МАРИНА ЄЛЬКІНА,
приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу
ВИНИКНЕННЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ ЧАСТКОВОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ ТА ЧАСТКОВЕ ЇЇ ВІДЧУЖЕННЯ
АЛГОРИТМ ТА ПОРЯДОК РЕЄСТРАЦІЇ
Об’єкт та суб’єкти права: ЗЕМЕЛЬНА ДІЛЯНКА, що належить двом співвласникам в таких частках: 315/1000 та 685/1000 (разом це 1/1).
В результаті правочину:
Особа 1 відчужує Особа 3 всю належну їй частку в праві власності на земельну ділянку (315/1000).
Особа 2 відчужує 185/1000 частки в праві власності на земельну ділянку (тобто у Особа 2 залишається 500/1000 частки в праві власності).
Особа 3 має придбати 1/2 частки в праві власності на земельну ділянку таким чином: від Особа 1 до нього перейде право на 315/1000 частки, а від Особа 2 — на 185/1000. У сумі виходить 500/1000 частки.
1. ВІДКРИТТЯ РОЗДІЛУ
1.1. Заповнюємо заяву від двох співвласників про реєстрацію права з відкриттям розділу на об’єкт — земельну ділянку, що знаходиться в спільній частковій власності (рис. 1).

Рис. 1
1.2. Перевіряємо наявність/відсутність заяв щодо цього об’єкта в РРП.
1.3. Формуємо картку прийому заяви (рис. 2).

Рис. 2
1.4. Проводимо необхідні перевірки майна та його власників.
1.5. Приймаємо рішення про державну реєстрацію права власності на обох співвласників одночасно з відкриттям розділу на земельну ділянку в розмірі 1.
Тип рішення — про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу).
Розмір частки — 1 (рис. 3, 4, 5).

Рис. 3

Рис. 4

Рис. 5
1.6. Реєструємо відкриття розділу (рис. 6, 7, 8).

Заповіт являє собою особисте розпорядження фізичної особи на випадок смерті. Стаття 1257 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) визначає підстави недійсності заповіту, виокремлюючи підстави його нікчемності (ч. 1 ст. 1257 ЦК) та недійсності (ч. 2 ст. 1257 ЦК). Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Судом заповіт визнається недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Ця конструкція має безпосередній зв’язок із принципом свободи заповіту як ключовим положенням спадкового права, що формує окремий вид (підставу) спадкування (ст. 1217 ЦК), та з відповідними нормами законодавства про спадкування, якими визначена форма заповіту і порядок його посвідчення. Принцип свободи заповіту, з огляду на визнання пріоритету спадкування за заповітом перед спадкуванням за законом, потребує охорони і захисту не тільки на стадії складання і посвідчення заповіту, а й при подальшому здійсненні спадкових прав і набутті права на спадщину. У свободі заповіту втілені загальні уявлення про свободу як здатність і можливість людини діяти на власний розсуд, керуючись власними принципами, цінностями й інтересами, реалізуючи свої уявлення про сенс життя. Людині завжди притаманна свобода волі^[1]. Свобода заповіту виступає складовою комплексу основоположних прав і свобод людини. Дотримання принципу свободи заповіту має виключати свавільне ігнорування волі заповідача.

Варто звернути увагу на певні особливості недійсності заповіту (підстави, суб’єкти, наслідки тощо), які дозволяють стверджувати, що всі правила про недійсність правочину до недійсності заповіту застосовуватись не можуть.

Ця теза підтверджується роз’ясненнями судових органів і тлумаченням цивільного законодавства. Так, право на пред’явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача (п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 р. № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», далі — постанова Пленуму ВСУ № 7). При цьому специфічним є також коло позивачів і відповідачів у справах про визнання заповіту недійсним. Позивачем, як правило, виступає спадкоємець за законом, інтереси якого порушені заповітом, а відповідачем є спадкоємець за заповітом, хоча ним особисто права та інтереси позивача не порушені, тому залучення такого спадкоємця відповідачем виглядає суперечливим. У разі вирішення питання про суб’єктний склад спору визнання заповіту недійсним суди мають вивчати питання про наявність у позивача права оскаржувати заповіт шляхом пред’явлення вимоги про визнання його недійсним. Незалежно від того, хто зазначений як відповідач у позовній заяві, залучення до участі у справі спадкоємця за заповітом є обов’язковим, хоч ним безпосередньо і не були порушені права позивача. Не можна не назвати певні особливості наслідків недійсності заповіту. Оскільки визнання заповіту недійсним можливе тільки після смерті його сторони — заповідача, загальні наслідки недійсності право­чину, зокрема у формі реституції (абз. 1 ч. 1 ст. 216 ЦК), яка передбачає повернення сторін у первісний стан, не застосовуються. Але, з огляду на приписи ч. 3 ст. 216 ЦК, не виключено застосування особливих правових наслідків, які передбачені нормами книги 6 ЦК. Це, зокрема, відновлення чинності попереднього заповіту (ч. 4 ст. 1254 ЦК), виникнення права на спадкування за законом (ч. 2 ст. 1223 ЦК), усунення від права на спадкування (ч. 2 ст. 1224 ЦК), перерозподіл спадщини (ч. 1 ст. 1280 ЦК), визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст. 1301 ЦК). Відомості про визнання заповіту недійсним вносяться до Спадкового реєстру (п.п. 2.1.6 п. 2.1 розділу 2 Положення про Спадковий реєстр, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.07.2011 № 1810/5). Як бачимо, наведений спектр наслідків істотно відтіняє специфіку заповіту недійсності заповіту порівняно з іншими правочинами.

Існують випадки, коли  як підстава заявлених вимог про недійсність (нікчемність заповіту) зазначається порушення вимог до форми та посвідчення заповіту, що призводить до його нікчемності. Варто зазначити, що при тлумаченні ч. 1 ст. 1257 ЦК під вимогами до форми та посвідчення заповіту, які мають наслідком його нікчемність,  розуміються лише ті, які прямо та імперативно визначені відповідними положеннями книги шостої ЦК, зокрема вимоги до форми заповіту (ст. 1247 ЦК) та його посвідчення нотаріусом (ст. 1248 ЦК), іншою посадовою, службовою особою (статті 1251, 1252 ЦК). Відповідно, можуть бути визначені такі порушення, які самі по собі не мають наслідком нікчемність заповіту або визнання його недійсним у площині застосування ст. 1257 ЦК.

Аналіз норм книги шостої ЦК свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (ст. 1234 ЦК), змісту заповіту (статті 1236–1240, 1246 ЦК), загальні вимоги до форми заповіту (ст. 1247 ЦК), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення. Так, у ч. 1 ст. 1257 ЦК встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимоги ЦК щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. При цьому, враховуючи, що за розташуванням вказана стаття є останньою у главі 85 ЦК про спадкування за заповітом, за правилами архітектоніки правових норм ст. 1257 ЦК встановлює правові наслідки саме тих вимог до форми та посвідчення заповіту, які викладені у главі 85 ЦК.

Заповіт являє собою особисте розпорядження фізичної особи на випадок смерті. Стаття 1257 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) визначає підстави недійсності заповіту, виокремлюючи підстави його нікчемності (ч. 1 ст. 1257 ЦК) та недійсності (ч. 2 ст. 1257 ЦК). Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Судом заповіт визнається недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Ця конструкція має безпосередній зв’язок із принципом свободи заповіту як ключовим положенням спадкового права, що формує окремий вид (підставу) спадкування (ст. 1217 ЦК), та з відповідними нормами законодавства про спадкування, якими визначена форма заповіту і порядок його посвідчення. Принцип свободи заповіту, з огляду на визнання пріоритету спадкування за заповітом перед спадкуванням за законом, потребує охорони і захисту не тільки на стадії складання і посвідчення заповіту, а й при подальшому здійсненні спадкових прав і набутті права на спадщину. У свободі заповіту втілені загальні уявлення про свободу як здатність і можливість людини діяти на власний розсуд, керуючись власними принципами, цінностями й інтересами, реалізуючи свої уявлення про сенс життя. Людині завжди притаманна свобода волі. Свобода заповіту виступає складовою комплексу основоположних прав і свобод людини. Дотримання принципу свободи заповіту має виключати свавільне ігнорування волі заповідача.Варто звернути увагу на певні особливості недійсності заповіту (підстави, суб’єкти, наслідки тощо), які дозволяють стверджувати, що всі правила про недійсність правочину до недійсності заповіту застосовуватись не можуть.Ця теза підтверджується роз’ясненнями судових органів і тлумаченням цивільного законодавства. Так, право на пред’явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача (п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 р. № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», далі — постанова Пленуму ВСУ № 7). При цьому специфічним є також коло позивачів і відповідачів у справах про визнання заповіту недійсним. Позивачем, як правило, виступає спадкоємець за законом, інтереси якого порушені заповітом, а відповідачем є спадкоємець за заповітом, хоча ним особисто права та інтереси позивача не порушені, тому залучення такого спадкоємця відповідачем виглядає суперечливим. У разі вирішення питання про суб’єктний склад спору визнання заповіту недійсним суди мають вивчати питання про наявність у позивача права оскаржувати заповіт шляхом пред’явлення вимоги про визнання його недійсним. Незалежно від того, хто зазначений як відповідач у позовній заяві, залучення до участі у справі спадкоємця за заповітом є обов’язковим, хоч ним безпосередньо і не були порушені права позивача. Не можна не назвати певні особливості наслідків недійсності заповіту. Оскільки визнання заповіту недійсним можливе тільки після смерті його сторони — заповідача, загальні наслідки недійсності право­чину, зокрема у формі реституції (абз. 1 ч. 1 ст. 216 ЦК), яка передбачає повернення сторін у первісний стан, не застосовуються. Але, з огляду на приписи ч. 3 ст. 216 ЦК, не виключено застосування особливих правових наслідків, які передбачені нормами книги 6 ЦК. Це, зокрема, відновлення чинності попереднього заповіту (ч. 4 ст. 1254 ЦК), виникнення права на спадкування за законом (ч. 2 ст. 1223 ЦК), усунення від права на спадкування (ч. 2 ст. 1224 ЦК), перерозподіл спадщини (ч. 1 ст. 1280 ЦК), визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст. 1301 ЦК). Відомості про визнання заповіту недійсним вносяться до Спадкового реєстру (п.п. 2.1.6 п. 2.1 розділу 2 Положення про Спадковий реєстр, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.07.2011 № 1810/5). Як бачимо, наведений спектр наслідків істотно відтіняє специфіку заповіту недійсності заповіту порівняно з іншими правочинами.Існують випадки, коли  як підстава заявлених вимог про недійсність (нікчемність заповіту) зазначається порушення вимог до форми та посвідчення заповіту, що призводить до його нікчемності. Варто зазначити, що при тлумаченні ч. 1 ст. 1257 ЦК під вимогами до форми та посвідчення заповіту, які мають наслідком його нікчемність,  розуміються лише ті, які прямо та імперативно визначені відповідними положеннями книги шостої ЦК, зокрема вимоги до форми заповіту (ст. 1247 ЦК) та його посвідчення нотаріусом (ст. 1248 ЦК), іншою посадовою, службовою особою (статті 1251, 1252 ЦК). Відповідно, можуть бути визначені такі порушення, які самі по собі не мають наслідком нікчемність заповіту або визнання його недійсним у площині застосування ст. 1257 ЦК.Аналіз норм книги шостої ЦК свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (ст. 1234 ЦК), змісту заповіту (статті 1236–1240, 1246 ЦК), загальні вимоги до форми заповіту (ст. 1247 ЦК), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення. Так, у ч. 1 ст. 1257 ЦК встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимоги ЦК щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. При цьому, враховуючи, що за розташуванням вказана стаття є останньою у главі 85 ЦК про спадкування за заповітом, за правилами архітектоніки правових норм ст. 1257 ЦК встановлює правові наслідки саме тих вимог до форми та посвідчення заповіту, які викладені у главі 85 ЦК.

ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДОГОВОРУ, СТРОК ВИКОНАННЯ ЗА ЯКИМ НАСТАВ, А ТАКОЖ
ЩО ТАКЕ НОВАЦІЯ ТА ЯК ЇЇ ЗАСТОСОВУВАТИ
Елена ЧУЕВА
ВНЕСЕНИЕ ИЗМЕНЕНИЙ В ДОГОВОР, СРОК ИСПОЛНЕНИЯ КОТОРОГО НАСТУПИЛ,
А ТАК ЖЕ ЧТО ТАКОЕ НОВАЦИЯ И КАК ЕЕ ПРИМЕНЯТЬ
Конституция гарантирует права,
нотариат их обеспечивает
Олег Колдаев
Переглядаючи сторінки форуму на сайті «Юридичний радник», звернула увагу на те, що досить часто в нотаріусів виникають питання, які начебто і не є спірними, оскільки в теорії на ці питання надані однозначні відповіді. Але якщо проблема існує, вважаю необхідним зупинитися на деяких з них.
Предметом дослідження цієї статті стане можливість внесення змін до договору, строк виконання за яким настав, щодо його пролонгації. Звернімося до конкретного прикладу. Громадянин А. уклав з громадянином Б. нотаріальний договір позики. В забезпечення своєчасного виконання цього зобов’язання громадянин Б. передав в іпотеку громадянину А. нерухоме майно. Строк виконання зобов’язання громадянина Б. за договором позики настав, але борг не повернуто. Сторони прийняли рішення про продовження терміну дії такого договору та звернулися до нотаріуса з проханням нотаріально посвідчити договір про внесення змін до договору позики, а відповідно і до іпотечного договору щодо строку їх дії через місяць після спливу терміну погашення позики. Чи вправі нотаріус вчинити нотаріальні дії, про які просять вказані громадяни? Безумовно, на це питання слід дати позитивну відповідь. Спробую обґрунтувати, чому.
Зміна строку виконання зобов’язання, як і будь-якої іншої умови договору, може мати місце за згодою сторін, якщо інше не встановлене договором або законом. Таке правило закріплене ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України.
Оскільки закон не містить спеціальної норми про порядок та форму змін умов договору щодо строку виконання зобов’язання, такі зміни підпорядковуються загальним правилам зміни договору. Таким чином, відповідно до ст. 654 Цивільного кодексу України зміна договору вчинюється у тій самій формі, що й договір. Тобто якщо договір позики та іпотечний договір нотаріально посвідчені, то, відповідно, нотаріальному посвідченню підлягають і договори про внесення змін до них.
Питання щодо можливості зміни строку виконання зобов’язання залежно від того, настав раніше узгоджений строк виконання чи ні, потрібно вирішити позитивно в тому розумінні, що сторони вправі змінити строк виконання зобов’язання як до настання раніш узгодженого строку виконання, так і після, тобто у стані прострочення боржника.
Таке твердження можна аргументувати наступним. Всім відомо, що

Останнім часом держава все більше і більше покладає на нотаріусів функції, які до цього часу були не властиві системі нотаріату.

Складається враження, що, окрім нотаріусів, певні функції чи види діяльності, що граничать із вчиненням нотаріальних дій, нікому більше довірити, бо ніхто інший їх не зможе виконати за браком своєчасного доступу до такої інформації.

Нотаріус станом на сьогодні, окрім вчинення нотаріальних дій, виконує певною мірою функції податкового агента, первинної ланки фінансового моніторингу, реєстратора прав на нерухоме майно як спеціальний суб’єкт, на якого покладаються функції з державної реєстрації прав.

Тому виконувати функції інших структур у частині, яка стосується нотаріальної діяльності чи певною мірою з нею пов’язана, є вже дещо звичною практикою. Чисельність нотаріусів значна, наявність відповідного освітнього рівня та постійне підвищення кваліфікації дають свій позитивний вплив та змогу справитися з будь-якими навантаженнями, які покладаються на систему. Система нотаріату готова до сприйняття та виконання нових функцій.

Тому прийнятий у першому читанні законопроект № 2982 від 02.06.2015, одним із найбільш суттєвих трансформацій якого є визначення повноважень нотаріусів як реєстраторів прав на всі без винятку об’єкти нерухомого майна, у тому числі на новостворене майно, не став несподіванкою.

Система нотаріату вже з перших днів функціонування Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, взяла на себе значний обсяг роботи з наповнення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв’язку із вчиненими нотаріальними діями. Причому нотаріуси були залучені до формування реєстру з самого початку його функціонування, виконали і успішно виконують покладені на них функції спеціального суб’єкта державної реєстрації прав. Працюють мобільно і вчиняють реєстраційні дії в день надходження документів та попередньо консультують громадян і допомагають скласти всі необхідні документи для проведення реєстраційних дій, чим значною мірою допомагають громадянам, для яких заповнення заяв на реєстрацію є проблематичним, оскільки носить чіткі юридичні формулювання та викликає технічні труднощі.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18.03.2015 № 137 «Деякі питання спрощення порядку надання адміністративних послуг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — постанова № 137) встановлено, що повноваження державного реєстратора з прийому та видачі документів можуть виконувати також нотаріуси. Це свідчить про те, що нотаріуса держава вважає фахівцем, який повною мірою може сформувати пакет документів для реєстрації всіх без винятку прав на нерухоме майно, у тому числі на новостворене. І вже на підставі сформованого нотаріусом пакета документів державний реєстратор буде приймати рішення.

Поступовий процес розвитку законодавчих і нормативних актів направлено на розширення функцій нотаріату у сфері державної реєстрації прав.

Система нотаріату вже готова до отримання функцій реєстратора у повному обсязі. І логічно правильним буде покладання на систему нотаріату функцій реєстратора прав на новозбудоване нерухоме майно.

Це дасть змогу професійно співпрацювати з інвесторами та забудовниками, і доступ громадян до нотаріуса є значно простішим, ніж до реєстраторів, що працюють у інших структурах.

Одночасно на розгляді у Верховній Раді України також перебуває законопроект № 2983 від 02.06.2015 щодо реформи системи державної реєстрації бізнесу, яким також передбачається синхронно залучити нотаріусів і до процедури державної реєстрації юридичних осіб та підприємців.

Це теж є певною відзнакою Міністерством юстиції того факту, що система нотаріату, якою Міністерство юстиції безпосередньо опікується, керує та перевіряє, виконує покладені на неї функції та може в нинішніх умовах активно сприяти зменшенню навантаження на працівників державних структур та покращенню обслуговування населення у сферах реєстрації прав на нерухоме майно та бізнесу.

Після змін до ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», де на нотаріусів покладено функції реєстратора речових прав, похідних від права власності, на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, реєстрація яких може здійснюватися нотаріусом незалежно від нотаріального посвідчення договору, на підставі якого виникає таке право, виступів міністра юстиції України про готовність покладання на нотаріусів інших функцій, навіть не пов’язаних із вчиненням нотаріальних дій, було з легкістю сприйнято положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення ведення бізнесу (дерегуляція)» від 12.02.2015 № 191-VIII та відповідно до постанови № 137 поряд з посадовими особами органів місцевого самоврядування, адміністраторами центрів надання адміністративних послуг можуть виконувати повноваження державного реєстратора з прийому та видачі документів.

Діяльність з питань прийому та видачі документів регламентована положеннями постанови № 137. Так, у цій постанові чітко розшифроване поняття прийому та видачі документів.

Прийом документів включає виконання таких дій:

Принятие Закона Украины «О внесении изменений в Закон Украины «О Государственном бюджете Украины» от 31.03.2005 г., а также последние изменения, внесенные парламентом в Закон «О налоге с доходов физических лиц» (от 25.03.2005 г.) внесли существенные изменения в деятельность нотариусов.
В частности, это касается пролонгации обязанности взимать налог с доходов физических лиц при операциях с недвижимостью до 1 января 2006 г., предусмотренных ст. 11 подоходного закона (согласно изменениям п. 22.1.5 Закона).
Как свидетельствует опрос практикующих юристов, попытки со стороны граждан, успевших реализовать недвижимость в период с начала текущего года до внесения изменений в подоходное законодательство, и, соответственно – уплативших данный налог, вряд ли закончатся успешно, исходя из норм действующего законодательства. Исключением может быть ситуация, когда налог был уплачен в большем размере, чем предусмотрено законодательством (что поясняется часто желанием стороны соблюсти нормы закона и, исходя из принципа, что лучше переплатить, чем недоплатить и нести ответственность в полном объеме, тем более что процедура уплаты налога нормально не была выписана). И теперь при условии подачи декларации о полученных доходах по итогам 2005 года до 1 апреля 2006 г., квитанции об уплаченном налоге и подтверждении переплаты гражданин может претендовать на возврат суммы переплаты (абз. 5 п. 11.3 ст. 11 Закона «О налоге с доходов физических лиц»).
В то же время пролонгирование налогообложения недвижимости не снимает всех проблем. В частности, с 1 января 2006 г. нотариусы будут снова отягощены функцией налогового агента (если соответствующие изменения не будут внесены в установленном законодательством порядке).
В то же время следует обратить внимание на новую трактовку п. 11.3 ст. 11 Закона, в соответствии с которой налоговым агентом при осуществлении операций по отчуждению объектов недвижимого имущества, в порядке, предусмотренном в статье 11 Закона, является нотариус, который удостоверяет соответствующий договор, при наличии оценочной стоимости такого недвижимого имущества и документа об уплате налога сторонами договора.
По процедуре, выписанной в изменениях подоходного закона, указано, что порядок определения оценочной стоимости недвижимого имущества, подлежащего продаже, определяется Кабинетом Министров Украины.
Помимо этого, существует высказанная отдельными специалистами точка зрения, что обязанность расчета налогового обязательства лежит на нотариусе. Исходить при расчете он должен из данных оценки. Для подтверждения правильности расчетов их необходимо представить в налоговую службу. Подтвержденный должностными лицами налоговой службы расчет налога с доходов физических лиц (компетентными для подписи являются руководитель либо заместитель руководителя налогового органа) является основанием для уплаты продавцом недвижимости налога. Следует обратить внимание, что в законе продолжают содержаться пробелы, требующие регулирования (хотя бы на уровне подзаконных нормативно-правовых актов). В противном случае …

Чи можна внести зміни до договору іпотеки, а саме змінити предмет іпотеки, якщо згідно Довідки Банку надано дозвіл на зняття заборони відчуження в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна та зняття обтяження в Державному реєстрі іпотек попереднього предмета іпотеки? Новий предмет іпотеки необхідно знову вносити у вищевказані Реєстри заборон? Який порядок внесення зміни щодо предмета іпотеки до договору іпотеки (як Додаткова угода)?
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про іпотеку» № 898-IV від 05.06.2003 року обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством (зокрема, це Тимчасовий порядок державної реєстрації іпотек, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України № 410 від 31 березня 2004 року та Інструкція про порядок заповнення повідомлень та ведення Державного реєстру іпотек). У разі недотримання цієї умови іпотечний договір є дійсним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету відносно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно.
Державну реєстрацію обтяження нерухомого майна іпотекою згідно з п. 2 Тимчасового порядку державної реєстрації іпотек покладено на державні нотаріальні контори та приватних нотаріусів, які уклали договори з адміністратором Реєстру, тобто з ДП «Інформаційний центр Мін’юсту». Підставою для державної реєстрації є повідомлення іпотекодержателя (Додаток 1 до Інструкції про порядок заповнення повідомлень та ведення Державного реєстру іпотек). Пункт 2 Тимчасового порядку державної реєстрації іпотек називає повідомленням документ, який складається іпотекодержателем або уповноваженою ним особою з метою внесення запису до Реєстру, а також змін і додаткових відомостей до запису, виключення запису з Реєстру. При цьому згідно з п. 25 вказаного Тимчасового порядку виключення запису відбувається у разі надіслання іпотекодержателем протягом 10 днів після виконання зобов’язання, забезпеченого іпотекою, письмового повідомлення про виключення запису з Реєстру або ж на підставі рішення суду. Тобто виключення запису з Реєстру відбувається у разі припинення самої іпотеки.
Відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» вона має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. У ст. 17 вказаного Закону перераховуються підстави припинення іпотеки, однак, зміна предмета іпотеки серед таких підстав відсутня, оскільки така зміна є лише зміною істотних умов іпотечного договору. Відповідно до ч. 1 ст. 19 вказаного Закону зміни і доповнення до іпотечного договору підлягають нотаріальному посвідченню та підлягають державній реєстрації у встановленому законом порядку. Так згідно з п. 20 вказаного Тимчасового порядку до повідомлення про реєстрацію змін обтяження нерухомого майна іпотекою (Додаток 3 до Інструкції про порядок заповнення повідомлень та ведення Державного реєстру іпотек) додається текст змін і додаткових відомостей, внесених до іпотечного договору, документ про плату за внесення змін і додаткових відомостей до запису.
Тому на підставі такого документа, як Довідка Банку з дозволом зняти обтяження в Державному реєстрі іпотек попереднього предмета іпотеки нотаріус не має права реєструвати зміни обтяження об’єкта нерухомого майна іпотекою. Проблематичним також видається вилучення цього запису з Реєстру, оскільки

ПРОБЛЕМИ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ
НА РУХОМЕ ЗАСТАВЛЕНЕ МАЙНО
Інтенсивне застосування для забезпечення виконання зобов’язань застави зумовлює виникнення значної кількості проблем, пов’язаних із зверненням стягнення на таке майно. Регулювання звернення стягнення на заставлене рухоме майно здійснюється, зокрема, нормами Цивільного кодексу України (далі — ЦК), Закону України «Про заставу» і Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» . Однак сформувалася суперечлива судова практика щодо застосування вказаних законодавчих положень.
Наприклад, Вищий господарський суд України при розгляді справи про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, залишив в силі рішення суду першої та другої інстанції та вказав, що нормами Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» не передбачено звернення стягнення на заставлене майно шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису, оскільки таке звернення може бути вчинено лише на підставі рішення суду.
У контексті викладеного виникає необхідність обговорення двох проблемних питань щодо:
• критеріїв вибору судового чи позасудового порядку звернення стягнення на рухоме майно, зокрема і конкретного способу позасудового звернення стягнення;
• можливості вчинення виконавчого напису при зверненні стягнення на заставлене рухоме майно.
Перш за все, у контексті відповіді на поставлені питання слід відзначити, що основи звернення стягнення на заставлене майно, зокрема й рухоме, визначені у ч. 1 ст. 590 ЦК, відповідно до якої звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Тобто законодавець презюмує загальним судовий порядок звернення стягнення на будь-яке заставлене майно. Однак при цьому допускає можливість існування інших правил, що можуть бути встановлені на рівні: 1) закону або 2) договору.

Початок боротьби за права тварин відноситься до початку ХХ століття, що практично збігається з початком боротьби за рівноправність жінок та із забороною рабства. У цьому зв’язку варто звернути увагу деяких авторів-догхантерів від науки^[1] на те, що практично до середини ХІХ століття деякі люди також мали правовий статус речі. Щодо прав жінок, то нагадаємо, що свого часу (у 1792 році) у відповідь на публікацію М. Уолстонкрафт «На захист прав жінок» та з метою її пародіювання кембриджський філософ Т. Тейлор опублікував Декларацію прав худоби і намагався довести однаковість аргументів та користь прав жінок та худоби. Посилання на діюче законодавство України, звичайно, є слушним, та його навряд чи можна вважати взірцем у сфері, що стосується тварин, а тому аргумент про те, що тварина є за національним законодавством об’єктом права і, відповідно, не може мати права, не є переконливим. Така аргументація нагадує фразу з широко відомої стрічки «Шукайте жінку»: «якщо до Вас не притискаються в метро, це не означає, що метро в Парижі не існує». Так само, якщо національне законодавство України не визначає за тваринами права, це не означає, що таких прав не існує. Наприклад, Індія у 2014 році надала дельфінам статус «особистості, що не належить до людського роду», які повинні мати свої власні особливі права». Тому використання терміну «права тварин» вважається автором цілком обґрунтованим, незважаючи на значне відставання національного законодавства в цій сфері.

Питання про права тварин здавна бентежило розум як філософів, так і право­знавців. Так, у 1822 році І. Бентам писав: «Мабуть настане день, коли решта світу живих істот набуде тих прав, яких вони не можуть бути позбавлені інакше, ніж рукою тиранії. Французи вже відкрили те, що чорнота шкіри не є підставою для того, щоб залишити людську істоту капризу мучителя без жодної компенсації. Може настати день, коли визнають, що кількість ніг, наявність хутра на шкірі або завершення os sacsrum — настільки ж недостатні підстави для того, щоб залишити здатну відчувати істоту такій долі. Що має визначати цю непереборну межу? Здатності розуму або, можливо, здатність розмовляти. Але дорослий кінь або собака незрівнянно більш раціональна та товариська істота, ніж немовля в віці одного дня, одного тижня або навіть одного місяця. Уявимо, що вірно зворотне. Що це дає? Питання не в тому, чи можуть вони розмірковувати або чи можуть вони говорити, але в тому, чи можуть вони страждати».^[2]

Усе частіше порушується питання прав тварин сучасними дослідниками-право­знавцями. Так, Д. Февр пропонує розділити правовий статус тварин за загальним правом та правом справедливості. За правом справедливості дослідником пропонується визнати власником правового титулу саму тварину. Відповідно людина щодо такого права стає суб’єктом відповідного обов’язку (подібно до того, як це відбувається у відносинах довірчої власності), а правовий статус власника тварини стає подібним до статусу опікуна. На думку дослідника, такий підхід дозволить запровадити компромісне рішення між визнанням тварин речами (об’єктами права) та особами (суб’єктами права) і розширить можливості захисту їх інтересів. Дійсно, запропонований Д. Февром підхід може істотно змінити статус тварини. Це зробить можливим захищати інтереси тварин у судах, порушувати питання про відшкодування їм шкоди за перенесені страждання та спричиненої матеріальної шкоди. При визначенні питання, з ким залишиться тварина, скажімо, у разі розірвання шлюбу, мають враховуватись не інтереси людей, а прихильність тварини до одного з них, а також те, хто зможе надати тварині краще утримання. Тварина буде зберігати право на речі, що були придбані для неї людиною-опікуном.^[3]

Термін «права тварин» починає використовуватись в різних правових актах, хоча дуже повільно. Так, 23 вересня 1977 року в Лондоні Міжнародною Лігою прав тварин приймається Всесвітня декларація прав тварин (далі — Декларація). У цьому документі йдеться саме про права тварин. Зокрема, наголошується, що всі живі істоти мають свої природні права і будь-яка тварина, яка має нервову систему, має особливі права; неповага та навіть просте ігнорування цих природних прав завдають великої шкоди природі і спонукають людину до скоєння злочинів проти тварин; співіснування видів передбачає визнання людським видом права на життя, що мають інші живі істоти; повага до тварин є невід’ємною від поваги людьми один одного. У ст. 9 Декларації зазначається, що юридичний статус тварин та їх прав має бути визнаний законом.

У січні 1982 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Всесвітню хартію природи (далі — Хартія). Серед іншого, автори цього документа наголошують на тому, що будь-яка форма життя є унікальною та заслуговує на повагу, незалежно від її корисності для людини, і для визнання цієї невід’ємної цінності інших живих істот людина має керуватися моральним кодексом поведінки. Хоча Хартія і не використовує термін «права тварин», але її положення змушують про них замислитись.

Щодо національного законодавства пост­радянських країн, то із запізненням лише в 350–400 років починає прийматися законо­давство про захист тварин від жорстокого поводження (для порівняння, перший американський закон у цій сфері було прийнято в 1641 році), яке переважно спрямовано на захист суспільної моралі, ніж на захист прав тварин (тобто людина знов-таки захищає власні інтереси, а не права та інтереси тварин). Водночас певні зрушення все ж таки є. Так, звертає на себе увагу положення ч. 2 ст. 231 «Приобретение права собственности на безнадзорных животных» Цивільного кодексу Російської Федерації: «в случае явки прежнего собственника животных после перехода их в собственность другого лица прежний собственник вправе, при наличии обстоятельств, свидетельствующих о сохранении к нему привязанности со стороны этих животных или о жестоком либо ином ненадлежащем обращении с ними нового собственника, потребовать их возврата». Звичайно, російський законодавець ще не надає тварині окремих прав. Проте тут вже міститься вказівка на те, що її почуття мають враховуватись. Про можливість вимагати повернення тварини, яка зберегла почуття прихильності до попереднього власника, йдеться і в ст. 232 ЦК Республіки Білорусь. З цього приводу в юридичній літературі зазначається: «если привязанность определить как желание быть с кем-то вместе, проявляющееся с силой привычки, то животное, по мысли законодателя, может вполне адекватно выражать чувство тоски и грусти, свидетельствующие о его расположении (привязанности) к определенному
человеку и желании быть с ним, и наоборот, выказывать злость и вести себя агрессивно по отношению к лицу, которое обращалось с ним жестоко, не заботилось о нем надлежащим образом или к которому оно еще просто не привыкло… Как бы то ни было, если и признать за животными наличие воли, то, конечно, ее объем не идет ни в какое сравнение с объемом воли человека (субъекта права). Однако даже столь ограниченный объем воли животных уже не позволяет с достаточной основательностью и непротиворечивостью продолжать относить их к вещам, не имеющим воли в принципе». І робиться висновок, що «законодатель, пусть и очень осторожно, признал за животными способность иметь и проявлять свою волю».^[4]

Поступово і судова практика окремих країн починає відходити від традиційних підходів до вирішення спорів щодо тварин. Наприклад, Е. Франклін, описуючи розгляд американськими судами спорів про визначення місця проживання тварини у одного з колишнього подружжя, зазначає, що, враховуючи, що найчастіше люди вважають домашніх тварин повноцінними членами сім’ї: «навряд чи можна вважати домашніх тварин майном, яке достатньо просто розділити, коли відносини між господарями
припиняються. Доречно ставитись до тварин-компаньйонів як до членів родини і з усією серйозністю вирішувати питання про встановлення опіки над ними. У цих випадках для гарантування дотримання прав та інтересів тварини можуть застосовуватись тактика і стратегія, що використовується для врегулювання спорів про опіку над дітьми». Як приклад наводиться спір подружжя, коли колишній чоловік просив залишити собаку з ним, оскільки він дуже любив кататися з хазяїном на мотоциклі, тоді як колишня дружина наполягала на тому, що собаці подобається бути присутньою при домашніх читаннях Біблії, які проводила дружина. Зрештою суд виніс рішення про спільну опіку. А в рішенні по справі Capbell v. Animal Quarantine Station суддя зауважив, що втрата домашньої тварини може бути зрівняна з втратою подружжя, батьків або дитини.^[5]

Звичайно, прямо про права тварин у законодавстві йдеться сьогодні вкрай рідко, а судова практика продовжує залишатися суперечливою. Проте спостерігати, що людство, хоча і дуже повільно, але ж рухається шляхом зміни правового статусу тварин, що дає надію на те, що ми все ж таки еволюціо­нуємо.

Розглянуто обставини, з якими пов’язані проблеми, що виникають при вчиненні нотаріальних дій у разі посвідчення договорів з відчуження нерухомого майна чи передання його в іпотеку, у випадках коли правовстановлювальним документом на новостворене нерухоме майно є рішення суду.
Ключові слова: новостворене недобудоване нерухоме майно, відчуження, іпотека, рішення суду, вчинення нотаріальних дій.
Рассмотрены обстоятельства, с которыми связаны проблемы, возникающие при совершении нотариальных действий в случае удостоверения договоров по отчуждению недвижимого имущества или передачи его в ипотеку, в случаях когда правоустанавливающим документом на вновь созданное недвижимое имущество является решение суда.
Ключевые слова: вновь созданное недостроенное недвижимое имущество, отчуждение, ипотека, решение суда, совершение нотариальных действий.
Однією з проблем сучасної нотаріальної практики є проблема вчинення таких нотаріальних дій, як посвідчення договорів з відчуження нерухомого майна чи передання його в іпотеку, у випадках коли правовстановлювальним документом для відчужувача чи іпотекодавця на новостворене нерухоме майно є рішення суду.
Труднощі в нотаріальній практиці пов’язані з такими обставинами.

Відповідно до ст. 96 Закону України № 3425-ХІІ від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат» (зі змінами та доповненнями) та розділу 36 (пункти 308-312) Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 3 березня 2004 р., нотаріус приймає за заявками юридичних осіб та громадян документи на зберігання за описом. Опис складається в двох примірниках і підписується особою, яка здала документи на зберігання, та нотаріусом. Один примірник опису залишається у нотаріуса, а другий видається особі, яка здала документи на зберігання.
На прохання особи нотаріус може прийняти документи без опису, якщо вони