Мрію, щоб настав час, коли я не буду асоціювати настання нового року зі змінами у законодавстві. Коли я у передноворічні дні буду зустрічатися з друзями та колегами, і ми вітатимемо один одного з прийдешніми святами, сміятимемося, веселитимемося, говоритимемо про все-все (і про роботу також, як без цього!). Але не будемо при кожній зустрічі питати, чи щось комусь відомого про зміни в законодавстві, та чи ми встигнемо до набрання чинності хоча б ознайомитися з ними.

Мрію, щоб новий рік починався із спокою, розкладання «по поличках» документів та думок, а не з гарячкового намагання хоча б усвідомити, що від тебе хочуть уже сьогодні, та як можна те, чого від тебе хочуть, зробити. Упевнена, що ДОКУМЕНТИ ЛЮБЛЯТЬ СПОКІЙ. А гарячковість у діях при їх оформленні, не до кінця усвідомлені (в силу змісту нормативно-правового акта) вимоги законодавця породжують порушення, помилки та головний біль і для нотаріуса, і для його клієнтів. І питання напрошується само собою: це так і було кимось задумано чи так вийшло само собою?

Мрію, що зміни до законодавства будуть мати місце лише тоді, коли це дійсно потрібно, а не тому, що всі, хто був «у керманичах» раніше, апріорі є недалекими і некваліфікованими, і після них ну все-все треба змінювати/переробляти.

Мрію, що з нового року не треба буде «позачергово» затверджувати номенклатуру, тому що у попередній поміняли одно чи два слова.

Мрію, що не треба буде з цих же підстав, а також тому, що хтось десь «загубив» слово «перехідна», заводити нові книги та журнали. А ті, у чиїй волі вирішувати такі питання, будуть думати, у тому числі, і про те, що папки, книги, журнали коштують грошей. А гроші не дають і не малюють, їх ЗАРОБЛЯЮТЬ.

Мрію, що прийдуть спеціалісти, які зуміють виписати нормативно-правові акти так, щоб кожне положення було виваженим та тлумачилося однозначно. Щоб нотаріус не ставав заручником «розмитих» формулювань, у результаті чого ті, кому з певних причин «море по коліна», оформлює документи, тоді як переважна більшість колег не можуть дозволити собі такої «розкоші», оскільки розуміють міру своєї відповідальності, у результаті чого: а) відмовляють клієнтам (результат цього нам відомий); б) сидять без заробітку (результат також відомий).

Мрію, що коли вже без змін у законодавстві не обійтись, вони будуть виважені, розумні, лаконічні, конкретні, дійсно необхідні. Мрію, що у результаті таких змін ми повернемось до старої практики (не все було так уже й погано!) і не будемо складати в архів десятки кілограмів нікому не потрібних копій документів. Мрію, що ми, задекларувавши вектор руху до європейських цінностей, почнемо усвідомлювати свою відповідальність за збереження природних ресурсів, якими є і дерева, у знищенні котрих ми беремо участь: якщо кожен із нас погляне на свій архів (папір = дерева), ми жахнемося! А потреби у цих паперах реально НЕМАЄ!!!

Мрію, що коли на сайті Міністерства юстиції та відповідного управління є посилання «Актуальна інформація», то ця інформація дійсно є актуальною… А коли «актуальні» реквізити рахунків для зарахування адміністративного збору, наведені на згаданих сайтах, застаріли, то краще їх взагалі не давати.

А ще я мрію… Ні, мабуть, досить…

Стаття 9 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» закріпила заходи щодо збереження майна, що знаходиться в іпотеці. Так, протягом терміну дії цього Закону щодо нерухомого майна, розташованого на території проведення антитерористичної операції, що належить громадянам України (у тому числі фізичним особам — підприємцям) або юридичним особам — суб’єктам малого і середнього підприємництва та перебуває в іпотеці, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у час­тині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об’єкти), статей 41, 43–47 (у частині реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах) Закону України «Про іпотеку».

Нотаріусам також слід мати на увазі, що 7 червня 2014 р. набрав чинності Закон № 1304‑VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» відповідно до якого протягом його дії:

не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі ст. 4 Закону № 2654-XII та/або предметом іпотеки згідно зі ст. 5 Закону № 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами — резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що в позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 м² для квартири та 250 м² для житлового будинку.

Відповідно до ст. 1227 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім’ї, а у разі їх відсутності — входять до складу спадщини.

Варто зазначити, що редакція цієї статті відрізняється від проекту ЦК 1996 року, в якому закріплювалося, що зазначені вище суми передаються членам сім’ї спадкодавця і входять до складу спадщини^[1]. Наведене пояснювалося, очевидно, тим, що перехід зазначених сум розглядався розробниками ЦК як спадкування без будь-яких застережень.

Як вказувала одна із розробників проекту ЦК З.В. Ромовська, норма ст. 1227 ЦК — це значний крок уперед, стверджуючи справедливість і водночас необхідність усвідомлення роботодавцями, посадовими та іншими особами — носіями відповідного обов’язку того, що смерть працівника, пенсіонера, особи, яка отримує аліменти, відшкодування за заподіяну шкоду, пенсію та інші соціальні виплати, за жодних обставин не буде підставою для їх «амністування»^[2].

В юридичній літературі правила, визначені в ст. 1227 ЦК, сприймаються неоднозначно. Зокрема, С.Я. Фурса та Є.І. Фурса доходять висновку, що таке положення зумовлює особливий підвид спадкування і за законом, і за заповітом членами сім’ї спадкодавця на трудові та соціальні виплати, що не узгоджується зі ст. 1217 ЦК. Далі автори відзначають, що це положення є таким, що суперечить волі спадкодавця, який вправі встановити, кому мають перейти всі належні йому права та обов’язки^[3].

Закон визначає спеціальний правовий режим грошових коштів у вигляді заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя. Відповідна стаття має соціальне спрямування через закріплення спеціального порядку переходу права на отримання зазначених сум до певного вузького кола осіб, для яких спільно з отримувачем таких сум, вони є основним джерелом до існування. Причому об’єднані ці кошти за ознакою їх призначення. Всі вони спрямовані на досягнення єдиної мети — забезпечення спадкодавця засобами до існування.

У ст. 1227 ЦК закріплено два види відносин:

1)     за наявності членів сім’ї, які вирішили скористатися своїм правом на отримання належних спадкодавцеві соціальних виплат;

2)     за відсутності членів сім’ї спадкодавця.

У разі переходу до членів сім’ї спадкодавця належних останньому соціальних виплат, відповідні відносини не є спадковими, у зв’язку з чим не застосовуються норми спадкового права. У цьому випадку право вимоги у зазначених осіб виникає не внаслідок спадкового правонаступництва, а через інший юридичний склад. Фактично законом встановлено переважне право членів сім’ї померлого перед спадкоємцями останнього на отримання соціальних виплат, що належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя.

Додатково зауважимо, що члени сім’ї, які одержують належні спадкодавцеві соціальні виплати, не визначаються в законі як спадкоємці. Напевно, це пояснюється тим, що члени сім’ї померлого можуть не збігатися з колом спадкоємців, які закликатимуться до спадкування стосовно інших майнових прав спадкодавця. Наведене має місце, передусім, у разі складення заповіту на користь осіб, які не є членами сім’ї. Крім того, ст. 1227 ЦК має назву «Право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві», хоча й розміщена поряд із ст. 1225 ЦК «Спадкування права на земельну ділянку», ст. 1226 ЦК «Спадкування частки у праві спільної сумісної власності», ст. 1228 ЦК «Спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі)».

До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Так, у порядку спадкового правонаступництва у спадок переходить не певна річ або грошова сума, а саме право на них. Навпаки, при регулюванні виплат членам сім’ї спадкодавця належних йому соціальних виплат законодавець вдався до іншої юридичної техніки, зазначивши про перехід безпосередньо грошових сум.

Перелік соціальних виплат, що передаються членам сім’ї спадкодавця, має невичерпний характер та зазвичай конкретизується в інших нормативно-правових актах. До таких грошових сум, крім заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я належать:

1)     одноразова грошова винагорода жінкам, яким присвоєне почесне звання України «Мати-героїня» у десятикратному розмірі прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб (Указ Президента України від 25.12.2007 № 1254/2007);

2)     допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для організації безробітним підприємницької діяльності (абз. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02.03.2000).

КАТЕРИНА ЧИЖМАРЬ,
директор Департаменту нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу Міністерства юстиції України
ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
ПІДСУМКИ 2011 РОКУ — ЗАВДАННЯ НА 2012 РІК
Хтось колись навів одну надзвичайно провокаційну сентенцію про те, що істина наро¬джується у спорі. Але ж спір — це коли хтось комусь щось доводить, відстоює та захищає свої переконання, погляди замість того, щоб почути іншого.
Спір — це коли той, хто спорить, доводить, стверджує своє, відстоює свою точку зору замість того, щоб зрозуміти точку зору іншого. Мета того, хто щось комусь доводить, — довести своє, переконати в істинності своїх поглядів, не осягнути істину, підігнавши її під свої погляди, захистити останні.
Колись один король проїжджав повз одне село та побачив мішені, у які хтось влучав саме в «яблучко». Йому стало цікаво побачити такого вправного та влучного стрілка. Та ще більшим було його здивування, коли йому привели 10-річ¬ного хлопчика. На питання, як йому вдається так влучно стріляти, хлопчик відповів: «Просто. Я спочатку стріляю, а потім навколо стріли малюю мішень».
Чи не так роблять ті, хто у спорі намагається намалювати істину навколо своїх переконань?
Сократ вважав, що істину шукати слід не у спорі, а в діалозі. Саме тому діалог — це пошук максимально позитивного результату та шлях до досягнення компромісу.
Учасники діалогу: директор Департаменту нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу Міністерства юстиції України Катерина Чижмарь (далі — К. Ч.) та шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса» Володимир Марченко (далі — В. М.)
ПРО СТАБІЛІЗАЦІЮ РЕФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ НОТАРІАТУ В УКРАЇНІ
В. М. На завершення року та на початку нового для розуміння подальших дій доцільно проаналізувати та підбити підсумки роботи за минулий рік, і не менш значимим є визначення завдань та викликів року прийдешнього.
Тематична вибудова проблематики сконст¬руйована за підсумками та планами роботи Департаменту нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу (далі — Департамент), питань нотаріусів, які мають найбільший наголос у проекції їх вирішення та викликів часу.
Необхідно відзначити, що протягом 2011 року вперше нотаріат України не лихоманило через внесення «термінових» та «суттєвих» змін до нотаріального діловодства та/або порядку вчинення нотаріальних дій, організації нотаріальної діяльності тощо. Важливо, що стабілізувати ситуацію на цьому напрямку Департамент зміг за досить короткий термін: серпень — грудень 2010 року, і, мабуть, головним чинником досягнення цього результату були розробка та затвердження наказом Міністерства юстиції України 24.12.2010 р. № 3290/5 Концепції реформування органів нотаріату в Україні (далі — Концепція).
К. Ч. Так, дійсно нам вдалося налагодити конструктивну роботу Департаменту Мін’юсту з нотаріальною спільнотою, яка стала поштовхом для напрацювання вищезгаданої Концепції та подальшого її затвердження Міністерством юстиції України.
Це дозволило нотаріусам нарешті отримати відповіді на ряд наболілих питань щодо реформування нотаріату, а Міністерству активно працювати в напрямку подальшого, максимально виваженого та комплексного його проведення.
Оскільки будь-який процес реформування супроводжується, насамперед, змінами в законодавстві, то Міністерство, маючи комплексний план реформування нотаріату у вигляді Концепції, продовжило роботу з вдосконалення норм законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють питання нотаріату.
Наприклад, на реалізацію положень зазначеної Концепції з метою подальшого реформування нотаріату Міністерством юстиції України було розроблено проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат», до статті 10 зазначеного Закону, яка набрала чинності з 1 січня 2012 року. Зазначений Закон прийнято Верховною Радою України 21 квітня 2011 року.
З метою приведення у відповідність до вказаного Закону власних нормативно-правових актів у 2011 році розроблено проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату», який було прийнято 31 серпня 2011 р. № 923.
Також було розроблено проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвер¬дження Порядку державної реєстрації заповітів і спадкових договорів у Спадковому реєстрі», яку було прийнято 11 травня 2011 року за № 491.
На виконання вказаної постанови Кабінету Міністрів України розроблено проект наказу Міністерства юстиції України «Про затвердження Положення про Спадковий реєстр», який було затверджено 7 липня 2011 року за № 1810/5.
Відповідно до статей 3, 24, 29, 301 Закону Украї¬ни «Про нотаріат» та з метою удосконалення організації роботи щодо реєстрації приватної нотаріальної діяльності наказом Міністерства юстиції України від 22 березня 2011 року № 871/5 затверджено Положення про порядок реєстрації приватної нотаріальної діяльності та заміщення приватного нотаріуса, а також відповідними наказами затверджено Програму стажування громадян України в дер¬жавних нотаріальних конторах або у приватних нотаріусів від 7 липня 2011 року № 1812/5, Порядок внесення Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головними управліннями юстиції в областях, містах Києві та Севастополі подання про анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю та його розгляд Вищою кваліфікаційною комісією нотаріату від 28 липня 2011 року № 1905/5, Порядок допуску до складення кваліфікаційного іспиту осіб, які пройшли стажування в державній нотаріальній конторі або в приватного нотаріуса та проведення кваліфікаційного іспиту Вищою кваліфікаційною комісією нотаріату від 28 липня 2011 року № 1905/5.
Згідно зі статтею 24 Закону України «Про нотаріат» з метою встановлення єдиного підходу до організації нотаріальної діяльності для покращення якості обслуговування населення, вільного доступу до нотаріальної контори, неухильного забезпечення дотримання нотаріальної таємниці при вчиненні нотаріальних дій, суворої схоронності нотаріальних документів, печатки та штампів приватного нотаріуса, спеціальних бланків нотаріальних документів та архіву нотаріуса наказом Міністерства юстиції України від 23 березня 2011 року № 888/5 було затверджено Положення про вимоги до робочого місця (контори) приватного нотаріуса та здій¬снення контролю за організацією нотаріальної діяльності.
З метою приведення у відповідність до Зако¬ну України «Про нотаріат» інших положень чинного законодавства Департаментом розроблено проекти наказів, які було видано Міністерством юстиції, зокрема, від 23 березня 2011 року № 884/5 «Про внесення змін до Інст¬рукції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», від 24 травня 2011 року № 1412/5 «Про затвердження Змін до Порядку видачі свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю», від 8 червня 2011 року № 1529/5 «Про затвердження форми звітності № 1-нота¬ріат (річна) «Звіт про роботу державних та приватних нотаріусів», від 11 листопада 2011 року № 3306/5 «Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування». Крім того, підготовлено накази Міністерства юстиції України:
1. «Про внесення зміни до Порядку перевірки організації нотаріальної діяльності державних і приватних нотаріусів та виконання ними правил ведення нотаріального діловодства» від 12 грудня 2011 року № 3508/5.
2. «Про внесення змін до наказу Міністерства юстиції України від 29.09. 2010 р. № 2338/5 «Про затвердження Порядку проведення перевірок Міністерством юстиції України суб’єктів первинного фінансового моніторингу» від 5 липня 2011 року № 1804/5.
3. «Про внесення змін до наказу Міністерст¬ва юстиції України від 29.12. 2010 р. № 3376/5 «Про затвердження Положення про Комісію Міністерства юстиції України з питань засто¬сування санкцій за порушення вимог Закону України «Про запобігання та протидію лега¬лізації (відмиванню) доходів, одержаних зло¬чинним шляхом, або фінансуванню тероризму» та/або нормативно-правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 3 жовтня 2011 року № 3105/5.
4. «Про затвердження складу Комісії Міністерства юстиції України з питань застосування санкцій за порушення вимог Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» та/або нормативно-правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 16 травня 2011 року №1357/5.
5. Разом з тим підготовлено проект наказу Міністерства юстиції «Про внесення змін до наказу Міністерства закордонних справ Украї¬ни, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України від 05.12.2003 р. № 237/803/151/5».
Загалом у 2011 році Департаментом нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу розроблено:
2 проекти змін до законів України;
8 проектів постанов Кабінету Міністрів України;
1 розпорядження Кабінету Міністрів Украї¬ни;
50 проектів наказів Міністерства юстиції;
1 висновок Міністерства юстиції України за результатами правової експертизи проекту розпорядження Кабінету Міністрів України;
опрацьовано та підготовлено довідки та пропозиції по 164 нормативно-правових актах;
проведено 22 засідання Комісій, що створені при Міністерстві юстиції України, роботу яких забезпечує Департамент.
Міністерством юстиції України розроблено законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат», зокрема до статей 21, 3, 5, 11, 12, 13, 16, 18, 19, 24, 27, 30–33 Закону України «Про нотаріат».
У положеннях зазначеного законопроекту визначено статус нотаріуса як публічної офіційної особи і професіонала в галузі права, пропонується введення нового прозорого порядку підготовки осіб до нотаріальної діяльності та допуску до цієї діяльності, який відповідатиме вимогам статті 43 Конституції України і міжнародно-правовим актам з прав людини та забезпечуватиме реальну можливість реалізації цього права громадянами України незалежно від їх майнового статусу.
Удосконалено форми державного контролю за дотриманням вимог Порядку вчинення нотаріальних дій, визначено також статус помічника нотаріуса, підстави й порядок припинення нотаріальної діяльності тощо. У разі прийняття у встановленому порядку цих змін будуть вирішені три основні блоки проблемних питань: доступу громадян до нотаріальних послуг, змісту державного регулювання нотаріальної діяльності та створення законодавчого підґрунтя для функціонування єдиної самоврядної професійної організації та передача цій організації відповідних повноважень.
Актуальність внесення змін до зазначеного Закону зумовлена вимогами Конституції України та необхідністю вирішення широкого кола проблем організації і функціонування нотаріату в Україні на основі здобутків міжнародного досвіду і з урахуванням змін національного законодавства, створенням правових, організаційних умов для вступу України до Міжнародного союзу нотаріату.
ПРО ЗАХИСТ ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ БЕЗ УЧАСТІ НОТАРІУСА
В. М. Останнім часом законодавча техніка «шкультигає» і чомусь це особливо часто стосується нотаріальної діяльності. Складається таке враження, що мало хто з авторів законо¬проектів вірно розуміє мету, функції та завдання нотаріату.
Вже стало традицією, як тільки з’явиться новий закон, так відразу з’являються проблеми з його застосуванням щодо нотаріусів. Не виключенням стало і набрання чинності з 01.01.2011 р. Законом України «Про захист персональних даних».
Здавалося б в ст. 4 чітко визначено вичерпний перелік щодо суб’єктів відносин, пов’язаних із персональними даними, але в ч. 6 ст. 24 Закону прописали: «Фізичні особи — підприємці, у тому числі лікарі, які мають відповідну ліцензію, адвокати, нотаріуси, особисто забезпечують захист баз персональних даних, якими вони володіють, згідно з вимогами закону». Хоча чинне законодавство не передбачає можливості наявності баз персональних даних у нотаріусів.
Тобто нотаріус жодним чином не розповсюджує або будь-яким іншим чином не використовує персональні дані осіб. Він навпаки старанно зберігає ці дані у своєму архіві у вигляді документів, на підставі яких вчинялася нотаріальна дія. А для надійного захисту архіву встановлено спеціальні вимоги до робочого місця приватного нотаріуса.
І що тут залишається нотаріусу: звісно, звертатися до Міністерства юстиції України за підтримкою та роз’ясненням в межах компетенції.
К. Ч. Проблеми застосування окремих норм цього Закону дійсно виникли. Але скоріше за все тому, що самі суб’єкти застосування, не зрозумівши до кінця суті та ідеології Закону, побоюючись санкцій, створили певні прецеденти.
Міністерством юстиції України було надано відповідні роз’яснення, в яких зазначається, що: «Нотаріуси можуть обробляти персональні дані своїх найманих працівників, клієнтів у базах персональних даних, однак, документи нотаріального діловодства та архів нотаріуса, визначені у статті 14 Закону України «Про нотаріат», не є базою персональних даних у сенсі Закону України «Про захист персональних даних» та не підлягають державній реєстрації».
І як ми бачимо, базовою тут є головна думка, що документи нотаріального діловодства та архів нотаріуса з урахуванням норм Закону України «Про нотаріат» однозначно не є базою персональних даних та не підлягають державній реєстрації.
ПРО ВИТРАТИ НОТАРІУСА
В. М. За підсумками 2011 року настає час звітування до податкової та пенсійного фонду, але тут залишається відкритим питання з податковою щодо переліку витрат нотаріуса.
Вже рік діє Податковий кодекс (далі — ПК). При цьому податківці вважають, що перелік витрат ПК не встановлює, хоча в ПК чітко прописано: «документально підтверджені витрати, необхідні для провадження певного виду професійної діяльності», і при цьому ПК взагалі не передбачено будь-якого переліку. Податківці керуються листом Міністерства юстиції України від 02.02.2006 р. № 31-35/20, (www.sta.gov.ua), який було видано на виконання вимог Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», що на цей час втратив чинність. Інші документально підтверджені витрати, що зазначені в цьому листі, на думку податківців, не підлягають зарахуванню при визначенні сукупного чистого доходу нотаріусів.
На нашу думку, така позиція податкової не відповідає вимогам чинного ПК України, що суттєво порушує права нотаріусів і як платників податків, і як громадян, та не відповідає ряду принципів, передбачених ст.4 ПК України, зокрема, таких як рівність усіх платників податків перед законом, соціальна справедливість, стабільність.
Фактично перелік документально підтвер¬джених витрат приватного нотаріуса є значно ширшим. При цьому кожна позиція чітко регламентована нормативними документами.
Лист ДПА України було видано 5 років тому, і за цей період вимоги до приватної нотаріальної практики значно змінились: приватний нотаріус більше не здає справи до нотаріального архіву після 10 років, а зберігає весь період своєї діяльності, обов’язковою стала охоронно-пожежна сигналізація тощо. Таким чином, наведений у листі перелік морально застарів і на цей час не відповідає реальним витратам нотаріуса на провадження приватної нотаріальної практики.
К. Ч. В межах своїх повноважень Департаментом ще «вчора», з урахуванням напрацювань, які надійшли від нотаріального загалу, підготовлено пропозицію щодо визначення переліку витрат в аспекті забезпечення самофінансування приватної нотаріальної діяльності.
Цей перелік увібрав у себе всі наявні витрати, необхідні для самофінансування нотаріальної діяльності, які аргументовані нормами Закону України «Про нотаріат», Правилами ведення нотаріального діловодства, Положенням про вимоги до робочого місця (контори) приватного нотаріуса та здійснення діяльності та Порядку підвищення кваліфікації нотаріусів, консультантів державних нотаріальних архівів, помічників приватних нотаріусів.
Справа «за малим», залишилося отримати погодження від податкової.
Тому маю сподівання, що нотаріуси вчасно отримають «сучасну» витратну частину.
ПРО «НОВУ» РЕДАКЦІЮ ІНСТРУКЦІЇ ПРО ПОРЯДОК ВЧИНЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ НОТАРІУСАМИ УКРАЇНИ
В. М. Сьогодні в нотаріусів України є велике очікування на приведення до відповідності чинному законодавству Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
К. Ч. В цьому напрямку робота Департаменту знаходиться на завершальному етапі.
Головна ідея «нової» редакції закладена у створенні на базі Інструкції відповідного Порядку, який, у свою чергу, після його апро¬бації на практиці стане платформою для напрацювання в наступному році нотаріального процесуального Закону.
Хочу відразу заспокоїти нотаріусів, що норми Порядку не несуть в собі кардинальних змін до нотаріального процесу, в цій частині все знаходиться практично без змін.
Що ми зробили: насамперед ми виключили з Порядку норми, які втратили свою актуальність, привели окремі з них у відповідність до діючого законодавства та додали сучасних можливостей участі нотаріату в цивільному обороті (звісно, в межах повноважень підзаконного нормативного акта) і більш логічно вибудували його структуру.
ПРО ДЕРЖАВНУ РЕЄСТРАЦІЮ РЕЧОВИХ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО ТА ЇХ ОБТЯЖЕНЬ БЕЗПОСЕРЕДНЬО ЧЕРЕЗ НОТАРІУСА ЩОДО ПОСВІДЧЕНИХ ТА ВИДАНИХ НИМ ДОКУМЕНТІВ
В. М. Велике занепокоєння у професіона¬лів, які мають відношення до переходу прав власності на нерухоме майно та реєстрації їх обтяжень, викликає чинна редакція Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що у свою чергу знайшло розуміння в законодавця, який відтермінував його набуття чинності до 1 січня 2013 року.
На наш погляд, робиться спроба «підмінити» нотаріат, а то й знівелювати роль та місце нотаріату у громадянському суспільстві, передавши деякі функції нотаріату реєструючим органам, як це мало місце в наших колег — нотаріусів Російської Федерації. Держава в особі Міністерства юстиції України передала но¬та¬ріусам основну функцію захисту (охорони) прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб, поклавши на нотаріусів при цьому підвищену відповідальність за будь-яку шкоду, заподіяну при здійсненні ними професійної діяльності в повному розмірі. В Україні запроваджено ефективно працюючу модель нотаріату — нотаріат латинського типу, який організовується за рахунок нотаріуса, і при цьому держава не витрачає жодної копійки бюджетних коштів. Такий статус нотаріуса, його місце у правовій системі отримало схвалення в суспільстві, найвищу довіру з боку громадян. Нотаріус став гарантією законності переходу та реєстрації права власності на нерухоме майно для осіб, які звертаються до нього. Цивільне законодавство України також закріпило концепцію речового права як безумовного права, яке виникає з певних юридичних фактів, зокрема, якщо право власності виникає з правочинів, то право власності виникало в набувача з моменту реєстрації договору. Нотаріуси були визначені реєстраторами правочинів (статті 210, 334 ЦК України), що забезпечувало цілісність процесу вчинення правочину та моменту переходу права власності.
Позбавляючи нотаріуса повноважень щодо здійснення державної реєстрації правочинів, обтяжень нерухомого майна та іпотеки, держава відповідно до Порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02.08.2011 року № 1936а/5, визначила нотаріуса лише користувачем зазначеного реєстру. Таким чином, нотаріус буде користуватися інформацією про речові права на нерухоме майно та їх обтяження виключно під час вчинення нотаріальних дій щодо цього об’єкта нерухомого майна та не матиме права самостійно вносити відомості до реєстру.
Разом з тим Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень» (нова редакція) наділяє державних реєстраторів рядом повноважень, які не лише не відповідають обсягу їх відповідальності, а й суперечать положенням Цивільного кодексу України в частині встановлення моменту виникнення права власності:
по-перше, державному реєстратору надано повноваження відмовляти в реєстрації права власності із суто формальних підстав;
по-друге, нівелюється нотаріальне посвідчення правочину як гарантія встановлення волі сторін до настання відповідних правових наслідків шляхом надання державному реєстратору права приймати та ревізувати правочини, вчинені у письмовій формі, і тільки у встановлених законом випадках вимагатиметься їх нотаріальне посвідчення. Сьогодні всі правочини щодо відчуження нерухомого майна відповідно до вимог Цивільного кодексу України вчиняються в письмовій формі та підлягають нотаріальному посвідченню. Це означає, що завтра як наслідок внесення змін до Цивільного кодексу України буде непотрібно посвідчувати договори з нерухомим майном у нотаріуса, оскільки державний реєстратор прийматиме для реєстрації речових прав договори в письмовій формі;
по-третє, невиправдана тривалість процедури державної реєстрації права власності в часі і як наслідок утворення правового вакууму невизначеності для набувача нерухомості та сповільнення ринку нерухомості.
Таким чином, фактично усувається від процесу посвідчення правочинів з нерухомістю правовий інститут, що отримав підтримку і схвалення держави, — нотаріат, який успішно виконує публічні функції держави не тільки щодо вчинення нотаріальних дій, але й упорядковує і контролює справляння платежів до Пенсійного фонду України, податків з доходів, отриманих фізичними особами у зв’язку із здійсненням операцій з нерухомими майном, зменшує навантаження судових органів та є регулятором правовідносин на ринку нерухомості.
К. Ч. Цивільним кодексом України передбачено, що право власності набувається, зокрема, з правочинів та виникає з моменту нотаріального посвідчення відповідного договору. Якщо договір підлягає державній реєстрації, право власності в набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Проте Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено поняття державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Згідно із названим Законом це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав.
Таким чином, зазначений вище Закон, надаючи чітке визначення процесу реєстрації речового права, прямо пов’язує його з моментом виникнення права власності, що суперечить Цивільному кодексу України. Зокрема, Цивільний кодекс України містить книгу третю під назвою «Право власності та інші речові права», згідно з якою речове право поділяється на два інститути:
повне речове право (право власності);
обмежене речове право (право на чужі речі).
Отже, цивільне право виокремлює речове право, до якого відноситься право власності, що підлягає безумовній реєстрації реєструючим органом, і є фактом підтверджуючим, а не правовстановлюючим.
Крім того, цим же Кодексом передбачено, що держава не втручається у процес реалізації права власності.
Інакше кажучи, Законом реєстрація речового права поставлена в основу виникнення права власності. А це не повною мірою відповідає засадам цивільного законодавства та вимогам статті 328, частини 2 статті 210, частини 3 статті 334, та статті 640 Цивільного Кодексу України.
Однією з причин виникнення такої ситуації стало те, що Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і Цивільний кодекс України були прийняті майже одночасно — у 2004 році, і, як наслідок, обидва законодавчі акти не приведено у відповідність один одному.
Повертаючись до відповіді на поставлене Вами запитання, зауважую, що сама ідея дер¬жавної реєстрації речових прав на нерухоме майно є чудовою. Єдиний реєстр речових прав в Україні працювати повинен.
Але відповідно до нового законодавства процедура реєстрації речових прав недоцільно ускладнюється. На мою думку, процедура нотаріального посвідчення правочину про відчуження нерухомого майна та державної реєстрації речових прав повинні розглядатись як елементи єдиного процесу. Вони хоча і виконують різні функції, все ж тісно пов’язані між собою. І тільки в сукупності забезпечать законність і безпеку угод з нерухомістю.
Не можна залишити поза увагою і ст. 15 Закону, якою передбачено строки державної реєстрації до 14 днів. Я впевнена, що ці строки повинні бути скорочені до одного дня. Наприк¬лад, в Україні функціонують Спадковий реєстр та Державний реєстр правочинів, до яких нотаріусами вносяться записи протягом одного дня про посвідчені ними заповіти, заведені спадкові справи, договори тощо. Саме в цій роботі нотаріусів і відображається сама суть функціонування державного обліку інформації.
Через це я вважаю, що є реальна необхідність внесення до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відповідних змін і приведення повноважень державного реєстратора у відповідність до норм українського законодавства. Не має бути в державного службовця права визнавати чи не визнавати правомірність посвідченого нотаріусом договору, а також права давати оцінки законності чи незаконності зазначених у ньому вимог. Адже це є повноваженнями судової системи і безпосередньо суддів. Такі «розмиті» повноваження є лише підґрунтям для зловживань, що може призвести до порушень прав і законних інтересів громадян України. Натомість гарантії та питання відшкодування шкоди, завданої державним реєстратором, лягатимуть тягарем на державний бюджет, звичайно, з регресними вимогами до цих державних реєстраторів, які є державними службовцями.
Створення Реєстру не повинно бути самоціллю. Основне — це об’єктивний, систематичний, оперативний процес його наповнення. Тільки в такому випадку цей Реєстр являтиме собою відповідну державну цінність та повноцінно виконуватиме свою роль. На сьогоднішній день представники нотаріату мають вже достатньо значний досвід роботи з реєстрами.
Впевнена, що нотаріат у системі реєстрації речових прав відіграє важливу роль, допомагаючи у спрощенні багатьох процедур та забезпечуючи існування принципу єдиного вікна. Думається, що реєстрація речового права нотаріусом внаслідок нотаріального посвідчення правочину має бути обов’язковою. Так само, як обов’язковим є на сьогоднішній день внесення нотаріусом відомостей про договір, який він щойно посвідчив, до Реєстру правочинів. Це не повинно залежати ані від бажання людини, ані від рішення реєстраційної служби.
Що стосується формування реєстраційних справ, у разі визначення нотаріусів реєстраторами речових прав, необхідності в їх штучному створенні не буде, адже всі документи як приватних, так і державних нотаріусів, що долучаються до нотаріально посвідчених документів, будуть частиною нотаріального архіву, який у свою чергу є власністю держави. Сьогодні в Україні функціонує єдиний нотаріат, який лише базується на різних формах власності — у нас діють як державні нотаріальні контори, так і приватні. Нині в Україні наявні сприятливі умови для реалізації права як держави, так і приватної особи створити нотаріальну контору. У нас єдині підходи допуску до професії, єдині повноваження нотаріусів, а останнім та найважливішим кроком стане ще й введення єдиних тарифів за вчинення нотаріальних дій. Таким чином, всі документи, які на сьогоднішній день напрацьовуються як державними, так і приватними нотаріусами, відповідно до чинного законодавства України є власністю дер¬жави. Отже, не буде і потреби в додатковому заведенні реєстраційних справ, адже вся необхідна інформація зберігатиметься в архівах нотаріусів, де її легко можна буде знайти.
Такий підхід позбавить як подвійного накопичення документів, так і необхідності подання громадянами документів в декількох примірниках. Адже не буде необхідності заводити реєстраційну справу, яка міститиме документи, повністю ідентичні з тими, що зберігаються в нотаріуса.
Пересічному громадянину має бути байдуже, в який саме спосіб держава здійснюватиме свій облік. Людині має бути, в першу чергу, зручно.
Саме тому, не порушуючи ані структури реєстраційної служби, ані принципів її роботи, система реєстрації речових прав має відбуватися за участі нотаріусів як реєстраторів речових прав, за посвідченими ними правочинами про відчуження нерухомого майна, іпотечних договорів та видачі спадщини, а також встановити, що реєстрація речового права та їх обтяжень здійснюється в день посвідчення правочинів (договорів) та накладення заборон.
А державна реєстрація речових прав у такому вигляді, як це передбачено Законом «Про дер¬жавну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», та інститут нотаріату існувати паралельно не зможуть. Адже надання споріднених публічно-правових функцій двом різним інституціям є абсолютно недоцільним.
Для того, щоб успішно вирішити, навіть упередити ті проблеми, які можуть виникнути, я хочу відзначити, що реєстрація речових прав за нотаріально посвідченими угодами, відноситься до природних функцій нотаріату, наданих йому державою. Це є технічним процесом, у якому нотаріус має величезний досвід. Адже основою для Реєстру речових прав є Реєстр правочинів, з яким нотаріуси працюють вже протягом багатьох років.
Крім того, зауважу, що з метою ефективного та оперативного впровадження системи реєстрації речових прав та їх обтяжень вважаю, що найважливішим питанням, яке сьогодні по¬требує вирішення, є обрання способу «фіксації прав» власників нерухомості. Для того, щоб зробити усвідомлений вибір, потрібно зрозуміти сутність обох можливих способів та ознайомитись з практикою тих країн, де застосовується кожен з них.
Отже, є два принципово різні взаємовиключні способи «фіксації прав» власників нерухомості: реєстрація прав на нерухомість та реєстрація правочинів з нерухомістю. Критерієм для класифікації, як неважко здогадатись, є саме предмет реєстрації, а отже, існують титульні системи реєстрації (тобто системи реєстрації прав) та актові системи реєстрації (тобто системи реєстрації правочинів). Додатковими факторами для обох типів системи реєстрації є також обов’язковість/добровільність реєстрації та її правові наслідки.
1. Титульна система реєстрації характеризується тим, що в ній предметом реєстрації є саме право, а точніше — всі права, обтяження та обмеження стосовно конкретного об’єкта. Запис про всі можливі права та обов’язки стосовно об’єкта в публічному реєстрі посвідчує їх наявність та гарантує їх, а послідовність обтяжень встановлює їхню пріоритетність.
Держава при цьому є гарантом правильності зареєстрованих прав та обтяжень, а у випадку спричинення збитків внаслідок неправильності титульних записів компенсує їх зі спеціального фонду. Цей фонд формується із сум, що надходять у вигляді зборів за реєстрацію титулів та за надання інформації про нерухомість у ви¬гляді офіційних витягів з публічних реєстрів та кадастрів. Довіру до системи створює чітка регламентація роботи реєстраторів та їхній високий статус, який в більшості країн, де діє ця система, прирівняний до судового.
У країнах, де діє система реєстрації прав, добросовісний набувач повністю гарантується державою від будь-яких претензій третіх осіб. Тобто навіть у випадку виявлення злочинних дій, внаслідок яких об’єкт вибув з власності потерпілого, цьому потерпілому за рахунок держави компенсуються збитки, в той час як сам об’єкт у натурі залишається у власності добросовісного набувача.
Зрозуміло, що держава при такій системі докладає максимум зусиль до того, аби зареєструвалися лише абсолютно «чисті» титули, а також вживає всіх можливих заходів для стягнення своїх витрат на компенсацію потерпілим з винних осіб у порядку регресу.
2. У системі реєстрації правочинів при транс¬акції нерухомості роль держави пасивна. Держава здійснює облік наданих для реєс¬т¬рації договорів. Навіть якщо така реєстрація декларується як обов’язкова, жодних санкцій за ненадання документів на реєстрацію немає. Під час реєстрації реєструючий орган не прий¬має рішення про законність та/або чинність угоди.
Таким чином, держава не несе ніяких зобов’я¬зань, крім зберігання копій зареєстрованих правочинів, і, звичайно ж, не дає жодних гарантій стосовно законності та/або чинності прав, що встановлюються цими правочинами. Для того, аби мати хоч якусь гарантію «чистоти» правочину, сторони правочинів змушені звертатись до послуг «детективів» та страхових компаній.
У цьому аспекті слід зазначити, що для Украї¬ни, яка має великий досвід по створенню саме актової системи реєстрації речових прав (Державний реєстр правочинів), не є характерним найголовніший негатив цієї системи реєстрації, оскільки держава через інститут нотаріату гарантує чистоту укладеної угоди, її юридичної вірогідності. Бо згідно зі статтею 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат — це система органів та посадових осіб, на які по¬кладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, з метою надання їм юридичної вірогідності.
Крім того, як уже зазначалось, положеннями Цивільного кодексу України (статті 210, 328, 334 та 640) встановлено, що право власності набувається, зокрема, із правочинів, державна реєстрація яких, у передбачених законом випадках, є обов’язковою. Відповідно право власності за такими правочинами виникає з моменту такої реєстрації.
Отже, на моє переконання найефективнішим рішенням було б прийняття за основу саме такої моделі реєстрації речових прав та їх обтяжень в Україні.
Сьогодні нотаріуси успішно впоралися з функціями суб’єктів первинного фінансового моніторингу. Колись вони на високому рівні виконували обов’язки податкових агентів. А тому ми можемо з упевненістю сказати, що вони неодноразово виправдали довіру держави. Отже, реєстраторами вони з легкістю зможуть бути. Тим більше, що робота нотаріусів з реєстрами продемонстрована на дуже високому рівні.
ПРО НЕОБХІДНІСТЬ ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА РОЗШИРЕННЯ ОБОВ’ЯЗКОВИХ ВИДІВ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ
В. М. На продовження розмови щодо дер¬жавної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень потрібно відзначити ще одну тривожну тенденцію минулого року (яка знов-таки заходиться в площині нерозуміння мети, функцій та завдань нотаріату) — це скасування «непотрібних» нотаріальних дій нібито з метою зменшення адміністративного впливу на осіб, які звертаються до нотаріуса за вирішенням своєї конкретної майнової та іншої ситуації, і зменшення їх витрат. Але варто зазначити, що звертаються вони до нотаріуса саме з метою убезпечити свої права.
Впровадження зазначених вище ініціатив можливо призведе до досягнення декларованої мети — зменшення плати за вчинення нотаріальних дій. Але очікувана користь є мізерною порівняно з потенційною небезпекою наслідків від зменшення участі нотаріату в документуванні цивільного обороту.
Держава поклала на нотаріат обов’язок посвідчувати права та факти, що мають юридичне значення, з метою надання їм юридичної вірогідності. Приватні нотаріуси суворо дотримуються вимог держави щодо спеціального обладнання приміщень нота¬ріальних контор та організації нотаріального діловодства, ведення електронних державних реєстрів, безстрокового зберігання архіву нотаріальних документів, що є власністю держави. Дотримання цих суворих вимог потребує серйозних фінансових витрат.
Згідно зі ст. 27 Закону України «Про нотаріат» приватний нотаріус несе повну матеріальну відповідальність за збитки, що виникли з його вини.
Нотаріат України є головним інститутом позасудового захисту цивільних прав у державі і суспільстві, діє на засадах повного самофінансування, суттєво поповнює дохідну частину державного бюджету, Пенсійного та інших фондів державного соціального страхування.
Враховуючи вказану специфіку нотаріату, ідея про необхідність регулювання «ринку нотаріальних послуг» виглядає так само абсурдно, як і ідеї регулювання «ринку послуг по збиранню податків», «ринку послуг з правосуддя», «ринку послуг прокурорського нагляду».
Вчинення нотаріальних дій не може бути прирівняне до діяльності з надання послуг у ринкових господарських відносинах, так само воно не може бути віднесене і до сфери «адміністративних послуг».
Діяльність нотаріуса — це не надання послуг особі, а форма державного контролю за діями приватних осіб, хоча це не виключає необхідність роз’яснення нотаріусом змісту своїх дій та наслідків для сторін у випадку отримання тієї чи іншої нотаріальної дії.
Перелік правочинів, які підлягають обов’яз¬ковому нотаріальному посвідченню, потрібно розширяти, і один з таких напрямків — це вчинення нотаріальних дій щодо корпоративного права. Потрібно ставити питання про обов’язковість нотаріального посвідчення як щодо правочинів та їх виконання, так і щодо посвідчення рішень учасників (засновників) по відношенню до безпосередньо юридичної особи.
У першу чергу, потрібно вирішити питання обов’язковості нотаріального посвідчення в напрямку створення юридичної особи, що дозволить забезпечити реєстрацію юридичних осіб, побудовану на безспірності посвідчених фактів, дійсність яких презюмується.
Це дозволить виключити реєстрацію за втраченими паспортами нез’ясованими особами та гарантувати формування статутного капіталу юридичної особи при її створенні.
Також потрібно ставити питання про обов’язковість нотаріального посвідчення зміни складу учасників, відчуження частки статутного капіталу, що забезпечить захист від рейдерів і будь-яких недружніх дій щодо учасників товариства.
К. Ч. Нотаріат України будується за прин¬ципами латинського типу. Основним критерієм латинського нотаріату є вчинення нотаріальних дій від імені держави та повної відповідальності нотаріуса. При цьому перелік функцій нотаріуса, форми організації, нотаріальної діяльності можуть бути визначені по-різному. Перелік функцій нотаріуса визначається його місцем у системі державних органів, взаємодії нотаріату, суду, інших правоохоронних органів та національних традицій.
Нотаріус встановлює юридичні факти в безспірній сфері у випадках, прямо передбачених законом.
Діяльність нотаріуса повинна бути зрозумілою для суспільства та бути ним зажадана. У зв’язку з цим, окрім відповідальності, нотаріус повинен забезпечити такий рівень взаємодії з іншими державними та місцевими органами, який би виключив необхідність звернення громадян до інших, окрім нотаріуса, органів у зв’язку з вчиненням нотаріальної дії, та заслужити довіру всіх тих, хто звертається до нього, не тому, що це обов’язково, а тому, що це юридично грамотно і безпечно, з точки зору захисту цивільних прав.
Законом «Про нотаріат» не встановлюється перелік обов’язкових нотаріальних дій, а лише передбачається право кожної особи звернутися до нотаріуса за вчиненням нотаріальної дії. Тому, обмежуючи перелік нотаріальних дій, ми обмежуємо і особу у разі її бажання вчинити ту чи іншу нотаріальну дію від свого імені чи на своє ім’я.
ПРО САМОФІНАНСУВАННЯ ЯК ОДИН З ГОЛОВНИХ ПРИНЦИПІВ НЕБЮДЖЕТНОГО НОТАРІАТУ
В. М. Останнім часом доволі часто доводиться чути про необхідність врегулювання порядку формування плати за вчинення нотаріальної дії і при цьому не завжди є розу¬міння щодо природи та призначення цих коштів.
На нашу думку, розробляючи нове законодавство про нотаріат, необхідно виважено та ґрунтовно підходити до вирішення питань фінансового забезпечення нотаріальної діяльності. Особливої уваги, з огляду на недостатню розробленість та складність цього аспекту, потребує вирішення питання оплати нотаріальних дій, основна модель якого повинна бути відображена в законодавстві. Якщо це буде нотаріальний тариф, треба на законодавчому рівні визначити його вид, порядок сплати, розмір та пільги.
Наділяючи публічні інститути державними повноваженнями, держава повинна передбачити заходи щодо фінансування діяльності таких інститутів або створити умови, за яких буде можливим їх самофінансування без втрати основних їх функцій.
Розмір плати (тарифу) повинен забезпечувати достойний рівень доходу нотаріуса для виконання ним забезпечувальних гарантій щодо вчинених ним нотаріальних дій.
Структура тарифу повинна забезпечувати соціальний баланс. Повинні бути «складні» нотаріальні дії, плата за які буде забезпечувати можливість малозабезпеченому громадянину отримати доступ до соціально необхідних нотаріальних дій.
При формуванні плати (тарифу) потрібно пам’ятати, що його повинно вистачати нота¬ріусу для виконання вимог щодо робочого місця, збереження архіву, сплати податків та зборів і при цьому гарантувати можливість залишатися неупередженим.
К. Ч. Плата (тариф) за вчинення нотаріальної дії повинна встановлюватися нормативно державою і не повинна бути предметом домовленості з громадянином.
Це необхідно в тому числі і для уникнення цінової конкуренції серед нотаріусів.
Довіра до нотаріуса повинна вибудовуватися на його фаховому рівні та гарантії безспірності отриманих документів, а не на «дешевих по¬слугах».
Передбачається така логістика питання: спочатку внесення відповідних змін до зако¬нів (у тому числі до Закону України «Про нотаріат»), після набуття ними чинності прийняття відповідної постанови КМ України, якою і затверджуватимуться єдині тарифи для державних та приватних нотаріусів, перелік та розміри оплати додаткових послуг для державних нотаріусів і окремий перелік додаткових послуг для приватних нотаріусів.
На сьогодні ці питання проходять активне обговорення за участі нотаріальної спільноти, усі нагальні пропозиції будуть обов’язково враховані.
Звертаю увагу нотаріусів, що головний принцип небюджетного нотаріату — його самофінансування зберігається, за рахунок якого нотаріус буде забезпечувати свою діяльність і сплачувати з нього до бюджету відповідні податки та збори.
Також потрібно розуміти, що встановлення єдиного тарифу — це певна складова переходу до єдиного нотаріату та реалізація умов вступу нотаріату України до Міжнародного союзу нотаріату.

ВАЛЕРИЙ ТКАЧЕНКО,
практикующий психолог, тренер НЛП
НЕКОТОРЫЕ АСПЕКТЫ ПСИХОЛОГИИ, НЕОБХОДИМЫЕ ДЛЯ ПРОВЕРКИ ДЕЕСПОСОБНОСТИ ГРАЖДАН ПРИ СОВЕРШЕНИИ НОТАРИАЛЬНЫХ ДЕЙСТВИЙ, ОРГАНИЗАЦИЯ РАБОЧЕГО МЕСТА НОТАРИУСА С ПОЗИЦИИ ПСИХОГЕОГРАФИИ, ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ФОКУСОВ ЯЗЫКА В РАБОТЕ НОТАРИУСА
Чтобы в полной мере раскрыть данную тему, необходимо обратиться к такому ответвлению психиатрии, как судебно-психиатрическая экспертиза (СПЭ), а также к судебно-психологической экспертизе. Судебно-психиатрическая экспертиза не является отдельной наукой, это скорее способ использования психиатрических знаний в определенном направлении. В первую очередь, необходимо определить предмет судебной психиатрии: он больше, чем в общей психиатрии, и захватывает все патологические, а также непатологические нарушения сознательной деятельности, вплоть до ее полного отсутствия.
Метод судебно-психиатрической экспертизы. Основной метод исследования психически больных описывается как клинико-психопатологический, основанный на беседе с больным, наблюдениях за его лицом и поведением, изучении совокупности объективных и субъективных сведений, полученных путем расспроса. Главное в психиатрической диагностике, базирующейся на использовании клинико-психопатологического метода, можно сформулировать как выявление психиатром стабильной совокупности, возможной для наблюдения признаков, составляющих психическое состояние субъекта и проявляющихся в мимике, пантомимике, высказываниях, поведении, искажающих адаптацию субъекта в существующей среде, формализуемых потом в понятиях психиатрического диагноза. При столкновении с субъектами, которые приближаются к грани нормы, но всё же остаются за этой гранью, могут возникнуть трудности вычленения нарушения нормы со слабо выраженными расстройствами психики (хронический алкоголизм, легкие формы дебильности, остаточные явления черепно-мозговой травмы, психопатические черты характера). При ремиссии, вялом протекании болезни (например, при эпилепсии, шизофрении и др.) у людей может иметь место длительная социальная адаптация. Контактные лица могут находить их людьми со странностями, оригиналами, в описании этих людей не будет присутствовать информация, которая вызвала бы подозрение о наличии психического заболевания.
Рассмотрим проявления болезней и начнем с хронического алкоголизма. По умолчанию считаем, что человек в наркотическом и алкогольном опьянении, зайдя к нотариусу, будет легко выявлен. При синдроме отнятия (абстинентном синдроме) наблюдаются нарушения настроения, что выражается в тоскливости, подавленности, настороженности или тревоге. Внешние проявления заключаются в потере эластичности кожи, она приобретает землистый оттенок. Появляются нарушения координации движений, тремор кистей и речевые расстройства, речь становится замедленной, прерывистой, в этой стадии алкоголизм проявляется в виде снижения личности или уплощения черт личности. У человека сужается круг интересов. Психические изменения характеризуются общим эмоциональным огрубением. Человек становятся бестактным, резким.
Если говорить об умственной отсталости в легкой степени, то ее диагностика обычно затруднена. Так, лица с легкой дебильностью или умственной отсталостью, которая является пограничной, могут на протяжении всей жизни ни разу не посетить психиатра.
ХАРАКТЕРИСТИКА ЛЮДЕЙ С ЛЕГКОЙ УМСТВЕННОЙ ОТСТАЛОСТЬЮ
Этим людям свойственна неспособность к осознанию сложных понятий, они не могут проводить сложные обобщения и не способны к абстрактному мышлению и фантазиям. Несмотря на это люди с легкой формой дебильности все же могут мыслить абстрактно, хоть и очень ограничено. Поэтому у этих людей преобладает конкретный тип мышления, при котором отражаются только внешние стороны воспринимаемых событий или явлений.
Хотелось бы отметить, что у взрослого человека с диагнозом «дебильность» речь хорошо развита, субъект является носителем неплохого словарного запаса, может говорить осмысленными предложениями. Человек с диагнозом «дебильность» может хорошо запоминать различные правила, фразы, выражения, убеждения окружающих людей и после шаблонно им следовать, у него отсутствует собственное мнение.
Носитель легкой степени дебильности может достаточно неплохо ориентироваться в реально окружающей его обстановке и даже проявлять хитрость. Одним из наиболее выраженных признаков лиц с умственной отсталостью является их низкая критическая оценка реальной ситу­ации, а также самих себя. Они могут не понимать смысл собственных поступков, следовательно — не предвидеть их последствия. Людям с таким диагнозом (дебильность) свойственна хорошая внушаемость и исходя из этого — хорошая управляемость.
Психопатии. Стойкие аномалии характера, патологический состав личности, в различной степени препятствующий ее адаптации в общест­ве. Около 70 % больных не нуждаются в постоянной психиатрической помощи, потребность в ней появляется только в случае декомпенсаций.
Шизоидная психопатия проявляется в замкнутости и необщительности, отсутствии способности к теплым эмоциональным отношениям с окружающими, возможна склонность к аутистическому фантазированию и погруженность во внутренние переживания, также проявляется сложность в усвоении общепринятых норм поведения, что может отображаться в эксцентричных поступках. Таким людям свойственна завышенная обидчивость и ранимость, если дело касается их самих, но они могут часто проявлять эмоциональную холодность по отношению к самым простым человеческим переживаниям.
Психопатия неустойчивого типа характеризуется следующими признаками: пренебрежение чувствами и интересами других, недостаток способности проникать в их переживания; неспособность поддерживать устойчивые отношения с другими; легкость агрессивных вспышек, включая проявления жестокости; отсутствие чувства вины и склонность обвинять во всем окружающих.
Возбудимая психопатия представляет собой коктейль с различными нарушениями эмоциональной сферы. У одной части больных преобладают неадекватные эмоциональные вспышки, раздражение легко сменяется плаксивостью, может быть выражена агрессия к другим. Характерна частая перемена настроения, что ведет к неусидчивости и несобранности. Такие люди очень несдержанны, раздражаются при малейшем замечании. С клинической отчетливостью возбудимая психопатия формируется в возрасте 20–24 года.
Истерическая психопатия характеризуется следующими чертами: частой изменчивостью эмоциональных реакций и непоследовательностью поведения. Эти люди часто меняют свои привязанности, капризны, стремятся всегда быть в центре внимания, требуют к себе сочувствия или пытаются удивить. Это может достигаться экстравагантным внешним видом, хвастовст­вом, лживостью, фантазерством. К 12–17 годам формирование истерической психопатии завершается.
В нашей стране ежегодно около 200 тыс. человек получают черепно-мозговые травмы (ЧМТ), также около 1 миллиона граждан по этой причине имеют группы инвалидности.
Даже после перенесения лёгкой черепно-мозговой травмы и черепно-мозговой травмы средней тяжести последствия проявляются в течение месяцев или лет. Так называемый «посттравматический синдром» характеризуется головной болью, головокружением, повышенной утомляемостью, снижением настроения, нарушениями памяти, частичным снижением умственных или физических способностей.
Одним из распространённых расстройств, которые могут быть следствием черепно-мозговых травм, является травматическая энцефалопатия. Есть разные виды этого расстройства.
В первую очередь, это травматическая астения — заболевание, проявляющееся сущест­венным снижением работоспособности, повышением раздражительности, рассеянности, нарушениями сна. На втором месте другое проявление травматической энцефалопатии — травматическая апатия, проявляющаяся в заторможенности реакций, нарушениях памяти, выраженных депрессивных состояниях. Такие последствия ЧМТ характеризуются агрессивностью или, наоборот, состоянием «оглушённости», повышенной тревожностью, возможно развитие различных фобий.
Также одним из проявлений энцефалопатии может оказаться галлюцинаторно-бредовой психоз, который чаще всего поражает мужчин после сорока. При этом травма может быть получена ещё в юности, но в том случае, если она не вылечена должным образом, последствия могут быть плачевными. Галлюцинаторно-бредовой психоз характеризуется приступами помрачения сознания, появлением галлюцинаций. При отсутствии своевременного лечения острая форма психоза переходит в хроническую.
Отмечаются также такие отдалённые последствия черепно-мозговых травм, как травматическое слабоумие, возникающее почти у пяти процентов людей, перенесших некогда черепно-мозговую травму. И у взрослых, и у детей основными проявлениями травматического слабоумия считаются нарушения интеллектуальной деятельности, отсутствие критической оценки собственных возможностей и состояний, расторможенность влечений. Если взрослые люди при наличии таких симптомов употребляют алкоголь, вероятность активизации разрушающих сознание процессов приближается к 100 %.
Здесь я хотел бы привести наиболее доступно, не касаясь частной психиатрии, перечень симптомов, чтобы нотариусы могли в своей работе выявлять людей с психическими отклонениями или находящихся в пограничных состояниях.
Нарушения восприятия

МАРИЯ САЗОНОВА,
президент Федеральной нотариальной палаты РФ
ПРАВОСУДИЕ И НОТАРИАТ
1. Суд и нотариат: общие черты и основные отличия. Система нотариата исторически связана с органами судебной власти и оказывает содействие судам в осуществлении их полномочий по осуществлению правосудия в самых различных направлениях. Особенно это характерно для системы Латинского нотариата, модель которого реализована в России, и в целом в 81 государстве нашей планеты .
1.1. Есть определенное сходство институтов судебной власти и нотариата, а также правового статуса судьи и нотариуса. Во-первых, суды и нотариат осуществляют свои публично-правовые полномочия от имени государства, поскольку суды выносят решения именем Российской Федерации (ст. 194 ГПК, ст. 167 AПK), a нотариусы совершают нотариальные действия от имени Российской Федерации (ст. 1 Основ законодательства Российской Федерации о нотариате).
Во-вторых, публично-правовой статус судьи и нотариуса как лиц, находящихся на службе государства и общества, накладывает существенный отпечаток на осуществление ими своих профессиональных обязанностей и характеризует содержание судебной и нотариальной деятельности. В силу этого судья обязан принять любое дело, по которому он является компетентным, а нотариус не вправе выбирать, с кем он желает работать, поскольку обязан оказать квалифицированную юридическую помощь любому лицу, которое обратилось за совершением нотариального действия. Главным условием здесь выступает отсутствие противоречий закону предполагаемых заинтересованными лицами юридических действий.
В-третьих, исходя из предыдущих соображений, имеется ряд общих принципов организации и деятельности судов и органов нотариата. Например, как нотариусы, так и судьи руководствуются при осуществлении своих полномочий Конституцией России и федеральными законами. Кроме того, они независимы по самому статусу своей юридической профессии. Судья и нотариус должны быть беспристрастны в отношении участников судопроизводства либо нотариального производства, в равной степени действуют правила соблюдения языка и многие другие.
В-четвертых, важным является общегосударственный статус судебной и нотариальной систем. Процессуальное законодательство прямо отнесено в соответствии со ст. 71 Конституции России к ведению Российской Федерации, а нотариат, согласно ст. 72 Конституции России, — к совместному ведению Российской Федерации и субъектов Федерации. Вместе с тем преимущественным и в нотариате является правовое регулирование на федеральном уровне. Такой единый подход в правовом регулировании судебной и нотариальной деятельности крайне важен, поскольку две указанные системы являются одним из цементирующих факторов сохранения единства России и существования единого правового пространства, обеспечивающего общий стандарт юридической защиты прав граждан и организаций.
В-пятых, профессии судьи и нотариуса относятся к ряду тех, которые характеризуются презумпцией знания российского законодательства. Судья и нотариус не вправе уклониться от разрешения конкретного правового вопроса, поставленного перед ними лицами, обратившимися за судебной защитой или совершением нотариального действия. Профессия судьи и нотариуса не знает специализации, которая характерна для следователей, адвокатов, аудиторов и др. Презумпция знания права определяет повышенные требования к уровню квалификации судьи и нотариуса.
В-шестых, установлен особый доступ к судебной и нотариальной профессии, связанный с повышенными квалификационными требованиями к судье и нотариусу и характером их подготовки к исполнению своей профессии. В разных странах существуют разные модели подготовки к судебной и нотариальной профессии, однако практически везде они сложны, связаны с получением дополнительного образования и практических навыков, не охватываемых общим стандартом высшего юридического образования.
В-седьмых, судопроизводство и нотариальное производство, несмотря на ряд существенных отличий, характеризуются процессуально-процедурной сложностью деятельности суда и нотариуса. Соблюдение правил каждого из видов деятельности имеет существенное юридическое значение и влияет на оценку ее результата — судебного или нотариального акта.
1.2. Разумеется, между судебной и нотариальной деятельностью существуют и существенные отличия, объясняемые их различной правовой природой и местом в правовой системе нашей страны. Судебная деятельность представляет собой по содержанию правосудие, которое, как известно, осуществляется только судом (ст. 118 Конституции России), в связи с чем судебные функции носят исключительный и монопольный характер. Нотариальные функции, к сожалению, не мононольны, что, на мой взгляд, должно быть преодолено по мере развития статуса нотариальной профессии в интересах обеспечения защиты прав граждан и организации для исключения доступа к этой деятельности лиц, которые не в состоянии обеспечить выполнение нотариальных полномочий на должном уровне. В этом плане различен статус судьи и нотариуса как представителей публичной власти.
Вместе с тем функции нотариата представляют собой в широком социально-правовом контексте предупредительное правосудие, направленное на предупреждение споров и оказание содействия и помощи судам в реализации их функций. Поэтому нотариат является органом бесспорной гражданской юрисдикции, в отличие от судов, рассматривающих по общему правилу споры и только в исключительных случаях дела бесспорного характера.
Отсюда вытекает и различие компетенции суда и нотариуса. Нотариальная деятельность в системе органов гражданской юрисдикции осуществляется в бесспорной форме. Нотариус работает в несостязательной сфере, его область — это бесспорная юрисдикция. При возникновении конфликтной ситуации, когда предпринятые нотариусом меры к сближению позиций сторон оказались напрасными, нотариус обязан устраниться от разрешения данного дела и рекомендовать сторонам обратиться в суд за разрешением спора, поскольку разрешение споров в сфере гражданской юрисдикции — прерогатива суда.
Кроме того, в силу принципа состязательности суд вмешивается в ход судопроизводства и доказательственную деятельность сторон в ограниченном объеме. Нотариус же обязан быть активным, и в его полномочия входит защита прав участников нотариального производства и других лиц, права которых затрагиваются совершением нотариального действия. Поэтому нотариус должен быть достаточно активным в защите прав, иметь обязанность консультирования. В этом плане главная задача нотариуса — предупреждение всех заинтересованных лиц о последствиях совершаемых ими юридически значимых действий, для того чтобы они могли оценить будущий результат того либо иного нотариального действия.
Эту роль нотариуса как особого незаинтересованного юридического советника выразил лучше всего Советник Реаль в своих многократно цитировавшихся словах при представлении Закона 25 вантоза в Государственном совете Франции в 1803 г.:
«Наряду с другими должностными лицами, которые разрешают споры, общественное спокойствие требует наличия и иных должностных лиц, которые, будучи незаинтересованными советниками сторон и беспристрастными выразителями их воли, ставят стороны в известность о значении договорных обязательств, в которые они вступают, ясно выражая их содержание, придают им характер аутентичного акта и силу судебного решения, не подлежащего обжалованию, сохраняя память о них навечно и верно, препятствуют возникновению конфликтов между добросовестными людьми и лишают людей алчных, рассчитывающих на успех, желания возбуждения несправедливого притязания.
Этими незаинтересованными советниками, этими беспристрастными составителями, этими своеобразными добровольными судьями, бесповоротно обязывающими стороны соглашения, являются нотариусы, а этим институтом — нотариат» .
Различна и степень обязательности судебных и нотариальных актов. Судебные решения, постановления и определения имеют общеобязательный характер, обязательны для исполнения всеми органами и лицами, а в случае необходимости их принудительная реализация обеспечивается системой исполнительного производства и службой судебных приставов. Нотариальные действия совершаются на основе соглашения сторон и поэтому за исключениями, установленными ФЗ «Об исполнительном производстве» (нотариально удостоверенных соглашений об уплате алиментов и исполнительных надписей), исполнительной силы не имеют, и принудить к принудительному исполнению другую сторону нотариального действия может только суд.
Кроме того, судебная деятельность полностью финансируется за счет государства. Нотариальная деятельность финансируется государством только в части деятельности государственных нотариусов. Что касается небюджетного нотариата, то он строится на принципе самофинансирования и отсутствия дотаций со стороны государства.
2. Основные направления содействия нотариата органам судебной власти в осуществлении функций правосудия. Суды в силу конституционно-правовых полномочий должны рассмотреть в разумные сроки все дела, отнесенные к их компетенции. Поэтому возникает необходимость разгрузки судов от тех дел, которые могут быть разрешены в досудебном и внесудебном порядке, освобождая время судей для разрешения действительно наиболее важных и значимых дел.
В этом плане современный Российский нотариат позволяет решать следующие задачи применительно к правосудию, оказывая содействие судебной системе, разгружая суды от дел относительно бесспорного либо полностью бесспорного характера, а также предупреждая само возникновение споров в судах.
Во-первых, нотариат снижает спорность отношений гражданского оборота. Защита прав и законных интересов заинтересованных лиц в нотариальном производстве происходит путем выяснения нотариусом воли сторон на этапе согласования условий сделки или иного нотариально акта, тем самым профилактически снижая количество гражданско-правовых споров в судах. В этом плане нотариусы выступают в качестве медиаторов, примиряя и согласуя порой разнонаправленные юридические интересы, разъясняя последствия совершаемых юридических действий и внося определенность в будущие отношения участников гражданского оборота.
Во-вторых, нотариат облегчает и ускоряет рассмотрение гражданских споров в судах. Данное обстоятельство связано с особой доказательственной силой, наличием качеств фактической бесспорности у нотариальных актов, что упрощает задачу суда по установлению действительных обстоятельств дела и об истинных правах и обязанностях сторон. Нотариальные акты менее опровержимы, чем документы в простой письменной форме. По существу, вся нотариальная деятельность направлена на создание квалифицированных письменных доказательств, что снижает спорность отношений гражданского оборота и облегчает процесс доказывания. Ведь сам институт нотариата возник в ту эпоху, когда на смену доказательству устному пришло доказательство письменное.
Кроме того, ряд нотариальных действий направлен прямо на закрепление доказательств для будущих судебных процессов, в частности, речь идет о таком нотариальном действии как обеспечение доказательств.
В-третьих, нотариат уменьшает абсолютное количество дел в судах в случае передачи нотариусу дел бесспорного характера. Это полномочие нотариуса происходит из признания исполнительной силы нотариальных актов, когда реализация вытекающих из них прав и исполнение обязанностей, в том числе принудительная, происходит вне судебной процедуры. Речь идет о нотариальных соглашениях и исполнительных надписях, отнесенных законом к числу исполнительных документов.
При этом следует подчеркнуть, что нотариальная деятельность достаточно строго урегулирована с процессуальной точки зрения федеральными законами, нотариус не вправе совершать какие-либо действия без обращения заинтересованных лиц, что сохраняет достаточно высокий уровень юридических гарантий для участников нотариальных действий и позволяет им защитить свои права, а в случае несогласия с действиями нотариуса — оспорить их в суде.
В конечном счете, такая работа органов нотариата приводит к экономии государственных средств и в целом средств общества на содержание юридической инфраструктуры и защиту прав, что немаловажно в условиях глобального экономического кризиса. Общеизвестно, что развитая система нотариата в странах системы гражданского права по сравнению со странами системы общего права снижает стоимость администрации правосудия для государства в 3–5 раз .
3. Немного статистики. Проиллюстрируем приведенные данные цифрами. Проведенный по поручению Федеральной нотариальной палаты Центром нотариальных исследований в 2006 году анализ статистики спорности отношений, связанных с нотариальной деятельностью, показал, что нотариат России обеспечивает реальную бесспорность отношений гражданского оборота . За основу исследования были взяты соотношение общего количества совершенных нотариальных действий и заявлений, подаваемых в порядке главы 37 ГПК РФ (ранее главы 32 ГПК РСФСР) об оспаривании совершенных нотариальных действий или отказа в их совершении, а также соотношение общего количества выданных нотариусами свидетельств о праве на наследство, удостоверенных завещаний и наследственных споров в судах. Выборка по главе 37 ГПК и наследственным спорам связана с тем, что данные категории споров особо учитываются в судебной статистике России. Для анализа был взят период с 1997 по 2005 годы.
Анализ статистики показал следующее. Например, в Московской области с 1998 г. по 2005 г. количество совершенных нотариальных действий составило в росте от 1353640 до 5154820, а количество заявлений в порядке главы 37 ГПК РФ составило в росте от 57 до 124. Таким образом, средняя спорность нотариальных актов за это время составила 0,00025 % (!!!). Даже если учесть, что примерно четыре пятых нотариальных действий — это копии и свидетельствование подписей на заявлении, то и в этом случае спорность нотариальных актов не превысит 0,001 % (!!!). Соотношение наследственных дел (рост за этот же период от 41817 свидетельств о праве на наследство до 97253 свидетельства, от 17893 завещаний до 38758) и наследственных споров не превысило в Московской области за это время 0,41%.
Приведем для примера соотношение еще по ряду крупных регионов, поскольку вся цифровая информация опубликована в журнале «Нотариальный вестник». По Санкт-Петербургу, где количество совершенных нотариальных действий в 2005 году достигло 6511475, средняя спорность по всем нотариальным действиям составила за период 1997–2005 гг. 0,00013 %, а по наследственным делам — 0,102 %.
Средние подсчеты были проведены по 52 субъектам Федерации, поэтому такая статистика вполне репрезентативна и показала, что средняя спорность нотариальных действий составила по указанным 52 регионам России за последние 9 лет 0,000508 %, а по наследственным делам — 0,477 %. Таким образом, нотариат как система реально обеспечивает бесспорность отношений гражданского оборота, в том числе и в сфере, которая осталась в обязательной компетенции нотариусов — наследственных делах.
Интересно также, что в ряде регионов России обнаружилась спорность наследственных дел гораздо выше среднероссийской, в частности, в Республике Башкортостан (1,07 %), Республике Калмыкия (2,31 %), Тверской области (6,22 %) и Челябинской области (5,59 %). Оказалось, что до недавнего времени наследственные дела вели государственные нотариусы, и именно этим и объясняется большая спорность данных дел. В таком случае можно сказать, что комментарии излишни, когда мы сравниваем эффективность государственного и Латинского нотариата.
Позднее статистические данные за 2008 год показали примерно такие же результаты. Приведем только несколько цифр. Так, в 2008 году было совершено всего 96.333.639 нотариальных действий. За этот же год по данным Судебного департамента при Верховном Суде России было окончено рассмотрением 2238 заявлений в порядке главы 37 ГПК «Рассмотрение заявлений о совершенных нотариальных действиях или об отказе в их совершении», в том числе с удовлетворением было вынесено всего 836 судебных решений на более чем 96 миллионов нотариальных действий . Таким образом, соотношение общего количества заявлений в порядке главы 37 ГПК и общего количества совершенных нотариальных действий показало спорность в размере 0,0000232 %. Даже если учесть, что примерно половину нотариальных действий составляет удостоверение копий (точнее в 2008 году удостоверено 46.395.277 копий), то и в этом случае процент спорности отношений гражданского оборота, обеспечиваемых нотариусом, будет составлять тысячные доли процентов.
Российская статистика в целом соответствует европейской. Например, во Франции споры, связанные с 4,5 миллионами ежегодно совершаемых нотариальных актов, не превышают показатель 0,04 на тысячу, что является показательно низким коэффициентом .
4. Основные проблемы, затрудняющие оказание нотариатом помощи органам судебной власти, и предложения по их решению. Здесь можно выделить много направлений, но выделим только четыре основных и наиболее значимых.
Во-первых, это задержка принятия нового Федерального закона о нотариате, основанного на современной модели нотариата. Речь идет об отражении активной роли нотариуса в гражданском обороте. В рамках такой активной модели перед нотариатом должна быть поставлена задача по комплексному оказанию юридической помощи всем заинтересованным участникам гражданского оборота на равных условиях, с наличием полномочий по сбору всех необходимых документов для совершения нотариального действия, проверки достоверности всего фактического состава, тем самым освобождения граждан и организаций от необходимости обращения к органам власти и различным посредникам за сбором документов. Такая модель позволит еще более повысить бесспорность отношений гражданского оборота и реально разгрузить суды от дел, которые могут быть успешно разрешены на досудебной стадии, с одновременным усилением государственного контроля за нотариальной деятельностью.
Поэтому в проекте нового Федерального закона о нотариате предполагается придание нотариальным актам повышенной доказательственной и исполнительной силы, что также увеличит роль правовых гарантий для граждан и организаций при обращении за правовой помощью нотариуса.
Во-вторых, по мнению большого числа видных представителей юридической науки, которое поддерживается и Федеральной нотариальной палатой, необходимо более активно и шире использовать потенциал нотариата для досудебного урегулирования. Возьмем, к примеру, процедуры медиации. О необходимости ее развития говорит Федеральная целевая программа «Развитие судебной системы России» на 2007–2011 годы, утвержденная постановлением Правительства России от 21.09.2006 г. № 583.
В проекте Федерального закона о нотариате предлагается с целью оказания содействия осуществлению правосудия наделить нотариуса полномочиями по удостоверению соглашения, достигнутого в ходе примирительных процедур, с приданием нотариальным актам исполнительной силы. Такой подход современен и актуален, соответствует современным тенденциям развития права.
Важным с точки зрения участников процесса медиации является и то обстоятельство, что проведение медиации по общему правилу означает для нотариуса одновременно оказание участникам конфликта квалифицированной юридической помощи. Поэтому если для многих категорий юристов и других лиц занятие медиацией может стать дополнительной работой, то для нотариуса медиация — служебная деятельность, возложенная на него в силу закона.
Что касается примирительной процедуры с участием посредника, то ни в коем случае речь не идет о введении обязательного нотариального удостоверения соглашений об урегулировании спора: стороны сами, с учетом существующих обстоятельств, решают какую форму — простую письменную или нотариальную — они будут использовать для их соглашения. Задача законодателя здесь — предоставить набор правовых средств с их преимуществами и недостатками, а окончательный выбор должны делать заинтересованные лица. Поэтому в проекте не создается новая юридическая монополия.
Нотариальное удостоверение соглашения, достигнутого сторонами в результате обращения к посреднику или непосредственно с участием нотариуса, будет способствовать созданию эффективной процедуры исполнения таких соглашений, без ущерба их юридическому качеству, ограничивать злоупотребление правом одной из сторон. Поэтому нотариальная форма удостоверения и исполнения соглашения об урегулировании спора будет выступать как один из специальных вариантов, который не превалирует и не замещает другие возможности сторон.
С целью повышения профессионализма нотариусов в сфере медиации в апреле 2009 г. Правлением ФНП была утверждена Примерная программа повышения квалификации нотариусов «Медиация в нотариальной практике», на основе которой уже ведутся занятия на ФПК в ведущих юридических вузах нашей страны.
В-третьих, следует обсудить вопрос о расширении круга нотариальных актов, которые бы могли иметь силу и правовой статус исполнительного документа. В настоящее время это согласно ст. 12 Федерального закона «Об исполнительном производстве» нотариально удостоверенные соглашения об уплате алиментов и исполнительные надписи, в том числе по договорам залога. Кроме того, исполнительная сила нотариальных актов признается в ряде международных соглашений, участницей которых является Российская Федерация. В частности, подобные положения содержатся в ст. 51 Минской конвенции о правовой помощи и правовых отношениях по гражданским, семейным и уголовным делам (Минск, 22.01.1993 г.), в ст. 26 Договора между СССР и Италией о правовой помощи по гражданским делам, в ст. 52 Договора между Россией и Польшей о правовой помощи и правовых отношениях по гражданским и уголовным делам.
Придание исполнительной силы большему числу нотариальных актов, например, более широкое использование исполнительных надписей, придание исполнительной силы другим нотариально удостоверенным соглашениям, актам протеста векселей позволит при сохранении последующего судебного контроля освободить суды от разрешения бесспорных дел, высвободит время судей для действительно спорных и сложных процессов, будет полезной мерой в экономическом плане для ускорения возврата денежных средств кредиторам.
Проект Федерального закона о нотариате предполагает расширение возможностей использования исполнительной надписи нотариуса, что будет существенно разгружать суды от дел бесспорного характера.
Другой аспект — не менее важный — это международно-правовой. В силу международных договоров России необходимо не только сохранение института исполнительной надписи нотариуса, но и расширение упрощенных форм взыскания через нотариуса, поскольку в противном случае снизится уровень правовой защищенности участников гражданского оборота России по сравнению с иностранными лицами. Если иностранные лица смогут прибегнуть к данному способу правовой защиты, то российские лица при отказе законодателя от исполнительной надписи либо резкого сужения возможности ее использования будут в более уязвимом положении. Ведь в любом случае, даже при существенном упрощении процессуальной формы в гражданском и арбитражном процессе, обращение к суду является более сложной и затратной с точки зрения времени процедурой. Поэтому не случайно, что исполнительная сила нотариальных актов установлена практически во всех государствах Латинского нотариата и, кроме того, закреплена в международных договорах и документах Европейского союза (Регламент 44/2001) — одного из основных торговых партнеров нашей страны, а также в новой Луганской конвенции 2007 г.
Таким образом, будет важным в русле содействия органам правосудия расширить режим принудительного исполнения нотариально удостоверенных актов.
В-четвертых, важным является проведение обобщений судебной практики по спорам как с участием нотариусов, так и по делам, которые наиболее близко связаны с нотариальной деятельностью. Так, в ФНП обобщалась практика рассмотрения судами наследственных и семейных споров, применения главы 37 ГПК. В настоящее время с участием ФНП готовится постановление Пленума Верховного Суда России по наследственным делам.
В заключение хотелось бы отметить, что правосудие и нотариат как два важнейших института правовой системы России выполняют, в конечном счете, присущими им полномочиями одни и те же задачи по защите прав и законных интересов граждан и организаций, публичных и государственных интересов. Поэтому необходимо раскрыть и использовать в полной мере потенциал нотариата для решения задач осуществления правосудия в нашей стране.

ІРИНА БІЛОУС,
юрист
ВИЗНАННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ БЕЗВІСНО ВІДСУТНЬОЮ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ ОПІКИ НАД МАЙНОМ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ, ЯКА ВИЗНАНА БЕЗВІСНО ВІДСУТНЬОЮ, А ТАКОЖ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ, МІСЦЕ ПЕРЕБУВАННЯ ЯКОЇ НЕВІДОМЕ. ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТ
Визнання фізичної особи безвісно відсутньою слугує насамперед захистом її майнових інтересів та інтересів осіб, з якими вона перебуває у цивільних відносинах. Гарантією від необґрунтованого визнання особи безвісно відсутньою є те, що рішення про визнання особи такою приймає лише суд.
Питання визнання фізичної особи безвісно відсутньою та встановлення опіки над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідоме, на сьогодні регулюється Цивільним кодексом України (далі — ЦК України), Цивільним процесуальним кодексом України (далі — ЦПК України), Законом України «Про нотаріат» (далі — Закон) та Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок). Також є роз’яснення Міністерства юстиції України «Встановлення опіки над майном фізичної особи, визнаної судом безвісно відсутньою» від 04.02.2011 (далі — Роз’яснення), які слід застосовувати враховуючи зміни до діючого законодавства.
Статтею 43 ЦК України закріплено, що фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. Разом з тим ст. 43 ЦК України не встановлено переліку правових наслідків визнання особи безвісно відсутньою, проте зміст інших норм цивільного та сімейного законодавства дає можливість виділити, зокрема, такі наслідки:
• нотаріус за останнім місцем проживання такої особи встановлює над її майном опіку. Опікун управляє майном в інтересах особи, яка визнана безвісно відсутньою, в тому числі надає утримання особам, яких був зобов’язаний утримувати безвісно відсутній (ст. 44 ЦК України);
• чоловік або дружина безвісно відсутнього одержують право розірвати шлюб у спрощеному порядку в органах державної реєстрації актів цивільного стану (п. 1 ч. 1 ст. 107 Сімейного кодексу України (далі — СК України));
• припиняються зобов’язання, нерозривно пов’язані з особою безвісно відсутнього (наприклад, участь у повному товаристві, представництво за довіреністю, договір доручення) (статті 129, 248, 1008 ЦК України).
Слід звернути увагу на те, що закон розрізняє поняття «фізична особа, місце перебування якої невідоме» та «фізична особа, визнана безвісно відсутньою» (ст. 44 ЦК України).
Відмінність полягає в тому, що безвісно відсутньою фізична особа вважається лише з моменту набрання чинності рішенням суду про визнання її такою. До цього (але з моменту звернення заявника або органу опіки та піклування до нотаріуса з відповідною заявою та за умови, що протягом одного року в місці постійного проживання особи немає відомостей про місце її перебування) особа вважається такою, місце перебування якої невідоме.
Відповідно до ч. 3 ст. 39 ЦПК України права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном.
Порядок визнання особи безвісно відсутньою визначений ЦПК України та має певну послідовність. Спочатку заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна. Суд розглядає справу в порядку окремого провадження у складі одного судді і двох народних засідателів за участю заявника і заінтересованих осіб.
На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. До винесення судом рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус, на підставі заяви заінтересованої особи або органу опіки та піклування, за останнім відомим місцем проживання такої особи може здійснити опис належного їй майна, призначити опікуна майна та передати йому майно на зберігання (ст. 44 ЦК України).
Заінтересованими особами можуть бути:
• фізичні особи, яким встановлення опіки над майном безвісно відсутньої фізичної особи необхідне для здійснення суб’єктивних або охоронюваних законом інтересів (наприклад, дружина або чоловік, батьки, діти);
• органи опіки та піклування — при вирішенні питань про вжиття заходів щодо охорони майна безвісно відсутнього .
Виникає питання: чи може нотаріус здійснити опис і призначити опікуна майна на підставі однієї заяви заінтересованої особи? Якщо це так, то будь-хто може прийти до нотаріуса з такою заявою і, як наслідок, управляти майном особи як опікун.
На підтвердження факту того, що місце перебування особи невідоме до суду (при розгляді справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою) обов’язково подаються:
• довідка про місце проживання особи;
• довідка з останнього місця роботи;
• довідка з адресного бюро.
Вважаю доречним витребувати ці документи також і при призначенні опікуна майна.
Складання опису майна, призначення опікунів над цим майном та виключення майна з опису здійснюється за правилами вжиття заходів щодо охорони спадкового майна (глава 9 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).
Опис майна провадиться за участю опікуна, заінтересованих осіб, якщо вони того бажають, і не менше як двох свідків. Ця нотаріальна дія вчиняється після її оплати.
У акті опису мають бути зазначені:

ВАДИМ Д’ЯЧЕНКО
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
З ДУМКОЮ ПРО МАЙБУТНЄ
Ні в кого не викличе заперечення той факт, що турбуватися про своє майбутнє слід заздалегідь. Інколи ми залишаємо вирішення деяких питань на кращі часи. Чи можна вважати, що такі часи настали зараз — кожен вирішує для себе сам. Я пропоную проаналізувати можливість застосування певних нормативних актів для приведення у відповідність до чинного законодавства взаємовідношень приватного нотаріуса з органами Пенсійного фонду України (далі — ПФУ).
До осіб, які підлягають загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню, згідно з п. 4 ст. 11 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 р. № 1058-IV відноситься і приватний нотаріус як особа, що забезпечує себе роботою самостійно — займається адвокатською, нотаріальною, творчою та іншою діяльністю, пов’язаною з отриманням доходу безпосередньо від цієї діяльності. Одночасно згідно з п. 2.1.5 «Інструкції про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України», затвердженої Постановою Правління ПФУ від 19.12.2003 № 21-1 (далі — Інструкція), самозайняті особи повинні сплачувати внески до ПФУ як страхувальники. Тобто приватний нотаріус повинен неухильно додержуватися норм вказаного закону стосовно сплати внесків та подання звітності щодо себе особисто, та у відповідних випадках щодо найманих робітників, які працюють у нього за трудовим договором. У випадку порушення закону

ОЛЬГА РОЗГОН,
кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
ПРИПИНЕННЯ ШЛЮБУ В РАЗІ ЙОГО РОЗІРВАННЯ
Припинення шлюбу — юридичний факт, з настанням якого припиняються правовідносини, що виникають між подружжям з юридичного факту державної реєстрації шлюбу. Воно обов’язково має бути оформлене за правилами, встановленими сімейним законодавством, тобто за допомогою провадження реєстрації в органах РАЦСу.
До того часу, поки вона не здійснена, особи, що одружилися, визнаються чоловіком і дружиною, незалежно від часу фактичного припинення подружніх стосунків між ними .
Добровільність як один із принципів союзу чоловіка і дружини означає також вільне волевиявлення осіб на припинення шлюбу. Однак, на відміну від вступу в шлюб, де потрібна обов’язкова згода обох з подружжя, розірвання шлюбу допускає варіант одностороннього виходу зі шлюбного союзу. Слід врахувати, що припинення шлюбу — припинення відносин подружжя, що виникли із зареєстрованого шлюбу .
Відповідно до ст. 104 СК України підставами для припинення шлюбу є смерть одного із подружжя або оголошення його померлим, а також розірвання шлюбу .
Основні юридичні наслідки припинення шлюбу як у першому, так і у другому випадку є однаковими — це припинення особистих та майнових відносин подружжя. Проте кожен вид припинення шлюбу має певні особливості. Смерть одного з подружжя (оголошення його померлим) означає абсолютне припинення всіх особистих та майнових відносин подружжя: відкриття спадщини, визначення частки кожного з подружжя у спільному майні тощо. На відміну від цього при розірванні шлюбу між сторонами (колишнім подружжям) можуть зберігатися деякі взаємні права та обов’язки (право на одержання аліментів від колишнього чоловіка або дружини, право на спільне майно тощо).
З. В. Ромовська вказує, що правила ч. 4 ст. 104 СК підлягають розширювальному тлумаченню і повинні застосовуватися не тільки щодо дня вступу в силу присудження про розірвання шлюбу, але і щодо дня винесення органом РАЦСу ухвали про припинення шлюбу . Тобто якщо один з подружжя помирає в день винесення органом РАЦСу ухвали про розірвання шлюбу, то шлюб вважається припиненим в результаті розірвання.
Чинне законодавство передбачає, що розірвати можна тільки шлюб, укладений в законному порядку, з дотриманням всіх умов і підстав його укладення, тобто тільки дійсний шлюб.
Фактичне припинення шлюбу з метою подальшого невідновлення шлюбних відносин не є з погляду закону розлученням. Тому при фактичному припиненні шлюбних відносин шлюб продовжує породжувати сімейні правовідносини, окрім випадків ухвалення судом рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання (статті 119–120 СК України).
Розірвання шлюбу має місце у випадках, коли подружжя або один з них не вважають за можливе подальше збереження шлюбу і бажають його розірвати. Таким чином, на відміну від смерті одного з подружжя, припинення шлюбу внаслідок його розірвання має не об’єктивну, а суб’єктивну підставу.
Для розірвання шлюбу потрібна воля подружжя або одного з них, спрямована на юридичне закріплення відсутності шлюбу між сторонами .
При житті подружжя шлюб припиняється шляхом його розірвання через органи державної РАЦС або в судовому порядку.
Виходячи з передбачених законом особливостей порядку розірвання шлюбу, виділяють:
а) адміністративний порядок, коли розірвання шлюбу здійснюється державним органом РАЦС (статті 106–107 СК України);
б) судовий порядок, коли шлюб розривається за рішенням суду (статті 109–112 СК Украї­ни).
Термін «адміністративний» є дещо умовним, по суті він означає більш просту у порівнянні із судовою процедуру розірвання шлюбу. Така процедура здійснюється державним відділом реєстрації актів цивільного стану районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції, а також у виконавчих органах сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад.
Шлюб припиняється державним органом реєстрації актів цивільного стану за спільною заявою дружини та чоловіка у випадку, коли: а) дружина та чоловік не мають дітей віком до 18 років; б) дружина та чоловік згодні на розірвання шлюбу.
Шлюб припиняється державним органом реєстрації актів цивільного стану за заявою одного з подружжя у випадку, коли: а) другий з подружжя визнаний безвісно відсутнім, недіє­здатним; б) питання про наявність у подружжя дітей значення не має.
Розірвання шлюбу державним органом РАЦС за взаємною згодою подружжя проходить два основних етапи: а) подача дружиною та чоловіком спільної заяви про розірвання шлюбу; б) реєстрація розірвання шлюбу державним органом РАЦС.
При розірванні шлюбу в органах РАЦС сторонам не надається строк для примирення.
Як правило, дружина та чоловік приходять для подання заяви до державного органу РАЦС разом. Працівники державного відділу РАЦС повинні впевнитися в тому, що особа вільно та без примусу висловлює свою волю на розірвання шлюбу.
Втім, у житті можуть виникнути обставини, що перешкоджають особистій подачі заяви одним із подружжя. До таких обставин можуть бути віднесені тяжка хвороба, тривале відрядження, проживання у віддаленій місцевості. Згідно з ч. 1 ст. 106 СК України за таких обставин нотаріально засвідчену (прирівняну до неї) заяву від імені відсутнього може подати другий з подружжя.
Існує певна суперечність формулювань ст. 107 СК України і ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану». В ст. 107 СК України вказується, що шлюб розривається державним органом РАЦСу, а ст. 18 зазначеного Закону визначає, що органи реєстрації актів громадянського стану проводять реєстрацію розірвання шлюбу, оскільки згідно з ч. 1 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» про факт державної реєстрації акта цивільного стану органами державної реєстрації актів цивільного стану видається відповідне свідоцтво.
Однак, проводячи розірвання шлюбу, державні органи РАЦСу виконують невластиві їм функції, оскільки в компетенцію державних органів РАЦСу входить саме реєстрація актів цивільного стану ― реєстрація шлюбу, реєстрація народження, реєстрація смерті, а не винесення відповідних постанов, в яких виражається воле­виявлення державного органу на розірвання шлюбу .
Таким чином, державний орган реєстрації актів цивільного стану реєструє розірвання шлюбу (не виносить постанову) після спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана.