ДЕЯКІ АСПЕКТИ НЕДІЙСНОСТІ ЗАПОВІТУ

Заповіт являє собою особисте розпорядження фізичної особи на випадок смерті. Стаття 1257 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) визначає підстави недійсності заповіту, виокремлюючи підстави його нікчемності (ч. 1 ст. 1257 ЦК) та недійсності (ч. 2 ст. 1257 ЦК). Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Судом заповіт визнається недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Ця конструкція має безпосередній зв’язок із принципом свободи заповіту як ключовим положенням спадкового права, що формує окремий вид (підставу) спадкування (ст. 1217 ЦК), та з відповідними нормами законодавства про спадкування, якими визначена форма заповіту і порядок його посвідчення. Принцип свободи заповіту, з огляду на визнання пріоритету спадкування за заповітом перед спадкуванням за законом, потребує охорони і захисту не тільки на стадії складання і посвідчення заповіту, а й при подальшому здійсненні спадкових прав і набутті права на спадщину. У свободі заповіту втілені загальні уявлення про свободу як здатність і можливість людини діяти на власний розсуд, керуючись власними принципами, цінностями й інтересами, реалізуючи свої уявлення про сенс життя. Людині завжди притаманна свобода волі^[1]. Свобода заповіту виступає складовою комплексу основоположних прав і свобод людини. Дотримання принципу свободи заповіту має виключати свавільне ігнорування волі заповідача.

Варто звернути увагу на певні особливості недійсності заповіту (підстави, суб’єкти, наслідки тощо), які дозволяють стверджувати, що всі правила про недійсність правочину до недійсності заповіту застосовуватись не можуть.

Ця теза підтверджується роз’ясненнями судових органів і тлумаченням цивільного законодавства. Так, право на пред’явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача (п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 р. № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», далі — постанова Пленуму ВСУ № 7). При цьому специфічним є також коло позивачів і відповідачів у справах про визнання заповіту недійсним. Позивачем, як правило, виступає спадкоємець за законом, інтереси якого порушені заповітом, а відповідачем є спадкоємець за заповітом, хоча ним особисто права та інтереси позивача не порушені, тому залучення такого спадкоємця відповідачем виглядає суперечливим. У разі вирішення питання про суб’єктний склад спору визнання заповіту недійсним суди мають вивчати питання про наявність у позивача права оскаржувати заповіт шляхом пред’явлення вимоги про визнання його недійсним. Незалежно від того, хто зазначений як відповідач у позовній заяві, залучення до участі у справі спадкоємця за заповітом є обов’язковим, хоч ним безпосередньо і не були порушені права позивача. Не можна не назвати певні особливості наслідків недійсності заповіту. Оскільки визнання заповіту недійсним можливе тільки після смерті його сторони — заповідача, загальні наслідки недійсності право­чину, зокрема у формі реституції (абз. 1 ч. 1 ст. 216 ЦК), яка передбачає повернення сторін у первісний стан, не застосовуються. Але, з огляду на приписи ч. 3 ст. 216 ЦК, не виключено застосування особливих правових наслідків, які передбачені нормами книги 6 ЦК. Це, зокрема, відновлення чинності попереднього заповіту (ч. 4 ст. 1254 ЦК), виникнення права на спадкування за законом (ч. 2 ст. 1223 ЦК), усунення від права на спадкування (ч. 2 ст. 1224 ЦК), перерозподіл спадщини (ч. 1 ст. 1280 ЦК), визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст. 1301 ЦК). Відомості про визнання заповіту недійсним вносяться до Спадкового реєстру (п.п. 2.1.6 п. 2.1 розділу 2 Положення про Спадковий реєстр, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.07.2011 № 1810/5). Як бачимо, наведений спектр наслідків істотно відтіняє специфіку заповіту недійсності заповіту порівняно з іншими правочинами.

Існують випадки, коли  як підстава заявлених вимог про недійсність (нікчемність заповіту) зазначається порушення вимог до форми та посвідчення заповіту, що призводить до його нікчемності. Варто зазначити, що при тлумаченні ч. 1 ст. 1257 ЦК під вимогами до форми та посвідчення заповіту, які мають наслідком його нікчемність,  розуміються лише ті, які прямо та імперативно визначені відповідними положеннями книги шостої ЦК, зокрема вимоги до форми заповіту (ст. 1247 ЦК) та його посвідчення нотаріусом (ст. 1248 ЦК), іншою посадовою, службовою особою (статті 1251, 1252 ЦК). Відповідно, можуть бути визначені такі порушення, які самі по собі не мають наслідком нікчемність заповіту або визнання його недійсним у площині застосування ст. 1257 ЦК.

Аналіз норм книги шостої ЦК свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (ст. 1234 ЦК), змісту заповіту (статті 1236–1240, 1246 ЦК), загальні вимоги до форми заповіту (ст. 1247 ЦК), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення. Так, у ч. 1 ст. 1257 ЦК встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимоги ЦК щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. При цьому, враховуючи, що за розташуванням вказана стаття є останньою у главі 85 ЦК про спадкування за заповітом, за правилами архітектоніки правових норм ст. 1257 ЦК встановлює правові наслідки саме тих вимог до форми та посвідчення заповіту, які викладені у главі 85 ЦК.

Заповіт являє собою особисте розпорядження фізичної особи на випадок смерті. Стаття 1257 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) визначає підстави недійсності заповіту, виокремлюючи підстави його нікчемності (ч. 1 ст. 1257 ЦК) та недійсності (ч. 2 ст. 1257 ЦК). Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Судом заповіт визнається недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Ця конструкція має безпосередній зв’язок із принципом свободи заповіту як ключовим положенням спадкового права, що формує окремий вид (підставу) спадкування (ст. 1217 ЦК), та з відповідними нормами законодавства про спадкування, якими визначена форма заповіту і порядок його посвідчення. Принцип свободи заповіту, з огляду на визнання пріоритету спадкування за заповітом перед спадкуванням за законом, потребує охорони і захисту не тільки на стадії складання і посвідчення заповіту, а й при подальшому здійсненні спадкових прав і набутті права на спадщину. У свободі заповіту втілені загальні уявлення про свободу як здатність і можливість людини діяти на власний розсуд, керуючись власними принципами, цінностями й інтересами, реалізуючи свої уявлення про сенс життя. Людині завжди притаманна свобода волі. Свобода заповіту виступає складовою комплексу основоположних прав і свобод людини. Дотримання принципу свободи заповіту має виключати свавільне ігнорування волі заповідача.Варто звернути увагу на певні особливості недійсності заповіту (підстави, суб’єкти, наслідки тощо), які дозволяють стверджувати, що всі правила про недійсність правочину до недійсності заповіту застосовуватись не можуть.Ця теза підтверджується роз’ясненнями судових органів і тлумаченням цивільного законодавства. Так, право на пред’явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача (п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 р. № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», далі — постанова Пленуму ВСУ № 7). При цьому специфічним є також коло позивачів і відповідачів у справах про визнання заповіту недійсним. Позивачем, як правило, виступає спадкоємець за законом, інтереси якого порушені заповітом, а відповідачем є спадкоємець за заповітом, хоча ним особисто права та інтереси позивача не порушені, тому залучення такого спадкоємця відповідачем виглядає суперечливим. У разі вирішення питання про суб’єктний склад спору визнання заповіту недійсним суди мають вивчати питання про наявність у позивача права оскаржувати заповіт шляхом пред’явлення вимоги про визнання його недійсним. Незалежно від того, хто зазначений як відповідач у позовній заяві, залучення до участі у справі спадкоємця за заповітом є обов’язковим, хоч ним безпосередньо і не були порушені права позивача. Не можна не назвати певні особливості наслідків недійсності заповіту. Оскільки визнання заповіту недійсним можливе тільки після смерті його сторони — заповідача, загальні наслідки недійсності право­чину, зокрема у формі реституції (абз. 1 ч. 1 ст. 216 ЦК), яка передбачає повернення сторін у первісний стан, не застосовуються. Але, з огляду на приписи ч. 3 ст. 216 ЦК, не виключено застосування особливих правових наслідків, які передбачені нормами книги 6 ЦК. Це, зокрема, відновлення чинності попереднього заповіту (ч. 4 ст. 1254 ЦК), виникнення права на спадкування за законом (ч. 2 ст. 1223 ЦК), усунення від права на спадкування (ч. 2 ст. 1224 ЦК), перерозподіл спадщини (ч. 1 ст. 1280 ЦК), визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст. 1301 ЦК). Відомості про визнання заповіту недійсним вносяться до Спадкового реєстру (п.п. 2.1.6 п. 2.1 розділу 2 Положення про Спадковий реєстр, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.07.2011 № 1810/5). Як бачимо, наведений спектр наслідків істотно відтіняє специфіку заповіту недійсності заповіту порівняно з іншими правочинами.Існують випадки, коли  як підстава заявлених вимог про недійсність (нікчемність заповіту) зазначається порушення вимог до форми та посвідчення заповіту, що призводить до його нікчемності. Варто зазначити, що при тлумаченні ч. 1 ст. 1257 ЦК під вимогами до форми та посвідчення заповіту, які мають наслідком його нікчемність,  розуміються лише ті, які прямо та імперативно визначені відповідними положеннями книги шостої ЦК, зокрема вимоги до форми заповіту (ст. 1247 ЦК) та його посвідчення нотаріусом (ст. 1248 ЦК), іншою посадовою, службовою особою (статті 1251, 1252 ЦК). Відповідно, можуть бути визначені такі порушення, які самі по собі не мають наслідком нікчемність заповіту або визнання його недійсним у площині застосування ст. 1257 ЦК.Аналіз норм книги шостої ЦК свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (ст. 1234 ЦК), змісту заповіту (статті 1236–1240, 1246 ЦК), загальні вимоги до форми заповіту (ст. 1247 ЦК), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення. Так, у ч. 1 ст. 1257 ЦК встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимоги ЦК щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. При цьому, враховуючи, що за розташуванням вказана стаття є останньою у главі 85 ЦК про спадкування за заповітом, за правилами архітектоніки правових норм ст. 1257 ЦК встановлює правові наслідки саме тих вимог до форми та посвідчення заповіту, які викладені у главі 85 ЦК.

Олег Печений отримати повну версію статті