ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ ЗАСВІДЧЕННЯ СПРАВЖНОСТІ ПІДПИСУ НА ДОКУМЕНТІ КОНСУЛЬСЬКОЮ УСТАНОВОЮ

Скасування віз до Європи стало справжнім святом для громадян нашої держави. Сьогодні українець, маючи закордонний біометричний паспорт, за умови додержання певних загально­зрозумілих вимог може безперешкодно вирушити у подорож до Європи. Отже, після укладення угоди з Європейським Союзом громадяни України з 11 червня 2017 року дістали можливість відвідувати європейські держави без віз, у тому числі Швейцарію. Отримання закордонного паспорта є безперешкодним, якщо не враховувати суб’єктивний чинник у вигляді черг у зв’язку великою кіль­кістю бажаючих подорожувати, а також сплати за нього певних коштів.

А як відбувалась подорож до інших держав 100 років тому? Чи міг пересічний громадянин Російської імперії, наприклад, селянин, поїхати, скажімо, до Швейцарії? Чи могла до нього приїхати дружина, і що для цього було потрібно? До приходу більшовиків до влади в Російській імперії діяло прийняте в 1894 році Положення про види на проживання, яке з 1903 року доповнювалось Статутом про паспорти. Паспорт як вид на проживання видавався особам чоловічої статі у 18 років, а жіночої — у 21 рік.

Таким чином, він був документом, що встановлював особу, її повноліття та дієздатність. Діти, які не досягли повноліття, вписувались до паспорта батька, а дружини — у паспорти їхніх чоловіків. Тільки в 1914 році у зв’язку з війною та призовом чоловіків на фронт одруженим жінкам було дозволено отримувати особисті паспорти без згоди їхніх чоловіків. Водночас відповідно до Уставу 1894 року традиційно продовжувалась політика залучення до Російської імперії кваліфікованих іноземних фахівців, започаткована ще Петром I. Так, у документі зазначалось, що відповідно до його правил «іноземці усіх націй мають право вільного перебування в Росії за наявності у них закордонних паспортів, виданих на їхній батьківщині», тобто в російських документах вони не мали потреби.

Олег ПОПОВЧЕНКО отримати повну версію статті