Скасування віз до Європи стало справжнім святом для громадян нашої держави. Сьогодні українець, маючи закордонний біометричний паспорт, за умови додержання певних загально­зрозумілих вимог може безперешкодно вирушити у подорож до Європи. Отже, після укладення угоди з Європейським Союзом громадяни України з 11 червня 2017 року дістали можливість відвідувати європейські держави без віз, у тому числі Швейцарію. Отримання закордонного паспорта є безперешкодним, якщо не враховувати суб’єктивний чинник у вигляді черг у зв’язку великою кіль­кістю бажаючих подорожувати, а також сплати за нього певних коштів.

А як відбувалась подорож до інших держав 100 років тому? Чи міг пересічний громадянин Російської імперії, наприклад, селянин, поїхати, скажімо, до Швейцарії? Чи могла до нього приїхати дружина, і що для цього було потрібно? До приходу більшовиків до влади в Російській імперії діяло прийняте в 1894 році Положення про види на проживання, яке з 1903 року доповнювалось Статутом про паспорти. Паспорт як вид на проживання видавався особам чоловічої статі у 18 років, а жіночої — у 21 рік.

Таким чином, він був документом, що встановлював особу, її повноліття та дієздатність. Діти, які не досягли повноліття, вписувались до паспорта батька, а дружини — у паспорти їхніх чоловіків. Тільки в 1914 році у зв’язку з війною та призовом чоловіків на фронт одруженим жінкам було дозволено отримувати особисті паспорти без згоди їхніх чоловіків. Водночас відповідно до Уставу 1894 року традиційно продовжувалась політика залучення до Російської імперії кваліфікованих іноземних фахівців, започаткована ще Петром I. Так, у документі зазначалось, що відповідно до його правил «іноземці усіх націй мають право вільного перебування в Росії за наявності у них закордонних паспортів, виданих на їхній батьківщині», тобто в російських документах вони не мали потреби.

Державна реєстрація юридичних осіб вже не є новою серед повноважень нотаріусів, але все одно час від часу виникають питання, навіть у простому алгоритмі дій в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань (далі — ЄДР).

Відповідно до ч. 2 ст. 141 Цивільного кодексу України товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа. Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника.

Отже, у разі реєстрації створення Товариства з обмеженою відповідальністю (далі — ТОВ), а також у разі зміни засновників такого товариства державний реєстратор має визначити:

1) якщо єдиним учасником нового ТОВ є господарське товариство і його єдиним засновником є фізична особа — відмова у державній реєстрації на підставі п. 5 ч. 1 ст. 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» —документи суперечать вимогам Конституції та законів України;

2) якщо єдиним засновником нового товариства є фізична особа — слід перевірити, чи не є така особа єдиним засновником іншого ТОВ, а інакше — відмова на тій самій підставі.

Слід також мати на увазі, що ці обставини треба перевіряти і при відчуженні частки у Статутному капіталі, щоб у результаті таких оборудок єдиним засновником товариства не залишилась така фізична особа чи господарське товариство, про які йшлося вище.

Для перевірки обставини, чи не є фізична особа єдиним засновником в якомусь іншому ТОВ, пропонується алгоритм дій, які виконували і виконують державні реєстратори районних державних адміністрацій та інші сумлінні державні реєстрації, адже іншого способу перевірити цю інформацію не існує.

Увага! У цьому матеріалі застосовано методичний аналіз законодавства, який виявив наявність переважно неправильної практики вчинення такої нотаріальної дії, як «передача заяви». Починаючи роботу над цим матеріалом, я особисто не очікувала таких результатів аналізу. Тому прошу уважно вивчити аргументацію і взяти на замітку виявлені мною хибності в існуючій практиці.
Майже у всіх регіонах України склалася абсолютно різна, часто суперечлива і така, що не відповідає нормам законодавства, практика вчинення цієї нотаріальної дії. Опитування нотаріусів у приватних розмовах виявило таке: і засвідчення, і не засвідчення підпису заявника на заяві, і виготовлення її у двох і в одному, а іноді навіть жодного примірника заяви не подавалось. Переважно нотаріус виготовляв «супровідний» лист з приблизним текстом «прошу нотаріуса передати заяву з таким-то змістом…», на ньому вчинявся якийсь незрозумілий запис і все це передавалось до адресата. Або напис вчинявся на окремому листі, на бланку контори, рідше — на спеціальному бланку нотаріальних документів. Чесно кажучи, я ще не зустрічала жодної нотаріальної дії, яка б була настільки багата на варіативні способи вчинення.
Не звертаючись до історичного екскурсу, спробуємо визначитись з максимально юридично чистими варіантами виконання вимог Закону України «Про нотаріат», Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, Правил ведення нотаріального діловодства та інших нормативно-правових актів.

З часом все популярнішим стає мирне врегулювання спірних відносин подружжя між собою та відносно дітей шляхом укладання відповідних договорів, передбачених Сімейним кодексом України (далі — СК). Зокрема, договір про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно є сучасним та раціональним способом вирішення питань аліментних зобов’язань батьків малолітніх та неповнолітніх дітей.

Для вашого вивчення пропонується конспект важливих питань та алгоритм дій при посвідченні такого договору.

ПРАВОВА ОСНОВА (МАТЕРІАЛЬНА ЧАСТИНА)

Сімейний кодекс України

Грошова оцінка земельних ділянок залежно від призначення та порядку проведення може бути нормативною і експертною. Розглянемо, як застосовуються ці оцінки при відчуженні та спадкуванні земельних ділянок.

Статтею 201 Земельного кодексу України встановлено таке:

Грошова оцінка земельних ділянок визначається на рентній основі.

Залежно від призначення та порядку проведення грошова оцінка земельних ділянок може бути нормативною і експертною.

     Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо.

    Експертна грошова оцінка використовується при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок.

Як саме використовується експертна грошова оцінка земельної ділянки при здійсненні цивільно-правових угод?

Законом України «Про оцінку земель» від 11.12.2003 № 1378-ІV (далі — Закон) визначено поняття оцінки земель та їх видів, а також спеціальні норми щодо проведення та використання таких оцінок.

Експертна грошова оцінка земельних ділянок є особливо важливою при сучасному розвитку ринкових відносин, оскільки відсутність актуальної та об’єктивної інформації про ринкову вартість земельного ділянки призводить до неможливості здійснення успішного оформлення документів щодо відчуження земельної ділянки.

Для того щоб прийняти вигідне та економічно обґрунтоване рішення ще до укладення договору відчуження земельної ділянки, перш за все, необхідно знати її вартість.

Згідно з ч. 5 ст. 5 Закону експертна грошова оцінка земельних ділянок та прав на них проводиться з метою визначення вартості об’єкта оцінки.

Експертна грошова оцінка земельних ділянок використовується при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок та прав на них, крім випадків, визначених Законом, а також іншими законами.

Експертна грошова оцінка земельних ділянок — результат визначення вартості земельної ділянки та пов’язаних з нею прав оцінювачем (експертом з питань оцінки земельної ділянки) із застосуванням сукупності підходів, методів та оціночних процедур, що забезпечують збір та аналіз даних, проведення розрахунків і оформлення результатів у вигляді звіту.

При цьому вартість земельної ділянки — еквівалент цінності земельної ділянки, виражений у ймовірній сумі грошей, яку може отримати продавець.

О ПРАЗДНОВАНИИ 150-ЛЕТИЯ ЗАКОНА ИСПАНИИ О НОТАРИАТЕ
В мае этого года в столице Испании Мадриде состоялось торжественное мероприятие по случаю 150-летия принятия испанского закона о нотариате «150 лет истории: профессия будущего».
Чтобы отпраздновать это яркое событие, 28 мая прибыли их королевские высочества принц и принцесса Астурийские Фелипе де Бурбон и Летиция. В своем выступлении в при­сут­ствии более 650 гостей принц Фелипе де Бурбон отметил, что особенно точно профессию нотариуса характеризуют два принципа, регулирующие его практику: беспристрастный совет и контроль законности.

ПРИНЦ И ПРИНЦЕССА АСТУРИЙСКИЕ ФЕЛИПЕ ДЕ БУРБОН И ЛЕТИЦИЯ
Эти принципы, характерные для нотариальной профессии, особенно ценны в сложившейся ситуации в стране и в Европе, и они помогут Испании выйти из сложной экономической ситуации. Принц Астурийский отметил, что за 150 лет существования закона о нотариате нотариус, обладая функциями государственного служащего и эксперта по правовым вопросам, стоял на страже свободной конкуренции и интересов частной собственности.

ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
«АСОЦІАЦІЯ НОТАРІУСІВ МІСТА ХАРКОВА ТА ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ»

61002, м. Харків, вул. Ольмінського, буд. 6
код ЄДРПОУ 24275948, п/р. 2600800119855 в АТ «РЕГІОН­БАНК»
у м. Харкові, МФО 351254
(057) 714­27­90, (057) 714­27­89

Звернення щодо скасування реєстрації
Порядку проведення перевірки організації роботи державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів, організації нотаріальної діяльності приватних нотаріусів, дотримання державними і приватними нотаріусами порядку вчинення нотаріальних дій та виконання правил нотаріального діловодства
(наказ Міністерства юстиції України від 17.02.2014 № 357/5)

Наказом Міністерства юстиції України від 17.02.2014 № 357/5 затверджено Порядок проведення перевірки організації роботи державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів, організації нотаріальної діяльності приватних нотаріусів, дотримання державними і приватними нотаріусами порядку вчинення нотаріальних дій та виконання правил нотаріального діловодства. Після застосування на практиці окремих положень цього Порядку серед нотаріальної спільноти склалась вкрай тривожна ситуація (наприклад, при проведенні перевірок нотаріусів Херсонської та Черкаської областей у листопаді поточного року).

Нам відома Ваша принципова позиція щодо дотримання конституційних норм органами державної влади України в цілому і особливо представниками Міністерства юстиції України. Тому відразу після затвердження цього Порядку ми подавали правовий аналіз цього нормативного акта, де акцентували увагу на безпідставно розширеному тлумаченні норм Закону України «Про нотаріат» у новій редакції Порядку, невиправданих новелах щодо нових видів перевірок, не передбачених цим Законом, некоректних, двозначних формулюваннях окремих норм, що призведе до конфліктних ситуацій між нотаріусами та перевіряючими органами.

На жаль, наші прогнози виправдались. Відповідальні спеціалісти Міністерства юстиції України, які мали б опрацювати поданий нами правовий аналіз та своєчасно усунути допущені недоліки в тексті зазначеного Порядку, на той час не скористались такою можливістю. Тому змушені повторно привернути Вашу особисту увагу до цього питання. Практика показала, що проведення перевірок за цим Порядком неминуче призвело до напруженої ситуації. На нашу думку, питання вирішить лише скасування державної реєстрації цього Порядку та затвердження нового Порядку, складеного з дотриманням вимог Закону України «Про нотаріат» та Конституції України.

По суті проблеми:

Порядок проведення перевірок організації нотаріальної діяльності державних і приватних нотаріусів, дотримання ними порядку вчинення нотаріальних дій та виконання правил нотаріального діловодства регулюється Законом України «Про нотаріат» та Порядком проведення перевірки організації роботи державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів, організації нотаріальної діяльності приватних нотаріусів, дотримання державними і приватними нотаріусами порядку вчинення нотаріальних дій та виконання правил нотаріального діловодства  з відповідними змінами.

І. Відповідно частина друга статті 2-1 «Державне регулювання нотаріальної діяльності» Закону України «Про нотаріат» визначає, що контроль за організацією нотаріату, перевірка організації нотаріальної діяльності нотаріусів, дотримання ними порядку вчинення нотаріальних дій та виконання правил ведення нотаріального діловодства здійснюється Міністерством юстиції України, Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головними управліннями юстиції в областях, містах Києві та Севастополі.

Спеціальною нормою — ст. 33 Закону України «Про нотаріат»  визначено періодичність перевірок та місце їх проведення, а саме:

перевірка, крім повторних перевірок, передбачених цим Законом, проводиться не частіше одного разу на два роки;

виключно на робочому місці (у конторі) приватного нотаріуса.

Проведення повторної перевірки з тих питань, які вже були предметом перевірки, не допускається. Окремим випадком проведення повторної перевірки (до двох років) у Законі України «Про нотаріат» зазначено звернення громадян чи юридичних осіб. Повторна перевірка проводиться лише в межах звернення та повноважень вказаних вище осіб.

Згідно з новим цивільним та сімейним законодавством, особи, віком до 18 років, поділяються на дві категорії:
а) малолітні (віком до 14 років);
б) неповнолітні (віком від 14 до 18 років).
У цілому майнові відносини за участю неповнолітніх осіб регулюються нормами цивільного законодавства (статті 32, 69, 70 Цивільного кодексу України – далі – ЦК України). Відносини щодо майна малолітніх осіб визначаються нормами сімейного законодавства.
Малолітнім особам може належати будь-яке майно, яке відповідно до закону є об’єктом права приватної власності фізичних осіб. Проте, будучи власниками, малолітні не здатні здійснювати свої права самостійно, оскільки мають лише часткову цивільну дієздатність (ст. 31 ЦК України). Тому майном, що належить малолітній дитині, управляють інші особи і, у першу чергу, – її батьки (ч. 1 ст. ст. 177 Сімейного кодексу України – далі – СК України).
Право батьків на управління майном дитини виникає на підставі прямої вказівки закону. Воно не ґрунтується на договорі сторін, тому на відносини батьків і дітей не розповсюджують свою дію норми цивільного законодавства щодо управління майном (статті 1029–1045 ЦК України).
Як i в iнших вiдносинах за участю батьків і дітей, юридична квалiфiкацiя дiй батьків по управлiнню майном дiтей має подвiйну природу. У вiдносинах з усiма третiми особами управлiння майном дитини є правом батькiв, у той час як вiдносно дiтей воно перетворюється в обов’язок по належному управлiнню їх майном. При неналежному виконаннi свого обов’язку батьки несуть перед дитиною вiдповiдну майнову вiдповiдальнiсть, зокрема, вiдповiдальнiсть за заподiяну шкоду (ч. 8 ст. 177 СК України).
Звертає на себе увагу, що в ст. 177 СК України використовується термін «управління майном дитини», хоча в цивільному законі до правомочностей власника віднесено володіння, користування та розпорядження майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України). Основний інтерес представляє співвідношення таких понять, як «управління майном дитини» та «розпорядження майном». Можна вважати, що перше поняття є більш широким за змістом. Управління майном включає два основних види дій батьків:
а) вчинення правочинів щодо майна дитини, у тому числі правочинів щодо розпорядження майном;
б) вчинення дій щодо догляду за майном дитини (ремонтування, зберігання, догляд тощо).
У Сімейному кодексі закріплено традиційне саме для сімейного права поняття «управління майном дитини». Цей термін перейшов до нового СК України із КпШС України 1969 р. (ст. 78), де було вказано, що батьки саме управляють майном дітей. Термін «управління майном дитини» є зручним, оскільки він охоплює різні дії батьків щодо майна дитини. У теоретичному плані не викликає жодних сумнівів, що термін «управління майном дитини» охоплює і дії батьків, спрямовані на розпорядження майном, яке належить дитині на праві власності. Можна погодитися, що більш конкретним було б закріплення однозначного в цивілістиці терміна «розпорядження майном дитини». Однак, тут, по-перше, спрацювала певна традиція мислення, яка склалася саме в сімейному праві. По-друге, необхідність визначення широкого кола дій батьків щодо майна дитини, яке не вичерпується лише розпорядженням майном неповнолітнього.
Не треба забувати ще одного нюансу. Поняття «розпорядження майном» у цивільному праві трактується достатньо вузько. Воно не охоплює усіх правочинів щодо майна, а тільки ті, які спричиняють зміну права власності. Тому не буде, наприклад, розпорядженням майном вчинення договору оренди, бо цей договір не означає переходу права власності до іншої особи. У зв’язку з цим закріплення в СК України терміна «розпорядження батьками майном дитини» було б вкрай невдалим, оскільки звужувало б коло дій, які батьки мають право вчиняти в реальному житті.
У процесi управлiння майном дiтей батьки вчиняють рiзного роду правочини, об’єктом яких виступає майно малолітніх. Виходячи з норм чинного законодавства, правочини такого роду можуть бути поділені на такі основнi види:

АНДРІЙ АСАУЛЮК,
приватний нотаріус Ужгородського районного нотаріального округу
ОКРЕМІ ДУМКИ ЩОДО ФІНМОНІТОРИНГУ В НОТАРІАЛЬНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
1. ВСТУП
Жодне питання застосування діючого законодавства України за останній час не викликало в нотаріусів стільки запитань, скільки Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 18.05.2010 р. № 2258-VI (далі — Закон), який набув чинності 20.08.2010 р. Цим Законом нотаріуси визнані спеціально визначеними суб’єктами первинного фінансового моніторингу.
З моменту прийняття Закону минуло більше року, а питань щодо правильності застосування його норм та норм виданих на його виконання наказів Держфінмоніторингу та Мін’юсту менше не стало. Навіть, навпаки, побільшало. Найчастіше питання стосуються такого:
що в розумінні Закону мається на увазі під встановленням ділових відносин між нотаріусами і клієнтами та чи можуть існувати такі відносини;
які нотаріальні дії, що вчиняються нотаріусами, підпадають під визначення фінансових операцій, наведених у ч. 1 ст. 8;
чи повинні нотаріуси обов’язково проводити фінмоніторинг всіх операцій, зазначених у ч. 1 ст. 8, у тому числі будь-яких договорів купівлі-продажу нерухомості, незалежно від їх суми;
чи повинні нотаріуси повідомляти Держфінмоніторинг (за формою 2-ФМ) про всі договори купівлі-продажу нерухомого майна на суму, що дорівнює чи перевищує суму 400 000 грн., чи повідомлення стосується лише таких договорів на цю суму, які викликають підозри;
чи повинні нотаріуси проводити внутрішній фінансовий моніторинг та складати інформаційні довідки в разі неповідомлення Держфінмоніторингу щодо всіх без винятку фінансових операцій згідно з ч. 1 ст. 8 чи лише щодо купівлі-продажу нерухомого майна на суму, що дорівнює чи перевищує суму 400 000 грн., щодо яких не виникло підозр;
чи повинні нотаріуси проводити ідентифікацію та вивчення фінансової діяльності всіх без винятку клієнтів, що проводять операції згідно з ч. 1 ст. 8, чи лише тих, що укладають договори купівлі-продажу нерухомого майна на суму, що дорівнює чи перевищує суму 400 000 грн., щодо яких виникли підозри;
чи повинні нотаріуси проводити перевірку всіх без винятку клієнтів, що проводять операції згідно з ч. 1 ст. 8, щодо їх відсутності в Переліку осіб, пов’язаних із здійсненням терористичної діяльності або щодо яких застосовано міжнародні санкції, чи лише тих, що укладають договори купівлі-продажу нерухомого майна на суму, що дорівнює чи перевищує суму 400 000 грн., щодо яких виникли підозри;
які операції повинні нотаріуси реєструвати в реєстрі фінансових операцій, форма якого затверджена Держфінмоніторингом;
чи є потреба від усіх клієнтів, що проводять операції згідно з ч. 1 ст. 8 та витрачають за такими операціями грошові кошти, відбирати заяву про те, що такі кошти набуті законним шляхом, чи лише від тих, що укладають договори купівлі-продажу нерухомого майна на суму, що дорівнює чи перевищує суму 400 000 грн., щодо яких виникли підозри;
чи повинні нотаріуси оцінювати критерії ризиків при проведенні операцій з купівлі-продажу нерухомого майна на будь-яку суму, в тому числі щодо можливого заниження ціни договору (продаж нижче ринкової ціни), чи лише щодо тих, сума за якими дорівнює чи перевищує суму 400 000 грн., щодо яких виникли підозри, та чи не вважається це покладенням на нотаріуса невластивих йому функцій експерта з ринку нерухомості (оцінювача);
як правильно нотаріусам застосовувати Закон в частині фінмоніторингу:
коли можна вчиняти дію і повідомляти Держфінмоніторинг;
коли треба повідомити (не вчиняти) і чекати дозволу Держфінмоніторингу на проведення операції;
коли треба взагалі відмовитись від проведення фінансової операції;
коли треба зупинити операцію за повідомленням, яке надійшло від Держфінмоніторингу, а коли можна її поновити;
коли треба провести відстеження (моніторинг) операції за повідомленням, яке надійшло від Держфінмоніторингу.
Це тільки приблизний перелік питань, що виникають у повсякденній роботі кожного нотаріуса України.
Спробую викласти свою точку зору на всі наведені питання з урахуванням норм Закону та виданих на його виконання підзаконних нормативних актів. Аналіз зазначених вище питань проводитиметься з урахуванням виданих Міністерством юстиції України роз’яснень, сформованих у вигляді методичних рекомендацій, що називаються «Актуальні питання фінансового моніторингу у сфері запобігання та протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, для суб’єктів первинного фінансового моніторингу, державне регулювання і нагляд за діяльністю яких здійснює Міністерство юстиції України» (далі — Методичні рекомендації Мін’юсту), за авторством К. І. Чижмарь, кандидата юридичних наук, магістра державного управління, директора Департаменту нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань Міністерства юстиції України та І. М. Гаєвського, начальника юридичного управління Державного комітету фінансового моніторингу України.
Також у матеріалі буде проаналізовано рекомендації FATF та інші зарубіжні нормативні акти з цих питань, на виконання яких було прийнято Закон.

Нотаріальні дії або відмова в їх вчиненні часто стають предметом розгляду судів, і судова практика дає можливість проаналізувати, що слід враховувати при здійсненні нотаріальної діяльності, зокрема при вчиненні виконавчих написів про стягнення заборгованості за кредитним договором, зверненні стягнення на предмет іпотеки, відмові у видачі дубліката тощо.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України від 02.09.1993 № 3425-XII «Про нотаріат» (далі — Закон «Про нотаріат») нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (ч. 1 ст. 39 Закону «Про нотаріат»). Цим актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595 (далі — Порядок вчинення нотаріальних дій, Порядок).
При цьому ст. 50 Закону «Про нота­ріат» передбачає, що нотаріальна дія або відмова в її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови в її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.
Вчинення нотаріусом виконавчого напису — це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов’язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису — надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов’язання боржником.
Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нота­ріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем.