АННА КОХАН,
частный нотариус Днепропетровского городского нотариального округа, доцент кафедры гражданско-правовых дисциплин юридического факультета Днепропетровского гуманитарного университета, преподаватель Днепропетровского филиала Национальной школы судей Украины, кандидат юридических наук
ЛУЧШЕЕ, КОНЕЧНО, ВПЕРЕДИ!
Коллеги, рожденные в СССР и проходившие в бытность учебы в юридических вузах программы подготовки по разным специальностям, помнят предмет под названием «История КПСС». В рамках овладения данным предметом студенты должны были изучать произведения классиков марксизма-ленинизма. И не без оснований можно утверждать, что те, кто прошел досконально труды материалистов, потратили время не зря. Чего стоит хотя бы одна из работ, название которой вмещает в себя глубокий философский смысл: «Головокружение от успехов». Любое движение, будь то политическое, социальное, общественное или отдельно взятый индивидуум, достигшие определенной конкретной цели, дойдя до вершины своего рубежа, могут расслабиться. Любая статика на пути движения вперед рано или поздно приводит к возврату на прежние позиции, а то и вообще падению. По этому поводу можно привести в пример еще одно произведение: «Шаг вперед, два шага назад!». Не углубляясь далее в анализ философских изысканий марксизма-ленинизма, но вернувшись к нему позже, остановимся на данном этапе повествования на достаточно новом для украинского нотариата явлении — формировании олимпийского нотариального движения. Начнем, пожалуй, с того, что быть первооткрывателем в любом деле сложно, а особенно в период кризиса, когда в душах людей преобладает депрессивное состояние. В этот не простой для страны в целом и нотариата в частности период под руководством Светланы Дунаевской, частного нотариуса Винницкого городского нотариального округа формируется инициативная группа из Винницкого региона: Рудик Людмила, частный нотариус Винницкого городского нотариального округа; Цыц Наталья, частный нотариус Винницкого городского нотариального округа; Король Елена, частный нотариус Винницкого городского нотариального округа; Лобода Сергей, частный нотариус Барского районного нотариального округа Винницкой области; Посвятенко Юрий, частный нотариус Винницкого городского нотариального округа; Кондратьев Василий, частный нотариус Лозятинского городского нотариального округа Винницкой области; Козловский Сергей, частный нотариус Тульчинского районного нотариального округа Винницкой области. Именно эти нотариусы представили Украину впервые на Олимпийских нотариальных играх в 2009 году, традиционно проводимых в г. Мшана Дольна, Краковское воеводство, Польша. При этом Светлана Дунаевская стала золотым призером в турнире по поднятию гантелей среди женщин. Старт был дан!
2010 год. Светлана Дунаевская (она же капитан сборной) продолжает инициативы по формированию команды украинских нотариусов для достойного участия в спортивных соревнованиях на международной арене. К винничанам присоединяются нотариусы Киевского региона: Вербовский Валерий, частный нотариус Киевского городского нотариального округа — бронзовый призер по бегу в эстафете 4х100 м; Бенык Дмитрий, помощник частного нотариуса Белоцерковского городского нотариального округа Киевской области; Корнейчук Валерий — бронзовый призер по бегу в эстафете 4х100 м; Анатолий Полищук, частный нотариус Белоцерковского городского нотариального округа Киевской области — серебряный призер по прыжкам в высоту; Юрий Рымаренко, частный нотариус Белоцерковского районного нотариального округа Киевской области — бронзовый призер по плаванию 50 м классическим стилем и 50 м вольным стилем, серебро в смешанной эстафете. Владимир Семенченко, частный нотариус Обуховского районного нотариального округа Киевской области — рекордсмен по количеству медалей среди команды наших нотариусов — золото в прыжках в длину, бронза в беге на 400 м, эстафете 4х100 м, Башта Марина, стажер частного нотариуса Винницкого городского нотариального округа Циц Наталии Владимировны, завоевала серебро в смешанной эстафете по плаванию, Выхрущ Мария, помощник частного нотариуса Винницкого городского нотариального округа Дунаевской Светланы — серебро в смешанной эстафете по плаванию, Остапенко Александр, главный специалист отдела нотариата Главного управления юстиции в Винницкой области — серебро в смешанной эстафете по плаванию и бронза в эстафете 4х100 м. Уверенно удержала первое место с прошлого года Светлана Дунаевская, которая вновь стала золотым призером в турнире по поднятию гантелей среди женщин. В турнире по перетягиванию каната наши нотариусы: Светлана Дунаевская, Мария Выхрущ, Юрий Посвятенко, Сергей Лобода, Валерий Корнейчук завоевывают бронзовую медаль. Трио Марии Выхрущ, Башты Марины и Светланы Дунаевской показывает яркие вокальные данные на конкурсе песни с композицией Джеймса Брауна «I feel good!». Вот где есть возможность развернуться творческому потенциалу — песни, танцы, и в итоге — третье место для Украины на конкурсе. А ведь конкуренция большая — на Олимпиаде присутствуют 20 команд из разных стран. И в каждом состязании приходится прикладывать максимум усилий, особенно новичкам.
Хотелось бы отметить, что в рядах спортсменов-нотариусов абсолютно каждый несет в себе заряд творческой энергии: кто-то пишет картины маслом, кто-то сочиняет музыку, кто-то поет, кто-то занимается танцами, кто-то пишет прозу… Дорогого стоят поэтические произведения, написанные в честь нашего олимпийского движения золотой медалисткой в турнире большого тенниса 2010, 2012 годов Ольгой Грибановой, частным нотариусом Запорожского городского нотариального округа. Вот одно из них:
Когда во главу ты ставишь работу,
Встаешь и ложишься ты с мыслью о ней,
Тогда ты живешь только с заботой
Как день отработать с куском пожирней.
И в эти минуты теряешь ты силы,
Весь труд, как тяжелую ношу, несешь.
И свет уж не мил: не видишь, не слышишь.
Под прессом твой ум, душа под замком.
Так хочется крикнуть: «Постой, оглянись
На чудесный наш мир, на прекрасную жизнь!»
Где место найдется не только работе, —
Найди себя в спорте, раскройся в свободе!
И вспомни, что жизнь многогранна всегда.
И силы свои ты потратишь не зря.
Когда дух командный тобой окружен,
Ты горы свернешь, и беда – нипочём.
Тогда все окажется ярче, поверь,
И в новую жизнь открывается дверь!
2011 год. Конкуренция растет: Польша представлена командами отдельных нотариальных палат из различных воеводств, также Австрия, Чехия, Словакия, Болгария, Словения, Венгрия, Турция, Россия, отдельная команда нотариальной палаты из Санкт-Петербурга. При поддержке Украинской нотариальной палаты этот год собрал команду уже из 24 нотариусов, сформированную из представителей разных регионов Украины. Днепропетровский регион прибыл, хотя и впервые, но достаточно в большом составе — всего шесть человек. Наиболее удачным для наших нотариусов стал турнир по перетягиванию каната. Команда, состоящая из Валерия Корнейчука, частного нотариуса Белоцерковского городского нотариального округа Киевской области (капитан), Анатолия Полищука, частного нотариуса Белоцерковского городского нотариального округа Киевской области, Игоря Несвитайло, частного нотариуса Одесского городского нотариального округа, Анны Кохан, частного нотариуса Днепропетровского городского нотариального округа, Ольги Драпатой, заместителя заведующей Шестой днепропетровской государственной нотариальной конторы, государственного нотариуса, завоевывает золотую медаль. На третий год участия в данном виде состязаний мы становимся первыми, а ведь это Х Юбилейные Олимпийские игры нотариусов! Борис Кот, частный нотариус Днепропетровского городского нотариального округа, стартовав впервые в забеге на 1500 метров, сразу зарабатывает золото на этой дистанции, Анна Кохан приносит бронзовую медаль команде в турнире по шахматам среди женщин, Ксения Михайлец, частный нотариус Днепропетровского городского нотариального округа, в беге на 100 метров среди женщин доли секунд уступает соперницам из Польши и Венгрии, но все же добавляет в копилку сборной еще одну бронзовую медаль. Киевский регион в юбилейной Олимпиаде обеспечил большинство участников: Анатолий Полищук становится серебряным призером по прыжкам в высоту, Валерий Вербовский в составе мужской легкоатлетической сборной совместно с Владимиром Семенченко, Николаем Журавлем, частным нотариусом Одесского городского нотариального округа, Александром Остапенко побеждают в эстафете на дистанции в беге 4х400 м, а на дистанцию в 4х100 м вышли Борис Кот, Владимир Семенченко, Александр Остапенко, Николай Журавель и взяли бронзу. Владимир Семенченко и в этом году показал самый лучший результат по количеству медалей: 1 золотая медаль в эстафете, 1 бронзовая медаль в эстафете и золотая медаль в личном зачете в беге на 400 метров.
2012 год — победный год для нашей команды. И говорим мы об этой победе в силу лишь того, что за молчанием может последовать некая информационная пустота, а ведь нам есть чем поделиться с коллегами, и, надеемся, что и коллегам есть, чем поделиться с нами. В первую очередь, это касается взаимообмена мыслями и эмоциями с единомышленниками и всеми неравнодушными к нотариальному олимпийскому движению. Безусловно, на этой, победной для Украины, Олимпиаде стоит остановиться поподробнее.
Итак, если в первый день, открыв для себя счет в золотых медалях победой Анны Кохан в шахматном турнире среди женщин, мы начали собирать в копилку наши награды, куда вошли также медали первого дня: Юрий Рымаренко — золото в заплыве 50 м классическим стилем, серебро в заплыве 50 м вольным стилем, Александр Остапенко — серебро в заплыве 50 м классическим стилем; серебро в смешанной эстафете по плаванию принесли сборной опять же Юрий Рымаренко и Александр Остапенко, и Наталья Карнарук (частный нотариус Полтавского городского нотариального округа) с Мариной Баштой (частный нотариус Ямпольского районного нотариального округа Винницкой области), Ольга Грибанова добавила еще одно золото, выиграв турнир большого тенниса, то второй день был ознаменован еще более насыщенными событиями. Самым активным в формировании украинской сборной в этом году стал Винницкий регион, за ним прочно закрепились Киевский и Днепропетровский регионы. Вторили им Запорожский и Одесский. Первооткрывателями от Тернопольщины стали Пивовар Валерий и Оксана, Сергей Лютый, которые, владея польским языком, помогали в качестве переводчиков, Сергей Лютый очень хорошо стартовал в гиревом спорте, получив четвертое место. Априори этот вид является один из самых сложных силовых видов среди мужчин. Второй день был отмечен победой Анатолия Полищука, капитана нашей сборной, в прыжках в высоту он установил рекорд Олимпийских игр, взяв высоту 1 м 72 см. В гантельном турнире пьедестал почета заняли сразу две наши участницы: Дунаевская Светлана (первое место) и Драпая Ольга (третье место). Для Светланы Дунаевской это уже третья золотая медаль в данном виде — 2009, 2010, 2012! За все годы еще ни одна из участниц не могла побить ее личный рекорд. Ее присутствие на Олимпиаде всегда гарантированно заканчивается победой в этом виде состязаний и золотой медалью. Гордостью Винницкого региона в этом году по праву можно считать Александра Остапенко, лично заработавшего 6 медалей. Он универсальный спортсмен, проявивший себя как в турнире по плаванью, так и в турнире по легкой атлетике: бронза в беге на 100 метров среди мужчин, серебро в беге на 400 м среди мужчин, две золотые медали в команде легкоатлетической сборной в эстафетах. Наши коллеги в составе Александра Остапенко, Бориса Кота, Николая Журавля и Владимира Семенченко уже при этом имели по состоянию на второй день соревнований в своем арсенале первый результат в эстафете 4х400 метров, и они же вырвали в прямом смысле этого слова золото и в эстафете 4х100 метров, разделив первое место в этом виде с командой из Чехии. Мелитополь может гордиться заведующей Мелитопольской районной госнотконторы Оксаной Володиной, ставшей золотой медалисткой в турнире по настольному теннису среди женщин. Командный, сплоченный дух и воля к победе Анатолия Полищука, Светланы Дунаевской, Марии Выхрущ, Сергея Лютого, Сергея Лободы, Николая Журавля и поддержка всех участников команды во время игр помогли нам победить в соревновании по перетягиванию каната, заработав серебряную медаль для нашей сборной! Заключительный аккорд соревнований — серебряная медаль для сборной Украины, которую завоевал Борис Кот в турнире среди капитанов сборных по пробитым пенальти на футбольном поле. Победу же одержали нотариусы Варшавы, футбольная команда которых выиграла европейский футбольный турнир среди нотариусов, проходивший за месяц до Олимпиады. После такой мощной заявки Бориса Кота как прекрасного пенальтиста надеемся, что к нему присоединятся все нотариусы, желающие сформировать сборную украинских нотариусов по футболу.
Так, постепенно нотариусы-спортсмены из разных регионов Украины сформировали олимпийскую сборную по состоянию на 2012 год. Целых четыре года длился этот этап. И он еще не закончен, поскольку у нас не созданы еще сборные украинских нотариусов по спортивному бриджу, большому теннису, футболу, волейболу, баскетболу. А ведь среди нотариусов Европы ежегодно проводится, помимо Олимпиады, отдельный футбольный турнир!
Легкоатлетические показатели наших победителей — максимальный результат — говорят сами за себя:
Дунаевская Светлана — поднятие гантели весом 8 кг — 60 раз.
Семенченко Владимир — бег 400 м, время: 00:57,34; бег 100 м — 00:12,62; прыжки в длину — 5 м 29 см.
Рымаренко Юрий — плаванье: брасс 50 м, время: 00:38,63; кроль 50 м — 00:28,79.
Остапенко Александр — плаванье кроль 200 м, время 02:55,80.
Башта Марина — плаванье брасс 50 м, время 00:52,22, прыжки в длину — 3,34 м.
Михайлец Ксения — толкание ядра 4 кг на 5 м 91 см; бег 100 м, время 00:15,68; прыжки в длину — 3 м 85 см, прыжки в высоту — 1 м 16 см.
Лютый Сергей — поднятие гири 17,5 кг — 29 раз.
Кот Борис — бег на 1500 м, время 04:51,72.
Полищук Анатолий — прыжки в высоту на 1 м 72 см, толкание ядра 6 кг на 11 м 02 см.
Дарапатая Ольга — поднятие гантели весом 8 кг — 34 раза.
Читатель может объективно заинтересоваться логическим вопросом: причем здесь начало повествования с примерами работ классиков марксизма-ленинизма? Ответ на него кроется в формулировках самих названий:
во-первых, у нас нет эйфорического головокружения от успехов, поскольку мы прекрасно понимаем, что отстоять звание первых в несколько раз сложнее, чем его завоевать, поэтому уже в этом году мы вырабатываем тактику и стратегию участия на следующий год;
во-вторых, каждый участник отдельно и команда в целом понимают, что недопустимо сделать такой мощный рывок этого года с завоеванием золота в командном зачете, а далее не развивать наше спортивное движение, поэтому мы не допустим варианта «шаг вперед, и два шага назад», и это возможно осущестувить только совместными усилиями всех неравнодушных нотариусов к формированию имиджа Украины на международной арене;
в-третьих, все наши усилия выливаются в лозунг «Лучшее, конечно, впереди!» Целых четыре года мы шли упорно к нашей общей победе, и если проанализировать, то 20 нотариусов-участников в этом году принесли 8 золотых, 6 серебряных и 2 бронзовые медали! Это очень серьезный показатель, и нам есть чем гордиться! Мы хотим видеть в наших рядах всех нотариусов, имеющих в прошлом и настоящем спортивные достижения, дабы за Украиной надолго закрепилось звание первых и в будущем!
Команда Олимпийцев-нотариусов поздравляет нашего дорогого коллегу, легкоатлета, футболиста-бомбардира, принесшего в копилку команды за годы участия в олимпийских играх 5 медалей, частного нотариуса Днепропетровского городского нотариального округа Бориса Кота с 30-летним юбилеем и желает множества побед на спортивном поприще и всяческих успехов в профессиональной деятельности, а также здоровья, любви, удачи, процветания нотариальной конторы, благополучия в семье и много-много радости!
3 июля 2012 года
P.S. Всем нотариусам, а также помощникам, желающим принять участие в следующей Олимпиаде, просьба обращаться в Оргкомитет Олимпийской сборной нотариусов Украины.
Координаторы: Полищук Анатолий Александрович: 098-369-24-00, Семенченко Владимир Иванович: 097-689-98-02.

Чинний Цивільний кодекс України (далі — ЦК) значно розширив диспозитивні засади регулювання цивільних правовідносин, в тому числі у сфері спадкування. Спадкоємці, які прийняли спадщину, проте не отримали свідоцтво про право на спадщину, наділені правом укласти правочини, спрямовані на розпорядження своїми спадковими правами.

Серед таких правочинів закон визначає: договір про зміну черговості одержання права на спадкування (ст. 1259 ЦК); угоду про зміну розміру частки у спадщині (частини 2, 3 ст. 1267 ЦК) та договір про поділ спадщини між спадкоємцями (ст. 1278 ЦК).

Особливість наведених правочинів полягає передусім у локальному характері, що означає можливість їх вчинення виключно у сфері правовідносин спадкування. Це впливає на суб’єктний склад договорів, адже вони можуть укладатися виключно між спадкоємцями. У зв’язку з цим необхідно враховувати зміст ст. 1224 ЦК, що регламентує коло осіб, які усуваються від права на спадкування, що у свою чергу позбавляє їх права вчиняти зазначені правочини.

І. Договір про зміну черговості одержання права на спадкування

Згідно зі ст. 1258 ЦК право на спадкування за законом спадкоємці одержують почергово: кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття. Водночас закон надає можливість зміни закріпленого законом правила черговості.

Зміна черговості одержання права на спадкування — це встановлення іншого, ніж передбачено законом, порядку закликання до спадкування спадкоємців за законом. Існують два способи зміни черговості одержання права на спадкування: за домовленістю спадкоємців (договірний) та судовий.

Відповідно до ч. 1 ст. 1259 ЦК черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити права спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині.

Примітно, що Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не регламентує наведений договір щодо його змісту, особливостей укладення, а лише відтворює положення ЦК стосовно можливості зміни черговості одержання права на спадкування шляхом укладення відповідного договору, укладеним після відкриття спадщини (п. 4.7 глави 10 розділу ІІ Порядку).

Договір про зміну черговості спадкування укладається між спадкоємцями тієї черги, що закликається до спадкування, з однієї сторони, та спадкоємцем наступної черги — з іншої. Спадкоємець наступної черги є стороною за цим договором, оскільки у результаті його укладення виникають правові наслідки (закликання до спадкування), що стосуються передусім цього учасника правовідносин. Стаття 1259 ЦК оперує таким терміном як «заінтересований спадкоємець», тобто визначальною ознакою сторони договору про зміну черговості одержання права на спадкування є наявність інтересу. Спадкоємець наступної черги, який не повинен закликатися до спадкування за загальним правилом черговості, очевидно, має найбільший інтерес у договорі, оскільки завдяки цьому набуває право на спадкове майно, а відтак, він має бути стороною договору.

Укладення договору про зміну черговості не позбавляє спадкоємця необхідності звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини в порядку, встановленому ст. 1269 ЦК.

Як зазначено у ст. 1269 ЦК, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Водночас закон дозволяє прийняття спадщини без спеціального волевиявлення. Так, спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він не заявив про відмову від неї; малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків відмови від неї (ст. 1268 ЦК). Отже, серед способів прийняття спадщини без спеціального волевиявлення окремо не визначено «укладення договору про зміну черговості», що дозволяє зробити висновок про застосування до досліджуваних відносин ст. 1269 ЦК.

Сторонами договору про зміну черговості одержання права на спадкування можуть бути лише фізичні особи, визначені хоча б у одній із черг спадкоємців за законом (статті 1261–1265 ЦК). Крім того, такий договір може бути укладений і з особою, яка спадкує за правом представлення відповідно до ст. 1266 ЦК. Спадкування за правом представлення — це особливий порядок спадкування за законом, за яким до спадкування закликаються особи, які заступають собою місце спадкоємця, що помер раніше, ніж спадкодавець. Можливість укладення договору такими особами пов’язане з тим, що спадкоємці за правом представлення є безпосередніми та самостійними наступниками спадкодавця. Ці права вони набувають на підставі закону через кровну спорідненість, а не в якості наступників або представників спадкоємців більш близьких ступенів, померлих до відкриття спадщини. Ніякого переходу спадкової частки від спадкоємця, якого заміщають, до спадкоємця, який спадкує, за правом представлення не відбувається і навіть не припускається.

Законом не встановлено особливих умов закликання до спадкування спадкоємця наступної черги. Тобто це може бути, наприклад, спадкоємець третьої черги при закликанні до спадкування спадкоємців першої черги. Вказаний спадкоємець може і не проживати разом зі спадкодавцем, не надавати йому матеріальну допомогу, бути працездатним тощо; однак має належати до кола спадкоємців за законом та погодитися прийняти спадщину.

Слід одразу підкреслити, що закликання до спадкування на підставі укладеного між спадкоємцями договору не є окремим видом спадкування. Статтею 1217 ЦК передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Враховуючи ту обставину, що змінити черговість можливо лише шляхом закликання до спадкування спадкоємця за законом, такі правовідносини існують у межах спадкування за законом, а відтак — є особливим порядком закликання до спадкування за відсутності заповіту. Такий порядок закликання до спадкування є виключенням із загального правила черговості прийняття спадщини спадкоємцями за законом (ст. 1258 ЦК).

Мы не хотим также сказать, что, приобретая акции, коротышки ничего не приобретают, так как, покупая акции, они получают надежду на улучшение своего благосостояния. А надежда, как известно, тоже чего-нибудь да стоит. Даром, как говорится, и болячка не сядет. За все надо платить денежки, а, заплатив, можно и помечтать.

Н. Носов. Незнайка на Луне

Чому починаємо юридичну публікацію з епіграфа відомого всім дитячого письменника Миколи Носова? Тому що сьогодні літературний спадок Миколи Носова є об’єктом обговорення як юристами, так і представниками культурної спільноти. У суспільстві вирази з книги «Незнайка на Луне», яка вийшла друком у 1964 році, розглядаються іноді як прозорі та постійно використовуються. Наприклад: «Каждый, кто покупал «Газету для дураков», говорил, что он покупает ее не потому, что считает себя дураком, а потому, что ему интересно узнать, о чем там для дураков пишут. Кстати сказать, газета эта велась очень разумно. Все в ней даже для дураков было понятно. В результате «Газета для дураков» расходилась в больших количествах и продавалась не только в городе Давилоне, но и во многих других городах» або «У вас тут почему-то написано: «Сегодня за деньги, завтра в долг». А что будет, если сделать наоборот: завтра за деньги, сегодня в долг?». Наведене та інші цитати кожен може знайти в опублікованих книгах, Інтернеті, мультфільмах. І ось тут виникає суто юридична проблематика: спадкоємці Миколи Носова зайняли активну позицію щодо захисту своїх майнових прав. На цьому яскравому прикладі розглянемо питання спадкування авторських прав.

Справи спадкоємців Миколи Носова

Активну позицію із захисту спадщини виявляє онук Миколи Носова — Ігор Носов, який є також дитячим письменником та фотокореспондентом. Слухання його першої справи щодо ліцензійного договору, який було укладено у 1996 році між спадкоємцями Носова та фірмою «Ф.А.Ф. Інтертейнмент», відбулось у 2000 році.  Предметом цього договору була передача майнових прав на сценарій та мультфільм «Незнайка на Луне». Стосовно можливос­ті розпорядження майновими правами спадкоємцями зазначимо, що згідно зі ст. 7 Закону України «Про авторське право і суміжні права» спадкоємці є суб’єктами авторського права, отже, їм належать увесь спектр майнових прав на літературний твір.

З часом «Ф.А.Ф. Інтертейнмент», опираючись на американський досвід кіностудії Disney, зареєстрували назву твору «Незнайка на Луне» як товарний знак. Потім із цим знаком стали випускати настільні ігри, шоколад, м’які іграшки. Коли справа з незаконного використання персонажа дійшла до суду, його використання сягало за п’ятдесят різновидів, а партнерів «Ф.А.Ф. Інтертейнмент», що використовували цей знак, було двадцять. Серед них була і німецька компанія Stollwerck, яка висловила бажання випускати шоколад із зоб­раженням Незнайка. Цей приклад свідчить про наявність надприбутків від авторських прав  на відомі літературні персонажі, а тому права спадкоємців потребують особливої уваги до їх захисту.

У суді сторона спадкоємця заявила, що з «Ф.А.Ф. Інтертейнмент» у них була домовленість, що протягом певного часу для рекламної підтримки мультфільму будуть випускатися товари під маркою «Незнайка на Луне», але коли продукція із цим персонажем сягнула великих обсягів, Ігор Носов запропонував укласти легальний договір, однак «Ф.А.Ф. Інтертейнмент» відмовила у цьому. У «Ф.А.Ф. Інтертейнмент» стверджували, що образ Незнайка розроблено ними самостійно. Спадкоємці заперечували та вказували, що перший сценарій про Незнайка було написано у 1953 році за договором із «Союзмультфільмом». Відповідно Носов — один з авторів мультиплікаційного персонажа і може розпоряджатися своїм авторством як завгодно.

Розглянемо більш детально позицію сторін за цією справою. Сторона спадкоємців стверджує про оригінальний образ Незнайка, створений Миколою Носовим, а відповідач — про їх розробку цього образу. Яке ж з цих тверджень є вірним? Відповідачі для обґрунтування своєї позиції використовували певні засади авторсько-правової охорони. Зокрема, в українському законодавстві це закріплено у ч. 3 ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права»: правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі. З цього постає питання, чи можна розглядати образ героя літературного твору (що є певною ідеєю) як об’єкт правової охорони? Для відповіді на це питання необхідно визначити особливості творчої діяльності, яка охоплюється авторсько-правовою охороною.

ВІКТОРІЯ ГОЛОБОРОДЬКО,
приватний нотаріус Севастопольського міського нотаріального округу
РЕЄСТРАЦІЯ МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ ТА ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЖИТЛОМ В НОТАРІАЛЬНІЙ ПРАКТИЦІ
Однією з основних складових в житті кожної людини є житло. Та місце проживання відіграє важливу роль не тільки в особистому житті людини, а й у її правових відносинах, та є однією з ідентифікаційних ознак кожної особи.
Історія свідчить про те, що держава (до складу якої входили українські землі залежно від історичного періоду) завжди намагалась створити інститут, який би давав можливість вести облік або навіть контролювати місце проживання людей. Так, в СРСР в 1925 році було введено інститут прописки — державна система контролю міграції населення, основний принцип якої полягав у жорсткій прив’язці громадян до їх по¬стійного місця проживання. У 1991 році Комітет конституційного нагляду СРСР у своєму висновку визнав неконституційними положення про прописку в частині, яка зобов’язує громадян отримувати дозвіл адміністративних органів на проживання, влаштування на роботу і навчання, набуття у власність житлових будинків, квартир, дач, гаражів, а також встановлює відповідальність за порушення цих обов’язків . Вищі представницькі органи влади повинні були прийняти акти про порядок реєстрації і обліку громадян за місцем їх проживання. Водночас не було виключене застосування правил про прописку як правил реєстрації та обліку пересування громадян, посвідчення факту їх постійного і тимчасового місця проживання.
У незалежній Україні застосування дозвільного порядку прописки було визнане неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 14.11.2001 р. № 15-рп/2001. Цим рішенням були внесені зміни до пп. 1 п. 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ , згідно з яким паспортна служба органів внутрішніх справ застосовувала дозвільний порядок вибору особою місця проживання.
Та остаточно інститут прописки в Україні було скасовано лише в 2003 році із прийняттям Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі — Закон). Проте у сфері прав користування житлом залишаються певні прогалини та неузгодженості, що стає приводом для виникнення суперечностей у юридичній практиці та судових спорів.
Фізичним особам гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на території України (ст. 2 Закону). Закон ви¬значає місце проживання як адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.
Реєстрація місця проживання — внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації (ст. 3 Закону).

У журналі «Мала енциклопедія нотаріуса», 2015, № 6 (84), с. 104–106  була опублікована Правова позиція щодо того, чи має право адвокат вчиняти нотаріальні дії (або звертатися до нотаріуса) від імені особи на підставі договору про надання правової допомоги. Основною тезою вказаної позиції є те, що договір про надання правової допомоги не передбачає і не стосується вчинення від імені клієнта правочинів, звернення за вчиненням нотаріальних дій тощо. Такий договір регулює лише «внутрішні» відносини його сторін, і підтверджує повноваження на надання консультацій, роз’яснень, складення проектів документів; захист у кримінальному провадженні; забезпечення реалізації процесуальних прав клієнта в судах, перед юридичними та фізичними особами.

У випадках же, коли договір передбачає виконання певних дій перед третіми особами, цивільне законодавство закріплює принцип необхідності складення окремого документа для цих дій. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1007 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) довіритель зобов’язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.

Процедура вчинення нотаріальних дій регламентується спеціальними актами законодавства: Законом України «Про нотаріат», Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, Правилами ведення нотаріального діловодства.

Так, відповідно до ч. 6 ст. 44 Закону України «Про нотаріат» нотаріус при посвідченні правочинів, вчиненні інших нотаріальних дій за участю уповноваженого представника встановлює його особу відповідно до вимог статті 43 цього Закону, а також перевіряє обсяг його повноважень.

Відповідно до ч. 7 ст. 44 Закону України «Про нотаріат» нотаріусу подається довіреність або інший документ, що надає повноваження представникові. Відповідно до п. 4 глави 4 (яка має назву «Визначення обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, перевірка повноважень представника фізичної особи») розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, перевірка повноважень представників осіб за довіреністю або за законом здійснюється за довіреністю або документом, що підтверджує повноваження законного представника.

Таким чином, повноваження представника фізичної особи на звернення за вчиненням нотаріальної дії мають бути перевірені нотаріусом за довіреністю. Враховуючи вимоги ст. 245 ЦК щодо форми довіреності, якщо представник звертається за вчиненням нотаріальної дії, то довіреність має бути нотаріально посвідчена.

Далі Вашій увазі пропонується судова практика з цього питання.

Єдиний унікальний номер 725/2079/15-ц

Номер провадження 2/725/425/15

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.09.2015 року Першотравневий районний суд м. Чернівців

в складі:

головуючого судді Войтун О.Б.

при секретарі Ільєвській О.С.

за участю:

позивача: ОСОБА_1

представників відповідачів: ОСОБА_2

ГАННА КОХАН,
приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу, доцент кафедри громадсько-правових дисциплін юридичного факультету Дніпропетровського гуманітарного університету, викладач Дніпропетровського філіалу Національної школи суддів України, кандидат юридичних наук
УКЛАДАННЯ ТА НОТАРІАЛЬНЕ ПОСВІДЧЕННЯ ШЛЮБНОГО ДОГОВОРУ
Останні роки в України стає все більше прихильників серед подружжя або наречених з бажанням укласти шлюбний договір. І це зрозуміло, тому що шлюбний договір за своєю правовою природою є досить диспозитивним договором, за яким можна встановити умови спільного подружнього життя, що стосуються в більшості випадків майнових відносин як за час шлюбу, так і з моменту розірвання шлюбних відносин. Так, шлюбним договором є домовленість наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов’язків подружжя, пов’язаних з укладанням шлюбу, його існуванням та припиненням. Статтею 92 Сімейного кодексу України (далі — СК України) закріплено право на укладання шлюбного договору: «1. Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. 2. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом». Зазначеною статтею визначено суб’єктний склад шлюбного договору. Так, його сторонами можуть бути:
а) особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (наречені);
б) подружжя (дружина та чоловік).
В цьому питанні в СК України закріплено новий підхід до цього питання. Згідно зі ст. 27-1 Кодексу про шлюб та сім’ю України 1969 року (далі — КпШС України) шлюбний контракт могли укласти лише особи, які бажали зареєструвати шлюб, тому шлюбний договір мав, по суті, виключно характер договору дошлюбного. Надання права укласти шлюбний договір особам, які вже перебувають у шлюбі (подружжю), стало необхідним кроком. Більш чітко новий СК України визначає і категорію осіб, які вирішили зареєструвати шлюб. Якщо раніше КпШС України містив формулу — «особи, які беруть шлюб» (ч. 1 ст. 27-1), то в СК України сказано більш конкретно — «особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям» (ч. 1 ст. 92 СК України).
За новим законодавством при укладанні шлюбного договору нареченими необхідно надати нотаріусу доказ того, що такі особи подали заяву про реєстрацію шлюбу до органу РАЦС (ст. 28 СК України). Якщо сторонами шлюбного договору є особи, які перебувають у шлюбі (подружжя), то вони повинні надати нотаріусові свідоцтво про реєстрацію шлюбу. Сторонами шлюбного договору можуть бути не лише повнолітні, а й неповнолітні особи (віком від 14 до 18 років). Порядок укладання шлюбного договору такими особами залежить від обсягу їхньої дієздатності. У передбачених законом випадках особа, навіть будучи неповнолітньою, може набути повний обсяг дієздатності.
Виходячи з норм чинного законодавства, крім повнолітніх осіб повну дієздатність мають:
а) особи, що зареєстрували до повноліття шлюб (ч. 2 ст. 34 Цивільного кодексу України; далі — ЦК України);
б) емансиповані особи, тобто особи, які набули дієздатності в повному обсязі до досягнення повноліття в спеціальному порядку, передбаченому законом (ст. 35 ЦК України).
Шлюбний договір, як і всі інші правочини, повністю дієздатні неповнолітні особи укладають самостійно (ч. 2 ст. 203 ЦК). Передбачається, що такі особи здатні самостійно визначити свої майнові інтереси та зважити всі «за» та «проти» укладання шлюбного договору. Якщо особа взяла шлюб до досягнення повноліття, вона після реєстрації шлюбу вправі укласти шлюбний договір самостійно, тому що реєстрація шлюбу є підставою для набуття особою повної дієздатності. Укладання шлюбного договору неповнолітніми особами, які не мають повного обсягу дієздатності, відбувається в іншому порядку. Відповідно до ч. 2 ст. 92 СК України такі особи укладають шлюбний договір лише з письмової згоди їхніх батьків (піклувальника). Справжність підпису батьків (піклувальника) на заяві про їхню згоду на здійснення правочину від імені неповнолітніх у віці від 14 до 18 років повинна бути засвідчена нотаріально (п. 3.6 глави 1 частини ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5). Шлюбний договір, на відміну від більшості інших правочинів майнового характеру, нерозривно пов’язаний з особою його учасника. На думку професора І. В. Жилінкової, як наслідок, він не може бути укладений за участю законного представника або за дорученням. З цих міркувань відносно шлюбного договору не допускається також заміна сторони в договорі (уступлення вимоги або переведення боргу). Дружина або чоловік не можуть передати свої права й обов’язки за договором третім особам. Чинне законодавство України не називає суб’єктами шлюбного договору осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах (жінку та чоловіка, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Такий підхід є послідовним, тому що шлюбний договір нерозривно пов’язаний з реєстрацією шлюбу. Відсутність шлюбу або наміру сторін на його укладання виключає можливість укладання ними шлюбного договору. Проте це не є перешкодою для укладання такими особами інших видів майнових договорів. До поіменованих договорів осіб, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, належать: договір про визначення правового режиму майна (ст. 74 СК України); договір про припинення права на утримання (ст. 89, ч. 3 ст. 91 СК України) .
Пунктом 2 глави 5 частини ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, (далі — Порядок) передбачено посвідчення нотаріусом між громадянами шлюбного договору. При цьому в ст. 94 СК України встановлена обов’язкова нотаріальна форма шлюбного договору: «Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується». Отже, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжя мають право за власним бажанням укласти договір щодо вирішення питань життя сім’ї (шлюбний договір), яким регулюються майнові відносини між подружжям, у тому числі визначаються їхні майнові права та обов’язки як батьків. При цьому шлюбний договір повинен бути нотаріально посвідчений. За чинним в Україні сімейним законодавством шлюбний вік для жінки встановлено у сімнадцять, а для чоловіків — у вісімнадцять років — ст. 22 СК України. У разі зниження шлюбного віку до реєстрації шлюбу відповідно до чинного законодавства шлюбний договір укладається неповнолітніми за письмовою згодою їх батьків або піклувальника, справжність підпису яких засвідчується нотаріусом з дотриманням вимог п. 2.7 Глави 5 частини ІІ Порядку. Однак шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Крім цього, шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК України, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації — ст. 93 СК України. Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сімейне законодавство не містить умов, які можна б було визначити як обов’язкові умови шлюбного договору. Таким чином, всі умови цього договору можна вважати такими, що визначаються на розсуд сторін і погоджуються ними. Крім цього, шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов’язки подружжя як батьків. Хоча закон не деталізує це положення, можна припустити, що подружжя може в шлюбному договорі встановити порядок надання дитині утримання, форму такого утримання (грошова або натуральна), визначити питання, пов’язані з наданням коштів на догляд за дитиною, розвиток її здібностей, відпочинку, поїздок за кордон тощо. Треба ще раз наголосити на тому, що мова йде виключно про майнові аспекти відносин подружжя щодо їх дитини (дітей). Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93 СК). Вказана норма є відповідною гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі укладати шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на проживання в певному житловому приміщенні тощо.

У судових органах зазвичай вирішуються різні категорії спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про спадкування. Спори про спадщину завжди посідали вагоме місце у цивільних справах, які вирішуються судами у порядку цивільного судочинства.

Серед спорів про спадщину можна виділити такі, що стосуються спадкування за заповітом (визнання його недійсним тощо), усунення від права на спадкування (ст. 1224 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України)), спірних питань спадкування окремих об’єктів (земельні ділянки, житлова і нежитлова нерухомість, частка у праві спільної власності, частка у статутному капіталі підприємницьких товариств, майнові комплекси тощо). Окрему категорію складають спори про поділ (перерозподіл) спадщини, визнання права власності у порядку спадкування, інші спори, що пов’язані зі спадковими правовідносинами.

Слід звернути увагу на такі їх особливості. По-перше, спадкові справи завжди стосуються триваючих відносин, оскільки початковий момент динаміки спадкових правовідносин — відкриття спадщини, її прийняття та оформлення спадкових прав, будучи основними юридичними фактами спадкового права, розділені в часі, причому часова відстань між цими юридичними фактами може становити від декількох місяців до десятків років.

Триваючий характер спадкових правовідносин певною мірою пояснює високий ступінь складності спорів про спадщину. Насамперед слід враховувати фактор динамічності цивільного законодавства. Незважаючи на те, що чинний ЦК України діє понад десять років (з 1 січня 2004 року), у судовій практиці непоодинокими є випадки застосування до спірних правовідносин ЦК УРСР від 18.07.1963 та навіть ЦК УРСР від 16.12.1922. Так, у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24.12.2014 вирішуються питання про правовий режим майна колгоспного двору, хоча за чинним цивільним законодавством такого об’єкта не існує. Верховний Суд України наголосив, що відповідно до ч. 1 ст. 120, ч. 2 ст. 123 ЦК УРСР 1963 р. (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності, а розмір частки члена двору встановлюється з огляду на рівність часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних. У справі, що переглядалася, перед судами постало питання про спадкування будинку, в якому разом із батьками проживали позивачі, і який, на їх думку, належав до суспільної групи господарств — колгоспний двір, головою якого був спадкодавець — батько позивачів у справі, після смерті якого і відкрилась спадщина на частину зазначеного житлового будинку. Таким чином, виникла проблема розмежування майна, яке було спільною сумісною власністю членів колгоспного двору і їх роздільного майна. Верховний Суд України вказав, що застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР без належного з’ясування питання щодо правильності зарахування будинку до суспільної групи господарств — колгоспний двір є помилковим^[1].

Таким чином, на думку Верховного Суду України, правовий режим спільної сумісної власності на майно колгоспного двору виникав не автоматично, а лише за наявності передбачених законодавством умов, наявність яких і повинен встановити суд.

У сучасних законодавчих реаліях певним аналогом колгоспного двору може бути визнане фермерське господарство, однак при цьому слід звернути увагу, що воно одночасно виступає і юридичною особою, і майновим комплексом, з можливістю його спадкування повністю або в частині (ст. 23 Закону України «Про фермерське господарство»).

У разі спадкування прав на житловий будинок важливе значення має визначення часу виникнення цих прав та правові норми, що діяли на той час. При цьому зв’язок прав на житловий будинок із державною реєстрацією (прав або самого будинку) не завжди визнавався обов’язковим на законодавчому рівні. Якщо чинний ЦК, як і Закон України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», пов’язує виникнення права власності (та інших речових прав) на житловий будинок або інше нерухоме майно із державною реєстрацією цих прав, унеможливлюючи таким чином існування незареєстрованого права власності на житловий будинок, то попередні нормативно-правові акти мали за основу іншу модель. Ось чому важливе значення має визначення початкового моменту виникнення відповідних відносин. У справі, що аналізується судами, було встановлено, що житловий будинок, щодо якого вирішується питання про спадкування, було збудовано у 1957 році. Верховний Суд України вказав, що на той період питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.1948 «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» та постановою Ради Міністрів СРСР від 26.08.1948 «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків», які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва. За Указом від 26.08.1948 та постановою від 26.08.1948 підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування його з додержанням вимог цих актів законодавства. Ці правові акти не пов’язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації^[2].

Необхідність реєстрації будинків як умова виникнення права власності була запроваджена в Україні лише з прийняттям Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, яка була затверджена Міністерством комунального господарства Української РСР 31.01.1966.

Можна зробити висновок, що у випадку, коли житловий будинок або інше домоволодіння було збудовано в установленому порядку, із додержанням відповідних вимог до вказаного періоду, право власності на нього входить до складу спадщини незалежно від наявності державної реєстрації цього об’єкта. При цьому не має значення, що у подальшому законами та іншими нормативно-правовими актами, чинними на час відкриття спадщини і пізніше, була запроваджена обов’язковість державної реєстрації будинків та прав на них.

Наразі тварина займає важливе місце у житті людини або як друг чи член сім’ї, та/або як об’єкт, який дає приплід, що зазвичай супроводжується набуттям доходу власника. Але можуть виникнути й суперечності із приводу реалізації права власності на тварину. Щоб певним чином захиститись від порушень своїх прав як власника на тварину, слід бути обізнаним як з приводу документів, які підтверджують право власності на тварину, так і особливостей щодо укладання та вчинення правочинів, за яких відбувається перехід тварини у власність.

Відповідно до положень Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження»^[1] тваринами є «біологічні об’єкти, що відносяться до фауни: сільськогосподарські, домашні, дикі, у тому числі домашня і дика птиця, хутрові, лабораторні, зоопаркові, циркові».

Не зайвим буде зазначити, що на законодавчому рівні тварина прямо не віднесена до категорії речей: ст. 180 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) зазначає, що на тварин поширюється правовий режим речі, а сама тварина при цьому є особливим об’єктом цивільних прав.

Таким чином, тварина не може бути прирівняна до речей навіть при філологічному аналізі наведеного положення, адже буде мати місце певна тавтологія: річ, на яку розповсюджується правовий режим речі. У ст. 177 ЦК, в якій наведено перелік об’єктів цивільних прав, зазначено, що «…об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери…». Вочевидь, у разі віднесення тварин до речей вони були б уключені до означеного переліку.^[2]

Цікавою є позиція С.О. Сліпченка, який вказує, що речі і тварини об’єднуються поняттям «матеріальні блага».^[3] Це підтверджує тезу, що тварина є не річчю, а об’єктом цивільних прав.

Тварина як об’єкт права власності характеризується сукупністю відповідних ознак, що дозволяють виокремити її серед усіх інших об’єктів права власності.
Ці ознаки можна розподілити на дві групи: загальні, які притаманні тварині нарівні з усіма іншими об’єктами правами, та спеціальні, які є унікальними ознаками, що притаманні виключно такому об’єкту права власності, як тварина.^[4]

Тварину можна охарактеризувати як унікальний об’єкт із подвійною природою, який має два ключові аспекти: матеріальний та юридичний. Матеріальний аспект означає, що тварина є живим природним об’єктом матеріального світу, наділеним унікальними біологічними ознаками. Юридичний аспект означає, що тварина є особливим об’єктом, на який поширюється правовий режим речі.^[5]

Пузевич О.М. зазначає, що індивідуалізуючою (або спеціальною) ознакою тварини, яка є характерною тільки для цього об’єкта цивільних прав, є «ім’я» тварини — її кличка (прізвисько). Дослідник зауважує, що речам зазвичай не присвоюються імена, оскільки момент присвоєння імені необхідний переважно для спілкування, що є абсолютно зайвим по відношенню до неодухотвореного предмета. Ім’я виділяє тварину, надає їй особливу значущість порівняно з іншими, закріпленими у цивільному законодавстві видами майна.^[6]

Здійснення права власності на тварину як на особливий об’єкт цивільних прав регулюється окремими законодавчими актами, основними з яких є Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження», Закон України «Про тваринний світ»,^[7] а також низка галузевих нормативно-правових актів.

Право власності являє собою суб’єктивне цивільне право. Здійснення суб’єктивного цивільного права становить собою здійснення конкретних дій із реалізацією при цьому можливостей, що становлять сутність цього права (міра можливої поведінки уповноваженої особи). В окремих випадках суб’єктивне цивільне право може бути засобом зловживання. Зловживання правом — це особливий тип цивільного правопорушення, вчиненого уповноваженою особою при здійсненні нею належного їй права, з використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.^[8]

Оскільки жорстоке поводження із тваринами є формою зловживання правом, то здійснення права власності на тварину може вчинятися з уникненням жорстокості по відношенню до неї з боку власника.

Співавторство у створенні об’єкта інтелектуальної власності є поширеним явищем як у сфері авторського права, так і у сфері промислової власності. Літературні спадки братів Вайнерів, Стругацьких, І. Ільфа та Є. Петрова, Анн та Сержа Голон завжди асоціюються з одним об’єктом (твором) та з двома особами (авторами). При цьому Є. Петров створював як сумісно з І. Ільфом, так і самостійно. У промисловій власності співавторство також є поширеним явищем. Для практичного юриста при встановленні правовідносин співавторства виникає дві практичні задачі: врегулювати правовідносини між ними та здійснити розмежування між співавторством та самостійним авторством творця.

І. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ СПІВАВТОРСТВА

Співавторство як юридична категорія не має законодавчо закріпленого поняття. Стаття 436 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) встановлює правила щодо видів співавторства, правової охорони співавторства та регулювання відносин між співавторами. Так, у ч. 1 ст. 436 ЦК визначено, що авторське право на твір, створений у співавторстві, належить співавторам спільно, незалежно від того, становить такий твір одне нерозривне ціле чи складається з частин, кожна з яких може мати ще й самостійне значення. Частина твору, створеного у співавторстві, визнається такою, що має самостійне значення, якщо вона може бути використана незалежно від інших частин цього твору [1]. У ст. 13 Закону України «Про авторське право і суміжні права» надана більш детальна правова регламентація співавторства. Встановлено, що співавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір; співавторством є також авторське право на інтерв’ю; співавторами інтерв’ю є особа, яка дала інтерв’ю, та особа, яка його взяла [2]. Аналізуючи наведені норми, можна дійти висновку, що співавторство — це статус фізичних осіб, які творчою, інтелектуальною діяльністю створили один об’єкт інтелектуальної власності.

Співавторство може розглядатися у декількох аспектах: 1) сумісна творча діяльність; 2) режим співавторства; 3) статус осіб.

Сумісна творча діяльність фізичних осіб — це фактичний стан виникнення правовідносин співавторства. Юридичне значення встановлення факту сумісної творчої праці полягає у тому, що це надає можливість вводити режим співавторства як щодо об’єкта, створеного співавторами, так і щодо суб’єктів створення. Для встановлення сумісної творчої діяльності осіб необхідно виявити два взаємопов’язаних факти: 1) творча діяльність кожного з авторів; 2) сумісна діяльність.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» творча діяльність — це індивідуальна чи колективна творчість, результатом якої є створення або інтерпретація творів, що мають культурну цінність [3].

О.С. Іоффе визначає творчість, як результат інтелектуальної діяльності, що є остаточним актом, внаслідок якого з’являються нові поняття, образи та форми їх втілювання, що є ідеальним віддзеркаленням об’єктивної дійсності [4, с. 5]. Це визначення творчої діяльності вказує на головну ознаку співавторства — спрямованість на створення нового об’єкта інтелектуальної діяльності, що має певну цінність.

Творчість особи у співавторстві може встановлюватися на підставі творчих здібностей особи, освіти, досвіду у сфері праці та життя. Наприклад, у судовій справі, що була розглянута Овідіопольським районним судом Одеської області за заявою про встановлення факту співавторства заявника, встановлено, що заявник звернувся до суду з вказаною заявою, посилаючись на те, що він працює над написанням дисертації на тему «Діагностика, лікування та профілактика рецидивного ехінококозу печінки». Для отримання ступеня кандидата медичних наук йому необхідно довести факт співавторства у статтях на зазначену тему, які надруковані у наукових журналах. Але під час підготовки до захисту дисертації у Міністерстві освіти і науки України було виявлено, що варіант зазначення заявника як співавтора статей у друкованих виданнях не збігається з даними його закордонного паспорта, у зв’язку з чим він просить суд встановити факт його співавторства. При розгляді цієї справи судом встановлювалось: факт праці особи над зазначеною тематикою; статус аспіранта у відповідному медичному закладі; досвід роботи над зазначеною тематикою [5]. З наведеного випливає, що творча діяльність є результатом здібностей, досвіду особи, що може окремо встановлюватися. Якщо особа працює в іншій сфері, не має досвіду у напрямку створеного об’єкта, то може ставитися питання про його участь у творчому процесі.

Наступною ознакою співавторства як діяльності є факт сумісної діяльності. Цей факт потребує окремого встановлення за допомогою доведення існування постійного зв’язку між співавторами (телефонного, електронного іншого); єдиної тематики для розробки творчого результату; наявності сумісного місця праці (лабораторія, науковий відділ); консультацій між співавторами тощо. Факт сумісної праці над об’єктом обов’язково враховується при встановленні факту співавторства.

Наприклад, апеляційний суд Чернігівської області розглянув справу за заявою особи, що просив заборонити відповідачу використовувати в будь-якій формі належний йому твір повністю або його частину, у тому числі шляхом розміщення зображення твору на одязі, бігбордах, сітілайтах, інших майданчиках, призначених для розміщення інформації (флаєрах/листівках, аудіо- та відеофайлах тощо), та розміщення твору в мережі Інтернет.

Суд першої інстанції відмовив у цих вимогах, виходячи з того, що позивачем не доведено факт порушення авторського права на використання твору саме відповідачем. Суд послався на доведеність тієї обставини, що твір є продуктом спів­авторства позивача, який здійснив державну реєстрацію права інтелектуальної власності на своє ім’я, та 12 учасників першого складу театру тіней станом на 2012 рік, які, у свою чергу, мають рівне з позивачем право використання цього твору. Представник відповідача пояснювала в ході судового розгляду не лише те, чому графічне зображення слона було обране за основу логотипу, а й те, що таке загальне зображення слона було взято з мережі Інтернет і незначним чином видозмінено шляхом домалювання дрібних деталей, у тому числі хвоста.

Отже, як назва колективу, так і зображення тварини, було предметом колективного створення. Тому апеляційний суд вважає правильним висновок суду першої інстанції про створення твору образотворчого мистецтва під назвою «ShadowtheatreFireflies» у вигляді графічного зображення слона у співавторстві з учасниками першого складу театру тіней [6].

Таким чином, співавторство як діяльність має власні ознаки, що можуть бути встановлені правниками у разі необхідності розгляду справ у сфері співавторства.

Розгляд співавторства як правового режиму — це встановлення та реалізація правил співавторства. При встановленні правового режиму співавторства між фізичними особами виникають певні правила, зокрема повідомляти один одного про намір щодо розпорядження сумісним об’єктом; попередження про зміну місця проживання, телефону, тобто засобів зв’язку, щоб не утруднювати можливість іншого співавтора на спілкування. Отже, співавторство — це вже «певний спосіб життя» авторів.

Стан співавторства — це правове положення співавторів, які пов’язані взаємними правами та обов’язками щодо сумісно створеного об’єкта інтелектуальної власності. На взаємопов’язаність співавторів вказує строк чинності майнових прав на твір, зокрема: строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через сімдесят років, що відліковується з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів, крім випадків, передбачених законом [1].

Нотаріус зобов’язаний сприяти громадянам у здійсненні їх прав та захисті їх інтересів, роз’яснювати права і обов’язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду (абз. 2 ст. 5 Закону України «Про нотаріат»). Вказаний обов’язок нотаріуса щодо здійснення і захисту прав дитини має певну особливість: по-перше, дитина не має повної дієздатності; по-друге, від імені дитини виступають її законні представники; по-третє, дитину важко попередити про наслідки вчинених нотаріальних дій, з умовою розуміння цього попередження, оскільки дитина внаслідок віку та психоемоційного розвитку не в змозі усвідомлювати юридичні дії.

Отже, дитина є одним із вразливих суб’єктів правовідносин. Залежно від віку дитини законодавцем встановлена різна система захисту її прав, оскільки кожен етап формування дитини пов’язаний з її розумовим, фізичним розвитком. Це і враховано у нормативних актах щодо охорони прав дитини. Однією з необхідних умов здорового розвитку дитини є наявність у дитини житла, майна. Наявність майна, житла у дитини гарантує забезпечення прав дитини на життя і охорону здоров’я, розвитку, достатній життєвий рівень. Важливість для дитини житла важко переоцінити, тому для право­знавців переважаючим завданням є захист житлових прав дитини. Одним із суб’єктів, котрий бере участь у захисті житлових прав дитини, є нотаріус.

І. Поняття та види житлових прав дітей

Для визначення особливостей нотаріального захисту житлових прав дітей необхідно встановити такі дефініції: дитина, поняття та види житлових прав дитини. Відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше [1]. У ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що дитина — особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше [2]. Житлові права дітей — це суб’єктивні цивільні права щодо отримання житла, проживання у конкретному житловому приміщенні, користування приміщенням та житлово-комунальними послугами, вимагання визнання цих прав від інших (зобов’язаних) осіб, зокрема батьків, захисту цих прав. До цих прав природно прилягає  право на розпорядження житлом.

Аналізуючи ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства», можна дійти висновку, що житлові права дітей залежно від їх соціально-правового статусу поділяються на такі групи:

житлові права дітей, що виховуються у сім’ї;

житлові права дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування, безпритульних дітей;

житлові права дітей, які постраждали внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів (це дитина, яка внаслідок воєнних дій чи збройного конфлікту отримала поранення, контузію, каліцтво, зазнала фізичного, сексуального, психологічного насильства, була викрадена або незаконно вивезена за межі України, залучалася до участі у військових формуваннях або незаконно утримувалася, у тому числі в полоні);

житлові права дітей-інвалідів (дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту);

житлові права дітей-біженців (дитина, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою