ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЩОДО РОЗПОРЯДЖЕННЯ СПІЛЬНИМ СУМІСНИМ МАЙНОМ ПОДРУЖЖЯ

МИРОСЛАВА ДЯКОВИЧ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Івана Франка
ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЩОДО РОЗПОРЯДЖЕННЯ СПІЛЬНИМ СУМІСНИМ МАЙНОМ ПОДРУЖЖЯ
Сімейним кодексом України (далі — СК України) у ст. 60 закріплено, що дружина та чоловік, які придбали майно у шлюбі, мають рівні права на це майно. Законодавець встановив презумпцію спільності майна, яке набувається подружжям або одним з подружжя у шлюбі: кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 2 ст. 60 СК України).
У СК України передбачений перелік об’єктів права спільної сумісної власності (ст. 61 СК України). Цей перелік не є вичерпним, що обумовлюється постійним розвитком цивільного обороту та виникненням нових об’єктів права власності, здійснення прав на які, у встановлених законом випадках, переноситься на площину сімейних правовідносин, оскільки безпосередньо пов’язане із реалізацією та захистом прав та законних інтересів їх учасників. Цікавим є те, що законодавець поширив презумпцію спільності майна за деяких обставин і на роздільне майно чоловіка та дружини. Це, зокрема, є можливим, якщо за час шлюбу роздільне майно кожного з подружжя істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя. У разі спору це майно за рішенням суду може бути визнане об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності часто породжує проблемні питання у практиків, що нерідко призводить до розгортання судових процесів. Вирішенню таких проблемних питань присвячуються численні наукові дослідження вчених. Ми б хотіли звернути увагу на особливості здійснення подружжям права спільної сумісної власності в контексті кредитних правовідносин.
З одного боку, відповідно до ст. 63 СК Украї¬ни дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. З іншого боку, діями одного з подружжя також може набуватися майно, яке в подальшому стає об’єктом спільної сумісної власності. Наприклад, договір укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї (ч. 4 ст. 65 СК України).
З. В. Ромовська зазначає, що це положення було вироблено судовою практикою раніше, а законодавче закріплення одержало вже в СК України . Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Як бачимо, складність, яка виникає у такій категорії справ ще на стадії визначення об’єкта права спільної сумісної власності, відображається у правовідносинах у процесі здійснення права спільної власності, оскільки обов’язки, які випливають з таких договорів, поширюються на обох з подружжя.
Тому, як зазначає у своїй статті суддя Верховного Суду України Я. М. Романюк, під час розгляду такої категорії справ судам слід з’ясувати в чиїх саме інтересах укладався договір одним з подружжя: своїх особистих чи в інтересах сім’ї, оскільки відповідь на це питання має визначальний характер для правильного вирішення питання про правові наслідки такого договору .
У цьому контексті доволі цікавими є справи, які стосуються укладання одним із подружжя кредитного договору та отримання кредитних коштів. У першу чергу в цих випадках необхідно звертати увагу на мету укладання такого договору. Наприклад, один із подружжя одержав кредит з метою купівлі квартири для сім’ї й у цьому випадку право власності на квартиру виникає в обох із подружжя, а квартира стає об’єктом права спільної сумісної власності, якщо інше не визначено у шлюбному договорі. Відповідно обов’язок, який випливає з укладеного одним із подружжя договору в інтересах їхньої сім’ї, тобто погашення боргу, є обов’язком для обох з подружжя.
Під час підготовки узагальнення судової практики, яка виникає з кредитних правовідносин, предметом вивчення були справи про визнання недійсними кредитних договорів, договорів поруки, іпотеки та застави за зверненням одно¬го з подружжя, в яких суди мотивували свої рішення відсутністю згоди іншого з подружжя на укладання такого договору.

Мирослава ДЯКОВИЧ отримати повну версію статті