажання всиновити дитину, направлення в органи опіки та піклування для підбору дитини і знайомства з нею за місцем її проживання. У свою чергу, органи опіки та піклування повинні отримати дозвіл урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини на проведення у встановленому порядку всиновлення дитини іноземними громадянами. Усиновлення відбувається за згодою дитини й у випадку, коли іноземна сім’я може забезпечити дитині особливі умови виховання, покращення здоров’я, догляд. Іноземні громадяни, які бажають усиновити дитину, яка є громадянином України й проживає на її території, звертаються з письмовою заявою до урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини.
У ст. 284 СК України регулюється усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні. Усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, здійснюється громадянами України або іноземцями, які проживають в Україні, на загальних підставах.
Стаття 285 СК України встановлює обмеження права іноземця на таємницю всиновлення дитини, яка є громадянином України. Усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, не є таємним, якщо в державі, в якій усиновлювач постійно проживає і до якої має переїхати дитина, усиновлення не є таємним. Усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, і якщо ця особа в Україні постійно не проживає, не є таємним.
В Україні іноземцем може бути всиновлена дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства. Усиновлення іноземцем або особою без громадянства дитини, яка є іноземцем чи особою без громадянства, здійснюється в Україні відповідно до законів України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.
Права й обов’язки іноземних громадян — кандидатів в усиновлювачі передбачені законодавством України, зокрема Порядком передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянами України та іноземцями і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім’ях усиновлювачів. Іноземні громадяни, що виявили бажання всиновити дитину, яка є громадянином України, повинні звернутися з письмовою заявою до урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини про взяття їх на облік кандидатами в усиновлювачі й надання направлення на відвідання відповідного державного дитячого закладу для підбору, знайомства і встановлення контакту з дитиною.
Колізійні питання всиновлення виникають у зв’язку з відмінностями відповідних приписів матеріального права в законодавстві різних держав: можливість усиновлення повнолітніх осіб, згода усиновлюваного і його кровних родичів, збереження правового зв’язку усиновленої особи з її кровними родичами тощо.

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК
щодо управління часткою в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Численними у правозастосовчій практиці є ситуації, коли помирає єдиний учасник товариства з обмеженою відповідальністю (далі — ТОВ), якому належала частка в статутному капіталі в розмірі 100 %, і який був директором ТОВ. Звісно, за таких випадків виникає закономірне питання, яким чином забезпечити функціонування цієї юридичної особи.
Системний аналіз чинного законодавства дає можливість констатувати, що нормативний масив не містить однозначних способів для «вирішення» подібних ситуацій.
Одним із можливих варіантів забезпечення функціонування юридичної особи у разі смерті єдиного учасника ТОВ і його директора є застосування конструкції управління спадщиною для частки в статутному капіталі ТОВ. Тому видається за необхідне при з’ясуванні допустимості застосування цієї моделі, проаналізувати:
(а) умови, необхідні для управління спадщиною;
(б) правила спадкування частки в статутному капіталі ТОВ;
(в) допустимість управління часткою в статутному капіталі ТОВ;
АНАЛІТИЧНА ЧАСТИНА
І. Умови, необхідні для управління спадщиною
Тлумачення ст. 1285 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) дозволяє виокремити такі умови, які мають існувати для управління спадщиною:
а) наявність майна, яке потребує управління. Передумовою виникнення правовідносин із управління спадщиною є існування майна у складі спадщини, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані (ч. 1 ст. 1285 ЦК України) та збереження (ч. 2 ст. 1285 ЦК України).
Слід зауважити, що у ст. 1285 ЦК України, на відміну від загального підходу до визначення складу спадщини як сукупності прав та обов’язків (ст. 1218 ЦК України), використовується поняття «майно». Відповідно до ч. 1 ст. 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.
Разом з тим, очевидно, що сутність більшості прав та обов’язків не допускає здійснення щодо них управління. У цих випадках той чи інший вплив можна здійснювати тільки безпосередньо на ту чи іншу річ (сукупність речей). Наприклад на річ, яка є об’єктом права власності. Саме тому, напевне, законодавець у ст. 1285 ЦК України встановив таку конструкцію, як управління майном, як виняток із загального підходу до визначення складу спадщини як сукупності прав та обов’язків.
З огляду на положення ч. 1 ст. 190 ЦК України ймовірно припустити, що законодавець у ст. 1285 ЦК України перш за все робить акцент на окремій речі або сукупності речей. Адже саме щодо речі (речей) можна здійснювати утримання, догляд, вчиняти інші фактичні дії. Проте це не виключає можливості управління й правами та обов’язками, тому що вчинення юридичних дій характерне саме для прав та обов’язків. Цей висновок підтверджується як вживанням словосполучення «юридичних дій» (ч. 1 ст. 1285 ЦК), так і абз. 2 ч. 2 ст. 1127 ЦК України.
Зокрема, згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 1127 ЦК України здійснення прав і виконання обов’язків особи, яка померла, до переходу їх до спадкоємця чи іншої особи здійснюється особою, яка управляє спадщиною і призначається відповідно до статті 1285 цього Кодексу;
б) відсутність спадкоємців або виконавця заповіту. Оскільки ст. 1285 ЦК України розміщена в главі 87 «Здійснення права на спадкування», то це обумовлює потребу у підтриманні майна в належному стані та його збереження відсутність відповідних суб’єктів, які:
здійснюють своє право на спадкування (яке набули відповідно до заповіту та/або закону);
виконують волю спадкодавця чи спадкоємців. Згідно зі ст. 1284 ЦК якщо спадкування здійснюється не лише за заповітом, а й за законом, виконавець заповіту, якого призначив спадкодавець, вживає заходів щодо охорони всієї спадщини. Спадкоємці за законом мають право призначити іншу особу, яка вживатиме заходів щодо охорони частини спадщини, що спадкується за законом. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1290 виконавець заповіту зобов’язаний управляти спадщиною.
Втім, варто відмітити, що з позицій юридичної техніки ст. 1285 ЦК України не досконала, тому що системне тлумачення її положень надає можливість запропонувати різні, і в певній мірі взаємовиключні варіанти тлумачення цієї норми.
По-перше,

ОЛЬГА РОЗГОН,
кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
ШЛЮБ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ З ІНОЗЕМЦЕМ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
Сьогодні стало модно укладати шлюби з іноземцями. Реєстрація шлюбу з іноземними громадянами має певні особливості та здійснюється з урахуванням вимог нормативно-правових актів: Конституції України (ст. 26), законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 04.02.1994 р. № 3929-XII, «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. № 2709-IV, «Про імміграцію» від 07.06.2001 р. № 2491-III, «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 р. № 1382-IV, міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, міжнародних конвенцій, учасником яких є Україна.
Для України основним нормативним актом (після Конституції України, Сімейного кодексу України (далі — СК України) та Закону Украї¬ни «Про міжнародне приватне право»), що допомагає легалізувати українську сім’ю в іноземній державі (і навпаки, іноземний шлюб на території України), є наказ Мін’юсту від 18.10.2000 р. № 52/5 (в редакції від 01.04.2011) «Про затвердження Правил державної реєстрації актів громадянського стану в Україні».
У разі укладання шлюбу в Україні застосовуються вимоги СК України. Форма і порядок укладання шлюбу в Україні між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства визначаються правом України, що передбачено ст. 55 та ст. 56 Закону України «Про міжнародне приватне право».
При укладанні шлюбу в Україні нареченому/нареченій можуть знадобитися такі документи: Свідоцтво про народження; Довідка про сімейний стан іноземця; Довідка про реєстрацію з ОВІРу; Свідоцтво про попередній шлюб (або шлюби), якщо ваш наречений був колись одружений, і свідоцтво про розлучення (розлучення) або свідоцтво про смерть дружини, рішення суду про припинення шлюбу; Паспорт із реєстрацією або імміграційною картою. Такий список документів потрібно уточнити в РАЦСі за місцем реєстрації шлюбу.
Реєстрація шлюбу з іноземцями має особливості правового регулювання у зв’язку з необхідністю перевірки законності перебування цих осіб на території України, підтвердження їх сімейного стану та врахування умов дійсності поданих ними документів.
Оформлення документів іноземцям та особам без громадянства на право перебування в Україні відбувається відповідно до пунктів 19–29 Правил в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.1995 р. № 1074.

У складі спадщини як функціональної, взаємодіючої сукупності складових у вигляді прав і обов’язків спадкодавця, які існували за життя і не припинилися зі смертю спадкодавця, слід окремо визначити такі елементи, які наділені специфічними рисами.

Тут доцільно вказати на мінливий характер таких елементів у складі спадщини, їх здатність до модифікації у спадкових правовідносинах.

Прикладами можуть слугувати об’єкти, які виникають у процесі приватизації житла та набуття права власності (або іншого права) на землю.

Стосовно приватизації житла, профільний законодавчий акт (Закон України від 19.06.1992 № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду») визначає приватизацію житла як відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) державного житлового фонду на користь громадян України. Ключовим у цьому визначенні є саме відчуження, яке дає змогу відносити приватизацію житла до кола підстав набуття права власності, що у свою чергу перебуває у смисловому зв’язку з відповідним переліком підстав набуття права власності (ст. 345 Цивільного кодексу України, далі — ЦК). Однак слід зауважити, що хоча приватизація житла розглядається законодавцем як відчуження, але таке відчуження не є правочином. Тут має місце певна сукупність юридичних фактів, до складу якої входить і волевиявлення фізичної особи, яке може бути кваліфіковане як правочин. Тобто приватизація житла розпочинається волевиявленням особи (правочином), але сама по собі поняттям «правочину» не охоплюється.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об’єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одно­квартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одно­квартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються на умовах найму. При цьому зазначимо, що законодавцем від часу прийняття цього Закону вносилися зміни, спрямовані на поступове розширення переліку об’єктів приватизації, зокрема за рахунок житлових приміщень у гуртожитках.

Наступною особливістю є триваючий характер процесу приватизації, що ускладнює механізм спадкування, оскільки факт смерті спадкодавця здійснює вплив на відносини, що вже виникли і тривають.

Для здійснення права на приватизацію житла, яке є особистим і невідчужуваним правом громадянина, достатньо виразу волі лише однієї особи — цього громадянина. Орган приватизації лише оформлює скероване йому у формі заяви волевиявлення даної особи. При цьому природа такого волевиявлення тяжіє до одностороннього правочину. Виникнення ж права власності на житло спричиняє певний юридичний склад, що містить низку юридичних фактів. Орган приватизації видає особі свідоцтво про право власності на житло та реєструє його у спеціальній реєстраційній книзі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах, що належать громадянам на праві приватної (спільної сумісної, спільної часткової) власності. Свідоцтво про право власності на квартиру (будинок), жилі приміщення в гуртожитках, кімнату в комунальній квартирі підлягає обов’язковій реєстрації в органі державної реєстрації прав (абз. 1 п. 22, п. 23 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Мінжитлокомунгоспу України від 16.12.2009 № 396).

ГАННА ДЕДІЩЕВА,
приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу
РЕАЛІЗАЦІЯ МАЙНА З ПРИЛЮДНИХ ТОРГІВ: ПРАВОЧИН ЧИ ЕТАП ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ?
На мій погляд, ця проблема є важливою, оскільки тягне за собою важку та небезсуперечну судову практику, а також залишає без відповіді питання про необхідність сплати 1% внеску до Пенсійного фонду України (далі — ПФУ) з придбання нерухомого майна.
У 2009 році мною, нотаріусом, було видано Свідоцтво про придбання майна, що було предметом іпотеки з торгів. З цього ж року було розпочато 3 судові справи, в яких тільки у 2012 році Вищим спеціалізованим судом України була поставлена крапка. Рішення по справах винесено на користь мого клієнта — набувача цього майна. Суб’єктний склад позивачів змінювався неодноразово для надання можливості почати слухання нової справи після закінчення слухання попередніх не на їх користь. За останнім позовом двох власників квартири (батько — боржник і іпотекодавець, донька — теж іпотекодавець як співвласник квартири, поручитель за кредитом) до процесу були притягнені як відповідачі: банк (кредитор та іпотекодержатель); нотаріус, який вчинив виконавчий напис (нотаріус 1); Державна виконавча служба (далі — ДВС), яка організовувала реалізацію іпотечного майна; спеціалізована організація, що проводила торги (біржа); як третя особа — нотаріус, що видав Свідоцтво про придбання майна, що було предметом іпотеки, з торгів (нотаріус 2).
Позовна заява базувалась на такій стратегії:
1. Визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню (хоча спір стосувався розміру суми боргу, а не його безспірної наявності).
2. Визнання торгів такими, що не відбулись, тобто проведених з порушенням законодавства. Підстава — проведення торгів з одним учасником, хоча ст. 45 Закону України «Про іпотеку» саме такий випадок вважає законним.
3. На підставі ст. 203 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) визнати недійсним Свідоцтво про придбання майна, яке було предметом іпотеки, як правочин, що не відповідає вимогам закону.
А потім наслідки: двостороння реституція, тобто повернення собі квартири та сплата коштів, які витратив переможець торгів на її придбання.
З 2008 року до цього часу родина боржника залишалась у квартирі, а набувач, витративши кошти на її придбання, не мав можливості нею користуватись. Змінювались позивачі (у 2010 році донька боржника народила двох дітей, які були зареєстровані разом із нею за іншою адресою, але фактично деякий час мешкали в реалізованій квартирі; в їх інтересах були подані наступні позовні заяви), змінювались представники позивача. Усі учасники процесу, крім самих позивачів, 4 роки ходили на засідання суду.
Такий тривалий шлях до вирішення справи був ускладнений судовою практикою, яка постійно змінювала свій погляд на правову природу процесу придбання майна з торгів.
Перш ніж аналізувати судову практику необхідно звернутися до визначення правочину, дослідити наявність сторін та їх право- та дієздатність (покупець та продавець-власник); до визначення кількох ознак правочину та підстав визнання його недійсним (ст. 203 ЦК України), а саме: вільне, спрямоване на настання очікуваних наслідків волевиявлення сторони — власника, перш за все.