ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ЗАПОВІТУ ПОДРУЖЖЯ

Відповідно до ст. 1243 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

Заповіт подружжя є новелою чинного ЦК та не був передбачений ЦК УРСР 1922 року та 1963 року, де імперативно встановлювалося складення виключно особистого заповіту. Як зазначала одна із розробників проекту ЦК З.В. Ромовська, юридичний сенс заповіту подружжя полягає в одержанні спадщини, насамперед майна, що було спільною сумісною власністю, тією особою, яка була обрана за домовленістю подружжя, а також в тому, що той з подружжя, який пережив, продовжує жити у звичному для нього майновому середовищі^[1].

Доцільність складення спільного заповіту обумовлена передусім складом того майна, що становить спільну сумісну власність под­ружжя та наявністю інших спадкоємців. За наявності, наприклад, однокімнатної квартири як єдиного житла у подружжя, спадкування після смерті одного з них ставило б іншого у дуже скрутне матеріальне становище та залежність від порядності інших спадкоємців. Отже, конструкція заповіту подружжя покликана захистити майнові інтереси того з подружжя, який пережив іншого.

Особливість такого заповіту полягає перш за все в суб’єктному складі, оскільки скласти такий заповіт може лише подружжя, тобто чоловік та жінка, шлюб яких зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Встановлення судом режиму окремого проживання подружжя (ст. 119 Сімейного кодексу України, далі — СК) не є перешкодою для складення ними спільного заповіту, адже за правилом ст. 120 СК такий режим проживання не припиняє прав та обов’язків подружжя.

Незважаючи на те, що заповіт подружжя складений двома особами, за своєю правовою природою такий правочин не є договором. Спільний заповіт є різновидом односторонніх правочинів, де результат волевиявлення однієї сторони представлений двома особами — подружжям, що цілком узгоджується із поняттям одностороннього правочину, визначеного у ч. 3 ст. 202 ЦК України.

Заповіт подружжя складається щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Згідно зі ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ст. 61 СК).

Оскільки спільний заповіт складається виключно щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, кожен із подружжя має право окремо скласти заповіт щодо своєї особистої приватної власності.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка відповідно до ст. 57 СК є:

Олександр КУХАРЄВ отримати повну версію статті