Цією статтею ми починаємо огляд зарубіжного законодавства, спрямованого на захист прав тварин у різних країнах світу, у першу чергу, в Європі.

Досить дорого заплатила Україна, щоб домогтися зміни політичного курсу та повернутися до євроінтеграційних процесів. Водночас такі процеси вимагатимуть не лише зміни політичної системи та значних економічних зрушень, а й зміни певною мірою ментальності населення. Життя показує, що певна частина громадян буде не дуже задоволена «європейськими» підходами до вирішення деяких питань повсякденного життя. Зокрема, це стосується ставлення до тварин. Крім досить чисельних нападок на зоозахисників, такий висновок підтверджується і швидким аналізом змісту електронних петицій Президенту України на відповідному сайті. Так, серед закликів до розширення захисту прав тварин, посилення покарання за жорстоке поводження з бездомними тваринами, заборони використання тварин у цирках, заборони полювання, створення окремого відділу захисту прав тварин, введення податку на утримання тварин у містах або штрафів за відмову від щеплень тощо, зустрічаються і такі, що з точки зору не лише європейських, а і просто загальнолюдських цінностей навряд чи можна назвати адекватними (наприклад, петиція стосовно надання дозволу комунальним службам проводити відстріл бродячих тварин). З такими-то підходами до вирішення проблеми безпритульних тварин та до Європи? Не пустять, панове, точно не пустять.

Отже, огляд європейського законодавства в сфері захисту прав тварин ми починаємо з Австрії, оскільки саме Федеральний закон Австрії про захист тварин (Bundesgesetz über den Schutz der Tiere), прийнятий у 2004 році, вважається сьогодні одним з найбільш прогресивних європейських законів у цій сфері.

Федеральний закон Австрії про захист тварин (далі — Закон) складається з чотирьох глав:

1. Загальні положення.
2. Утримання тварин.
3. Забезпечення виконання.
4. Відповідальність та заключні положення.

Мета Закону визначається як захист життя та добробуту тварин, що базується на особливій відповідальності людини перед тваринами як своїми компаньйонами.

Задля досягнення вказаної мети на федеральні, провінційні та муніципальні органи влади покладається обов’язок сприяти створенню та поглибленню розуміння захисту тварин серед населення, особливо молоді, та в межах своїх бюджетних можливостей сприяти створенню та підтримці систем, дружніх до тварин, здійсненню наукових досліджень, спрямованих на захист тварин, та будь-яких інших видів діяльності, пов’язаних із захистом тварин.

Варто зауважити, що у § 3 глави 1 Закону вказується, що Закон застосовується до всіх тварин, крім окремих його положень, які застосовуються лише до хребетних, головоногих молюсків та десятиногих.

Закон розрізняє такі категорії тварин: домашні тварини (велика рогата худоба, свині, вівці, кози та коні за виключенням таких екзотичних тварин, як верблюди, буйволи, а також домашніх кролів, собак та кішок, домашньої птиці та риби); домашні улюбленці, тобто домашні тварини, які утримуються як компаньйони або через цікавість до тварин (це можуть бути домашні або одомашнені тварини: хижаки, гризуни, зайцеподібні, папугоподібні, голубоподібні, а також риби); дикі тварини (всі тварини, за виключенням домашніх та тварин — домашніх улюбленців); копитні (червоний олень, лань, плямистий олень, олень Давида (Мілу), муфлон, кабан) та фермерські тварини (всі домашні або дикі тварини, що утримуються для виробництва продуктів тваринного походження (наприклад, продукти харчування, шерсть, шкіра, хутра) або інших сільськогосподарських або лісогосподарських цілей). Виділяється також група кормових тварин (риба, домашні птахи у віці до чотирьох тижнів, а також миші, щури, хом’яки, морські свинки і кролики, виведені або вбиті з метою їх використання як корм).

Виходячи з тих надскладних геополітичних умов, у яких на сьогодні перебуває Україна, статус частини її територій, що є окупованими, правовий режим на цих територіях, особливості діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій в умовах такого режиму, додержання захисту прав і свобод людини і громадянина визначено Законами України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 та «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014.

Відповідно до п. 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, є недійсним і не створює правових наслідків. Тобто акти цивільного стану, видані органами та посадовими особами Криму, фактично існують, але юридично відсутні в правовому полі України. І, на жаль, єдиним законним способом отримати свідоцтво про народження або смерть, що буде визнане державою Україна, є звернення із заявою до суду в порядку окремого провадження на підставі ст. 256 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) для встановлення фактів народження та смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану фактів народження або смерті.

Розглянемо деякі особливості подання заяви про встановлення факту смерті в умовах, які пов’язані як з окупацією території, так і з проведенням антитерористичної операції.

Так, відповідно до ст. 257 ЦПК підсудність за заявами про встановлення фактів, що мають юридичне значення, визначається за місцем проживання заявника, місце смерті в цьому випадку не відіграє жодного значення. Проте з урахуванням ряду законів та підзаконних нормативно-правових актів підсудність дещо змінена щодо осіб, які проживають в Криму та на територіях Сходу, які не підконтрольні українській владі.

Якщо заявник має місце проживання в Криму, розгляд таких заяв відбуватиметься з урахуванням вимог ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: місцевими загальними судами міста Києва, що визначаються Апеляційним судом міста Києва.

Що стосується звернення осіб, які проживають на не підконтрольній території, підсудність визначається такими розпоряд­женнями Вищого спеціалізованого суду України: від 02.09.2014 № 27/0/38-14 «Про визначення територіальної підсудності справ», від 12.09.2014 № 29/0/38-14 «Про визначення територіальної підсудності справ», від 14.11.2014 № 45/0/38-14 «Про відновлення роботи судів», від 26.11.2014 № 53/0/38-14 «Про відновлення роботи суду», від 08.12.2014 № 56/0/38-14 «Про виз­начення територіальної підсудності справ», від 16.02.2015 № 11/0/38‑15 «Про відновлення роботи Апеляційного суду Луганської області», від 27.03.2015 № 19/0/38-15 «Про виз­начення територіальної підсудності справ»,  від 06.04.2015 № 22/0/38-15 «Про зміну територіальної підсудності справ», від 21.05.2015 № 33/0/38-15 «Про відновлення роботи Апеляційного суду Донецької області».

1. Реєстрація заяви

        Реєстрація та обробка заяв

Заява про реєстрацію права власності

► виникнення

Форма власності – приватна

        Об’єкт

+ Додати ► додати ОНМ

заповнюємо все про житловий будинок (обов’язково вказуємо кадастровий номер земельної ділянки)

заповнюємо все про земельну ділянку (земельна ділянка + кадастровий номер)

Опис ОНМ: (площа___ га, цільове призначення земельної ділянки –___)

Ок

Адреса – підсвічуємо об’єкт

+ Додати ► додати адресу (якщо подвійна адреса, додати ще одну вулицю) ► Ок

        Cуб’єкт

+ Додати

Фізична особа – заявник, суб’єкт права (уповноважена особа також заявник, суб’єкт права поки що)

@mail – додаємо

Заповнюємо V Ок

        Реквізити оплати + Додати

Тип оплати

        Державне мито

__________ (заповнюємо квитанції) – АЗ залежно від строків реєстрації

+ за надання інформації (звільнений від оплати на підставі)

◙ підстава звільнення від оплати:

Підстава: інше

Доповнення: не передбачено

Тип документа: Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»

Номер: 1952-IV

Дата: 01.07.2004

Видавник: ВРУ

Застосувати.

        Супровідні документи

+ Додати – заповнюємо (договір, державний акт, технічний паспорт, витяг з ДЗК) – скануємо

Вихідний номер: б/н вихідна дата: 11.11.2016

Спосіб отримання витягу: ◙ у паперовому вигляді – особисто

Зареєструвати – Виконати дію – Сформувати – Друковану форму заяви – ◙ Друк

Виконати дію – Сформувати – Картку прийому заяв – ◙ Не друкуємо

Виправлення технічних помилок шляхом внесення змін до записів у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (далі — ДРРП) врегульовано Порядком прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України 12.12.2011 № 3502/5 (далі — Порядок № 3502). Передбачається, що такі зміни вносяться шляхом подачі заяви про внесення змін до записів, прийняття відповідного рішення про виправлення технічної помилки тощо, тобто як окрема дія реєстратора.

Технічні помилки (описка, друкарська, граматична, арифметична помилка), що були допущені під час державної реєстрації прав та їх обтяжень, згідно зі ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» можуть бути виявлені:

1)  заінтересованою особою, що письмово повідомляє у п’ятиденний строк про це державного реєстратора, який перевіряє відповідність відомостей ДРРП інформації, що міститься у заяві про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень;

2)  державним реєстратором, який у п’ятиденний строк письмово повідомляє про це заінтересовану особу. Заінтересована особа протягом п’яти робочих днів з дня отримання від державного реєстратора повідомлення про допущення технічної помилки в записах ДРРП повинна звернутися до нього із заявою про виправлення такої помилки.

Однак часто виникають випадки, коли помилку виявлено під час процедури державної реєстрації права або обтяження права, але на стадії, коли витяг про державну реєстрацію ще не сформовано.

Виправлення помилок під час здійснення реєстраційних дій не врегульовано законодавчо, тому ці рекомендації розроблені згідно з технічними можливостями програмного забезпечення ДРРП.

Слід зазначити, що у будь-якому випадку при наявності помилки можливо завершити реєстрацію права (обтяження) і виправити помилку шляхом внесення змін до ДРРП, для цього заявник повинен подати органу державної реєстрації прав, державним реєстратором якого було проведено державну реєстрацію прав, або нотаріусу, яким проведено державну реєстрацію прав, заяву про внесення змін (виправлення технічної помилки) та документи згідно з Порядком № 3502.

Можливість виправлення помилки під час реєстраційних дій залежить від того, на якому етапі її виявлено.

Процедури за матеріалами інструкції користувача ДРРП «Нотаріус — державний реєстратор» (докладніше див. нижче):

Редагування заяви (с. 137).

Відміна помилкової операції (с. 138).

Видалення розділу (с. 138).

Видалення запису про право власності (с. 139).

Відміна помилкової реєстрації переходу права власності (с. 140).

Видалення запису про інше речове право (с. 141).

Видалення помилкового запису про іпотеку (с. 142).

Видалення помилкового запису про обтяження (с. 143).

Скасування реєстрації заяви (с. 143).

Заборона вчинення реєстраційних дій у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є відносно новим поняттям у порівнянні із застосуванням цього засобу захисту у сфері державної реєстрації юридичних осіб. У період розквіту рейдерства в Україні саме заборона будь-яким державним реєстраторам вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо внесення змін до записів про юридичні особи та про їх керівників була однією з найбільш ефективних форм захисту від рейдерства, а у особливо талановитих рейдерів — формою протистояння антирейдерству. Майже така сама функція на сьогодні з’явилась і в процедурі державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Реалізована ця норма у двох формах: у формі особистого волевиявлення власника об’єкта нерухомого майна та у формі рішення суду, яким встановлено таку заборону.

Насамперед варто звернути увагу на те, що не треба плутати заборону відчуження нерухомого майна із забороною вчинення реєстраційних дій. Адже при забороні відчуження нерухомого майна правомірним є внесення відомостей про власника об’єкта нерухомого майна до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, внесення змін до записів та внесення відомостей щодо інших заборон стосовно того ж майна, а при забороні вчинення реєстраційних дій забороняється вчиняти будь-які реєстраційні дії (реєстрація прав, обтяжень, змін тощо) до моменту закінчення дії заборони.

Заборона вчинення реєстраційних дій, встановлена рішенням суду

Передбачаючи такий захист прав, нормотворець, напевно, мав на увазі не рішення суду як процесуальний документ, а один з видів судових рішень — ухвалу, яку виносить суд з метою забезпечення позову. На реєстрацію може бути подана як ухвала суду загальної юрисдикції, так і ухвала адміністративного суду.

Зокрема, ст. 152 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) передбачено, що одним із способів забезпечення позову є заборона вчиняти певні дії. Так, згідно зі ст. 153 ЦПК про вжиття заходів забезпечення позову суд постановляє ухвалу, в якій зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання, порядок виконання. Копія ухвали надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. При цьому відповідно до ст. 153 ЦПК оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання.

Порядок забезпечення адміністративного позову передбачений статями 117–118 Кодексу адміністративного судочинства України. Адміністративний позов може бути забезпечений забороною вчиняти певні дії. Виконання ухвал з питань забезпечення адміністративного позову здійснюється негайно. Ухвала з питань забезпечення адміністративного позову може бути оскаржена. Оскарження ухвали не зупиняє її виконання.

Отже, навіть якщо на пред’явлену для реєстрації ухвалу суду про заборону вчинення реєстраційних дій на момент її пред’явлення подано апеляційну скаргу, державний реєстратор має прийняти цю ухвалу та вчинити дії, передбачені п. 17 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127.

Які ж саме дії має вчинити реєстратор?

Отримавши від заявника, яким може бути будь-яка зацікавлена особа, ухвалу суду про заборону вчинення реєстраційних дій, державний реєстратор відповідно до п. 17 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень має зареєструвати це судове рішення у базі даних заяв Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Програмне забезпечення UB на сьогоднішній день у своєму контекстному меню «реєстрація заяв» має окремий вид заяви — рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій. Проте паперова форма такої заяви не затверджена та окремо законо­давством не передбачена. До електрон­ної форми такої заяви вносяться дані щодо заявника (зацікавленої особи), щодо об’єкта нерухомого майна, відносно якого встановлено заборону вчинення реєстраційних дій, а також документа — підстави. При цьому адміністративний збір за реєстрацію такого виду заяви не передбачений. З метою вірного застосування встановленої судом заборони, а також з метою недопущення викривлення даних та фактів рекомендую в додаткових відомостях до заяви фактично цитувати резолютивну частину ухвали про заборону вчинення реєстраційних дій. Звісно ж сканкопія рішення суду має бути додана до документів заяви. З метою забезпечення відображення такої заяви при пошуку заяв у базі даних необхідно також спочатку перевірити, чи не відкритий розділ на об’єкт нерухомого майна, заборона на вчинення реєстраційних дій щодо якого реєструється, для того, щоб у подальшому ввести номер розділу до контекстного меню заяви, яке стосується об’єкта нерухомого майна. У випадку якщо ці дії будуть проведені, інформація щодо наявності рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій буде відображатись під час пошуку заяв у базі даних всім державним реєстраторам як за параметром «адреса», так і за параметром «реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна». Видача заявнику будь-яких документів за результатом внесення до бази даних заяви про надходження рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій законодавством не передбачена, проте особа, яка звернулась із цим питанням, буде зацікавлена в отриманні підтверджуючих документів. У такому випадку вважаю за можливе видачу особі друкованої інформації за результатом пошуку заяви в базі даних заяв, яка буде містити в собі номер заяви, дату та час реєстрації заяви в базі даних, дані про реєстратора. На друкованій формі інформації буде розміщено QR код для перевірки достовірності. Проставляння підпису та печатки державного реєстратора на такому документі не передбачено. Враховуючи, що паперова форма заяви про реєстрацію рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій не передбачена, а подані заявником оригінали документів (ухвали суду) підлягають поверненню, немає й чого відправляти для долучення до реєстраційної справи до органів місцевого самоврядування. Не вважаю, що державний реєстратор — нотаріус порушить будь-які норми, долучивши до своєї номенклатурної справи 01-30 копію поданого йому рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій.

Як відомо, будь-яке забезпечення має тимчасовий характер. Отже, рано чи пізно до реєстратора, який вносив відомості до бази даних заяв, або до іншого реєстратора, може звернутись особа для реєстрації припинення заходів забезпечення позову у вигляді заборони вчинення реєстраційних дій. Це може статися у таких випадках:

ухвала оскаржена до суду вищої інстанції та скасована;

ухвала скасована тим самим судом, який її виніс;

заходи забезпечення позову скасовані у зв’язку із закінченням судового розгляду справи, постановленням рішення по справі, закриттям провадження у справі.

Поняття емфітевзису з’явилося у чинному законодавстві України з 2004 року в Цивільному кодексі. Відразу цей вид землекористування не знайшов широкого застосування у сільському господарстві, але практика укладення відповідних договорів за останні два роки свідчить про значний інтерес аграріїв до емфітевзису, проте при укладенні виникають певні труднощі, зумовлені лаконічністю нормативної бази та відсутністю чітких уявлень про те, що має бути передбачено цим договором.

Додатково слід відзначити причину підвищеного інтересу до таких договорів врегулюванням процедури державної реєстрації прав на земельні ділянки, у тому числі й емфітевзису. До створення системи державної реєстрації прав, тобто до початку 2013 року, органи Держземагенства не провадили реєстрацію прав, а провадили реєстрацію документів, що посвідчують відповідні права. Діючі у той час нормативи передбачали реєстрацію договорів оренди та державних актів на земельні ділянки, тому у реєстрації інших договорів відмовляли. Ситуація докорінно змінилась з 2013 року з переходом від державної реєстрації документів до державної реєстрації прав. Емфітевзис найчастіше застосовують у практиці, пов’язаної з обігом мораторних земель.

Законодавством не передбачено обов’язкового нотаріального посвідчення договору емфітевзису, але у більшості випадків при їх укладенні звертаються до нотаріусів, імовірно вважаючи, що печатка нотаріуса на договорі убезпечить або зведе до мінімуму потенційні судові спори.

Будь-яке збільшення звернень до нотаріусів з приводу вчинення нотаріальних дій сьогодні може лише вітатися, звісно, за умов чіткого уявлення про те, що являє собою емфітевзис, які має особливості і відмінності від оренди землі.

Історія питання

Спочатку трохи історії питання з метою створення більш широкого уявлення про сферу та межі застосування емфітевзису. Цивільний кодекс України (далі — ЦК) та Земельний кодекс України (далі — ЗК), який лише повторює положення ЦК, не можуть остаточно надати відповіді на всі питання, які виникають у процесі застосування емфітевзису, оскільки прогалина, яка утворилась упродовж майже всього ХХ століття, вимагає поновлення у повному обсязі уявлень про ці відносини, їх виникнення та характерні риси.

Поява у правовому полі України емфітевзису зумовлена відтворенням традицій романо-германської правової системи, яка заснована на рецепції римського приватного права.

Відтак, у ЦК від 16 січня 2003 року простежуються тенденції визнання пріоритету приватного права та включені норми, що закріплюють речове право — право особи на чужу річ, зокрема право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Сьогодні виникла потреба в уніфікації національного законодавства та країн ЄС і значна роль у цьому процесі належить римському приватному праву, причина довговічності якого полягає, зокрема, і в тому, що римляни творчо перейняли та синтезували не тільки свій, а й чужий правовий досвід.

Вперше у вітчизняній історико-правовій науці досліджено походження емфітевзису і обґрунтовано, що він був запозичений і введений у практику та право Стародавнього Риму із Стародавньої Греції.

У римському праві була розроблена ефективна система користування чужою землею для сільськогосподарських потреб — довгострокова (вічна) спадкова оренда землі (емфітевзис), спрямована у першу чергу на захист інтересів сільськогосподарських товаровиробників і, головне, на стимулювання обробітку значних земельних площ шляхом надання широких за обсягом повноважень та суттєвих пільг. Ця система виявилася настільки вдалою, що згодом без істотних змін була запозичена практично усіма європейськими державами, а також у дещо зміненому вигляді й Україною.

Утвердження права приватної власності на землю обумовило виникнення різновидів прав на чужу землю та розвитку довгострокової та успадковуваної оренди, оскільки землеволодільці не могли лише самі обробляти землю. Однак договірна оренда не могла достатньою мірою забезпечити захист інтересів орендарів від посягань третіх осіб. Тому преторська практика виробила спеціальні позови для захисту прав орендарів землі, чим фактично перетворила договірну оренду в право користування чужою землею. При цьому використовували досвід сусідніх народів (Греції, Єгипту, Карфагена), де вже широко застосовувалися права користування чужими землями. На основі договору оренди та прав на землю з часом виник новий правовий інститут користування чужою землею — emphyteusis (емфітевзис), як інститут користування чужою землею для сільськогосподарського обробітку, що вважався не обмеженою строком орендою, яка надавала право на річ, що захищалось спеціальним позовом.

Отже, емфітевзис, за давньоримським правом, — це довгострокове, відчужуване й успадковуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення. Це право не обмежувалося строками, тому його називали вічним правом. Встановлювався емфітевзис договором та іншими правочинами. Між римськими юристами йшли жваві спори про те, чи є емфітевзис договором купівлі-продажу, чи найму. Спочатку емфітевзис установлювався у формі «емфітевтичного продажу», за яким наймачу передавалося право користування землею. Останній сплачував помірну ціну і зобов’язувався щорічно виплачувати орендну плату грошима або натурою. Періодичність внесення емфітевтом плати за користування земельною ділянкою могла встановлюватися як щорічно, так і у більш короткі строки, визначені за домовленістю сторін.

Розмір такої плати, її форма (грошова чи натуральна), умови, порядок та строки її виплати встановлювалися договором. У випадках, визначених договором, емфітевт мав нести інші відповідні обтяження (наприклад, податкові). В імператорський період дійшли висновку, що це відносини особливого роду, які встановлювалися спеціальним договором — емфітевзисним контрактом.

Суб’єкт емфітевзису (емфітевт) мав широкі права. Формально він не був власником землі, мав тільки право користування нею. Однак фактично він здійснював усі правомочності власника (володіння, користування і розпорядження) в межах повного сільськогосподарського виробництва. Емфітевт міг встановлювати на земельну ділянку заставу і сервітути, зобов’язувався враховувати її призначення, тобто використовувати земельну ділянку лише для сільськогосподарського виробництва, задля здійснення якого вона і надавалась. Зокрема, емфітевт не мав права здійснювати на ній забудову або використовувати її для інших, не сільськогосподарських, потреб. При цьому емфітевт міг використовувати для особистих потреб загальнопоширені корисні копалини (вода, глина, пісок), якщо інше не було визначено положеннями договору між ним і землевласником. За погодженням з власником земельної ділянки емфітевт міг використовувати закриті водоймища, які розташовані у межах наданої йому в користування земельної ділянки, робити на них запруди, здійснювати осушувальні і зрошувальні заходи тощо.

Права емфітевзису переходили у спадок як за заповітом, так і за законом. Емфітевзис міг бути відчужений будь-якій третій особі. У разі відчуження емфітевзису власнику надавалося переважне перед іншими особами право на його придбання за оголошеною ціною та на інших рівних умовах. Про намір продати право користування чужою земельною ділянкою емфітевт був зобов’язаний повідомити її власника. Якщо протягом визначеного строку власник не виявляв бажання придбати право користування земельною ділянкою, емфітевт мав право продати його будь-якій іншій особі. У випадках оплатної передачі емфітевзису третій особі, власник земельної ділянки мав право на отримання двох відсотків від ціни його відчуження.

Емфітевзис міг бути припинений, якщо емфітевт істотно погіршував земельний наділ, протягом трьох років не сплачував ренти та публічних податків.

Строк й інші умови дії договору про емфітевзис визначалися за домовленістю сторін. Виходячи із характеру використання земельної ділянки (сільськогосподарське виробництво), договір зазвичай мав довгостроковий характер. Якщо договір про емфітевзис укладався без визначення строку його дії, кожна із сторін могла відмовитися від виконання його умов, завчасно попередивши про це іншу сторону. Емфітевзис міг виникати і на підставі заповідального розпорядження власника земельної ділянки.

Власник земельної ділянки не повинен був перешкоджати у законному здійсненні емфітевтом належних йому прав.

Емфітевзис припинявся у зв’язку з його продажем, даруванням, відчуженням іншим способом, а також у випадку смерті емфітевта (при неможливості правонаступництва).

Дослідження історичних джерел цього питання показує досить високий відсоток рецепції українським законодавством давньоримських ознак емфітевзису.

Сфера застосування

Сфера застосування договорів емфітевзису пов’язана з оформленням прав користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення, виключний перелік яких закріплено наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 № 548, зі змінами, внесеними згідно з наказом Міністерства аграрної політики та продовольства від 28.09.2012 № 587.

Предметом договорів емфітевзису можуть бути: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); земельні ділянки, які використовуються громадянами для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

ІРИНА СВЯТЕЦЬКА,
приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу
ОХОРОНА СПАДКОВОГО МАЙНА
Правове регулювання та практичне здійснення охорони спадкового майна належить до найбільш складних питань у нотаріальній діяльності.
На сьогодні це питання регулюється ст. 1283 Цивільного кодексу України, ст. 61 Закону України «Про нотаріат» та розділом 20 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 03.03.2004 р. за № 283/8882.
З моменту відкриття спадщини до прийняття її спадкоємцями вона знаходиться в невизначеному стані, так як не має власника. Разом з тим, може виникнути необхідність охорони майна, утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані. Крім того, вжиття заходів щодо охорони спадкового майна передбачає охоронні дії, спрямовані на попередження розкрадання майна сторонніми особами, приховування майна з метою зменшення податку з доходів фізичних осіб при отриманні спадщини або з метою нанесення кредиторові шкоди, юридичного закріплення або упорядкування майнових прав та обов’язків спадкодавця; організацію охоронних заходів відносно спадкового майна, що знаходиться не за місцем відкриття спадщини, та інше.
Основною метою заходів щодо охорони спадкового майна є збереження майна, а не збільшення його вартості або управління ним.
Перешкодою для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна є і моральний аспект, так як інколи нагадування про матеріальні інтереси спадкоємців або інших зацікавлених осіб розцінюється родичами померлого як зневага до почуття скорботи.
До заходів щодо охорони спадкового майна відносяться будь-які заходи, що направлені на збереження цього майна в належному стані. Це не тільки складання опису спадкового майна, оцінка спадщини, повідомлення компетентних органів про наявність у складі спадщини майна з особливим правовим статусом, зберігання цього майна, а також виклик усіх осіб, що будуть залучені до спадкування.
Охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями. Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини (ст. 1283 Цивільного кодексу України; далі — ЦК України).
Слід звернути увагу на те, що заходи щодо охорони спадкового майна можуть вживатися:
нотаріусами за місцем відкриття спадщини;
нотаріусами за місцезнаходженням цього майна з наступним повідомленням про вжиті заходи нотаріуса за місцем відкриття спадщини;
відповідними органами місцевого самоврядування в населених пунктах, де нотаріуса немає;
виконавцем заповіту, коли спадкування здійснюється за заповітом або одночасно і за законом, і за заповітом;
посадовими особами консульських установ України.
Заходи щодо охорони спадкового майна вживаються нотаріусом за місцем відкриття спадщини:

АНАСТАСІЯ ЛЮБІЧЕНКОВСЬКА,
приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу
ЗАМОВЛЕННЯ СЕРТИФІКАТА БЕЗПОСЕРЕДНЬО В МАСТЕР КЕЙ
Існує дві можливості для замовлення сертифіката: через Інформаційний центр Міністерства юстиції України та через представництво Мастер Кей. Як виявилось, через представництво Мастер Кей замовити сертифікат можна значно швидше. Протягом кількох днів ключ із сертифікатом буде у Вас в руках (через Інформаційний центр його можна отримати тільки через 10–14 днів). Для цього необхідно знайти представництво у Вашому місті, взяти перелік документів та рахунок, сплатити 597 гривень та протягом години після сплати отримати все в представництві.
Необхідні такі документи:

З 1 січня 2016 року нотаріат України зазнав великої кількості змін у своєму законодавстві, пов’язаних з наданням нотаріусам широких повноважень з реєстрації речових прав на нерухомість та реєстрації бізнесу. Вказані зміни не були для нас, практикуючих нотаріусів, несподіванкою, а давно очікуваним явищем. Несподіванкою стали зміни в процедурі реєстрації нерухомого майна при вчиненні нотаріальної дії, адже із цього питання вже існувала відпрацьована практика, яка у своїй більшості була єдиною у всіх нотаріусів і не викликала різного тлумачення. Нова редакція Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», яка діє з 01.01.2016 та новий Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (далі — Порядок № 1127) спричинили низку запитань щодо алгоритму дій нотаріуса у разі реєстрації права власності на нерухоме майно при вчиненні нотаріальної дії. Різні нотаріальні форуми та групи в Інтернеті, круглі столи та семінари почали кожного дня розміщати алгоритми та роз’яснення різних регіонів, окремих нотаріусів, посадових осіб Міністерства юстиції України та територіальних управлінь. Однак дещо поза увагою сьогодні залишаються питання реєстрації нерухомості, які не пов’язані із вчиненням нотаріальної дії. Так, зокрема, цілковитою прогалиною нового Порядку є реєстрація права власності на нерухоме майно у разі втрати правовстановлюючого документа.

Порядок № 1127 (п. 50) встановлює, що для державної реєстрації права власності та інших речових прав на земельну ділянку, реєстрацію яких проведено до 1 січня 2013 року відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, у зв’язку із втратою, пошкодженням чи зіпсуванням відповідного державного акта на право власності чи постійного користування земельною ділянкою подаються: 1) копія примірника втраченого, пошкодженого чи зіпсованого державного акта; 2) оголошення про втрату документа у друкованих засобах масової інформації за місцем розташування земельної ділянки, в якому повинні бути зазначені назва документа, його номер і дата видачі, на чиє ім’я виданий, яким органом (крім випадків пошкодження чи зіпсування документа). Окрім державної реєстрації права власності та інших речових прав на земельну ділянку у разі втрати державного акта на земельну ділянку Порядок № 1127 не регулює державну реєстрацію інших видів нерухомого майна.

У статті аналізуються такі властивості доказів у нотаріальному процесі, як їх належ-ність та допустимість. Теоретичні та практичні особливості інституту доказування в нотаріальному процесі досліджуються на прикладі видачі свідоцтва про право на спад-щину.
Ключові слова: належність доказів, допустимість доказів, нотаріальний процес.
В статье анализируются особенности относимости и допустимости доказательств в нотариальном процессе. Теоретические и практические особенности института дока-зывания в нотариальном процессе исследуются на примере выдачи свидетельства о праве на наследство.
Ключевые слова: относимость доказательства, допустимость доказательства, нотариаль-ный процесс.
In article is analyzed such essences of testimony in the notary action how their relativity and admissibility. Theoretical and practical peculiarities of standards of evidence is considered and analyzed here.
Keywords: the relativity of testimony, the admissibility of testimony, the notary action.
Актуальність запропонованої теми обумовлена необхідністю дослідження функціонально-го міжгалузевого інституту доказування в контексті особливостей його регулювання в но-таріальному процесуальному праві. Слід відмітити, з одного боку, загальну однотипність регулювання інституту доказування в різних процесуальних галузях права, а, з другого — наявність специфічних характеристик, притаманних як відповідним видам процесуальної діяльності (спрямованої на здійснення правосуддя в межах судових юрисдикцій та вста-новлення безспірних юридичних фактів у нотаріальному процесі), так і доказуванню, як частині цієї діяльності. При цьому одним з компонентів структури процесуального дока-зування в науці визнається доказ, з такими притаманними йому ознаками, як належність та допустимість. Слід підкреслити, що питання належності та допустимості доказів, як і сам інститут доказування, в доктринальних джерелах [1] аналізуються, головним чином, при дослідженні проблем усіх процесуальних галузей права, за винятком нотаріального процесуального права. На наш погляд, цей традиційний для процесуальних галузей інсти-тут потребує переосмислення та аналізу в контексті нотаріальної процесуальної діяльнос-ті.
Питання про правову природу належності доказів є доволі дискусійним. У спеціальній лі-тературі [2] належність пропонується розуміти як об’єктивну властивість доказу, як його ознаку, як критерій оцінки доказу, а також як правило поведінки учасників юридичного процесу. При цьому визнається, що правило про належність доказів спрямовано на забез-печення принципу процесуальної оперативності, що не тільки дає змогу зекономити про-цесуальні засоби, пришвидшити розгляд юридичної справи та уникнути затягування в хо-ді процесу, а й звільнити процес від «зайвих», таких, що не мають відношення до справи, матеріалів.
Вважаємо, що належність доказу в нотаріальному процесі, як і його допустимість, доціль-но розглядати як властивість доказу, що формується за результатами аналізу цього доказу на предмет відповідності його певним критеріям при вчиненні нотаріального провадження або процесуальної дії (якщо йдеться про окремі дії проміжного характеру). Ці критерії пропонується розглядати як необхідні елементи належності. Елементами належності є, на нашу думку: входження факту, який встановлюємо за допомогою зазначеного доказу, у предмет доказування в даній нотаріальній справі; а також можливість встановлення факту — складової частини предмета доказування, за допомогою цього доказу.
Слід зауважити, що належність доказу в нотаріальному процесі передбачає більший сту-пінь визначеності обставин, які підлягають встановленню у тій чи іншій нотаріальній справі, ніж це характерно для судових процесів, наприклад, для цивільного процесу. Це пов’язано в першу чергу з безспірним характером нотаріальних процесуальних правовід-носин та, як наслідок, способом їх нормативного урегулювання. Так, у визначенні предме-та доказування в цивільній справі фактично беруть участь як сторони (через формулюван-ня позовних вимог, заперечень проти позову), так і суд (підсумовуючи заявлені вимоги, заперечення та керуючись нормами матеріального права, які мають бути застосовані в да-ному випадку). При цьому склад юридичних фактів — предмета доказування — може бу-ти різним.