ДЕРЖАВНЕ АГЕНТСТВО ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ
ЛИСТ
22.06.2012 № 9870/17/13-12
Про надання роз’яснення щодо деяких норм земельного законодавства
Державним агентством земельних ресурсів України розглянуто звернення <...> щодо надання роз’яснення деяких норм земельного законодавства та повідомляється наступне.
Права володіння та користування земельними ділянками, які перебувають у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.
Згідно до статті 23 Закону України «Про фермерське господарство» успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.
Зазначаємо, що загальні положення про спадкування визначено главою 84 Цивільного кодексу України.
Статтею 92 Земельного кодексу України визначено перелік осіб, які можуть набувати права постійного користування земельними ділянками.
Тобто, після успадкування фермерського господарства, спадкоємцям необхідно буде переоформити у відповідності до вимог законодавства право на земельні ділянки, які посвідчені відповідними державними актами на право постійного користування, виданими на ім’я засновників фермерського господарства.
Відповідно до пункту 6 Розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України при переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду строк оренди визначається селянським (фермерським) господарством відповідно до закону. При цьому розмір орендної плати за земельні ділянки не повинен перевищувати розміру земельного податку.
Також зазначаємо, що згідно зі статтею 32 Земельного кодексу України громадянам України — членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради.
Перший заступник Голови А. М. Кадомський

Стаття 16 Закону України «Про нотаріат» закріплює засади професійного самоврядування нотаріусів, яке здійснюється через Нотаріальну палату України (далі — НПУ) та її органи, на засадах обов’язковості членства нотаріусів. Відповідно до ч. 6 вказаної статті членами НПУ на добровільних засадах можуть бути особи, які отримали свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю. При цьому діяльність НПУ здійснюється відповідно до законодавства та її статуту (ч. 3 ст. 16 Закону України «Про нотаріат»).

 Таким чином, законодавство розмежовує поняття «нотаріус» і «особа, яка отримала свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю».

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про нотаріат» нотаріус — це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність. Особа вважається такою, що здійснює нотаріальну діяльність, якщо вона призначена на посаду державного нотаріуса або завідуючого державною нотаріальною конторою Головним  управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці  Крим, головними управліннями юстиції в областях, містах Києві та Севастополі (ст. 17 Закону України «Про нотаріат»), або зареєструвала приватну нотаріальну діяльність та отримала реєстраційне посвідчення, видане Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головними управліннями юстиції в областях, містах Києві та Севастополі (ст. 24 Закону України «Про нотаріат»).

Як уже було зазначено, членство нотаріусів в НПУ є обов’язковим (ч. 5 ст. 16 Закону України «Про нотаріат»).

Це означає, що

ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу при Міністерстві юстиції України
ПЕРЕДАЧА ЗАЯВИ. НЮАНСИ ВЧИНЕННЯ
Серед загального переліку нотаріальних дій, що можуть учинятися нотаріусами України, ст. 34 Закону України «Про нотаріат» називає передачу заяв фізичних та юридичних осіб іншим фізичним та юридичним особам. Більш детальну регламентацію порядок учинення цієї нотаріальної дії одержав у ст. 84 цього ж закону. Також при вчиненні такої нотаріальної дії нотаріуси України повинні керуватися гл. 20 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Ця нотаріальна дія не є нововведенням оновленого українського законодавства, вона вчинялася нотаріусами і за радянських часів. До ведення нотаріальних органів належать функції, метою яких є забезпечення доказів на випадок спору у суді та необхідності підтвердження деяких фактів. Цій меті і служить передача заяви. Указані заяви приймаються для передачі громадянам, підприємствам, установам та організаціям за умови, що в них не міститься нічого протиправного або аморального. Іншими словами, вони не повинні суперечити закону та містити відомості, що порочать честь і гідність людини.
Найчастіше такі нотаріальні дії вчиняються для забезпечення доказу повідомлення співвласників про майбутній продаж частки спільного майна з метою реалізації ними права привілеєвої купівлі.
Можливі випадки передачі заяви довірителя повіреному про скасування довіреності або заяви наймодавця наймачеві про припинення дії договору найму нерухомості та звільнення об’єкта. Трапляються випадки передачі претензій кредиторів про вчинення тих чи інших дій боржником. Також можлива передача заяв учасникам господарських товариств про
скликання загальних зборів і визначення порядку денного. Передача заяви третій особі також може бути спричинена необхідністю попередити або повідомити про щось, внести будь-яку пропозицію тощо.
Передача заяви через нотаріуса практично унеможливлює оспорювання певної дії на тій підставі, що заінтересованим особам не було доведено той чи інший факт та намір заявника.
За фактом передачі заяви нотаріус видає відповідне свідоцтво, і це свідоцтво стає доказом передачі заяви певного змісту. При цьому особа, якій передано таку заяву, не може посилатися на те, що їй не було відомо про наміри заявника, і оспорювати цей факт.
Указані заяви надаються нотаріусу не менше, ніж у двох примірниках

ОЛЕНА СІРЯКОВА,
приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу
ЧИ МОЖЕ НОТАРІАЛЬНО ЗАСВІДЧЕНА КОПІЯ ДОВІРЕНОСТІ ЗАМІНИТИ ОРИГІНАЛ?
Інколи у практиці постають досить дивні питання, про які ти навіть і не замислювався, бо вважав, що вони не мають іншого вирішення, окрім звичного.
Звернулися до мене представники банку для вчинення нотаріальної дії, надавши для встановлення повноважень представника нотаріально посвідчену копію довіреності. У відповідь на мою вимогу надати оригінал зі здивуванням почула, що деякі колеги оригіналу не вимагають. Ось тут у моїй свідомості і стався когнітивний дисонанс…
З одного боку, за багато років роботи таке питання постало вперше, і сумнівів у своїй правоті у мене не виникало, з іншого — банкіри вимагають відмовити їм письмово. Довелося писати відмову у вчиненні нотаріальної дії.
Пропоную розібратися, чи може нотаріально посвідчена копія довіреності замінити оригінал?
Оригінал (від лат. originalis — первісний, природжений).
Справжній твір (не копія).
Первинний, вихідний документ.
Справжній документ, рукопис на відміну від копії або підробки, фальсифікації.
Дублікат (від лат. duplicatus — подвоєний) — другий примірник якого-небудь документа, що має однакову з оригіналом юридичну силу, тобто являє собою додатковий примірник цього самого документа з рівнозначною останньому юридичною силою. Фактично видача дубліката полягає у відтворенні тексту документа, як і у випадку з копією, проте дублікат силу оригіналу має.
Копія — (від лат. copia — рясність, численність, точний список, точне відтворення будь-чого, що цілком відповідає оригіналу) це точне відтворення оригіналу, проте оригінал вона не замінює.
Засвідчення вірності копії є нотаріальною дією, що спрямована на підтвердження факту відповідності копії оригіналу документа. При вчиненні нотаріальної дії нотаріус звірив копію із зазначеним документом, проте це не надає відповіді на питання, чи має нотаріально посвідчена копія силу оригіналу, а лише підтверджує, що станом на день її засвідчення такий документ існував фізично, а от чи існує оригінал наразі, нотаріально засвідчена копія відповіді не дає.
Відповідно до ст. 244 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Стаття 244 ЦК України не передбачає можливості представництва на підставі копії довіреності.

ОЛЕНА САМОЩЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
І ЗНОВ «ЗА РИБУ ГРОШІ», АБО ЩОДО ПОДАННЯ ІНФОРМАЦІЇ
Скільки разів вже і на сторінках журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», і на форумі сайту «Юридичний радник» порушувалось питання подання інформації відповідно до статей 172, 173, 174 Податкового кодексу України (далі — ПК України). Але воно виникає знов і знов! І якби ж виникало тільки як теоретичний спір! На жаль, немає єдиної практики: нотаріуси подають до контролюючих органів інформацію в різноманітній формі — від довільної до податкової звітності за формою 1ДФ. І, як наслідок, отримують численні запити ДПІ: «…з метою недопущення втрат бюджету по надходженню податку на доходи фізичних осіб від операцій продажу (обміну) об’єктів нерухомого майна за ознакою доходу «104» та на підставі п.п. 20.1.6 п. 20.1 ст. 20, п. 73.3 ст. 73 Податкового кодексу України, просить надати інформацію про фізичних осіб, які отримали дохід від вказаної ознаки доходу за 2012 рік згідно наведеної таблиці…», «…обґрунтовані пояснення та документальні підтвердження виплат доходів громадян, а саме: вид та сума виплачених доходів; дата виплати доходів; причини неперерахування громадянами до бюджету податку на доходи фізичних осіб…» і т.д.
ЯК БУТИ В ТАКОМУ РАЗІ? ВІДПОВІДАТИ ЧИ НІ? І ЩО ПИСАТИ У ВІДПОВІДІ?
По-перше, звісно, відповідати, бажано в десяти­денний строк з дня отримання запиту або в строк, який зазначений у запиті.
По-друге, якщо Ви вважаєте, що подавання інформації у формі податкової звітності 1ДФ — це обов’язок нотаріуса, або не бажаєте «псувати нерви» в спорах з працівниками ДПІ, то надавайте інформацію в обсязі, вказаному в запиті ДПІ, і ця стаття, мабуть, не для Вас. Але варто пам’ятати, що відповідно до ст. 8 Закону України «Про нотаріат» Ви маєте право надавати довідки тільки про суму нотаріально посвідчених договорів, які необхідні виключно для встановлення додержання законодавства з питань оподаткування, та тільки на обґрунтовану письмову вимогу органів доходів і зборів.
По-третє, якщо Ви вважаєте, що не маєте права надавати інформацію, то необхідно грамотно і на законних підставах відмовляти в наданні інформації.

ГАННА ОЖЕГОВА,
юридичний радник науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
ДОТРИМАННЯ НОТАРІАЛЬНОГО ДІЛОВОДСТВА ПРИ ЗМІНІ АБО РОЗІРВАННІ НОТАРІАЛЬНО ПОСВІДЧЕНОГО ДОГОВОРУ ТА ПРИ ВИЗНАННІ НОТАРІАЛЬНО ПОСВІДЧЕНОГО ДОГОВОРУ НЕДІЙСНИМ
Порядок внесення змін до нотаріально посвідченого договору або його розірвання регулюється п. 7 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нота¬ріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, зареєстрованим у Міністер¬стві юстиції України 22.02.2012 за № 282/20595 (далі — Порядок). У цій статті ми розглянемо дії нотаріуса при зміні або розірванні нотаріально посвідченого договору в аспекті дотримання ним правил ведення нотаріального діловодства.
Договір сторін про зміну або розірвання нотаріально посвідченого договору здійснюється шляхом складання окремого договору. Договір про зміну або розірвання договору підписується сторонами і посвідчується нотаріусом.
Екскурс в історію. Слід зазначити, що до внесення змін до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5, яка втратила чинність, наказом Міністерства юстиції Украї¬ни від 23.03.2011 № 884/5, п. 48 Інструкції встановлював, що договір сторін про зміну або розірвання нотаріально посвідченого договору додається до примірника основного договору, що міститься в справах контори, архіву, приватного нотаріуса. На практиці цей пункт Інструкції в старій редакції викликав багато суперечок. По-перше, договір про внесення змін або розірвання нотаріально посвідченого договору є іншим договором, а для інших договорів номенклатурою справ передбачено окремий наряд. Однак практика складалася так, що такий договір міг зберігатися не в тому наряді номенклатури справ, в якому він мав зберігатись (наприклад, при внесенні змін до договору іпотеки договір про внесення змін або розірвання міг додаватися до примірника договору іпотеки). По-друге, в разі додавання договору про внесення змін або розірвання лише до примірника основного договору порушувався строк зберігання документа (наприклад основний договір посвідчувався у 2003 році, а договір про внесення змін — у 2010 році). На практиці в різних регіонах ці питання вирішувалися по-різному: в деяких областях нотаріуси робили додатковий примірник договору про внесення змін або розірвання для того, щоб помістити його також в наряд з іншими договорами; в деяких областях виготовляли копію договору про внесення змін або розірвання і додавали її до основного договору, що зберігається в справах, а в наряд з іншими договорами додавали оригінал договору тощо.
Вказаним наказом від 23.03.2011 № 884/5 це положення було виключено з п. 48 Інструкції. Чинний сьогодні Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України теж не містить такої вимоги.
Однак вказане положення щодо додавання примірника договору про зміну або розірвання до примірника основного договору розповсю¬джується на випадок, коли договір про зміну або розірвання у встановленому законом порядку посвідчується іншим нотаріусом. В такому випадку має складатися додатковий примірник договору, який направляється нотаріусом за місцем зберігання договору, що змінюється або розривається. Крім того, з метою дотримання правил ведення нотаріального діловодства такий примірник договору доцільно направляти із відповідним супровідним листом. Вказаний супровідний лист буде зберігатися у справі «Листування з юридичними та фізичними особами з питань вчинення нотаріальних дій» з відповідним реєстраційним штампом.
Щодо проставлення нотаріусом відміток.

ХАРАЛЬД К. ТИЛЕ,
адвокат-нотариус г. Берлина, член Нотариальной палаты Берлина
ИМУЩЕСТВЕННОЕ ПРАВО В ФРГ
Гражданский кодекс ФРГ (ВGВ) различает три режима имущественных отношений:
I. Имущественные отношения по закону (§§ 1363 и послед. Гражданского кодекса)
II. Режим раздельного имущества (§ 1414 Гражданского кодекса)
III. Режим общности имущества (§ 1415 Гражданского кодекса)
Принцип свободы договора позволяет также заключать нотариально засвидетельствованные договоры смешанной формы (модифицированный режим имущественных отношений по закону).
ИМУЩЕСТВЕННЫЕ ОТНОШЕНИЯ ПО ЗАКОНУ
Режим имущественных отношений по закону действует тогда, когда супруги не договорились об ином в брачном договоре.
Имущество мужа и имущество жены не становится общим имуществом супругов (§ 1363, абз. 2, предл. 1, 1-я часть Гражданского кодекса). Это положение распространяется также и на имущество, которое каждый супруг приобретает после заключения брака (§ 1363, абз. 2, предл. 1, 1-я часть Гражданского кодекса).
Тем не менее имущество, нажитое супругами во время брака, распределяется между ними, если законный режим имущественных отношений прекратится.
Режим имущественных отношений по закону позволяет каждому супругу управлять своим имуществом самостоятельно без ограничений. Ограничение существует в случае принятия обязательства распоряжаться имуществом в целом (§ 1365, абз. 1 Гражданского кодекса), при этом исполнение обязательств возможно только с согласия другого супруга.
Договор, заключенный одним супругом без согласия другого, может быть последним позже одобрен (§ 1366, абз. 1 Гражданского кодекса). Если необходимое согласие не дается, договор является недействительным (§ 1366, абз. 4 Гражданского кодекса).
То же самое действительно согласно § 1369 Гражданского кодекса и в отношении распоряжения предметами домашнего обихода.
Законный режим имущественных отношений прекращается в случае смерти одного из супругов или в случае развода. В этих случаях имущество, нажитое в браке, распределяется.
Согласно § 1371, абз. 1 Гражданского кодекса распределение имущества, нажитого в браке, осуществляется путем увеличения наследственной доли, принадлежащей в силу закона пережившему супругу, на четверть стоимости наследства.
Если переживший супруг не становится наследником и ему не причитается имущество по завещанию, он может потребовать распределение имущества, нажитого в браке, согласно §§ 1373 по 1383, 1390 Гражданского кодекса.
В случае развода распределение имущества, нажитого в браке, можно потребовать на основании положений §§ 1373 по 1383, 1390 Гражданского кодекса. Для этого первоначальное имущество (на момент заключения брака) сопоставляют с конечным имуществом (имущество в момент прекращения имущественных отношений) каждого из супругов в отдельности.
Если при этом имущество одного супруга, нажитое в браке, превышает имущество, нажитое в браке другим супругом, то половина суммы превышения причитается другому супругу
в качестве удовлетворения требования о распределении имущества (§ 1378, абз. 1 Гражданского кодекса).
Требование о распределении устанавливается прекращением режима имущественных отношений супругов (в случае развода — с момента вступления вынесенного судом решения о расторжении брака в законную силу, § 1378, абз. 1 Гражданского кодекса).
К первоначальному имуществу прибавляется имущество, которое приобретается супругом после установления режима имущественных отношений в случае чьей-либо смерти либо с учетом будущего права наследования, в результате дарения либо в качестве выделения части родительского имущества (§ 1374, абз. 2 Гражданского кодекса).
В конечное имущество супругов засчитывается (согласно § 1375, абз. 2 Гражданского кодекса) сумма, на которую это имущество уменьшилось в результате того, что супруг после установления режима имущественных отношений:
совершал безвозмездные предоставления, что не соответствовало нравственному долгу либо общепринятым правилам приличия;
растрачивал имущество;
предпринимал действия с намерением причинить ущерб другому супругу.
РЕЖИМ РАЗДЕЛЬНОСТИ ИМУЩЕСТВА

Перше ніж приступити до висвітлення самих проблемних питань у спадковій площинні українського законодавства, пропоную звернутись до ст. 1222 Цивільногокодексу України (далі — ЦК України) та дати визначення поняттю «спадкоємці» у спадковому праві. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права).

Зі змісту цієї статті випливає, що у нас є два види спадкування (а саме: за законом та за заповітом) і три види спадкоємців: фізичні особи (спадкоємці за законом та за заповітом), юридичні особи (спадкоємці за заповітом) та інші учасники цивільних відносин (спадкоємці за законом — відумерла спадщина та спадкоємці за заповітом).

У ст. 1223 ЦК України чітко зазначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Зі змісту частини першої цієї ж статті випливає, що пріоритет в спадковому праві надається спадкуванню за заповітом, а у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261–1265 (п’ять черг спадкоємців за законом) ЦК України.

У своїй статті я хочу розкрити усі можливі випадки позовного провадження, з якими нотаріус може мати справи в процесі регулювання майнових та особисто немайнових відносин в порядку спадкування.

1. Визнання заповіту недійсним

Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи, яка володіє повною цивільною дієздатністю, на випадок своєї смерті. Коротко кажучи, заповіт — це остання воля (особисте волевиявлення) громадянина.

Відповідно до п.п. 5.1 п. 5 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок) при оформленні спадщини за заповітом нотаріус має надати правову оцінку заповіту, перевірити його реєстрацію у Спадковому реєстрі та чинність на момент смерті заповідача. Якщо наданий спадкоємцем заповіт не відповідає вимогам чинного законодавства, нотаріус відмовляє в його прийомі. У главі 85 ЦК України «Спадкування за заповітом» повністю розкривається суть, зміст та порядок посвідчення заповіту.

З точки зору нотаріуса все дуже просто: якщо є заповіт, є спадкоємець по заповіту, є майно, вказане в заповіті, то кінцевим результатом буде видача Свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Але розглянемо іншу ситуацію: є спадкоємець за законом, який не вказаний у заповіті, але не хоче погоджуватись зі змістом заповіту та бажає визнати його недійсним в судовому порядку. Адже конституційного права на звернення особи до суду за захистом її прав та свобод, чітко зазначеного в ст. 8 Конституції України, ніхто в нашій країні не відміняв.

Що робити нотаріусу в цій ситуації? Перш за все необхідно діяти згідно з п.п. 4.13 п. 4 глави 10 розділу ІІ Порядку, де чітко зазначено, що у разі отримання нотаріусом обґрунтованої письмової заяви заінтересованої особи, яка звернулась до суду, та на підставі отриманого від суду повідомлення про надходження позовної заяви заінтересованої особи, яка оспорює право або факт, про посвідчення якого просить інша заінтересована особа, вчинення нотаріальної дії зупиняється до вирішення справи судом (Додаток 1).

У разі визнання заповіту недійсним спадкування відбувається за законом.

Лише після одержання судового рішення, яке набрало законної сили, нотаріус може видавати належному спадкоємцеві відповідне Свідоцтво про право на спадщину.

2. Усунення від права на спадкування

Усунення від права на спадкування чітко та змістовно відображене в ст. 1224 ЦК України та п.п. 5.8 п. 5 глави 10 розділу ІІ Порядку: за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом.

Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя. Це положення не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за заповітом.

Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.

Не мають права на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини.

Не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу.

За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Вищезазначені положення поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов’язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

Положення ст. 1224 ЦК України я вважаю вичерпним. Але нотаріус не є екстрасенсом і не може визначити, кого із заявлених спадкоємців потрібно усунути від права на спадкування. В цій ситуації можна покладатись лише на порядність самих спадкоємців. Якщо хтось зі спадкоємців бажає усунути іншого спадкоємця від права на спадщину та має намір звернутись до суду за визнанням такого факту, він зобов’язаний письмово повідомити про свій намір нотаріуса та подати нотаріусу заяву відповідного змісту до видачі Свідоцтва про право на спадщину. А нотаріус, в свою чергу, зобов’язаний прийняти від спадкоємця цю заяву і зареєструвати її в Журналі реєстрації вхідних документів та приєднати до спадкової справи, а потім відкласти видачу свідоцтва про право на спадщину і діяти відповідно до п.п. 4.13 п. 4 глави 10 розділу ІІ Порядку, згідно з яким вчинення нотаріальної дії зупиняється до вирішення справи судом (Додаток 2).

ОЛЬГА РОЗГОН,
кандидат юридических наук, доцент кафедры гражданско-правовых дисциплин Харьковского национального университета имени В. Н. Каразина
ОГРАНИЧЕНИЯ ПРАВА СОБСТВЕННОСТИ СУПРУГОВ
Каждый вправе иметь имущество в собственности, владеть, пользоваться и распоряжаться им как единолично, так и совместно с другими лицами.
Владение, пользование и распоряжение имуществом, нажитым супругами во время брака, осуществляются по закону или договору. Конечно же, данное деление является условным, поскольку как первое, так и второе основание регламентируется законодательными актами.
Наиболее очевидной особенностью права собственности супругов является то, что имущество принадлежит им не просто как субъектам (сособственникам), а как лицам, связанным между собой особыми, лично доверительными связями, что накладывает определенный отпечаток на регулирование соответствующих отношений между ними.
Первое, что обращает на себя внимание, — это влияние факта нахождения в семейных отношениях на отношения собственности. Векторами этого влияния являются: определенные ограничения права частной собственности одного или каждого из супругов; воздействие семейных отношений на смежные отношения (например, наследственные), а также на права и интересы других лиц.
В отношении возникновения ограничений права частной собственности лиц, вступивших в семейные правоотношения, необходимо отметить два момента. Первый — имеет ли место в принципе наличие этих ограничений и если да, то какова их сущность; второй касается их возникновения. Сама по себе постановка вопроса о наличии ограничений права собственности в этой сфере является важным аспектом исследования отношений собственности в частности и субъективных гражданских прав в целом.
Сначала укажем, что приобретение имущества за время брака создает презумпцию права общей совместной собственности супругов. Если имущество было приобретено за время брака, предусматривается (презюмируется), что оно является общим.
Режим общности имущества супругов предусматривает объединение имущества жены и мужа в единственную имущественную массу и установление ряда специальных правил относительно его владения, пользования и распоряжения. В современном понимании сущности режима общности супруги рассматриваются как лица, которые имеют общий интерес в поддержке имущественного благополучия семьи, а их отношения характеризуются как отношения экономического партнерства.
Режим общности имущества супругов означает, что:
имущество, приобретенное супругами за время брака, считается общим, если другое не установлено договором сторон или законом;
жена и муж имеют равные права относительно имущества, которое принадлежит им на праве общей совместной собственности;
имущество принадлежит супругам без определения частей каждого из них в праве собственности;
права супругов на имущество признаются равными независимо от того, что один из них не имел по уважительной причине (учеба, ведение домашнего хозяйства, уход за детьми, болезнь и т. п.) самостоятельного заработка (дохода);
до того времени, пока не будет доказано противоположное, считается, что каждый из супругов при распоряжении общим имуществом действует в интересах супругов.
Совместная собственность является разновидностью общей совместной собственности, при которой заранее не определяются доли собственников в праве собственности. В отличие от долевой у участников совместной собственности, нет определенной доли в праве общей собственности, она может возникнуть только при выделе или разделе, т.е. в случае прекращения существования совместной собственности. Такое правило предусмотрено законодателем с целью обеспечения имущественного равенства супругов.
В свое время в КоБС Украины (ч. 1 ст. 22) предметом общей собственности признавалось имущество, нажитое супругами за время брака. А в ст. 60 СК Украины, в отличие от ч. 1 ст. 22 КоБС 1969 г., указывается об имуществе, приобретенном супругами во время брака (в ч. 1 ст. 22 КоБС говорится об имуществе, нажитом супругами во время брака). При этом ни в ст. 22 КоБС 1969 г., ни в ст. 60 СК не раскрыты термины «нажитое» и «приобретенное».
Нужно отметить, что изменение понятия «нажитое имущество» на «приобретенное имущество» ничего позитивного не добавило. О. В. Дзера правильно отмечает, что «значение терминов «нажитого», «приобретенного» имущества не имеет пока своего однозначного толкования. Такая неоднозначность в понимании этого термина не способствует применению правовых норм на практике» .
Термин «имущество, нажитое супругами в течение брака» впервые был установлен в ст. 9 проекта Кодекса законов о браке, семье и опеке РСФСР 1926 года и был закреплен в ст. 10 окончательной редакции этого кодекса. В ст. 125 Семейного кодекса УССР 1926 года (КЗоСОБ УССР), который был окончательно утвержден 3-й сессией ВУЦИК IX созыва 31 мая 1926 года было указано: «Имущество, которое приобрели супруги совместным трудом во время брака, считается принадлежащим обоим супругам на началах сособственности (статьи 61–65 ГК) в равных долях. Указом Президиума Верховного Совета УССР от 15 сентября 1945 редакция ст. 125 КЗоСОБ УССР была изменена и было установлено: «Имущество, приобретенное супругами в период зарегистрированного брака, считается принадлежащим обоим супругам на началах общей собственности. Размер принадлежащей каждому из супругов части определятся судом. Прочее имущество составляет раздельную собственность каждого из супругов». В законодательстве УССР термин «имущество, нажитое супругами во время брака» был впервые предусмотрен в ст. 22 КоБС УССР 1969 года.
Как следует из приведенного текста ст. 125 КЗоСОБ УССР 1926 года, для возникновения права общей совместной собственности супругов и общего имущества супругов необходимо было два условия: а) приобретение имущества в период брака и б) приобретение имущества в результате совместного труда супругов. Необходимость совместного труда супругов для возникновения их права общей совместной собственности также следует из сопоставления содержания статей 60 и 58 СК. Согласно ст. 58 СК плоды, приплод, доходы (дивиденды), полученные от вещи, принадлежащей одному из супругов на праве частной собственности, принадлежат этому супругу на праве раздельной частной собственности независимо от того, получены ли они в период брака или до брака. Это объясняется тем, что право на эти плоды, приплоды, доходы возникли не в результате совместного труда супругов.
Необходимость наличия совместного труда супругов для возникновения их общего имущества вытекает и из исторического толкования термина «нажитое во время брака». Этот термин, как было отмечено, впервые был закреплен в ст. 10 КЗоБСО РСФСР 1926 года (ст. 9 проекта этого Кодекса). Д. И. Курский — нарком юстиции РСФСР в заключительном слове на 2-й сессии ВЦИК XII созыва говорил по поводу ст. 9 проекта КЗОБСО РСФСР 1926 года: «Эта статья чрезвычайно важная и она вносит нечто новое. Вначале у нас существовала раздельность имущества, а здесь вводится общность имущества: добытое совместным трудом имущество делается общим имуществом и при разводе делится поровну между супругами» .
Следует определить юридический состав, который необходим для возникновения права общей совместной собственности супругов. Для возникновения права общей совместной собственности супругов необходимо, чтобы имущество было приобретено во время брака. Это положение прямо предусмотрено ч. 1 ст. 60 СК Украины, оно также вытекает из ч. 1 ст. 21 СК Украины, а также из содержания ч. 3 ст. 368 ГК Украины. Статья 45 СК Украины предусматривает, что недействительный брак, а также брак, признанный недействительным по решению суда, не является основанием для возникновения у лиц, между которыми он был зарегистрирован, прав и обязанностей супругов, а ч. 2 ст. 45 СК Украины устанавливает, что если во время недействительного брака лица приобрели имущество, оно считается принадлежащим им на праве общей долевой собственности. Вместе с тем для возникновения права общей совместной собственности супругов недостаточно, чтобы имущество было приобретено в период зарегистрированного брака. Требуется также, чтобы супруги совместно проживали, вели общее хозяйство, т. е. наличие совместного труда супругов. Под совместным трудом супругов следует понимать любой полезный труд, который независимо от его характера либо непосредственно, либо в своей овеществленной форме был направлен на создание общего имущества супругов. Общность результатов труда супругов, в случае законного режима имущества супругов, устанавливается, как указывается в литературе, не соглашением супругов явным или подразумевающимся, а вводится в качестве обязательного последствия брак . Необходимость совместного труда супругов для возникновения общей совместной собственности супругов и общего имущества супругов вытекает из сопоставления ч. 1 ст. 60 СК Украины и п. 3 ч. 1 ст. 57 СК Украины, ч. 3 ст. 57 СК Украины, ч. 4 ст. 57 СК Украины, ч. 6 ст. 57 СК Украины. В указанных в ст. 57 СК Украины случаях имущество, приобретенное супругами во время брака, принадлежит супругам не на праве общей совместной собственности, а каждому из них на праве раздельной частной собственности. Это объясняется тем, что в этих случаях имущество приобретается не в результате совместного труда супругов.
Таким образом, обязательными элементами юридического состава для возникновения права общей совместной собственности супругов и общего имущества супругов, как отмечено в литературе, является приобретение имущества во время зарегистрированного брака и ведение совместного хозяйства супругами, т. е. наличие совместного труда супругов .
При буквальном толковании понятия имущества, приобретенного супругами в период брака, следует считать, что любое имущество, приобретенное супругами в период брака, является общим имуществом супругов. Однако такой вывод противоречит п. 3 ч. 1 ст. 57 СК Украины, ч. 3 ст. 57 СК Украины, ч. 4 ст. 57 СК Украины, ч. 5 ст. 57 СК Украины и ч. 6 ст. 57 СК Украины, которые предусматривают, что в ряде случаев имущество, приобретенное супругами во время брака, не принадлежит им на праве общей совместной собственности, а принадлежит каждому из них на праве раздельной частной собственности.
Таким образом, не всякое имущество, приобретенное во время брака, можно считать принадлежащим супругам на праве общей совместной собственности. Поэтому понятие «приобретенное во время брака имущество» уже (меньше по смыслу) его буквального толкования .
Режим общности имущества супругов, хоть и направлен на создание имущественного единства супругов, но имеет, как известно, определенные исключения. Это свидетельствует о том, что режим общности не является абсолютным. Общим считается лишь имущество, которое было приобретено супругами за время брака. Некоторые другие виды имущества (имущество, приобретенное каждым из супругов в браке, за время брака в порядке наследования и т. п.) признаются раздельным имуществом супругов. Такой подход дает основания считать, что правовой режим имущества супругов, который действует сегодня в Украине, относится к режиму общности приобретенного. Супруги объединены единственной целью обеспечения имущественных интересов семьи и каждый из них делает взнос для ее достижения. Если имущество приобретено супругами за время брака, то оно составляет общность, если же в определенных отношениях каждый из супругов действовал самостоятельно, то общность имущества не возникает.
Согласно ч. 1 ст. 60 СК Украины имущество

ІННА ГОЛОВЕНКО,
приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу
НОТАРІАТ ТА РИНОК
Досліджуючи сьогодні наукову літературу, що пов’язана зі сферою нотаріату, можна часто зустріти такі терміни, як «ринок нотаріальних послуг», «якість нотаріальних послуг», «конкуренція в нотаріаті».
Від правильного розуміння цих термінів залежать не тільки взаємовідносини нотаріусів та суспільства, але й методи державного регулювання нотаріальної діяльності.
Що ж таке «ринок»? Якими ознаками характеризується це поняття?
Ринок — сфера обміну товарами й послугами між продавцями та покупцями, місце, де здій¬снюється купівля-продаж.
В економічному словнику термін «ринок», крім того, визначається як «система економічних відносин між виробниками і споживачами продукції». Але чи можна вважати нотаріуса з точки зору економіки повноцінною економічною одиницею, якщо йому прямо заборонено отримувати прибуток від своєї діяльності?
Суб’єкти підприємництва мають право здій¬снювати свою діяльність у різних організаційних формах (наприклад, ТОВ, ПАТ, ФОП), змінювати свою організаційну форму та напрямки діяльності протягом життєвого циклу економічної одиниці, залучати інвесторів, оскільки їх основною метою є отримання прибутку.
Нотаріус таких прав позбавлений
Відповідно до закону він не має права здійснювати діяльність у формах, передбачених для суб’єктів підприємництва, змінювати напрямки діяльності, так як це тягне за собою позбавлення свідоцтва, залучати інвесторів чи випускати акції для залучення коштів ззовні, тому у своєму нинішньому статусі нотаріус є надзвичайно вразливою економічною одиницею, яка не має можливості використовувати доступні іншим суб’єктам господарювання інструменти ринку.
З територіальної точки зору ринок може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутрішній ринок у свою чергу може бути національ¬ним, регіональним і локальним (місцевим). Національний — це весь внутрішній ринок країни, обмежений рамками її кордонів. Регіональний — ринок окремого територіального підрозділу (респу¬бліки, краю, області, району). Локальний — ринок якоїсь місцевос¬ті, яка включає певну сукупність населених пунктів. Регіональні й локальні ринки, на відміну від національних, не мають чітко окреслених кордонів.
Для суб’єктів підприємництва не існує обме¬жень в освоєнні всіх вищевказаних ринків, є лише умови здійснення такої діяльності, закріп¬лені в законі. Юридичні особи мають право створювати філії та представництва як на території України, так і на території інших країн. Суб’єкт підприємницької діяльності — фізична особа може провадити експансію на ринок шляхом залучення найманих осіб, створюючи додаткові точки реалізації своїх товарів та послуг.
Нотаріус має право здійснювати свою діяль¬ність лише в межах визначеного нотаріального округу, він не має права поширювати свою діяльність на території інших округів і тим більше інших держав. Навіть у визначеному нотаріальному окрузі нотаріусу дозволяється мати тільки одне бюро (контору) для здій¬снення нотаріальної діяльності.
Суб’єкти підприємництва можуть застосовувати та змінювати технології виробництва продукту на власний розсуд, особливо якщо таке впровадження дозволяє збільшити прибуток.
Нотаріус не має права впроваджувати нові, «ефективні» технології для «оптимізації» та покращення «якості» нотаріальних дій чи збільшення прибутку на власний розсуд. Він має чітко дотримуватись алгоритмів вчинення нотаріальних дій, встановлених державою.
Аналізуючи діяльність нотаріуса в цьому аспекті, можна дійти до висновку, що він має багато спільних рис з найманим працівником, який перебуває на службі в держави. Тому нема достатніх підстав говорити про приватного нотаріуса як про повноцінну економічну одиницю у сфері ринкових відносин, мова може йти лише про його фінансову та організаційну відособленість.
Що таке «нотаріальні послуги»?
Сьогодні навіть у юридичній літературі можна зустріти термін «нотаріальні послуги». Що саме науковці мають на увазі, вживаючи цей термін, наразі не відомо.
Авер’янов В. Б. справедливо звертає увагу на те, що термін «публічні послуги» загалом зустрічається в законодавстві таких країн, як США, Велика Британія, Канада. Оскільки основна орієнтація щодо покрашення функціонування публічної адміністрації в цих країнах робиться саме на використанні стандартів і механізмів приватного сектора, категорія «послуги» вживається досить часто. У країнах романо-германської сім’ї права домінуючим залишається традиційний підхід нормативного визначення відносин між владою й приватними особами через використання таких категорій, як «повноваження» адміністративних органів, «функції», «завдання» тощо.
Термін «нотаріальні послуги» законодавчого визначення та закріплення не має, він виник та міцно ввійшов у вжиток на побутовому рівні за роки діяльності приватного нотаріату в Украї¬ні. Натомість, описуючи діяльність нота¬ріуса, Закон України «Про нотаріат» оперує іншим поняттям — «професійні обов’язки». Застосування цього терміна є виправданим, оскільки пріоритетною вимогою до діяльності нотаріуса з боку держави є не отримання прибутку, а виконання функцій, покладених на нього державою. Вчиняючи нотаріальну дію, нотаріус керується в першу чергу не своїми особистими інтересами, а інтересами держави.
Перед тим як приступити до виконання своїх професійних обов’язків, нотаріус зобов’язаний скласти присягу, що ще більше споріднює його з чиновником. Так, дійсно, нотаріус при вчиненні нотаріальних дій має право складати проекти угод і заяв, виготовляти копії документів та виписки з них, а також давати роз’яснення з питань вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру, надавати інформаційно-технічні послуги. У цьому випадку можна вжити термін «нотаріальні послуги», оцінюючи кожну з них окремо, але поширювати цей термін на вчинення нотаріусом нотаріальних дій недоцільно.
В результаті своєї діяльності нотаріус виробляє певний продукт, особливість якого полягає в тому, що він одночасно втілений у матеріально-речовій формі (формі документа) та у формі послуги (наприклад, системно-правовий аналіз чинного законодавства). Ще однією особливою ознакою продукту, що створює нотаріус, є обов’язкова присутність в ньому державного волевиявлення, яке делеговане нотаріусу дер¬жавою.
Чи може бути волевиявлення держави товаром?
При отриманні ствердної відповіді виникає таке запитання: хто в цьому випадку буде вважатися суб’єктом надання послуг — нотаріус чи держава?
Розуміння діяльності нотаріуса як надання послуг є надто звуженим і не дає уявлення та не розкриває суті нотаріальної діяльності. Тому вживання терміна «нотаріальні послуги» веде до спотворення в суспільстві розуміння функцій нотаріуса та завдань і місії нотаріату в цілому.
У самому статусі приватного нотаріуса закладений дуалізм: з одного боку, на нього покладено виконання публічно-правових функцій, делегованих йому державою, з іншого боку, організаційна форма його діяльності здійснюється на приватних засадах. Неоднозначність статусу приватного нотаріуса веде до ускладнення розуміння його місця як економічної одиниці в системі ринкових відносин, а отже до ускладнення вибору методів державного регулювання нотаріальної діяльності.
Що означає поняття «якість»?
Чи можна взагалі оперувати таким терміном, як «якість нотаріальних послуг»? Що служитиме параметрами визначення «якості» вчинення нотаріальної дії?
Існує багато трактувань і термінологічних підходів до визначення поняття «якість». Так, наприклад, у філософському розумінні якість є «безпосередньою характеристикою безпосереднього буття», в політекономічному — «результат взаємодії споживчої вартості і вартості». В побуті цей термін часто використовується для позначення відповідності продукції чи послуг певним вимогам.
Одним з найбільш поширених визначень якості є «задоволення потреб покупця». У сфері спеціалістів з проблем якості існує велика кількість визначень цієї категорії. Ще у 1968 р. було виявлено більше 100 різноманітних трактувань, і з тієї пори їх кількість не зменшилася. В 1986 р. Міжнародною організацією зі стандартизації ІSО були сформульовані визначення якості для всіх галузей промисловості та бізнесу.
Стандарт ISO 9000:2000 дає таке формулювання: «Якість — ступінь, з яким сукупність власних характеристик виконує вимоги».
Оцінка якості зажди складний і суперечливий процес. На сьогодні в Україні відсутні будь-які стандарти для оцінки якості вчинених нотаріальних дій, відсутні також характеристики такої якості.
Достатньо звернути увагу на один особливий аспект, щоб зрозуміти відмінність між нотаріальною дією та всіма іншими продуктами (товарами і послугами), виробленими на ринку, при застосуванні поняття «якість».
Суб’єкт підприємницької діяльності, виготовляючи товар чи надаючи послуги, може свідомо чи несвідомо піти на порушення закону, але факт порушення закону не обов’язково вплине на якість його товару чи послуги, тому що вироблений товар чи надана послуга при цьому можуть задовольняти в повній мірі потреби споживача. Вироблений продукт все одно матиме споживчу вартість навіть при порушенні таким суб’єктом чинного законодавства, і може бути використаний споживачем.
Тобто такі поняття, як «якість» і «законність», в результаті діяльності суб’єктів підприємництва, пов’язаної з виробництвом товарів чи наданням послуг, є чітко розмежованими і не співпадають.
Основним критерієм результату здійснення нотаріальної діяльності є законність, тобто вчинена нотаріальна дія обов’язково має бути законною, в іншому разі вона не матиме споживчої вартості. Зважаючи на це, можливість застосування поняття «якість» як критерію оцінки вчиненої нотаріальної дії є досить сумнівною.
Це означає, що не можна бездумно застосовувати за аналогією терміни, якими описуються ринкові процеси, для характеристики нотаріальної діяльності, яка має власну специфіку та за своєю суттю не є комерційною.
Що таке «конкуренція»?
З економічної точки зору конкуренція (від латинського «concurrere» — зіштовхуватися) — економічний процес взаємодії, взаємозв’язку боротьби продуцентів та поставщиків при
реалізації продукції, суперництво між окремими виробниками чи поставщиками товарів та/або послуг за найбільш вигідні умови виробництва, а також у сфері застосування капіталу.
Як бачимо, поняття «конкуренція» є багато¬гранним та включає в себе багато аспектів. Формат статті не дозволяє провести глибокий аналіз усіх аспектів такого явища, як конкуренція, але варто зупинитися на основних.
Як і кожне явище в суспільстві, конкуренція має свої позитивні та негативні риси.
В загальному конкуренція за своїми методами поділяється на цінову та нецінову, тобто конкуренцію на основі ціни та конкуренцію на основі якості.
Позитивні наслідки конкуренції суспільство відчуває при застосуванні прогресивних стратегій конкурентної боротьби, що переважно належать до методів так званої нецінової конкуренції. Так, це відбувається, коли суб’єкт ринку шукає революційні технічні та організаційні рішення, які дозволяють привабити покупця і низькою ціною, і високою якістю. Саме завдяки такій стратегії з’являються нові товари чи методи виробництва (електрична лампа, конвеєр, кулькова ручка). Однак цю стратегію бізнес використовує не надто часто: революційні зміни є небезпечними для великих фірм, тому що знецінюють їх інвестиції, які були зроблені раніше, а дрібним фірмам зазвичай не вистачає фінансових ресурсів на науково-дослідні та конструкторські розробки.
Для приватних нотаріусів втілення цієї стратегії є практично неможливим. Нотаріат не ставить за мету створення революційно нового продукту, а всі зміни в порядку здійснення нотаріальної діяльності та вчиненні нотаріальних дій можуть бути впроваджені тільки «згори» і будуть однаковими для всіх нотаріусів. Тобто навіть теоретично приватний нотаріус позбавлений можливості створити новий індивідуальний продукт, що надавав би конкурентні переваги саме цьому, конкретному нотаріусу. Крім того, сфера застосування капіталу приватного нотаріуса є надзвичайно обмеженою, він не має права інвестувати свої кошти у нові бізнесові проекти, так як це прямо заборонено законом.
Зважаючи на це, нотаріус позбавлений можливості використати інший прогресивний метод нецінової конкуренції — метод диференціації товару, тобто надання товару особливих, індивідуальних ознак, які дозволяють повніше задовольнити потреби споживача. Як зазначалося вище, всі нотаріуси керуються однаковими алгоритмами вчинення нотаріальних дій, і індивідуалізувати цей процес неможливо.
Натомість негативні риси конкуренції можуть проявлятися при використанні недобросовісних стратегій конкурентної боротьби, що належать до методів цінової конкуренції. Це виявляється тоді, коли фірми починають переманювати покупців, пропонуючи товар за більш низькою ціною. Крайнім проявом цінового суперництва є демпінг, який небезпечний тим, що може призвести до обопільного розорення суперників. В останні роки в приватному нотаріаті надзвичайно поширена ще одна деструктивна стратегія — виплата винагороди («відкатів») за вчинені нотаріальні дії, суб’єктам, дотичним до здійснення нотаріальної діяльності.
Сьогодні державне регулювання нотаріату пішло шляхом збільшення кількості приватних нотаріусів та активізації конкурентної боротьби під приводом «підвищення якості нотаріальних послуг».
Як бачимо, приватний нотаріус об’єктивно є дуже обмеженим у виборі методів та стратегій конкурентної боротьби, особливо в конкуренції неціновій, яка за своєю суттю є більш прогресивною, ніж цінова конкуренція. Більшість прогресивних стратегій конкурент¬ної боротьби є для нотаріуса недоступними з огляду на специфіку його діяльності, тому нотаріуси стрімко впроваджують в життя деструктивні стратегії конкуренції. Такий факт є, безперечно, негативним, оскільки не тільки підриває економічну основу здійснення нотаріальної діяльності, але й відображається на законності вчинених нотаріальних дій та неупередженості нотаріуса. Про жодне «підвищення якості нотаріальних послуг» в такому випадку мова йти не може.
В зв’язку з цим особливої цінності набуває досвід розвинутих країн, що входять до Міжнародного союзу латинського нотаріату, які, здійснюючи державне регулювання нотаріальної діяльності і чітко розуміючи особливість статусу приватного нотаріусу як економічної одиниці у сфері ринкових відносин, застосовують принцип квотування робочих місць. Цей принцип дає можливість зберегти конкуренцію серед нотаріусів і водночас зменшити вплив негативних аспектів конкурентної боротьби, а також посилити державний контроль у сфері діяльності нотаріату.