МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
НАКАЗ
13.10.2010 м. Київ № 2501/5
Про затвердження
Порядку ведення Єдиного реєстру нотаріусів
Відповідно до Закону України «Про нотаріат», пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 14.07.99 № 1272 «Про державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції» та з метою вдосконалення єдиної системи обліку інформації про нотаріусів України
НАКАЗУЮ:
Затвердити Порядок ведення Єдиного реєстру нотаріусів, що додається.
Визнати таким, що втратив чинність, наказ Міністерства юстиції України від 27.05.99 № 26/5 «Про затвердження Інструкції про порядок ведення Єдиного реєстру нотаріусів», зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07.06.99 за № 358/3651 (із змінами).
Встановити, що забезпечення ведення Єдиного реєстру нотаріусів здійснюється державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України за рахунок коштів, отриманих за надання послуг.
Державному підприємству «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України (Добжанський В. Б.) забезпечити впровадження відповідного веб-сайту для забезпечення доступу до відомостей Єдиного реєстру нотаріусів.
Департаменту нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань Міністерства юстиції України (Чижмарь К.І.), державному підприємству «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України (Добжанський В.Б.):
5.1. Подати цей наказ на державну реєстрацію відповідно до Указу Президента України від 03.10.92 № 493 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» (із змінами).
5.2. Довести цей наказ до відома Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, регіональних філій державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України та забезпечити його застосування в роботі.
Начальникам Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі довести цей наказ до відома нотаріусів та забезпечити його належне виконання.
Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра Єфіменка Л. В.
Цей наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування.
Міністр Олександр Лавринович

ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ Міністерства юстиції України
13.10.2010 № 2501/5
Зареєстровано в Міністерстві
юстиції України 15.10.2010
за № 926/18221
ПОРЯДОК
ведення Єдиного реєстру нотаріусів
І. Загальні положення
1.1. Єдиний реєстр нотаріусів — це комп’ютерна база даних, в якій містяться відомості про державні нотаріальні контори, державні нотаріальні архіви та нотаріусів України.
1.2. Держатель Єдиного реєстру нотаріусів — Міністерство юстиції України, що розробляє організаційні, методологічні принципи ведення Єдиного реєстру нотаріусів та забезпечує його функціонування.
1.3. Адміністратор Єдиного реєстру нотаріусів (далі — Адміністратор) — державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, що здійснює заходи зі створення та супроводження програмного забезпечення Єдиного реєстру нотаріусів (далі — Єдиний реєстр), у тому числі з впровадження та підтримки веб-сайту для доступу до відомостей Єдиного реєстру, організацію доступу до Єдиного реєстру, забезпечує збереження та захист даних, що містяться в Єдиному реєстрі, уносить до Єдиного реєстру отримані від Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі (далі — Головні управління юстиції) відомості, надає інформацію з Єдиного реєстру, а також виконує інші функції, передбачені цим Порядком.
1.4. Ведення Єдиного реєстру здійснюється українською мовою.
1.5. Інформація, яка міститься у Єдиному реєстрі, є відкритою.
II. Порядок подання та внесення відомостей до Єдиного реєстру
2.1. Підставою для внесення відомостей до Єдиного реєстру є повідомлення Головних управлінь юстиції про:
призначення на посаду до державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву нотаріуса;
реєстрацію приватної нотаріальної діяльності;
перебування нотаріуса державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною тощо, а також закінчення або переривання такої відпустки;
звільнення нотаріуса з державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву;
зупинення або припинення нотаріальної діяльності приватного нотаріуса;
переведення державного нотаріуса на іншу посаду в межах області (міста), у тому числі переведення державного нотаріуса до іншої державної нотаріальної контори;
переведення державного нотаріуса на нову посаду в межах державної нотаріальної контори;
реєстрацію державної нотаріальної контори;
зміну місцезнаходження або телефону державної нотаріальної контори;
зміну нотаріального округу державної нотаріальної контори;
ліквідацію державної нотаріальної контори;
поновлення нотаріальної діяльності нотаріуса, який займається приватною нотаріальною діяльністю;
зміну робочого телефону, адреси розташування робочого місця (в межах одного нотаріального округу) нотаріуса, який займається приватною нотаріальною діяльністю; зміну нотаріального округу в межах області нотаріуса, який займається приватною нотаріальною діяльністю;
зміну прізвища, імені, по батькові нотаріуса.
2.2. Головні управління юстиції в день виникнення підстав для внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру, але не пізніше наступного робочого дня, надсилають Адміністратору повідомлення в паперовій або електронній формі з використанням електронного цифрового підпису для внесення таких відомостей до Єдиного реєстру за формою, встановленою у додатках 1-3 до цього Порядку.
2.3. Адміністратор вносить до Єдиного реєстру відомості у день їх отримання від Головних управлінь юстиції або наступного робочого дня.
III. Порядок доступу до інформації Єдиного реєстру
3.1. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, державні підприємства, установи, організації та інші юридичні і фізичні особи отримують доступ до відомостей Єдиного реєстру через веб-сайт, який ведеться Адміністратором, шляхом пошуку та перегляду інформації про:
3.1.1 державні нотаріальні контори, державні нотаріальні архіви (які не ліквідовано):
назви державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву;
прізвища, імена, по батькові нотаріусів, які працюють у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві;
номери свідоцтв про право на зайняття нотаріальною діяльністю;
місцезнаходження державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, робочі телефони;
3.1.2 нотаріусів, діяльність яких не припинена:
прізвище, ім’я, по батькові нотаріуса;
номер свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю;
назва державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву або відмітка про те, що нотаріус займається приватною нотаріальною діяльністю;
місцезнаходження державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву або адреса робочого місця (контори) нотаріуса, який займається приватною нотаріальною діяльністю, робочі телефони.
3.2. Пошук інформації через веб-сайт здійснюється за адміністративно-територіальними одиницями (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ та Севастополь) та назвою державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, прізвищем, іменем, по батькові нотаріуса або номером свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.
3.3. Оновлення інформації на веб-сайті здійснюється не рідше одного разу на місяць.
3.4. Державні нотаріальні контори, державні нотаріальні архіви, нотаріуси можуть користуватися інформацією Єдиного реєстру через єдину комп’ютерну базу даних, підключення до якої здійснюється на підставі укладених з Адміністратором договорів.
3.5. Надання інформації з Єдиного реєстру на письмові запити органів державної влади, інших юридичних та фізичних осіб здійснюється Адміністратором у вигляді інформаційної довідки. Заява про видачу інформаційної довідки з Єдиного реєстру нотаріусів подається за формою, встановленою у додатку 4 до цього Порядку, з обов’язковим проставленням печатки (у разі подання запиту органом державної влади або іншою юридичною особою).
3.6. Для формування інформаційної довідки пошук у Єдиному реєстрі здійснюється за прізвищем, іменем, по батькові нотаріуса або номером свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю, про державну нотаріальну контору (державний нотаріальний архів) — за назвою державної нотаріальної контори (державного нотаріального архіву).
3.7. Інформаційна довідка містить такі відомості з Єдиного реєстру:
3.7.1 про державну нотаріальну контору, державний нотаріальний архів:
відомості, передбачені абзацами другим, п’ятим підпункту 3.1.1 пункту 3.1 цього Порядку;
дату ліквідації державної нотаріальної контори;
3.7.2 про нотаріуса:
відомості, передбачені абзацами другим–п’ятим підпункту 3.1.2 пункту 3.1 цього Порядку;
дату видачі свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю;
номер посвідчення та дату його видачі (для нотаріуса, який займається приватною нотаріальною діяльністю);
нотаріальний округ;
дату припинення приватної нотаріальної діяльності нотаріуса;
дату звільнення нотаріуса державної нотаріальної контори або державного нотаріального архіву;
дату зупинення нотаріальної діяльності;
або відмітку про відсутність за вказаними параметрами відомостей у Єдиному реєстрі.
3.8. Адміністратор протягом не більше ніж п’яти робочих днів з дня отримання запиту виготовляє інформаційну довідку.
3.9. Адміністратор відмовляє у видачі інформаційної довідки, коли запит оформлено неналежним чином або у запиті відсутні чи наведені не повністю або з виправленням відомості, зазначені у пункті 3.5 цього Порядку.
IV. Забезпечення дотримання вимог Порядку
4.1. Особи, які подають відомості Адміністратору та його філіям для внесення до Єдиного реєстру, відповідають за їх достовірність та своєчасність надання.
4.2. Адміністратор відповідає за своєчасність унесення та відповідність даних у Єдиному реєстрі відомостям, що надаються Головним управлінням юстиції з дотриманням вимог, встановлених цим Порядком.
4.3. Контроль за дотриманням вимог цього Порядку здійснюють Департамент нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань Міністерства юстиції України та начальники Головних управлінь юстиції.
Директор Департаменту
нотаріату, фінансового моніторингу
юридичних послуг та
реєстрації адвокатських об’єднань

Договори складаються юристами для юристів,
щоб профани бачили, що без юристів не обійтися.

Аристотель Онасіс

Тема оформлення правовідносин щодо продажу нерухомого майна з розстроченням платежу вже неодноразово обговорювалася на сторінках різних видань, зокрема і журналу «Мала енциклопедія нотаріуса». У статті «Договір з розстроченням (відстроченням) платежу: спробуємо дійти істини»^[1] я намагалася зосередити увагу колег на негативних наслідках залишення права власності на нерухомість за продавцем, який продав, передав майно, але не отримав плату за таке майно в повному обсязі в момент укладання договору купівлі-продажу, в порядку ст. 697 Цивільного кодексу України (далі — ЦК).

Пригадаємо деякі аспекти, які було проаналізовано у цій статті.

Дійсно, «залишити» право власності на продане, але не оплачене майно за продавцем здається більш дієвим засобом гарантії прав виконання зобов’язання покупця за договором, але лише на перший погляд. А якщо більш детально проаналізувати це питання, можна дійти іншого висновку.

І першим аргументом «проти» залишення права власності за продавцем у цьому випадку буде саме процес посвідчення договорів відчуження нерухомості, за яким відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (п. 3 глави 7 розділу І) при нотаріальному посвідченні такого договору нотаріус повинен залишити документ, що підтверджує право власності продавця на нерухомість, що відчужується, у нотаріальній справі. Якщо умовами договору купівлі-продажу буде встановлено, що право власності до моменту повного розрахунку за договором зберігається за продавцем, то нерухоме майно, що відчужується, до моменту виконання зобов’язання покупця за договором, перебуватиме «в юридично невизначеному стані», оскільки документ про право власності, виданий на ім’я продавця, погашений нотаріусом, що посвідчив договір, а право власності у покупця на це майно, ще не виникло. Отже, ані продавець, ані покупець не можуть вільно розпорядитися цим майном. І постає обґрунтоване питання: навіщо продавцю таке право власності? До того ж, сторони можуть мати неприємні наслідки і в разі смерті однієї зі сторін такого правочину, яка може статися до моменту виконання договору. Кожен нотаріус повинен замислитися над тим, як можна буде оформити спадщину на такий об’єкт у зазначеному випадку!?!

Іншим аргументом може бути той факт, що нотаріальний правочин, як і будь-який інший, повинен захищати обидві його сторони.
А всі ми розуміємо, що у разі посвідчення договору з відкладанням моменту виникнення права власності у покупця, жодні відомості про наявність такого договору до Державного реєстру речових прав не вносяться, і, як наслідок, у недобросовісного продавця з’являється можливість продати такий об’єкт ще раз, а може, і не раз, іншому покупцеві (особливо у випадку, коли право власності підтверджується лише інформацією з Державного реєстру прав на нерухоме майно у бездокументарній формі).

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення державної реєстрації прав на нерухоме майно та захисту прав власності» від 06.10.2016 № 1666-VIII (далі — Закон № 1666) ст. 46¹ Закону України «Про нотаріат» доповнена переліком єдиних та державних реєстрів, відомості з яких нотаріус використовує під час вчинення нотаріальних дій.

Нотаріус під час вчинення нотаріальних дій обов’язково використовує відомості єдиних та державних реєстрів шляхом безпосереднього доступу до них.

Нотаріус під час вчинення нотаріальних дій обов’язково використовує відомості Єдиного державного демографічного реєстру, а також Державного реєстру актів цивільного стану громадян, Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань, інших єдиних та державних реєстрів, що функціонують у системі Міністерства юстиції України.

З огляду на зазначене, нотаріусам буде корисним детальніше ознайомитися із законо­давством, що регулює відносини у сфері державної реєстрації актів цивільного стану, та звернути увагу на деякі процедурні моменти.

Законодавство, що регулює діяльність органів реєстрації актів цивільного стану:

Сімейний кодекс України;

Закон України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»;

Правила державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджені наказом Міністерства юстиції України 18.10.2000 № 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 24.12.2010 № 3307/5);

Інструкція з ведення Державного реєстру актів цивільного стану громадян, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 24.07.2008 № 1269/5;

Порядок ведення Державного реєстру актів цивільного стану громадян, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2007 № 1064.

Відносини, пов’язані з проведенням державної реєстрації актів цивільного стану, внесенням до актових записів цивільного стану змін, їх поновленням і анулюванням регулюються Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» (далі — Закон № 2398). Цим же нормативним актом визначаються засади діяльності органів державної реєстрації актів цивільного стану.

Відповідно до ст. 3 Закону № 2398 підлягають обов’язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян відомості про народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені.

Державна реєстрація актів цивільного стану відповідно до ст. 9 цього Закону проводиться з метою забезпечення реалізації прав фізичної особи та офіційного визнання і підтвердження державою фактів народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті шляхом складення актових записів цивільного стану.

Актовий запис цивільного стану є безспірним доказом фактів, реєстрація яких посвідчується, до спростування його в судовому порядку.

Державний реєстр актів цивільного стану громадян згідно зі ст. 11 Закону № 2398 — це державна електронна інформаційна система, яка містить відомості про акти цивільного стану, зміни, що вносяться до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання та відомості про видачу свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану і про видачу витягів з нього.

У своїй професійній діяльності нотаріуси мають нагоду щодня дізнаватись щось нове для себе та таке, що в юридичній практиці не є поширеним і типовим. Алгоритм та порядок вчинення таких поширених нотаріальних дій, як посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна, знайомі нам, як таблиця множення або абетка. Але інколи мозок потребує чогось нового, складнішого, не типового, такого, що змусить його працювати швидше та старанніше. Мені подобаються нетипові договори, а також договори, в яких умови і передумови їх укладення не відповідають сталій практиці. Одним із таких договорів, який нещодавно я мала нагоду «створити», був договір інвестування в процедурі санації боржника.

Порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом виділений в окрему категорію судового провадження та регламентується спеціальним Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі — Закон).

Банкрутством є визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Засобом, який може запобігти банкрутству, є процедура відновлення плато­спроможності (санація). Санація боржника — це система заходів, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника та задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів. Вона може включати інвестування, кредитування, реорганізацію, у тому числі зміну організаційно-правової форми боржника, зміну форми власності, системи управління боржника тощо. Процедура санації вводиться ухвалою господарського суду за клопотанням комітету кредиторів. Одночасно господарський суд за погодженням комітету кредиторів призначає керуючого санацією, яким може бути керівник підприємства, розпорядник майна або стороння особа, яка має свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). З дня винесення ухвали про санацію припиняються повноваження органів управління боржника й управління боржником переходить до керуючого санацією, який має низку прав та обов’язків, наданих йому Законом. Основне призначення керуючого санацією — це розробка і забезпечення виконання схваленого комітетом кредиторів і затвердженого господарським судом плану санації, який має передбачати строк відновлення платоспроможності боржника та містити заходи щодо такого відновлення аж до продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу; умови участі інвесторів, за їх наявності, у задоволенні вимог кредиторів, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам тощо.

Нотаріальна діяльність в Україні  як діяльність публічно-правового характеру покликана надавати юридичну силу та вірогідність правам, документам, юридичним фактам, передбаченим  законами та підзаконними нормативно-правовими актами України. Активний розвиток підприємницьких відносин, європейська інтеграція, гармонізація законодавства України та законодавства Європейського Союзу вимагають від України приведення власної нормативно-правової бази у відповідність до міжнародних норм та принципів з метою належного, успішного та стабільного ведення бізнесу в нашій державі.

В умовах кризових явищ в Україні, появи нових видів суспільних відносин, нестабільної ситуації в сфері економіки, виникають непоодинокі випадки надання господарюючим суб’єктам  коштів у вигляді фінансової допомоги. У більшості випадків такі право­чини укладаються між господарюючими суб’єктами без нотаріального оформлення. У зв’язку із цим у нотаріальній практиці договір фінансової допомоги не набув широкого застосування.  Водночас на вимогу однієї сторони, такий правочин може бути посвідчено нотаріально.  Відсутність прямого правового врегулювання таких відносин У Цивільному кодексі України (далі — ЦК), незначна судова практика розгляду спорів цієї категорії вимагають викладення чітких правил дій нотаріуса під час посвідчення договору фінансової допомоги.

Насамперед слід звернутися до Податкового кодексу України (далі — ПК), п.п. 14.1.257 п. 14.1 ст. 14 якого дає таке визначення: фінансова допомога — фінансова допомога, надана на безповоротній або поворотній основі. Таким чином, ПК визначає два можливих варіанти надання фінансової допомоги — безповоротно та поворотно.

Безповоротна фінансова допомога — це: сума коштів, передана платнику податків згідно з договорами дарування, іншими подібними договорами або без укладення таких договорів; сума безнадійної заборгованості, відшкодована кредитору позичальником після списання такої безнадійної заборгованості; сума заборгованості одного платника податків перед іншим платником податків, що не стягнута після закінчення строку позовної давності; основна сума кредиту або депозиту, що надані платнику податків без встановлення строків повернення такої основної суми, за винятком кредитів, наданих під безстрокові облігації, та депозитів до запитання у банківських установах, а також сума процентів, нарахованих на таку основну суму, але не сплачених (списаних).

Напевно, ніхто не звернеться до нота­ріуса за посвідченням угоди безповоротної фінансової допомоги, тому в рамках цієї статті   розглянемо аспекти лише поворотної фінансової допомоги. Згідно з визначенням, викладеним у згаданій нормі, поворотна фінансова допомога — сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов’язковою до повернення.

Договір пожертви не є досить розповсюдженою нотаріальною дією, але інколи саме він є тим правовим механізмом, який може врегулювати майнові відносини між певними суб’єктами. За своєю юридичною суттю договір пожертви є різновидом договору дарування, про що прямо зазначається в ст. 729 Цивільного кодексу України (далі — ЦК). Проте в зазначених правочинах є дійсно багато спільних рис, а є й багато відмінностей, наслідком чого є відокремлення договору пожертви в окремий вид цивільно-правових угод.

Так, за визначенням ЦК, пожертвою є дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів, для досягнення певної, наперед обумовленої мети. Отже, на відміну від звичайного договору дарування предметом пожертви не можуть бути майнові права. У решті цивільне законо­давство не містить будь-яких обмежень відносно майна або речей, які можуть бути предметом пожертви. Найчастіше в нота­ріальній практиці зустрічаються договори пожертви нерухомого майна, і вже рідше транспортних засобів та грошей.

Залежно від предмета договору пожертви варіюються і форми таких договорів, як це передбачено ст. 719 ЦК. Договір пожертви предметів особистого використання і побутового призначення може бути укладений усно; договір пожертви нерухомої речі укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню; договір пожертви з обов’язком передати подарунок в майбутньому укладається в письмовій формі; договір пожертви рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій формі; договір пожертви валютних цінностей на суму, що перевищує 50-кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Сторонами у договорі пожертви можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим та територіальні громади. Отже, суб’єктний склад при договорі пожертви по суті такий же, як і при договорі дарування: Пожертвувач (Дарувальник) і Обдаровуваний. При посвідченні договору пожертви нотаріус за загальними правилами посвідчення правочинів має здійснити перевірку дієздатності та правоздатності сторін правочину. При перевірці цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи нотаріус зобов’язаний ознайомитися з установчими документами, перевірити належну реєстрацію в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. ЦК прямо не передбачає право юридичної особи на укладення договору дарування майна, окрім як його різновиду — пожертви. У такому випадку обов’язково треба звернути увагу на мету діяльності юридичної особи, а також на повноваження керівника. Так, на мою думку, доцільно отримати заяву, в якій би керівник стверджував, що має безспірні повноваження на укладення такого типу договорів, його дії є правомочними, не суперечать меті діяльності юридичної особи, та прямо передбачені статутом, або ж рішення (протокол) іншого керівного органу, який за установчими документами має право розпоряджатися майном юридичної особи.

Під час посвідчення правочинів нотаріус встановлює особу учасників цивільних відносин, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії, а також дійсні наміри кожної сторони та відсутність у них заперечень щодо кожної умови правочину. Встановлення дійсних намірів кожного учасника правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної зі сторін.

Цей матеріал Ви можете отримати безкоштовно

ОЛЕНА КІБЕНКО,
доктор юридичних наук,доцент кафедри господарського права
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
Чи є відчуження частки виходом
із товариства?
На практиці дуже поширеною є помилка, коли до правовідносин із відчуження учасником своєї частки застосовуються норми щодо виходу учасника з товариства.
Уважаємо, що вихід учасника з товариства та відступлення ним свої частки є різними за своїми правовими ознаками правочинами. Так, у ч. 1 ст. 116 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) закріплено, що учасники господарського товариства мають право в порядку, установленому установчим документом товариства та законом:… 3) вийти у встановленому порядку з товариства; 4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом.
Правовідносини, що виникають у випадку виходу учасника з товариства, регулюються ст. 54 Закону України «Про господарські товариства» та ст. 148 ЦК України, а правовідносини, що виникають при відступленні частки, — ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» та ст. 147 ЦК України. Як бачимо, ці дві юридичні дії мають зовсім різні правові наслідки.
Таким чином, положення Закону України «Про господарські товариства» та нового ЦК України чітко розмежовують такі юридичні дії, як вихід із товариства та відступлення учасником своєї частки.
На практиці плутанину в це питання вносить ч. 3 ст. 29 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», у якій закріплюється, що в разі внесення змін до установчих документів, які пов’язані зі зміною складу засновників (учасників) юридичної особи, додатково подається:
– або копія рішення про вихід юридичної особи із складу засновників (учасників), завірена в установленому порядку;
– або нотаріально посвідчена копія заяви фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасників);
– або нотаріально посвідчений документ про передання права засновника (учасника) іншій особі;
– або рішення уповноваженого органу юридичної особи про примусове виключення засновника (учасника) зі складу засновників (учасників) юридичної особи, якщо це передбачено законом або установчими документами юридичної особи.
Ця стаття не розмежовує,

Неузгодженість українських законів є тією проблемою, яка постійно обговорюється фахівцями і правниками як загальним чином, так і з точки зору конкретних питань, що постають на практиці. Одним із таких питань є можливість одночасного укладення різних договорів із приводу нерухомого майна. Незважаючи на постійне обговорення цього питання на сторінках юридичної преси й неодноразові звернення до Міністерства юстиції з цього приводу, воно залишається проблемним і неоднозначним. Це наочно доводять постійно змінювані позиції Мін’юсту, що викладаються ним у своїх листах на запит різних кіл осіб.
Дійсно, шлях розв’язання цього питання не з легких і потребує доктринального тлумачення нашого законодавства. Ураховуючи наявність численних варіантів, які можуть мати місце в подібних випадках та різноманітну аргументацію на користь тієї чи іншої відповіді на поставлене питання, висловлю власне бачення його вирішення.
Можливість одночасного укладення договорів купівлі-продажу та іпотеки слід розглядати в кількох аспектах:
1.1. Укладається договір купівлі-продажу нерухомого майна, яке одночасно заставляється.
1.2. Укладається договір іпотеки, в якому зазначається, що у випадку невиконання основного зобов’язання, забезпеченого іпотекою, право власності на предмет іпотеки переходить до іпотекодержателя.
З приводу другого питання мною вже неодноразово надавалися відповіді , тому зосередимося на першому питанні.
Регулювання цих відносин здійснюється:
▪ Цивільним кодексом України;
▪ Законами України: «Про іпотеку», «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», «Про іпотечне кредитування»;
▪ підзаконними нормативно-правовими актами: Тимчасовим порядком державної реєстрації правочинів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 671 від 26 травня 2004 р.; Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою Міністерством юстиції України 3 березня 2004 року за № 20/5 та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 року за № 283/8882; Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 410 від 31 березня 2004 р.
Основні питання, навколо яких точаться дискусії та які викликають проблеми:
▪ форма договору;
▪ момент переходу права власності
▪ значення державної реєстрації.
Аргументація відповідей на питання стосується:
▪ проблем співвідношення загальної та спеціальної норм;
▪ дії законів у часі.
Зазначені вище нотатки необхідні для подальшого ходу міркувань, щоб постійно їх тримати на увазі.
Отже, існує дві протилежні позиції стосовно одночасного укладення договорів купівлі-продажу та іпотеки.

ЮРІЙ МИЦА,
кандидат юридичних наук, заступник директора з економіко-правових питань ТОВ «Будівельна компанія «Укртехносфера», м. Харків
ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО АГРАРНІ РОЗПИСКИ»: БАЖАЛИ ЯК КРАЩЕ, А ВИЙШЛО ЯК ЗАВЖДИ…
Цьогорічний березень, окрім відверто не весняної погоди, подарував українським аграріям та правникам доволі цікаву модифікацію вітчизняного правового поля: 19.03.2013 набрав чинності Закон України «Про аграрні розписки» (далі — Закон), прийнятий Верховною Радою України 06.11.2012.
Мотиви, що спонукали до прийняття розглядуваного Закону, є доволі очевидними й ви­черпно викладені у пояснювальній записці до відповідного законопроекту : необхідність спрощення ситуації з кредитуванням сільськогосподарських товаровиробників, особливо середніх та дрібних, які практично не мають доступу до кредитних ресурсів комерційних банків; створення альтернативних механізмів кредитування аграрного сектора економіки через специфічний фінансовий інструмент — аграрні розписки, сконструйовані за досвідом Бразилії, в якій з 1994 р. застосовуються для вирішення аналогічних питань так звані розписки-договори CPR (Cedula de Produto Rural), запроваджені на підставі Федерального закону № 8.929 від 22.08.1994 р.
Нема що заперечити — гарні та благородні мотиви, особливо враховуючи стан вітчизняного сільського господарства. Але ж біда в тому, що хоча запровадження аграрних розписок і є важливим й назрілим питанням, проте спроба його вирішення українським законодавцем залишає в будь-якого більш-менш досвідченого правника (неважливо — теоретика чи практика) відчуття гіркого подиву: люди добрі, як можна було створити НАСТІЛЬКИ неякісний законодавчий продукт, який інакше як «законотворчим непорозумінням» й назвати навряд чи можна?!
Щоб не бути голослівними, спробуємо згрупувати надто численні для повного перелічення недоліки Закону в кілька концептуальних «блоків», отже:
1) по-перше, абсолютно незрозуміло, до якої юридичної категорії належать запроваджені Законом аграрні розписки: чи є аграрні розписки цінними паперами та чи належать аграрні розписки взагалі до об’єктів цивільних прав, а якщо ні — то яка ж їх правова природа;
2) по-друге, норми Закону майже ніяк не узгоджені (якщо не на 100 %, то на 90 % — точно!) з чинним цивільним, земельним, господарським законодавством, а також із процесуальним законодавством (зокрема — законодавством про нотаріат), створюючи численні та заплутані колізії, в тому числі міжгалузеві;
3) по-третє, Закон відрізняється неприйнятно низьким рівнем юридичної техніки конструювання та текстуального викладення його норм, що призводить крім вищезгаданих колізій також до істотної неясності багатьох положень Закону, що є неприпус­тимим.
Розглянемо вказані глобальні вади Закону детальніше, зробивши при цьому спробу, де це тільки можливо, якось пристосувати його відверто «сирі» конструкції до потреб практики.
ПРАВОВА ПРИРОДА АГРАРНОЇ РОЗПИСКИ
В окремих публікаціях аграрні розписки прямо іменуються цінними паперами . Але чи це так насправді?
Відповідно до ст. 194 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та ч. 1 ст. 3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взає­мо­відносини між особою, яка його розмістила (видала), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються.
Таким чином, ознаками, що в сукупності характеризують документ як цінний папір, є наступні: