ПРОБЛЕМИ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА РУХОМЕ ЗАСТАВЛЕНЕ МАЙНО

ПРОБЛЕМИ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ
НА РУХОМЕ ЗАСТАВЛЕНЕ МАЙНО
Інтенсивне застосування для забезпечення виконання зобов’язань застави зумовлює виникнення значної кількості проблем, пов’язаних із зверненням стягнення на таке майно. Регулювання звернення стягнення на заставлене рухоме майно здійснюється, зокрема, нормами Цивільного кодексу України (далі — ЦК), Закону України «Про заставу» і Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» . Однак сформувалася суперечлива судова практика щодо застосування вказаних законодавчих положень.
Наприклад, Вищий господарський суд України при розгляді справи про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, залишив в силі рішення суду першої та другої інстанції та вказав, що нормами Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» не передбачено звернення стягнення на заставлене майно шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису, оскільки таке звернення може бути вчинено лише на підставі рішення суду.
У контексті викладеного виникає необхідність обговорення двох проблемних питань щодо:
• критеріїв вибору судового чи позасудового порядку звернення стягнення на рухоме майно, зокрема і конкретного способу позасудового звернення стягнення;
• можливості вчинення виконавчого напису при зверненні стягнення на заставлене рухоме майно.
Перш за все, у контексті відповіді на поставлені питання слід відзначити, що основи звернення стягнення на заставлене майно, зокрема й рухоме, визначені у ч. 1 ст. 590 ЦК, відповідно до якої звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Тобто законодавець презюмує загальним судовий порядок звернення стягнення на будь-яке заставлене майно. Однак при цьому допускає можливість існування інших правил, що можуть бути встановлені на рівні: 1) закону або 2) договору.

Василь КРАТ отримати повну версію статті