МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ЛИСТ
13.04.2006 № 5494/Рд
[Про паспорт]
Повідомляємо, що територіальні підрозділи Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Міністерства внутрішніх справ оформлюють паспорт громадянина України відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 2 вересня 1993 року № 3423-XII, та Інструкції щодо правил та порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 5 вересня 1994 року за № 211/421.
Відповідно до положень зазначених нормативних актів вважаються недійсними паспорти, до яких уповноваженим органом протягом місяця з дати виповнення особі 25 або 45 років не вклеєна фотокартка, яка відповідає віку особи.
Тобто, якщо громадянин подав з будь-яких причин до органів внутрішніх справ заяву про видачу паспорта громадянина України хоча б за день до виповнення 25 або 45 років, фотокартка в паспорті не буде відповідати вимогам до фотокартки, яка має бути вклеєна після досягнення особою 25 чи 45 років. Тому протягом місяця до паспорта має бути вклеєна фотокартка, яка відповідає віку особи, інакше такий паспорт вважається недійсним.
Якщо фотокартка була вклеєна (саме вклеєна, а не паспорт оформлено) до паспорта за місяць або два до досягнення особою 25 чи 45 років, слід вважати такий паспорт оформленим з порушенням установленого порядку, а тому недійсним і рекомендувати особі звернутися до органів внутрішніх справ для переоформлення.
Заступник Міністра В.М. Рудік

З огляду на ситуацію, яка склалася внаслідок окупації АР Крим та м. Севастополя Російською Федерацією, 15 квітня 2014 року було прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі — Закон).

Сьогодні саме цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої Російською Федерацією, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, регламентує захист прав і свобод людини і громадянина, юридичних осіб.

На що в першу чергу треба звернути увагу в цьому Законі:

згідно зі ст. 1 Закону АР Крим та м. Севастополь, що є тимчасово окупованою територією України, є невід’ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України;

частина 1 ст. 4 Закону, крім іншого, визначає, що на строк дії Закону на тимчасово окупованій території поширюється особливий правовий режим вчинення правочинів, реалізації прав і свобод людини і громадянина;

стаття 9 Закону передбачає, що всі органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України і будь-які органи, їх посадові і службові особи та їх діяльність на тимчасово окупованій території вважаються незаконними, якщо вони створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом України;

стаття 11 Закону регламентує, що на тимчасово окупованій території право власності охороняється згідно із законодавством України і це стосується не тільки громадян, юридичних осіб, але й держави України взагалі, АР Крим, м. Севастополя, територіальних громад, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів публічного права, а саме: за фізичними особами, незалежно від їх правового статусу, юридичними особами тощо зберігається право власності та інші речові права на майно, в тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, якщо воно набуте відповідно до законів України. Але у зв’язку з тимчасовою окупацією набуття та припинення права власності на нерухоме майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території, здійснюється за межами тимчасово окупованої території (на материковій частині України) і відповідно до законів України. Це саме стосується державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Будь-який правочин стосовно нерухомого майна, вчинений на тимчасово окупованій території з порушенням вимог законів України, вважається недійсним з моменту вчинення і не створює юридичних наслідків.

12 лютого 2015 року Закон було доповнено статтею 11¹, яка називається «Забезпечення права на спадкування» і передбачає: якщо останнім місцем проживання спадкодавця є тимчасово окупована територія, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, так само, як коли місце проживання спадкодавця невідоме, а нерухоме майно або основна його частина, у разі відсутності нерухомого майна — основна частина рухомого майна знаходиться на тимчасово окупованій території.

Законом України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо окремих питань накладення арешту на майно з метою усунення корупційних ризиків при його застосуванні» від 10.11.2015 № 769-VIII була викладена в новій редакції ст. 170 Кримінального процесуального кодексу України, в якій надається визначення арешту майна:

Арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існують достатні підстави вважати, що воно є предметом, засобом чи знаряддям вчинення злочину, доказом злочину, набуте злочинним шляхом, доходом від вчиненого злочину, отримане за рахунок доходів від вчиненого злочину або може бути конфісковане у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого чи юридичної особи, до якої може бути застосовано заходи кримінально-правового характеру, або може підлягати спеціальній конфіскації щодо третіх осіб, юридичної особи або для забезпечення цивільного позову. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції Закону  від 26.11.2015 № 834-VIII, далі — Закон про державну реєстрацію речових прав), встановлює, що заборона відчуження та арешт нерухомого майна, податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження підлягають державній реєстрації (ст. 4), та що обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту їх державної реєстрації (ст. 5).

Відповідно до Закону про державну реєстрацію речових прав Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень — офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У зв’язку із розширенням повноважень нотаріусів у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та можливістю вчиняти реєстраційні дії без вчинення нотаріальних дій, громадяни та представники юридичних осіб, надаючи відповідні рішення судів, почали звертатись до нотаріусів із заявами про реєстрацію припинення арештів та заборон відчуження нерухомого майна, накладених у процесі примусового виконання рішень відповідно до закону.

МИРОСЛАВА ДЯКОВИЧ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Івана Франка
ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЩОДО РОЗПОРЯДЖЕННЯ СПІЛЬНИМ СУМІСНИМ МАЙНОМ ПОДРУЖЖЯ
Сімейним кодексом України (далі — СК України) у ст. 60 закріплено, що дружина та чоловік, які придбали майно у шлюбі, мають рівні права на це майно. Законодавець встановив презумпцію спільності майна, яке набувається подружжям або одним з подружжя у шлюбі: кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 2 ст. 60 СК України).
У СК України передбачений перелік об’єктів права спільної сумісної власності (ст. 61 СК України). Цей перелік не є вичерпним, що обумовлюється постійним розвитком цивільного обороту та виникненням нових об’єктів права власності, здійснення прав на які, у встановлених законом випадках, переноситься на площину сімейних правовідносин, оскільки безпосередньо пов’язане із реалізацією та захистом прав та законних інтересів їх учасників. Цікавим є те, що законодавець поширив презумпцію спільності майна за деяких обставин і на роздільне майно чоловіка та дружини. Це, зокрема, є можливим, якщо за час шлюбу роздільне майно кожного з подружжя істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя. У разі спору це майно за рішенням суду може бути визнане об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності часто породжує проблемні питання у практиків, що нерідко призводить до розгортання судових процесів. Вирішенню таких проблемних питань присвячуються численні наукові дослідження вчених. Ми б хотіли звернути увагу на особливості здійснення подружжям права спільної сумісної власності в контексті кредитних правовідносин.
З одного боку, відповідно до ст. 63 СК Украї¬ни дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. З іншого боку, діями одного з подружжя також може набуватися майно, яке в подальшому стає об’єктом спільної сумісної власності. Наприклад, договір укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї (ч. 4 ст. 65 СК України).
З. В. Ромовська зазначає, що це положення було вироблено судовою практикою раніше, а законодавче закріплення одержало вже в СК України . Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Як бачимо, складність, яка виникає у такій категорії справ ще на стадії визначення об’єкта права спільної сумісної власності, відображається у правовідносинах у процесі здійснення права спільної власності, оскільки обов’язки, які випливають з таких договорів, поширюються на обох з подружжя.
Тому, як зазначає у своїй статті суддя Верховного Суду України Я. М. Романюк, під час розгляду такої категорії справ судам слід з’ясувати в чиїх саме інтересах укладався договір одним з подружжя: своїх особистих чи в інтересах сім’ї, оскільки відповідь на це питання має визначальний характер для правильного вирішення питання про правові наслідки такого договору .
У цьому контексті доволі цікавими є справи, які стосуються укладання одним із подружжя кредитного договору та отримання кредитних коштів. У першу чергу в цих випадках необхідно звертати увагу на мету укладання такого договору. Наприклад, один із подружжя одержав кредит з метою купівлі квартири для сім’ї й у цьому випадку право власності на квартиру виникає в обох із подружжя, а квартира стає об’єктом права спільної сумісної власності, якщо інше не визначено у шлюбному договорі. Відповідно обов’язок, який випливає з укладеного одним із подружжя договору в інтересах їхньої сім’ї, тобто погашення боргу, є обов’язком для обох з подружжя.
Під час підготовки узагальнення судової практики, яка виникає з кредитних правовідносин, предметом вивчення були справи про визнання недійсними кредитних договорів, договорів поруки, іпотеки та застави за зверненням одно¬го з подружжя, в яких суди мотивували свої рішення відсутністю згоди іншого з подружжя на укладання такого договору.

ІРИНА БІЛОУС,
юрист
ОГОЛОШЕННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ ПОМЕРЛОЮ. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ОГОЛОШЕННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ ПОМЕРЛОЮ. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ПОЯВИ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ, ЯКА БУЛА ОГОЛОШЕНА ПОМЕРЛОЮ
Згідно зі ст. 46 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці постійного проживання останньої немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців. Особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення цих дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до закінчення цього строку, але не раніше спливу шести місяців.
Отже, ЦК України передбачає кілька строків, що мають правове значення для визнання особи такою, що померла:
3 роки — загальний строк;
2 роки від дня закінчення воєнних дій — у разі, якщо особа пропала безвісти у зв’язку з цими діями;
6 місяців — якщо особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припускати її загибель від певного нещасного випадку (внаслідок катастрофи, стихійного лиха тощо);
строк, визначений судом, але не менший шести місяців — залежно від конкретних обставин.
Оголошення особи померлою провадиться судом у порядку, аналогічному порядку визнання фізичної особи безвісно відсутньою. При цьому слід враховувати, що підставою для оголошення особи померлою є не факти, які напевне свідчать про її загибель, а обставини, що дають підставу припускати смерть такої особи.
Оскільки оголошення фізичної особи померлою ґрунтується на презумпції смерті цієї особи, правові наслідки оголошення фізичної особи такою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті (ст. 47 ЦК України). Це означає, що після оголошення фізичної особи померлою відкривається спадщина (ст. 1220 ЦК України), утриманцям призначається пенсія, шлюб припиняється (ст. 104 Сімейного кодексу України), припиняється представництво за довіреністю, яку видала особа, оголошена померлою, та/або представництво за довіреністю, виданою особі, яка оголошена померлою (ст. 248 ЦК України).
При оголошенні фізичної особи померлою є можливість настання кримінально-процесуальних наслідків. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України кримінальне провадження щодо померлої особи підлягає закриттю. Але оголошення особи померлою в порядку цивільного судочинства не повинно бути підставою для закриття порушеної проти цієї особи кримінальної справи, оскільки оголошення померлою — це лише презумпція смерті, а не констатація смерті біологічної. Для закриття провадження у кримінальній справі необхідно встановити факт смерті, а не висловити припущення про неї.
Судове рішення, яке підтверджує презумпцію смерті відсутньої особи шляхом оголошення її померлою, з моменту набрання законної сили є підставою для припинення правосуб’єктності такої фізичної особи. Про це свідчить положення ч. 2 ст. 249 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), відповідно до якого рішення суду про оголошення фізичної особи померлою є підставою для внесення органом державної реєстрації актів цивільного стану запису про смерть фізичної особи у книгу реєстрації актів цивільного стану .
Одним з обов’язкових реквізитів змісту актового запису про смерть, а також свідоцтва про смерть є дата смерті. Згідно з ч. 3 ст. 46 ЦК України днем смерті відсутньої фізичної особи вважається день набрання законної сили рішенням суду про оголошення її померлою. У випадку оголошення померлою фізичної особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку, а також у зв’язку з воєнними діями суд має право визнати днем смерті цієї фізичної особи день її вірогідної смерті. У цьому випадку дата смерті фізичної особи повинна отримати офіційне підтвердження у резолютивній частині судового рішення.
Рішення суду про оголошення особи померлою, що набрало законної сили, надсилається, крім органу державної реєстрації актів цивільного стану, також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, — відповідному органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. У разі наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення надсилається до державного нотаріального архіву з метою передачі його за належністю уповноваженому нотаріусу для вжиття заходів з охорони спадкового майна.

ОЛЕНА КІБЕНКО,
доктор юридичних наук,доцент кафедри господарського права
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАТВЕРДЖЕННЯ УСТАНОВЧИХ ДОКУМЕНТІВ
ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ
Після вступу в дію нового Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (далі — Закон про державну реєстрацію) на практиці постійно виникають питання щодо порядку затвердження установчих документів юридичної особи, адже ці правовідносини регулюються новим законодавством досить недосконало.
Так, у ч. 1 ст. 87 ЦК України закріплено, що для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Аналогічна норма міститься в ч. 5 ст. 8 Закону про державну реєстрацію, відповідно до якої установчі документи юридичної особи, а також зміни до них, викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих документах мають бути нотаріально посвідчені.
Користуючись зазначеними нормами, державні реєстратори наразі вимагають наявності підписів на установчих документах будь-яких юридичних осіб незалежно від їх організаційно-правової форми. Якщо юридична особа є унітарним підприємством (тобто має лише одного засновника) чи корпоративним утворенням з незначною кількістю осіб, то проблем з підписанням установчих документів не виникає. Але коли така вимога висувається до статуту, наприклад, акціонерного товариства, яке має декілька сотень або навіть тисяч акціонерів, то виконати її практично неможливо.
Для вирішення ситуації в рамках правового поля звернемо увагу на формулювання норми, що міститься в ч. 1 ст. 87 ЦК України та ч. 5 ст. 8 Закону про державну реєстрацію. Ця норма встановлює, що підписання установчих документів всіма учасниками вимагається лише якщо законом не встановлено якійсь інший порядок їх затвердження.
Тлумачення змісту цієї статті дозволяє дійти висновку, що існують дві основні форми затвердження установчих документів:
а) підписання всіма учасниками (засновниками) юридичної особи (базова форма, застосовується, якщо законом не передбачено інше);
б) інша форма, установлена законом.
У ч. 5 ст. 57 Господарського кодексу України (далі — ГК України) закріплено, що статут (положення) може затверджуватися (1) власником майна (засновником) суб’єкта господарювання (2) чи його представниками, (3) органами або (4) іншими суб’єктами відповідно до закону. Таким чином, ГК України виділяє ще три можливі форми затвердження установчих документів (статуту чи положення).
Порядок затвердження установчих документів юридичної особи визначається законом залежно від її організаційно-правової форми. У більшості випадків інша форма затвердження установчих документів застосовується, якщо рішення про затвердження установчих документів або змін до них ухвалюється не особисто засновниками, а їх представницьким органом — установчими зборами, конференцією або уповноваженим органом юридичної особи (як правило, це вищий орган). Характерною ознакою такого затвердження є відсутність законодавчої вимоги щодо одноголосного прийняття рішення всіма учасниками (засновниками, членами тощо). Таким чином, вимагаючи підписання установчих документів (змін до них) усіма учасниками, державні реєстратори порушують норми закону, оскільки в багатьох юридичних особах корпоративного складу рішення щодо затвердження установчих документів ухвалюються більшістю голосів.
Аналізуючи законодавство, слід розрізняти вимоги:

я.

Який же договір укласти подружжю, якщо вони вирішили домовитися про правовий режим належного їм майна? Спробуємо розібратися в цьому питанні.

Згідно з ч. 1 ст. 70 СК у разі поділу  майна, що є об’єктом права  спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або  шлюбним договором. Таким чином, два основні види договорів, що дозволяють подружжю врегулювати їх майнові відносини, — це шлюбний договір та договір про поділ майна подружжя. Порівняємо основні положення цих договорів, встановлені СК.

Стаття 97 СК регулює визначення у шлюбному договорі правового режиму майна. Відповідно до ч. 2 ст. 97 СК сторони шлюбного договору можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень  ст. 60 СК, тобто вважати його  спільною частковою власністю або особистою приватною власністю  кожного з них. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму  майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 5 ст. 97 СК).

Разом з тим відповідно до ч. 5 ст. 93 СК за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя  нерухоме майно  та інше  майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Будівництво як галузь виробничої діяльності пов’язане переважно зі створенням нових та модернізацією вже існуючих будівель та споруд різного призначення, які є кінцевим продуктом (результатом) будівельної діяльності. Тому питання дослідження правових наслідків існування об’єктів самочинного будівництва та їх усунення або легалізація продовжують посідати вагоме місце як в доктрині, так і в судовій практиці нашої держави. Про це свідчить той факт, що за 2013–2016 роки Верховний Суд України (далі — ВСУ) розглянув безліч справ, предметом яких були колізійні питання врегулювання спірних відносин з приводу об’єкта самочинного будівництва.

Так, розтлумачивши у 2013 році положення ч. 1 ст. 376 ЦК України, ВСУ цілком правомірно зайняв правову позицію, що самочинним будівництвом є не тільки ново­створений об’єкт, а й об’єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови уже існуючого об’єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного кон­тролю, оскільки в результаті таких дій об’єкт втрачає тотожність з тим, на який власником (власниками) отримано право власності [1].

У 2014 році у Висновках Верховного Суду України, викладених в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, за II півріччя 2014 року ВСУ зазначив, що об’єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї із наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; відсутній належний дозвіл на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил [2]. Оскільки кожна із вказаних ознак (умов) є самостійною, достатньо наявності хоча б однієї з них для визнання будівництва самочинним, що, у свою чергу, призводить до настання самостійних цивільно-правових наслідків існування такого об’єкта нерухомості.

Так, відповідно до положень ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» [3] забудова територій здійснюється шляхом розміщення об’єктів будівництва. Суб’єкти містобудування зобов’язані додержуватися містобудівних умов та обмежень під час проектування і будівництва об’єктів. Зрештою право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Водночас проектування та будівництво об’єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок за загальним правилом у такому порядку:

1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних;

2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених ст. 31 цього Закону, її експертизи;

3) затвердження проектної документації;

4) виконання підготовчих та будівельних робіт;

5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів;

6) реєстрація права власності на об’єкт містобудування.

Проте відповідно до ч. 2 розділу І Порядку прийняття в експлуатацію і проведення технічного обстеження індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, громадських будинків та будівель і споруд сільськогосподарського призначення I та II категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт  від 24.04.2015  № 79 встановлено процедуру та умови прийняття в експлуатацію збудованих без дозволу на виконання будівельних робіт і проведення технічного обстеження: індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, збудованих у період з 5 серпня 1992 року до 12 березня 2011 року [4].

Особливо продуктивним на прийняття нормативних документів щодо регулювання правового положення самочинно збудованих споруд, а саме на введення спрощених процедур або так званих «будівельних амністій» був 2015 рік. Зокрема, у своїй постанові від 24.06.2015 ВСУ надав правовий висновок про те, що згідно з ч. 7 ст. 376 ЦК України в разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого само­врядування може ухвалити рішення, яким зобов’яже особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво [5].

Ще більшої актуальності зазначеному аспекту або підставі для визнання права власності на об’єкт самочинного будівництва надали вересневі зміни 2015 року до ч. 9 ст. 35 та ч. 7 ст. 36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» [3]. Суть цих змін полягає у тому, що декларацію про початок виконання підготовчих робіт та (або) декларацію про початок виконання будівельних робіт може бути скасовано органом державного архітектурно-будівельного контролю у разі встановлення під час перевірки порушень вимог містобудівної документації, містобудівних умов та обмежень, невідповідності об’єкта будівництва проектній документації на будівництво такого об’єкта та вимогам будівельних норм, державних стандартів і правил, порушень містобудівного законодавства у разі невиконання вимог приписів посадових осіб органів державного архітектурно-будівельного контролю.

Таким чином, у правовому просторі нашої держави поряд зі спеціальним порядком набуття права власності на самочинно збудований об’єкт будівництва — за рішенням суду (судовий), існує й інший — позасудовий або адміністративний порядок легалізації зазначених об’єктів.

Особливий статус, визначений нормами чинного законодавства України, як сторони правочину мають малолітні особи, за участю яких нотаріуси вчиняють нотаріальні дії. Оскільки дитина є повноцінним членом суспільства, вона також має свої права, особливості реалізації яких обумовлені виключно тим фактом, що її фізична та розумова незрілість потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист. Залежно від віку дитини законодавством передбачено різний обсяг прав та механізми їх реалізації. Зокрема, державою охороняються права та інтереси дітей під час вчинення договорів щодо нерухомого майна. При цьому зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей у разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна є неприпустимим.

Повноцінний та дієвий захист прав дитини є обов’язком держави, а оскільки нотаріус — уповноважена державою особа, що посвідчує права, а також факти, які мають юридичне значення відповідно до ст. 3 Закону України «Про нотаріат» [1], то він має сприяти захисту прав, законних інтересів дітей в межах законодавства України, з урахуванням міжнародних норм та принципів.

Основним міжнародним актом, який регулює питання прав дітей, є Конвенція про права дитини, схвалена резолюцією 44-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20.11.1989, ратифікована постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 № 789-ХІІ [2]. Правовий статус дитини в Україні визначається нормами Конституції України, Сімейного та Цивільного кодексів України, Законом України «Про охорону дитинства», «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», Законом України «Про нотаріат», а також нормами підзаконних актів України.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Сімейного кодексу України [3] (далі — СК) малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Саме ця категорія дітей потребує значної уваги та захисту з боку як законодавця, так і суб’єктів правозастосування.

У теорії права найбільш поширеним видом захисту залишається судовий захист, однак раціональність нотаріального захисту полягає у диспозитивному аспекті впорядкування відносин з участю малолітніх дітей, забезпечення дотримання прав малолітніх дітей у житлових, спадкових та інших видах правових відносин.

У нотаріальному захисті майнових прав та інтересів малолітніх осіб важливим є зв’язок між правовими гарантіями, які їм надає закон, і практичною реалізацією права на захист. Чинним законодавством України закріплені права малолітніх осіб, встановлені межі дозволеної поведінки батьків, опікунів. Практичний аспект реалізації малолітніми особами своїх прав відображається у вчиненні нотаріальних дій за участю малолітніх осіб, в ході яких нотаріус контролює дотримання батьками та опікунами прав та обов’язків малолітніх дітей.

Захист прав малолітніх осіб — це система активних заходів, комплекс юридичних дій, що їх застосовують батьки, опікуни, компетентні державні чи інші органи, спрямована на усунення порушень прав дітей, покладення виконання обов’язку з відновлення порушеного права на причетних до них осіб. Така система захисних заходів водночас є складовою частиною загальноправового механізму захисту прав дітей (конституційного, цивільно-правового, кримінального тощо). Варто зазначити, що дослідження поняття «захист прав малолітніх» завжди посідало важливе місце в юридичній науці, оскільки на захист прав малолітніх дітей прямо чи опосередковано спрямовані норми багатьох галузей права (цивільного, кримінального, адміністративного, конституційного тощо). При цьому погляди вчених на це поняття виявилися різними, що зумовлено відмінністю правових засобів захисту прав малолітніх дітей (кримінально-правових, цивільно-правових адміністративно-правових тощо), відсутністю однозначності у законодавчому врегулюванні захисту прав малолітніх, наявністю розбіжностей у тлумаченні понять «правовий захист» і «правова охорона» та іншими обставинами.

Нотаріальний захист прав малолітніх містить в собі механізм реалізації прав мало­літніх осіб при вчиненні нотаріальних дій, за участі батьків, опікунів у сфері майнових прав та обов’язків.

У межах цієї публікації захист прав малолітніх дітей розглянемо в таких аспектах: захист прав малолітніх дітей у відносинах власності, у спадкових та житлових відносинах.

Особливий статус, визначений нормами чинного законодавства України, як сторони правочину мають малолітні особи, за участю яких нотаріуси вчиняють нотаріальні дії. Оскільки дитина є повноцінним членом суспільства, вона також має свої права, особливості реалізації яких обумовлені виключно тим фактом, що її фізична та розумова незрілість потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист. Залежно від віку дитини законодавством передбачено різний обсяг прав та механізми їх реалізації. Зокрема, державою охороняються права та інтереси дітей під час вчинення договорів щодо нерухомого майна. При цьому зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей у разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна є неприпустимим.Повноцінний та дієвий захист прав дитини є обов’язком держави, а оскільки нотаріус — уповноважена державою особа, що посвідчує права, а також факти, які мають юридичне значення відповідно до ст. 3 Закону України «Про нотаріат» [1], то він має сприяти захисту прав, законних інтересів дітей в межах законодавства України, з урахуванням міжнародних норм та принципів.Основним міжнародним актом, який регулює питання прав дітей, є Конвенція про права дитини, схвалена резолюцією 44-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20.11.1989, ратифікована постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 № 789-ХІІ [2]. Правовий статус дитини в Україні визначається нормами Конституції України, Сімейного та Цивільного кодексів України, Законом України «Про охорону дитинства», «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», Законом України «Про нотаріат», а також нормами підзаконних актів України.Відповідно до ч. 2 ст. 6 Сімейного кодексу України [3] (далі — СК) малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Саме ця категорія дітей потребує значної уваги та захисту з боку як законодавця, так і суб’єктів правозастосування.У теорії права найбільш поширеним видом захисту залишається судовий захист, однак раціональність нотаріального захисту полягає у диспозитивному аспекті впорядкування відносин з участю малолітніх дітей, забезпечення дотримання прав малолітніх дітей у житлових, спадкових та інших видах правових відносин.У нотаріальному захисті майнових прав та інтересів малолітніх осіб важливим є зв’язок між правовими гарантіями, які їм надає закон, і практичною реалізацією права на захист. Чинним законодавством України закріплені права малолітніх осіб, встановлені межі дозволеної поведінки батьків, опікунів. Практичний аспект реалізації малолітніми особами своїх прав відображається у вчиненні нотаріальних дій за участю малолітніх осіб, в ході яких нотаріус контролює дотримання батьками та опікунами прав та обов’язків малолітніх дітей.Захист прав малолітніх осіб — це система активних заходів, комплекс юридичних дій, що їх застосовують батьки, опікуни, компетентні державні чи інші органи, спрямована на усунення порушень прав дітей, покладення виконання обов’язку з відновлення порушеного права на причетних до них осіб. Така система захисних заходів водночас є складовою частиною загальноправового механізму захисту прав дітей (конституційного, цивільно-правового, кримінального тощо). Варто зазначити, що дослідження поняття «захист прав малолітніх» завжди посідало важливе місце в юридичній науці, оскільки на захист прав малолітніх дітей прямо чи опосередковано спрямовані норми багатьох галузей права (цивільного, кримінального, адміністративного, конституційного тощо). При цьому погляди вчених на це поняття виявилися різними, що зумовлено відмінністю правових засобів захисту прав малолітніх дітей (кримінально-правових, цивільно-правових адміністративно-правових тощо), відсутністю однозначності у законодавчому врегулюванні захисту прав малолітніх, наявністю розбіжностей у тлумаченні понять «правовий захист» і «правова охорона» та іншими обставинами.Нотаріальний захист прав малолітніх містить в собі механізм реалізації прав мало­літніх осіб при вчиненні нотаріальних дій, за участі батьків, опікунів у сфері майнових прав та обов’язків.У межах цієї публікації захист прав малолітніх дітей розглянемо в таких аспектах: захист прав малолітніх дітей у відносинах власності, у спадкових та житлових відносинах.

НЕЛЛІ ПОБІЯНСЬКА,
приватний нотаріус Ватутінського міського нотаріального округу
ОЛЕКСІЙ ЯКОВЕНКО,
аспірант Уманського національного університету садівництва
ЗЕМЕЛЬНА ДІЛЯНКА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ІПОТЕКИ
Найбільшим багатством будь-якого народу є земля, її надра, водойми та ліси. Зараз в Україні стрімко зростає кількість міського населення: сільське — зменшується, села просто зникають з карти України. Крім того, що ми втрачаємо певний соціально-культурний прошарок населення, найменш асимільований, безпосередньо¬го носія української мови, традицій, звичаїв та обрядів, які ідентифікують нас як націю, ми також спостерігаємо процес урбанізації, який вивільняє під товарне сільськогосподарське виробництво тисячі гектарів землі, на яких раніше знаходились житлові будинки з господарськими будівлями та спорудами, школи, технікуми, дороги, магазини, будинки культури, лікарні тощо. На сьогодні ми не можемо спостерігати жодного дієвого процесу, який би сприяв реальному збереженню населення в селах.
Найбільш поширеною практикою нашого часу є визначення цільового призначення земельної ділянки «для ведення особистого селянського господарства» при реалізації права особи на безоплатну приватизацію. Я вважаю, що це свідчить про мету використання цих земельних ділянок для сільського господарства. Адже нинішній розвиток науки і техніки дозволяє родині з 6–8 чоловік обробляти самостійно до 1000 га землі. У майбутньому, на мій погляд, ми прийдемо до такої моделі обробітку землі, як одна родина, обійстя якої складається з 3–4 будинків, господарських будівель і споруд, на декілька сотень гектарів землі. Чинне законодавство України містить обмеження щодо того, що у власності однієї особи не може бути більше 100 га землі, проте кожен із членів родини шляхом укладення договору купівлі-продажу може отримати у власність таку кількість землі, але немає обмежень у кількості земельних ділянок, узятих в оренду, а також отриманих у спадщину, що, у свою чергу, теж може суттєво збільшити кількість землі «в одних руках».
На мою думку, міцного фермерського шару в Україні не буде. Замість цього утворюється група великих землевласників. Це й не дивно. Склад нинішньої Верховної Ради — багаті люди, які обстоюють інтереси великих агрохолдингів. Сільське господарство на основі великих агро¬фірм призведе до зростання цін на сільгосппродукцію. Уже були стрибки цін на соняшникову олію у 2008 і гречку — у 2010 році. Купівля урядом України цього року китайської гречки свідчить про те, що Кабмін погано контролює ситуацію в Україні в сільському господарстві й не хоче або не може змусити агрохолдинги вирощувати те, що потрібно широким верствам населення, відтак останні займаються тим, що дорого і добре продається — ріпак, кукурудза.
Хто може сьогодні купувати землю? Великі агрохолдинги. Ті власники паїв, які самі обробляють землю, зараз беруть кредити у зернотрейдерів для наступного врожаю, тобто грошей для купівлі землі в них немає. Прибічники продажу землі сільськогосподарського призначення кажуть, що на довготерміновій оренді не можна отримати великі врожаї. Це не так. У Китаї після запровадження довготермінової оренди вже за два роки врожайність зернових зросла з 260 млн тонн до 400 млн тонн. Крім того, навіть різке зростання врожайності населенню України нічого не дасть, оскільки надлишки зерна підуть на експорт і прибуток від нього отримають зернотрейдери. Сьогодні великих орендарів поділено на дві групи — тих, які займаються комплексним землеробством, у тому числі овочівництвом, тваринництвом, і тих, які займаються малотрудомістким сільським господарством: посіяв, викосив, продав. Такі господарства не потребують багато робочої сили. Села, розташовані в зоні дії таких агрохолдингів, стають пустками.
У разі можливого переходу землі у приватну власність потрібно відпрацювати питання збереження чорноземів. Уже зараз у газетах можна побачити оголошення про продаж чорнозему як будівельного матеріалу для ландшафтного дизайну. Необхідно заборонити вивезення чорнозему на експорт. У Західній Європі сільське господарство базується на малому і середньому фермерстві (до 300 га). В Україні потрібно дозволити місцевим сільрадам збільшувати до 300 га паї тих людей, які самі обробляють їх за рахунок покинутих земель — таких в областях близько семи відсотків.
Звичайно, це в свою чергу звільнить державний бюджет від необхідності утримувати школи, лікарні, дороги, інші соціальні об’єкти для декількох сотень мешканців. Світова практика довела, що такий шлях розвитку не є безперспективним, адже саме власник готовий вкладати в земельну ділянку і думати про перспективу, а не тільки про швидке отримання вигоди: закладати сади та виноградники, вкладати кошти в селекцію рослин і худоби тощо.
Окрім усього вищезазначеного ми отримаємо новий об’єкт цивільних відносин, зокрема, новий предмет договорів іпотеки. Саме укладення договорів іпотеки дозволить залучити кошти в розвиток сільського господарства й опосередковано його контролювати. Адже визначені умови кредитування, пільги при визначені відсоткових ставок, будуть стимулювати ті чи інші сегменти сільського господарства.
Про іпотеку, іпотечне кредитування написано багато статей і наукових праць. А мені хотілося б зупинитися на таких моментах:
іпотекодержатель;
предмет договору;
встановлення обмежень в договорі іпотеки, щодо користування предметом іпотеки;
реєстрація обтяження.
1. Іпотекодержателем, на мою думку, може бути будь-який банк, засновники якого — фізичні особи — громадяни України чи юридичні особи, юридичні особи, місце знаходження яких — Украї¬на, засновані громадянами України. Окрім цього, одним із статутних завдань цього банку буде ведення сільського господарства, селекція рослин тощо (тобто усі види с/г робіт, які цей банк кредитуватиме), адже саме це стане законною підставою для обробітку земельних ділянок, від роботи на яких із тих чи інших підстав усунено їх власників, і виключить необхідність їх негайного продажу за заниженою вартістю, дозволить попереднім власникам зібрати врожай (а також дозволить скоротити чисельність корупційних схем). Окрім того, варто дозволити цьому банкові розробити схеми, за якими погашення кредитів здійснюватиметься с/г продукцією, що буде спрямована на поповнення запасів Укрдержрезерву.
2. Предметом договорів іпотеки, на мою думку, мають бути (як окремими об’єктами, так і разом, оскільки є нерозривно пов’язаними між собою):