Политика Министерства юстиции и Нотариальной палаты Грузии активно нацелена на предоставление нотариусам прямой связи с действующими в Грузии различными публичными базами данных и реестрами для осуществления нотариальной деятельности. Внедрению этой практики значительно способствовала дигитализация самих реестров и появление возможности электронного доступа к ним.

Прямой электронный доступ к реестрам весьма важен в деятельности нотариуса латинского типа. Доступ, разумеется, в интересах как самого нотариуса, так и реестра, поскольку предоставляет возможность прямого и быстрого обмена достоверными и проверенными данными, обеспечения гарантии контрактных отношений и внедрения так называемого принципа «одной остановки».

Практика прошлых лет нотариата Грузии наглядно демонстрирует, что без прямого электронного доступа к реестрам деятельность нотариуса неэффективна и он не может полноценно выполнять свою публичную миссию — превенцию споров, консультирование клиентов, обеспечение социального мира! Более того, такой неэффективный нотариат воспринимается как слабое звено в частных правовых отношениях.

Значительность прямого доступа нотариусов к реестрам подчеркивает не одна резолюция конгрессов международного союза нотариата. В качестве примера можно привести резолюции на указанные темы, принятые на Международном Конгрессе латинского нотариата в Мехико (Мексика) в 2004 году и Международном Конгрессе латинского нотариата в Лиме (Перу) в 2013 году.

Теперь нотариус Грузии из своего нотариального бюро имеет прямой электронный доступ к таким реестрам и базам данных.

1. Реестр прав на недвижимое имущество (ведется Национальным агентством Публичного реестра Министерства юстиции Грузии).

Нотариус получает: консолидированную информацию о собственнике (собственниках) недвижимого имущества; ипотеке, зарегистрированной относительно недвижимого имущества; сервитутах и других обременениях; зарегистрированных обязательствах; доступ к кадастровым планам; получает копии зарегистрированных сделок и других правоустанавливающих документов.

Нотариус регистрирует: сделки, предметом которых является недвижимое имущество (договоры купли-продажи, ипотеки, аренды и пользования, брачные контракты, которые ведут к изменениям прав собственности на недвижимое имущество, договоры о товариществе, соглашения о праве передачи земельного участка в срочное пользование с правом его застройки, установлении сервитутов и др.).

2. Архив БТИ (хранится в Национальном агентстве Публичного реестра).

Нотариус извлекает информацию о регистрационных данных строений.

3. Цифровые карты (хранятся в Нацио-нальном агентстве Публичного реестра).

Нотариус извлекает карты земельных участков, которые содержат кадастровую информацию.

4. Реестр залога и лизинга на движимое имущество и нематериальные имущественные блага (ведется Национальным агентством Публичного реестра Министерства юстиции Грузии).

Нотариус получает: информацию о залоге, зарегистрированном в отношении движимого имущества или нематериального имущественного блага лица.

Нотариус регистрирует: договоры залога движимого имущества и нематериальных имущественных благ.

5. Реестр арестов и запретов, а также налоговой ипотеки/залога (ведется Национальным агентством Публичного рее-стра Министерства юстиции Грузии).

Нотариус получает: консолидированную информацию об арестах, судебных запретах и других публично-правовых ограничениях на основании судебного решения, зарегистрированных относительно лица; информацию об арестах, налоговом залоге/ипотеке относительно имущества налого­плательщика, зарегистрированных налоговыми органами, также нотариус имеет возможность просмотреть документы (судебные акты и акты судебных исполнителей), на основании которых выполнена эта запись.

Володимир МАРЧЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, шеф-редактор науково практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», академік Академії нотаріату України
Інна СПАСИБО-ФАТЄЄВА,
доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного права № 1 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, член-кореспондент Академії правових наук України
НОТАРІАЛЬНЕ ПОСВІДЧЕННЯ ПРАВОЧИНУ*
Стаття 209. Нотаріальне посвідчення правочину
1. Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Договір про закупівлю, який укладається відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», на вимогу замовника підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.
2. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.
3. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.
4. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.
1. Вимоги про нотаріальне посвідчення правочину
1.1. Нотаріальне посвідчення правочину вимагається: (а) в певних випадках, передбачених в законі або (б) якщо сторони правочину (чи одна з них) вимагають цього, хоча згідно із законом для правочинів даного виду це й не було потрібне.
Законодавець вимагає обов’язкового нотаріального посвідчення найбільш значущих для майнового обороту правочинів. Як правило, це стосується більшості правочинів із землею та іншим нерухомим майном. Хоча остаточно не вирішено питання про необхідність нотаріального посвідчення правочинів з майновими комплексами (підприємствами), зокрема договорів оренди єдиного майнового комплексу.
На думку Міністерства юстиції України, з огляду на те, що складовими як цілісного, так і єдиного майнового комплексу в переважній більшості є будівлі та інші капітальні споруди, а також ураховуючи вимогу ст. 793 ЦК України щодо обов’язковості нотаріального посвідчення договору найму (оренди) таких об’єктів, у випадку укладення договору оренди цілісного або єдиного майнового комплексу (складовими яких є будівлі або інші капітальні споруди (їх окремі частини)) строком на три роки і більше ст. 793 ЦК України має бути безумовно застосована . Вищий господарський суд України в постанові з конкретної справи визнав, що договір оренди цілісного майнового комплексу підлягає нотаріальному посвідченню на підставі вимог ЦК України .
1.2. У ЦК України відсутня стаття, в якій би перелічувалися правочини, що підлягають нотаріальному посвідченню. Такі вимоги «розпорошені» по всьому тексту ЦК України і в інших законах та стосуються, зокрема:
– довіреності на вчинення правочинів, які потребують нотаріального посвідчення (ч. 1 ст. 245 ЦК);
– довіреності, що видається в порядку передоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК);
– договору іпотеки, застави космічних об’єк­тів (ч. 1 ст. 577 ЦК, ч.1 ст. 18 Закону України «Про іпотеку», ч. 2 ст. 13 Закону України «Про заставу»;
– правочину щодо заміни кредитора в зобо­в’язанні, якщо правочин, на підставі якого виникло це зобов’язання, підлягав нотаріальному по­свідченню (ст. 513 ЦК);
– договору про створення акціонерного товариства, якщо воно створюється фізичними особами (ч. 2 ст. 153 ЦК);
– договорів про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна та про поділ нерухомого майна, що є у спільній власності (ч. 3 ст. 364, ч. 3 ст. 367, ч. 3 ст. 370, ч. 4 ст. 372 ЦК);
– договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК);
– договору дарування нерухомої речі та валютних цінностей на суму, яка перевищує п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (частини 2 та 5 ст. 719 ЦК);
– договору ренти (ч. 2 ст. 732 ЦК) ;
– договору довічного утримання (догляду) (ч. 1 ст. 745 ЦК);
– договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), який укладається строком на три роки і більше (ч. 2 ст. 793 ЦК);
– договору найму транспортного засобу за участю фізичної особи (ч. 2 ст. 799 ЦК);
– договору оренди житла з викупом (ч. 2 ст. 811 ЦК);
– договору позички транспортного засобу, в якому хоча б однією стороною є фізична особа (ч. 4 ст. 828 ЦК);
– договору управління нерухомим майном (ч. 2 ст. 1031 ЦК);
– заповіту (ч. 2 ст.1 247 ЦК) та правочинів щодо прийняття та відмови від прийняття спадщини;
– договору про зміну черговості права на спадкування (ч. 1 ст. 1259 ЦК);
– спадкового договору (ст. 1304 ЦК) та ін.
1.3. Договір про закупівлю, який укладається відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», підлягає нотаріальному посвідченню на вимогу замовника.
Стаття 209 ЦК України, що містить вимоги до нотаріального посвідчення правочину, зазнала редакційних змін, що негативно відобразилося на її змісті. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо додаткових гарантій захисту фінансових інтересів держави» від 16.06.2005 р. № 2664-IV до цього правила, закріпленого у ст. 209 ЦК України, внесено певні корективи. Віднині договір про закупівлю, який укладається відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», на вимогу замовника підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.
Увага! Цей договір підлягає нотаріальному посвідченню не за домовленістю сторін, а на вимогу однієї з них – замовника.
З позицій законодавчої техніки запроваджена новела є далеко не бездоганною, оскільки Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» втратив чинність на підставі Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 20.03.2008 р. № 150-VI і зараз питання державних закупівель регулюються вже підзаконним актом – Положенням про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2008 р. № 921, із змінами і доповненнями. Виходить, що при буквальному застосуванні здійснене законодавцем оновлення редакції ст. 209 ЦК України втрачає сенс. Очевидно, для того, щоб досягти бажаного результату, правильніше було б посилатись не на Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», а на законодавство про державні закупівлі. Саме з цією поправкою, на нашу думку, і слід застосовувати нову редакцію ч. 1 ст. 209 ЦК України.
1.4. Нотаріальне посвідчення правочину не робить його окремою формою, а є різновидом письмової форми. Правочини, які посвідчуються нотаріально, відрізняються від інших правочинів, учинених без такого по­свідчення (як іноді кажуть – у простій письмовій формі) лише тим, що спеціально уповноважена посадова особа – нотаріус здійснює на письмовому документі посвідчувальний напис.
2. Посвідчення правочинів. Посвідчувальний напис
2.1. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом (згідно із Законом України «Про нотаріат» та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України ) або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону (статті 245, 1251, 1252 ЦК України) має право на вчинення такої нотаріальної дії.
Такими особами, які мають право посвідчувати певні правочини, є:
а) посадові особи виконавчих комітетів місцевих рад. Згідно зі статтями 37, 40 Закону України «Про нотаріат» у тих населених пунктах, де відсутні нотаріуси, ці особи мають право посвідчувати заповіти (крім секретного) та довіреності (за винятком довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування та розпорядження транспортними засобами) в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України ;
б) консули. Відповідно до ст. 38 Закону України «Про нотаріат» посадові особи консульських установ посвідчують договори, заповіти, доручення тощо (крім іпотечних договорів, правочинів про відчуження та заставу жилих будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні) ;
в) лікарі, капітани суден, начальники експедицій, командири військових частин тощо. У випадках, передбачених ст. 40 Закону України «Про нотаріат», до нотаріально посвідчених прирівнюються заповіти та довіреності, посвідчені вказаними особами відповідно до Порядку посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених .
2.2. Учинення процедури посвідчення піддане окремому регулюванню. Загальні вимоги до дій нотаріуса при нотаріальному посвідченні правочинів, містяться в Законі України «Про нотаріат» та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України , де встановлюються достатньо чіткі вимоги до нотаріальних дій. Ця процедура передбачає визначення:
– кола нотаріальних дій;
– місця та строків вчинення нотаріальних дій;
– вимог до їх здійснення;
– порядку та виду оформлення цих дій.
2.3. Дії щодо посвідчення правочину полягають у такому:
– перевірка особи, яка вчиняє правочин;
– визначення обсягу цивільної дієздатності фізичних осіб і перевірка цивільної правоздатності та дієздатності юридичних осіб;
– перевірка повноважень представника фізичної або юридичної особи;
– установлення намірів сторін учиняти правочин;
– визначення відповідності змісту посвідчуваного правочину вимогам закону і дійсним намірам сторін (ст. 44, ч. 2 ст. 54 Закону України «Про нотаріат»).
2.4. Можна вказати й на деякі спеціальні вимоги до дій нотаріуса, зокрема, це стосується тих випадків, коли правочин, що вчиняється юридичною особою, підлягає нотаріальному посвідченню. Тоді постає питання, як і коли скріплювати такий правочин печаткою і чи зберігається це правило в разі нотаріального посвідчення взагалі. Міністерство юстиції України вважає, що при нотаріальному посвідченні правочинів за участю юридичних осіб такі правочини не потребують попереднього скріплення печатками юридичних осіб .
3. Вимоги до дій нотаріуса при посвідченні правочину
3.1. Перевірка нотаріусом особи, яка звертається за вчиненням напису на правочині. Це стосується:
– впевненості в тому, що особа, яка звернулась, є тією самою, яка має право вчиняти правочин і зазначена як така в документах, що надаються, – паспорті та правовстановлювальних документах, які нею надаються;
– переконання в достатньому обсязі право- та дієздатності в особи, яка звернулася до нотаріуса;
– наявності в особи повноважень (наприклад, в особи, яка діє від імені іншої особи як представник) або правомочностей (наприклад, власник може бути обмежений у праві розпорядження заставленою річчю).
3.2. При перевірці нотаріусом особи, яка звернулася за посвідченням правочину, він наділений такими правами, які часто одночасно є й його обов’язками (статті 43–46 Закону України «Про нотаріат»):
– перевіряти установчі документи юридичних осіб;
– установлювати особу за певними визначеними в законі документами (за паспортом або за іншими документами, які унеможливлюють виникнення будь-яких сумнівів щодо особи громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії; забороняється використання для цього інших документів (посвідчення водія, особи моряка, інваліда чи учасника Великої Вітчизняної війни, посвідчення, видане за місцем роботи фізичної особи, не можуть бути використані громадянином України для встановлення його особи під час укладення правочинів);
– перевіряти дійсність довіреності за допомогою Єдиного реєстру довіреностей;
– у разі наявності в нотаріуса сумнівів щодо поданих документів він може витребувати від юридичної особи, державного реєстратора, органів державної податкової служби, інших органів, установ та фізичних осіб додаткові відомості або документи;
– якщо від імені юридичної особи діє колегіальний орган, вимагати документ, в якому закріплено повноваження даного органу та розподіл обов’язків між його членами;
– у разі наявності сумнівів щодо уповноваженого представника, а також його цивільної дієздатності та правоздатності нотаріус має право зробити запит до відповідної фізичної чи юридичної особи;
– вимагати надання довідки про те, що особа не страждає на психічний розлад, який може вплинути на її здатність усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними;
– у разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, нотаріус звертається до органу опіки та піклування за місцем проживання відповідної фізичної особи для встановлення факту відсутності опіки або піклування над такою фізичною особою;
– установити дійсні наміри кожної зі сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину;
– перевіряти справжність підписів учасників правочинів та інших осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії, для чого правочини підписуються у присутності нотаріуса. Якщо заява чи інший документ підписані за відсутності нотаріуса, особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, повинна особисто підтвердити, що документ підписаний нею;
– витребовувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії; як правило, це право­встановлювальні та інші документи, що передбачаються Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
3.3. У Законі України «Про нотаріат» встановлюються й чіткі та однозначні вимоги до документів, в яких втілюється правочин, а саме:
– документи, викладені на двох і більше аркушах, що подаються для вчинення нотаріальної дії, повинні бути прошиті у спосіб, що унеможливлює їх роз’єднання без порушення цілісності, а аркуші пронумеровані і скріплені печаткою юридичної особи, яка видала документ;
– тексти нотаріально посвідчуваних правочинів повинні бути написані зрозуміло і чітко;
– дати, що стосуються змісту посвідчуваних правочинів, повинні бути позначені хоча б один раз словами;
– назви юридичних осіб та їх ідентифікаційний код за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців мають вказуватися в тексті правочину без скорочень із зазначенням їх місцезнаходження;
– прізвища, імена та по батькові фізичних осіб, їх місце проживання та ідентифікаційний номер за даними Державного реєстру фізичних осіб платників податків, крім уповноважених представників юридичних осіб, повинні бути написані пов­ністю, а у випадках, передбачених законами, – із зазначенням дати їх народження;
– для вчинення нотаріальних дій не приймаються документи, які не відповідають вимогам законодавства або містять відомості, що принижують честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи або ділову репутацію юридичної особи, які мають підчистки або дописки, закреслені слова чи інші незастережені виправлення, документи, тексти яких неможливо прочитати внаслідок пошкодження, а також документи, написані олівцем;
– правочин має відповідати (не суперечити) закону.
3.4. Законом висуваються вимоги до нотаріальної документації:
– унесення запису про посвідчення правочину до реєстру для реєстрації нотаріальних дій та вимоги до цих реєстрів;
– про кількість екземплярів оригіналів правочину та збереження одного з них у справах нотаріусу;
– ведення архівної справи.
3.5. Установленням цих правил, які є загальними при нотаріальному посвідченні правочину, досягається можливість додержання вимог закону про належність суб’єктного складу правочину; його змісту; вільного волевиявлення; дійсної мети і наміру в сторін її досяжності. Унеможливлюється заміна частини правочину іншим текстом, що не рідко буває при укладенні правочину в письмовій формі без нотаріального посвідчення, оскільки аркуші в такому разі не прошиваються і не підписуються. Завжди можна отримати текст правочину, звернувшись до нотаріуса за його дублікатом у разі втрати або знищення документа правочину його стороною. Тобто всі ці вимоги закону надають можливість встановити все, що вимагається законом для чинності правочину (ст. 203 ЦК України).
3.6. Крім загальних вимог про нотаріальне посвідчення правочину, є й спеціальні, що висуваються для посвідчення окремих їх видів – про відчуження та заставу майна (ст. 55 Закону України «Про нотаріат»), заповітів (ст. 56 Закону України «Про нотаріат», ст. 1248 ЦК), довіреностей (ст. 58 Закону України «Про нотаріат») та ін.
Так, для посвідчення правочинів про відчуження та заставу майна, право на яке підлягає державній реєстрації, необхідне подання документів, що підтверджують право власності на майно, яке відчужується або заставляється. У разі застави майбутнього майна або створення забезпечувального обтяження в майбутньому майні нотаріусу надаються документи, що підтверджують наявність прав на набуття такого майна у власність у майбутньому. Перелік правовстановлювальних документів на підтвердження права власності наданий як додаток до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно .
При цьому необхідною умовою нотаріального посвідчення правочину про відчуження або заставу житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна є перевірка відсутності заборони відчуження або арешту майна. Для цього нотаріус має звернутися до відповідного реєстру, зокрема до Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна, Єдиного реєстру іпотек, інших реєстрів.
Зі створенням Державного реєстру прав, передбаченого Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» всі права на нерухоме майно та їх обтяження фіксуватимуться в цьому реєстрі і тому згідно зі ст. 15 названого Закону документом, який підтверджує право власності особи або інше речове право на нерухоме майно, буде свідоцтво, яке видаватиметься відповідно до цього Закону (див. коментар до ст. 182 ЦК України).
4. Значення нотаріального посвідчення правочину
Усі наведені вимоги законодавства покликані убезпечити правочин, а отже, і права осіб, яких цей правочин стосується. Крім того, правочин, по­свідчуваний нотаріально, має вищий ступінь доказовості волі особи та інших чинників, з якими пов’язує закон набуття, зміну та припинення цивільних прав. Адже нотаріус, посвідчуючи правочин, має здійснити чимало дій, які спрямовані на доведеність правочину вимогам закону.
З викладеного вище можна зробити ще один висновок: дії нотаріуса слугують так званому «укріпленню прав», під яким ще здавна розумілося «встановлення зовнішнього знака, що свідчить про існування права» , що являли собою ще за часів царської Росії нотаріальні акти. Підсилення вагомості договору надає його нотаріальне посвідчення, оскільки до цього залучається спеціально визначена державою особа – нотаріус , який виконує публічно значущі функції. Звичайно, що нотаріальна процедура, вказана вище, вигідно відрізняє нотаріальне посвідчення правочинів від їхнього укладення у простій письмовій формі. Хоча вказаного порядку та умов мають додержуватися всі особи при вчиненні будь-якого правочину, однак насправді це далеко не завжди має місце. При нотаріальному ж по­свідченні все вищезазначене є обов’язковим правилом дій нотаріуса.
Отже, висновок один: нотаріальне посвідчення правочину «підсилює» або «укріплює» суб’єктивні права осіб.
5. Причини і наслідки помилок при посвідченні правочинів
5.1. Попри те що законодавство про порядок посвідчення правочинів містить низку чітких й однозначних вимог, не виключаються ситуації, коли нотаріус допускає помилки при посвідченні правочину, що впливає на його чинність, на права сторін правочину або інших осіб, чим завдається їм шкода. Про відшкодування останньої йдеться у ст. 27 Закону України «Про нотаріат», яку варто розглянути в контексті недодержання нотаріусом тих приписів до дій, які він має здійснювати при посвідченні правочинів.
5.2. У цій статті встановлюється, що відповідальність нотаріуса за заподіяння особі шкоди настає внаслідок його незаконних дій або недбалості. Не зупиняючись на аналізі цієї норми, про вразливість редакції якої свідчить вираз про незаконні дії або недбалість у той час, як незаконні дії є однією умовою відповідальності, а недбалість – іншою , зазначимо лише, як спрацьовує це положення закону при розгляді дій нотаріуса, який посвідчує правочин.
Прикладом може слугувати судова справа про притягнення нотаріуса до відповідальності через встановлення судом незаконності його дій, які полягали в тому, що нотаріус не перевірив належним чином особу, яка видавала довіреність. Натомість у подальшому виявилося, що довіреність видано на підставі загубленого іншою особою паспорту. При цьому суд відзначив, що нотаріус не встановив особу, яка звернулася до неї, не перевірив справжність її паспорту.
Фактично вказані негаразди мали б розцінюватися як незаконність дій нотаріусів, але слід з’ясувати, чи насправді дії нотаріусів при посвідченні ними правочинів можна вважати незаконними.
Верховний Суд України у цій справі вказав, що недбалість нотаріусів полягає в тому, що вони посвідчили правочини за підробленими документами, а порушення ними чинного законодавства полягає в тому, що вони посвідчили правочини відчуження спірної квартири осіб, які не мають жодного до неї відношення.
Однак погодитися з таким твердженням різних судових інстанцій навряд чи можна, оскільки посвідчення нотаріусом правочинів може бути визнане таким, що зроблено на порушення чинного законодавства з недбалості не тоді, коли в цих правочинах позначено осіб, які не вправі відчужувати майно, а коли нотаріус це знав (тобто мав місце його умисел) або неуважно перевірив документи, якими посвідчувалися особи та їх повноваження (проявив недбалість). І при цьому він нехтував тими приписами, що містяться в законодавстві про нотаріат.
У подібних ситуаціях нотаріусам не відомо, ким є насправді особи, які подали не свої документи при посвідченні правочину. А якщо вони зробили все від них можливе на виконання вимог Закону України «Про нотаріат» та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, то немає підстав звинувачувати їх у причетності до вад, впливаючих на дійсність правочину. Таке можливе лише за умов, якщо:
– або в діях нотаріуса був явний умисел і, знаючи наперед, що перед ним не та особа, яка подає паспорт, нотаріус все одно посвідчує правочин;
– або паспорт при візуальному його огляді переконливо свідчить про наявність підробки.
Згідно з п. 16 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріуси не приймають для вчинення нотаріальних дій документи, що мають підчистки або дописки, закреслені слова чи інші незастережені виправлення, документи, текст яких неможливо прочитати внаслідок пошкодження, а також написані олівцем. Згідно з п. 23 Інструкції нотаріуси, виявивши при вчиненні нотаріальних дій порушення закону громадянами або окремими посадовими особами, повідомляють про це для вжиття необхідних заходів відповідні підприємства, установи, організації або прокуратуру. Якщо справжність поданого документа викликає сумнів, нотаріус вправі направити його на експертизу.
І навпаки, якщо документи не містять таких вад, то нотаріус не спроможний встановити підробку документів і має їх прийняти, що й завжди робиться. Нотаріус не має підстав відмовити у вчиненні нотаріальної дії за винятком випадків, якщо вчинення такої дії суперечить закону або є інші підстави, передбачені п. 24 Інструкції, зокрема, нотаріуси не приймають для вчинення нотаріальних дій документи, якщо вони не відповідають вимогам законодавства.
5.3. Не виключаються й інші ситуації, коли нотаріус посвідчив правочин, який згодом оскаржується до суду як такий, що вчинений особою, яка не здатна розуміти значення своїх дій (ст. 226 ЦК), учинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК), обману (ст. 230 ЦК) та інших вад волі і волевиявлення. У цих випадках нотаріус має як третя особа у процесі пояснити свої дії, які супроводжували посвідчення правочину, і це так чи інакше відобразиться на ухваленому судом рішенні про визнання цього правочину недійсним або відмові в цьому.

Системний аналіз норм Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» дозволяє зробити висновок, що Закон не визначає порядку оподаткування самозайнятих осіб, тобто осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність, та суб’єктів підприємницької діяльності.
Визначення оподатковуваного доходу самозайнятих осіб без урахування витрат понесених у зв’язку із здійсненням такої діяльності ставить цих осіб у нерівне становище у порівнянні з суб’єктами підприємницької діяльності.
Пунктом 7 ст. 9 КАС України встановлено, що в разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Таким чином, нормативним актом, якій регулює подібні правовідносини, є розділ ІV Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян».

Україна
ДОНЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
23 грудня 2009 р. Справа № 2 а 161/08/0570
час прийняття постанови: 13.30
Донецький окружний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Наумової К. Г.
при секретарі Мосєєва О. О.
розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу позовом ОСОБА_1 АДРЕСА_1 до Державної податкової інспекції в м. Краматорську (м. Краматорськ)
про скасування податкового повідомлення
за участю сторін:
позивач особисто
представника відповідача – Романенко О. М.
ОСОБА_1 (надалі позивач) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції в м. Краматорську (надалі – ДПІ) про визнання неправомірними податкового повідомлення № 0006301741/0/16606/10/17-213 від 23.04.2007 року і рішення відповідача від 18.06.2007 р. та визнання виконаними його зобов’язання щодо сплати податку з доходів фізичних осіб за 2006 рік.
Позивач до суду надав заяву від 23.12.2009 року, якою змінив позовні вимоги та просить суд визнати неправомірним та скасувати податкове повідомлення № 0006301741/0/16606/10/17-213 від 23.04.2007 року.
Позивач обґрунтовує позовні вимоги наступним. Позивач займається адвокатською діяльністю та зареєстрований у податковому органі у якості особи, що займається незалежною професійною діяльністю. У березні 2007 року ним відповідачеві було надано податкову декларацію про доходи за 2006 рік, згідно якої сума валового доходу складає 4851 грн., витрати, які пов’язані з отриманням доходу – 2119,83 грн., відповідно сума доходу, що підлягає оподаткуванню складає 2731,17 грн. Позивачем був сплачений податок з доходів фізичних осіб у сумі 275,57 грн. Відповідач нарахував позивачеві податок з валового доходу у сумі 630,63 грн. Позивач вважає, що при нарахуванні йому податку з доходів фізичних осіб слід керуватися вимогами розділу 4 Декрету КМУ «Про прибутковий податок з громадян», ст. 13 якого визначено, що оподаткованим доходом вважається сукупний чистий дохід, тобто різниця між валовим доходом та документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов’язаними з отриманням доходу.
Відповідач проти позову заперечує та посилається на наступне. Відповідач вважає, що нарахування податку з доходів фізичних осіб адвокатам здійснюється за правилами Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», яким не передбачено виключення із загального річного оподатковуваного доходу будь-яких витрат, понесених у зв’язку з отриманням доходу, податок справляється з загального оподатковуваного доходу, отриманого від здійснення професійної діяльності. Вимоги розділу 4 Декрету КМУ «Про прибутковий податок з громадян» діють щодо оподаткування доходів від здійснення підприємницької діяльності, а позивач не є суб’єктом підприємницької діяльності.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази та заслухавши пояснення представників сторін, суд –
В С Т А Н О В И В:

І. Загальні зауваги

Регулювання строку договору найму відбувається в ст. 763 Цивільного кодексу України^[1].

Варто звернути увагу на різне застосування в законодавчих актах понять, які стосуються строку договору найму. Зокрема:

а) «строк договору найму» (ст. 763 ЦК) і «строк найму» (абз. 1 ч. 2 ст. 763 ЦК);

б) «строк договору найму» (ст. 763 ЦК) та «термін договору оренди» (наприклад, ч. 1 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»);

в)  «строк договору найму» (ст. 763 ЦК) та «строк дії договору оренди» (ст. 19 Закону України «Про оренду землі», ч. 4. ст. 284 Господарського кодексу України^[2], абз. 4 ч. 6 ст. 14 Закону України «Про аквакультуру», ч. 1 ст. 14 Закону України «Про особливості оренди чи концесії об’єктів паливно-енергетичного комплексу, що перебувають у державній власності»).

Причинами цієї термінологічної плутанини є:

• недоліки юридичної техніки, які детермінують «позначення» однакових по суті конструкцій відмінними фразами та словосполученнями («строк договору найму», «строк найму», «строк дії договору оренди»). Хоча вони по своїй суті повністю тотожні^[3];
• неузгодженість положень інших законів (ч. 1 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна») із концептуальним підходом щодо розмежування строку та терміну, закріпленим у ст. 251 ЦК. Його врахування зумовлює висновок про невиправданість вживання словосполучення «термін договору оренди», оскільки він апріорі не може пов’язуватись із певним моментом у часі.

У ст. 763 ЦК передбачено: а) визначений та невизначений; б) максимальний і граничний строк договору найму.

ІІ. Визначений строк договору найму (оренди)

Під визначеним строком договору найму варто розуміти певний період часу, протягом якого сторони можуть здійснити свої права й виконати свої обов’язки відповідно до договору.

Значення визначеного строку договору найму проявляється у його впливі, зокрема, на:

• застосування конструкції поновлення договору найму (ст. 764 ЦК);
• визначення строку договору піднайму (ч. 2 ст. 774 ЦК);
• поширення норм про переважне право на укладення договору на новий строк (ч. 1 ст. 777 ЦК);
• форму договору. Це втілюється в тому, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої час­тини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 2 ст. 793 ЦК);
• необхідність здійснювати державну реєстрацію прав (ст. 794 ЦК).

За загальним правилом для укладення договору найму не вимагається досягнення згоди його сторонами щодо такої умови як строк договору найму. Це підтверджується й змістом ст. 763 ЦК, оскільки:

а) строк договору найму встановлюється в договорі самими сторонами (ч. 1 ст. 763 ЦК);

б) за умови, що сторони не встановили строк договору найму, він є укладеним на невизначений строк (абз. 1 ч. 2 ст. 763 ЦК).

Інше розуміння ст. 763 ЦК призводило б до фактичного нівелювання її положень щодо невизначеного строку договору найму.

Натомість в інших законах, наприклад, у ч. 1 ст. 284 ГК, абз. 4 ч. 6 ст. 14 Закону України «Про аквакультуру», абз. 3 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», абз. 3 ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» строк договору найму (оренди) визначається як істотна умова. Відсутність встановлення строку в договорі найму, за наявності вказівки в законі, зумовлюватиме його неукладеність.

Але потрібно зауважити, що в судовій практиці сформувалося дві позиції щодо необхідності встановлення в договорі найму його строку. Наприклад, ВГСУ вказав, що:

а) згідно зі звичаєм, що склався в діловому обороті, не зазначення в договорі строку дії договору свідчить про волю сторін на встановлення правила про те, що договір діє до припинення зобов’язання, що виникло з договору, виконанням або з інших підстав відповідно до закону. Отже, за відсутності в господарському договорі строку дії договору у суду немає підстав уважати його неукладеним, якщо докази, наявні у справі, не свідчать про те, що справжня воля сторін полягала у намірі досягнути згоди про строк дії договору в майбутньому (ч. 4 п. 32 оглядового листа ВГСУ «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» від 07.04.2008 р. № 01-8/211);

б) ч. 1 ст. 763 ЦК передбачено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором. Згідно з п. 1.1 договору цілісний майновий комплекс передається в користування на визначений строк, а пунктом 7.1 договору передбачено, що цей договір укладається на невизначений строк.

У силу положень ч. 7 ст. 180 ГК України, строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. Отже, при укладенні договору оренди цілісного майнового комплексу № PDS 000777 від 13.07.2011 р. сторони в обов’язковому порядку повинні були досягнути згоди щодо певного періоду у часі (строку), впродовж якого вони перебуватимуть в орендних правовідносинах.

Між тим сторонами не досягнуто згоди щодо істотної умови договору оренди — строку його дії. Згідно з ч. 8 ст. 181 ГК України, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). З огляду на те, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову у зв’язку з неукладенням договору, ухвалені у справі рішення та постанова підлягають залишенню без змін^[4].

Звісно, варіативність підходів і «каучукове» тлумачення проблем співвідношення різного регулювання строків двома кодексами, викладене в ч. 4 п. 32 інформаційного листа ВГСУ «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» від 07.04.2008  № 01-8/211, викликані, перш за все, потребою мінімізувати концептуальні розбіжності між ЦК та ГК.

ВОЛОДИМИР ТРОФИМЕНКО,
кандидат юридичних наук
НОВІ СЮРПРИЗИ ЗАКОНОДАВСТВА
ПРО ДОРОЖНІЙ РУХ
Наприкінці 2009 року Кабінет Міністрів України зробив декілька подарунків автолюбителям країни у вигляді затвердження Правил паркування транспортних засобів (Постанова КМУ від 03.12.2009 р. № 1342) та змін до Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів (далі — Порядок реєстрації транспортних засобів) (Постанова КМУ від 23.12.2009 р. № 1371). Почнемо аналіз з останнього нормативного акта, який деякі спеціалісти та засоби масової інформації оцінили, як «непатріотичний».
Нововведення у Порядку реєстрації транспортних засобів більшою мірою стосуються таких транспортних засобів, як мопеди, і переліку документів, котрі потрібно надавати при реєстрації автомобілів вітчизняного виробництва.
Стосовно мопедів. Рішення про їхню реєстрацію прийнято з 01.01.2010 року. На думку автора, це є правильним кроком з огляду на те, що мопеди заполонили дорожні шляхи, рухаючись без жодних правил, чим ускладнюють дорожній рух.
З іншого боку, оформлення мопеда коштуватиме його власнику приблизно 500 грн. До цієї суми включено вартість свідоцтва про реєстрацію номерного знака, транспортний збір, експертиза та інші платежі. Але грошові здирства не закінчуються на цьому. Після реєстрації власник мопеда повинен пройти і техогляд: отримати відповідний акт СТО (приблизно 50–100 грн.), сплатити за пластиковий талон техогляду
(100 грн.), 8 грн. за «факт» проведення техогляду. При цьому додайте медичну довідку (рахуйте додатково 50–170 грн.), страховий поліс «автоцивілки» (приблизно 60 грн.). Залежно від регіону потрібно буде віддати 200–450 грн. Однак все це лише грошові негаразди. Звернімо увагу на інше.
Той, хто не має паперового водійського посвідчення (!) категорії «А» або пластикового посвідчення категорій «А1» і «В1», має отримати «права». Але поки що не розроблені відповідні програми навчання… Слід також звернути увагу на те, що власники паперових «прав» мають можливість керувати мопедами без додаткових іспитів. А от власники пластикових карток мають складати додаткові іспити, тобто при відкритій категорії «А» матимуть заплатити за відкриття категорії «А1». При цьому буде необхідна 20 годинна практика керування мопедом (хоча водії, у яких відкрита категорія «А», мають право керувати мотоциклами)! Лише одну новину можна назвати приємною: до 1 липня 2010 року усі мопеди, придбані до набрання чинності Порядком реєстрації транспортних засобів, реєструються без надання документів, що підтверджують правомірність набуття права власності на них, при перевірці на «угон»…
З реєстрацією автомобілів ще цікавіше. Змінився перелік документів, що надаються для реєстрації транспортного засобу. Раніше завод-виробник надавав для реєстрації автомобіля у ДАІ сертифікат відповідності. На разі відповідний пункт Порядку реєстрації транспортного засобу вимагає надання в ДАІ ще й оригінала свідоцтва про погодження конструкції транспортного засобу відносно забезпечення дорожнього руху, який оформлюється Державним підприємством ДержавтотрансНДІпроект або Центром безпеки дорожнього руху і автоматизованих систем при МВС України (п. 22). Цей документ надається в оригіналі.
Як це повинно проходити. Технічні спеціалісти заводу-виробника ще раз відвідають перераховані органи та ще раз мають надати цим відомствам технічні умови (для кожної модифікації окремо!). І в цьому протиріччя. На сьогодні Сертифікат відповідності є кінцевим документом, перед видачею якого проводяться іспити, в тому числі і на безпеку дорожнього руху. Без таких перевірок автомобіль не ставлять на конвеєр! Таким чином, виробника двічі примушують підтверджувати якість автомобіля. Це, звичайно, може його дисциплінувати, але не треба все доводити до абсурду. Далі цікавіше. Ця вимога стосується лише вітчизняних виробників (яка ж у держави існує недовіра до вітчизняного автовиробника…)! У пункті 10 Порядку реєстрації транспортних засобів читаємо: «Державна реєстрація нових транспортних засобів, а також тих, що перебували в експлуатації та ввезені на митну територію України, проводиться за умови відповідності конструкції і технічного стану даної марки (моделі) транспортних засобів та їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, обов’язковим вимогам правил, нормативів і стандартів України, що підтверджується сертифікатом відповідності або свідоцтвом про визнання іноземного сертифіката, копію яких власники подають до підрозділів Державтоінспекції». І жодного слова про погодження конструкції транспортного засобу… Є над чим замислитись і більшою мірою нашим посадовцям.
З 1 березня 2010 року набувають чинності Правила паркування транспортних засобів. Стосовно розміщення майданчиків для паркування. Відповідно до пунктів 7–8, 10 Правил паркування транспортних засобів майданчики для паркування є об’єктами благоустрою і повинні відповідати нормам, нормативам, стандартам у сфері благоустрою населених пунктів. Розміщення майданчиків для паркування за окремими адресами здійснюється у встановленому порядку органами місцевого самоврядування за погодженням з Державтоінспекцією МВС згідно з місцевими правилами забудови. Забороняється розміщення майданчиків для паркування на вулицях з двома смугами руху завширшки менш як 7,5 м.
Проектування, будівництво, реконструкція, ремонт та утримання майданчиків для паркування здійснюються з дотриманням вимог законодавства, державних будівельних норм, стандартів, технічних умов, інших нормативних документів та Правил (п. 11). У цій нормі бачимо підставу для підвищення вартості паркування. Якщо врахувати вартість проектних робіт та усіляких погоджень, можна з упевненістю казати про зростання цін у цій галузі. Але найцікавішим є розділ Правил паркування транспортних засобів «Функціонування майданчиків для паркування». Тут бачимо деякі порушення права власності громадян на транспортний засіб.
Пункт 24 Правил паркування транспортних засобів встановлює права оператора (суб’єкта господарювання, який здійснює обладнання та утримання майданчика для паркування): використовувати майданчик для паркування за призначенням; обладнати майданчик для паркування відповідно до вимог цих Правил, Правил дорожнього руху, норм, нормативів, стандартів з урахуванням вимог безпеки дорожнього руху; утримувати територію та під’їзні шляхи до майданчика для паркування у належному технічному та санітарному стані; повідомляти органи Державтоінспекції про виявлені порушення цих Правил; здійснювати контроль за своєчасною сплатою вартості послуг з утримання майданчиків для платного паркування; перераховувати кошти, отримані як збір за паркування, до місцевого бюджету; надавати роз’яснення користувачам щодо застосування цих Правил тощо.
Зверніть увагу на повноваження здійснювати лише контроль за своєчасною сплатою послуг. Однак існує абз. 1 п. 31 такого змісту: у разі повної або часткової несплати збору за паркування та вартості послуг з утримання майданчиків для платного паркування оператор має право перешкоджати виїзду транспортного засобу з майданчика шляхом застосування спеціальних пристроїв-шлагбаумів або технічних засобів для перешкоджання виїзду.
Цікава форма контролю за сплатою паркування.
Далі ще цікавіше. Звернімося до абз. 7 того ж п. 31: «Після перевірки сплати користувачем збору за паркування та вартості послуг з утримання майданчиків для платного паркування, а також вартості застосування технічних засобів для перешкоджання виїзду представник оператора зобов’язаний усунути перешкоду для виїзду транспортного засобу з майданчика. Вартість застосування технічних засобів для перешкоджання виїзду розраховується за методикою, затвердженою Мінжитлокомунгоспом». Тобто водій повинен сплатити не тільки вартість паркування, а й використання тих технічних засобів, які і без його порушення повинні бути присутніми на майданчику для паркування (шлагбаум тощо).
Звернімося тепер до п. 32 Правил паркування транспортних засобів: «Якщо користувач відмовився сплатити збір за паркування та вартість послуг з утримання майданчиків для платного паркування, а також вартість застосування технічних засобів для перешкоджання виїзду, представник оператора складає відповідний акт, який підписують два свідки, користувач та представник оператора, і усуває перешкоду для виїзду транспортного засобу з майданчика. У такому разі питання сплати збору за паркування та вартості послуг з утримання майданчиків для платного паркування, а також вартості застосування технічних засобів для перешкоджання виїзду з майданчика вирішується у судовому порядку».
Бачимо таку схему у разі відмови сплатити за паркування: ваше авто блокується для виїзду та утримується деякий час (наприклад, для того щоб стягнути з вас плату за використання шлагбауму чи іншого пристрою). Коли мине певна кількість часу, пропонується підписати акт про відмову сплатити за місце на паркувальному майданчику, автомобіль розблоковується, і ви вільні. Це прямий спосіб для зловживань та отримання додаткових коштів. Проте у абз. 4 п. 26 читаємо: «Допускається безоплатна стоянка транспортного засобу протягом 10 хвилин після закінчення часу паркування, за який сплачено». Але де гарантія того, що з початком перебігу цих 10 хвилин автомобіль не почнуть блокувати, щоб з 11-ої хвилини і до моменту розблокування не взяти додаткові кошти?
І ще один цікавий момент. Прочитаємо п. 28 Правил паркування транспортних засобів: «У разі коли внаслідок паркування транспортного засобу з порушенням цих Правил або Правил дорожнього руху буде пошкоджено майно оператора, житлово-комунального господарства, учасників дорожнього руху, зелені насадження, створено перешкоди виконанню робіт з утримання доріг, інженерних мереж, будинків та споруд, розташованих уздовж дороги, користувач несе відповідальність згідно із законом». Так, порушник повинен нести відповідальність. Виникає інше питання: де відповідальність оператора чи його працівників за пошкодження транспортного засобу, крадіжку з нього і таке інше? Якщо майданчик для паркування обладнаний усіма механізмами, огороджений та виділений на проїжджій частині, то чому оператор у межах цього майданчика не несе відповідальності за цими Правилами?
Робимо висновок. Нові Правила паркування транспортних засобів не опрацьовані на відповідному рівні. Не розкриті вкрай важливі проблематичні питання з дотримання права власності, взаємодії оператора майданчика та користувача. Сподіваймося, що сама практика примусить законотворця ще раз звернутись до цих правил та виправити помилки.

ОЛЬГА МАНГУШЕВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
ПРИЙНЯТТЯ В ДЕПОЗИТ ГРОШОВИХ СУМ І ЦІННИХ ПАПЕРІВ. ОКРЕМІ ПИТАННЯ
З розвитком цивільного та господарського законодавства достатнім попитом сьогодні користується така нотаріальна дія, як прийняття в депозит грошей та цінних паперів. Разом з тим, виникає багато питань щодо застосування діючого законодавства при вчиненні цієї нотаріальної дії. Одним з таких спірних питань є можливість застосування в нотаріальному процесі ст. 48 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
ДЕПОЗИТ (від латинського depositum — річ, віддана на схов) — матеріальна цінність (гроші, цінні папери тощо), яка вноситься на зберігання до банківських, адміністративних, судових, митних, нотаріальних, лікувальних та деяких інших установ і після настання певних умов підлягає поверненню особі, котра внесла матеріальну цінність, або за її розпорядженням чи на підставі закону — іншій особі. Операції за депозитом здійснюються банківськими, адміністративними, судовими, митними, нотаріальними та деякими іншими установами. У цивільному праві — це один із засобів виконання грошового зобов’язання.
Відповідно до ст. 537 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) боржник має право виконати свій обов’язок шляхом внесення належних з нього грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса в разі:

ЛЮДМИЛА ОСИКА,
приватний нотаріус Христинівського районного нотаріального округу
ДОЗВОЛИ ОРГАНІВ ОПІКИ І ПІКЛУВАННЯ НА УКЛАДАННЯ ПРАВОЧИНІВ, ЩО ПОТРЕБУЮТЬ НОТАРІАЛЬНОГО ПОСВІДЧЕННЯ
З часу набрання чинності основним актом цивільного законодавства України — Цивільним кодексом України (далі — ЦК України) — на законодавчому рівні розпочато регулювання сфери опіки та піклування. Зокрема, обмежено право опікуна на укладання певних видів правочинів без дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦК України). Так, без дозволу органу опіки та піклування не можуть укладатись договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири. Порушення цього правила поведінки суб’єктами цивільних правовідносин є підставою для визнання правочину нікчемним (ст. 224 ЦК України).
У червні 2005 року Верховна Рада України з метою соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей, забезпечення правового регулювання відносин у суспільстві, які спрямовані на реалізацію бездомними особами і безпритульними дітьми прав і свобод, передбачених Конституцією та законодавством України, створення умов для діяльності громадських та благодійних організацій, що працюють у сфері соціального захисту населення, прийняла Закон України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (далі — Закон), який введено в дію 01.01.2006 р. Закон розширив коло правочинів, укладання яких є можливим лише за наявності дозволу органів опіки та піклування.
З часу набрання сили норми Закону неодноразово змінювались та вдосконалювались. 19.04.2011 р. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення порядку надання органами опіки та піклування дозволів на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дітей» до Закону внесені чергові зміни.
Так, ч. 4 ст. 12 Закону визначає, що для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування. Причому на посадових осіб зазначених органів законодавцем покладено персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.
Крім того, цим же Законом України від 19.04.2011 р. внесено зміни до Закону України «Про охорону дитинства», ч. 3 ст. 17 якого передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.
З розширенням кола правочинів, для укладання яких необхідним є попередній дозвіл органів опіки і піклування, значно збільшилась кількість підстав для застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів, що вчинялись від імені або в інтересах малолітніх та неповнолітніх осіб.
З огляду на те, що такі цивільно-правові спори підлягають вирішенню в судовому порядку, при підготовці таких процесуальних документів, як пояснення та заперечення до позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг тощо, необхідно досконало володіти такими термінами та поняттями, як орган опіки та піклування, їх права й обов’язки та документи, які вони видають у процесі своєї діяльності.
Зазвичай нотаріуси є активними учасниками судових процесів, оскільки саме їх діяльність пов’язана з перевіркою необхідних, для вчинення правочину за участю дітей, документів.
Інструкція про порядок вчинення нота¬ріальних дій нотаріусами України, затвер¬джена наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5 з подальшими змінами та доповненнями, зобов’язує нотаріусів перевіряти та отримувати дозволи органу опіки та піклування в конкретних випадках:

Станислав ПОГРЕБНЯК
НДФЛ С НОТАРИУСА: ВАЖНО НЕ ТОЛЬКО, КТО ПЛАТИТ, НО И СКОЛЬКО
Удержание НДФЛ при выплате дохода частному нотариусу: есть ли повышающий коэффициент?*
Нужно ли юридическому лицу при выплате дохода частному нотариусу удерживать НДФЛ с повышающим коэффициентом?
Как видно из вопроса, его автор из двух вариантов обложения НДФЛ доходов частного нотариуса – (1) самостоятельная уплата налога нотариусом и (2) удержание налога юридическими лицами (предпринимателями) как налоговыми агентами – предпочел более осторожный путь налогового агента. В таком случае ему действительно нужно задуматься над «проблемой 3.4», то есть над проблемой применения п. 3.4 Закона об НДФЛ.
Напомним, что в соответствии с данным пунктом «при начислении доходов в любых неденежных формах объект налогообложения определяется как стоимость такого начисления, определенная по обычным ценам, умноженная на коэффициент, который рассчитывается по следующей формуле:
К = 100 : (100 – Сп),
где К – коэффициент;
Сп – ставка налога, установленная для таких доходов на момент такого начисления».
Необходимо отметить, что редкий пункт из Закона об НДФЛ вызывает столь оживленную дискуссию, как п. 3.4 .
Как известно, в настоящее время ГНАУ отрицает применение п. 3.4 Закона об НДФЛ к не­денежным доходам (см. по этому поводу, в частности, письмо ГНАУ от 07.10.2008 г. ­№ ­9615/6/17-0716, № 20314/7/17-0717 в «Бухгалтере» № 41’2008 на с. 17 или в № 45’2009 на с. 6 т–7 т, а также п. 1 раздела VI обзорного письма от 09.07.2009 г. № 14312/7/17-0717 в «Бухгалтере» № 37’2009 на с. 23 т–24 т). Аргументация налоговиков, честно говоря, вызывает большие сомнения. Так, они ссылаются на то, что согласно Закону «О бухгалтерском учете и финансовой отчетности в Украине» доходы начисляются в денежной форме. Насколько мы понимаем, это ставит под сомнение саму возможность применения п. 3.4 Закона об НДФЛ – ввиду невозможности произвести начисление дохода в неденежной форме.
Более развернутые аргументы против 3.4 приводились в консультации в «Вестнике налоговой службы Украины» № 33/2008 .
Ну а наиболее резко п. 3.4 Закона был высмеян в письме ГНАУ от 10.09.2008 г. № 17-0718/2714. На вопрос «Применяется ли предусмотренный пунктом 3.4 ст. 3 Закона Украины «О налоге с доходов физических лиц» повышающий коэффициент к стоимости дополнительных благ при предоставлении таких благ в неденежной форме?» был дан следующий ответ:
«Нет, повышающий коэффициент не применяется. Связано это с тем, что норма пункта 3.4 Закона Украины от 22.05.2003 г. № 889 [-IV] «О налоге с доходов физических лиц» <…> некоррект­но выписана законодателем, противоречит действующему законодательству и поэтому не дает законодательных оснований для его практического применения <…>».

ІРИНА САЯПІНА,
приватний нотаріус Новгородківського районного нотаріального округу Кіровоградської області
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВІДЧУЖЕННЯ ТА СПАДКУВАННЯ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ
1. Вступ
Організаційно-правова форма здійснення підприємницької діяльності з особливим статусом, як фермерське господарство, зумовлена аграрною специфікою економіки України.
Фермерське господарство має всі ознаки, властиві суб’єкту господарського права.
Першою ознакою є наявність певної організаційно-правової форми, в якій здійснюється господар-ська діяльність. Організаційно-правова форма — це передбачена правом організаційна структура, в якій діє суб’єкт господарського права.
Другою ознакою є наявність юридично відокремленого і закріпленого майна в певній правовій формі, елементами якої є установчі документи (установчий договір, статут, рішення власника про створення) фермерського господарства, самостійний баланс, який відображує вартість майна в цілому, розрахунковий та інші рахунки в банках.
Третьою ознакою є правосуб’єктність (правоздатність та дієздатність), тобто заснована на законі можливість мати цивільні права та обов’язки, набувати і здійснювати їх через свої органи.
Статтею 83 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) встановлено, що юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, установлених законом.
Відносини, пов’язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України (далі — ЗК), Господарським кодексом України (далі — ГК), Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України.
Закон України «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 р. визначає правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств і дає визначення цьому виду господарської діяльності, як формі підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.
Засновниками фермерського господарства може бути один або кілька громадян України, які є родичами або членами сім’ї. Засновниками фермерських господарств не можуть бути юридичні особи. Стаття 26 Закону України «Про фермерське господарство» передбачає, що фермерські господарства разом з іншими сільськогосподарськими товаровиробниками мають право створювати обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи, кооперативні банки, спілки, інші об’єднання, а також бути засновниками (учасниками) господарських товариств.
2. Створення фермерських господарств, установчі документи
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство» після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації, фермерське господарство підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація фермерського господарства здійснюється за місцем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки, що не узгоджується зі ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».
Для державної реєстрації фермерського господарства голова фермерського господарства або уповноважена ним особа особисто або поштою (рекомендованим листом) подає до органу державної реєстрації: а) засновницькі документи (установчий договір про створення фермерського господарства та Статут фермерського господарства); б) реєстраційну картку встановленого зразка, яка є заявою про державну реєстрацію фермерського господарства; в) копію документа, що засвідчує наявність у громадянина на праві власності чи оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення; г) документ, що посвідчує внесення плати за державну реєстрацію фермерського господарства.
Для реєстрації фермерського господарства забороняється вимагати інші документи або відомості, ніж перелічені в цій частині. Підписи громадян на установчих документах про створення фермерського господарства посвідчуються нотаріусом.
Вимог до змісту установчих документів Закон України «Про фермерське господарство» не містить. Це означає відсутність вимог до змісту установчих документів цієї форми господарської діяльності взагалі. Тому звернемося до інших нормативно-правових актів, які встановлюють ці вимоги. Статтею 88 ЦК України передбачаються вимоги до змісту установчих документів товариств і до організації діяльності вона не може бути застосована, оскільки ч. 3 ст. 114 ГК України визначено, що відносини, пов’язані зі створенням та діяльністю фермерських господарств, регулюються цим Кодексом, а також законом про фермерське господарство, іншими законами.
Тому згідно з ч. 1 ст. 57 Господарського кодексу України і ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство» установчими документами фермерського господарства є рішення про його утворення або засновницький (установчий) договір та статут.
Вимоги до установчих документів суб’єкта господарювання, фермерського господарства у тому числі, викладено в:
ч. 2 ст. 57 ГК України: в установчих документах повинні бути зазначені найменування суб’єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом;
ч. 3 ст. 57 ГК України: у засновницькому договорі засновники зобов’язуються утворити суб’єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб’єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб’єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону;
ч. 4 ст. 57 ГК України: статут суб’єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб’єкта господарювання, а також інші відомості, пов’язані з особливостями організаційної форми суб’єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.
3. Корпоративні права і фермерське господарство

АДМІНІСТРАЦІЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
24.06.14 № 41-01/1830
Громадська організація
«Асоціація нотаріусів
міста Харкова та Харківської області»
61002, м. Харків, вул. Ольмінського, 6
На лист від 5 червня 2014 року № 19 щодо прийнятого Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо оформлення спадщини» повідомляємо, що зауваження громадської організації «Асоціація нотаріусів міста Харкова та Харківської області» будуть опрацьовані під час розгляду відповідного законодавчого акта.
Заступник Глави
Адміністрації Президента України О. Рафальський