ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВИРІШЕННЯ СУДАМИ СПОРІВ ПРО СПАДЩИНУ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ УЗАГАЛЬНЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ)

У судових органах зазвичай вирішуються різні категорії спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про спадкування. Спори про спадщину завжди посідали вагоме місце у цивільних справах, які вирішуються судами у порядку цивільного судочинства.

Серед спорів про спадщину можна виділити такі, що стосуються спадкування за заповітом (визнання його недійсним тощо), усунення від права на спадкування (ст. 1224 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України)), спірних питань спадкування окремих об’єктів (земельні ділянки, житлова і нежитлова нерухомість, частка у праві спільної власності, частка у статутному капіталі підприємницьких товариств, майнові комплекси тощо). Окрему категорію складають спори про поділ (перерозподіл) спадщини, визнання права власності у порядку спадкування, інші спори, що пов’язані зі спадковими правовідносинами.

Слід звернути увагу на такі їх особливості. По-перше, спадкові справи завжди стосуються триваючих відносин, оскільки початковий момент динаміки спадкових правовідносин — відкриття спадщини, її прийняття та оформлення спадкових прав, будучи основними юридичними фактами спадкового права, розділені в часі, причому часова відстань між цими юридичними фактами може становити від декількох місяців до десятків років.

Триваючий характер спадкових правовідносин певною мірою пояснює високий ступінь складності спорів про спадщину. Насамперед слід враховувати фактор динамічності цивільного законодавства. Незважаючи на те, що чинний ЦК України діє понад десять років (з 1 січня 2004 року), у судовій практиці непоодинокими є випадки застосування до спірних правовідносин ЦК УРСР від 18.07.1963 та навіть ЦК УРСР від 16.12.1922. Так, у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24.12.2014 вирішуються питання про правовий режим майна колгоспного двору, хоча за чинним цивільним законодавством такого об’єкта не існує. Верховний Суд України наголосив, що відповідно до ч. 1 ст. 120, ч. 2 ст. 123 ЦК УРСР 1963 р. (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності, а розмір частки члена двору встановлюється з огляду на рівність часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних. У справі, що переглядалася, перед судами постало питання про спадкування будинку, в якому разом із батьками проживали позивачі, і який, на їх думку, належав до суспільної групи господарств — колгоспний двір, головою якого був спадкодавець — батько позивачів у справі, після смерті якого і відкрилась спадщина на частину зазначеного житлового будинку. Таким чином, виникла проблема розмежування майна, яке було спільною сумісною власністю членів колгоспного двору і їх роздільного майна. Верховний Суд України вказав, що застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР без належного з’ясування питання щодо правильності зарахування будинку до суспільної групи господарств — колгоспний двір є помилковим^[1].

Таким чином, на думку Верховного Суду України, правовий режим спільної сумісної власності на майно колгоспного двору виникав не автоматично, а лише за наявності передбачених законодавством умов, наявність яких і повинен встановити суд.

У сучасних законодавчих реаліях певним аналогом колгоспного двору може бути визнане фермерське господарство, однак при цьому слід звернути увагу, що воно одночасно виступає і юридичною особою, і майновим комплексом, з можливістю його спадкування повністю або в частині (ст. 23 Закону України «Про фермерське господарство»).

У разі спадкування прав на житловий будинок важливе значення має визначення часу виникнення цих прав та правові норми, що діяли на той час. При цьому зв’язок прав на житловий будинок із державною реєстрацією (прав або самого будинку) не завжди визнавався обов’язковим на законодавчому рівні. Якщо чинний ЦК, як і Закон України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», пов’язує виникнення права власності (та інших речових прав) на житловий будинок або інше нерухоме майно із державною реєстрацією цих прав, унеможливлюючи таким чином існування незареєстрованого права власності на житловий будинок, то попередні нормативно-правові акти мали за основу іншу модель. Ось чому важливе значення має визначення початкового моменту виникнення відповідних відносин. У справі, що аналізується судами, було встановлено, що житловий будинок, щодо якого вирішується питання про спадкування, було збудовано у 1957 році. Верховний Суд України вказав, що на той період питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.1948 «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» та постановою Ради Міністрів СРСР від 26.08.1948 «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків», які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва. За Указом від 26.08.1948 та постановою від 26.08.1948 підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування його з додержанням вимог цих актів законодавства. Ці правові акти не пов’язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації^[2].

Необхідність реєстрації будинків як умова виникнення права власності була запроваджена в Україні лише з прийняттям Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, яка була затверджена Міністерством комунального господарства Української РСР 31.01.1966.

Можна зробити висновок, що у випадку, коли житловий будинок або інше домоволодіння було збудовано в установленому порядку, із додержанням відповідних вимог до вказаного періоду, право власності на нього входить до складу спадщини незалежно від наявності державної реєстрації цього об’єкта. При цьому не має значення, що у подальшому законами та іншими нормативно-правовими актами, чинними на час відкриття спадщини і пізніше, була запроваджена обов’язковість державної реєстрації будинків та прав на них.

Олег Печений отримати повну версію статті