ІНСПЕКЦІЯ З ПИТАНЬ ПРОФЕСІЙНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НОТАРІУСІВ НОТАРІАЛЬНОЇ ПАЛАТИ УКРАЇНИ
На виконання пункту 5.30 Статуту Нотаріальної палати України (далі — НПУ) Інспекція з питань професійної відповідальності НПУ:
1) обирає із свого складу голову, заступника голови та секретаря Інспекції;
2) розглядає скарги та інші звернення членів НПУ, Міністерства юстиції України, головних управлінь юстиції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, фізичних та юридичних осіб щодо порушень нотаріусами вимог правил професійної етики, перевіряє викладені в них факти та обставини, в тому числі з виїздом на місце, відбирає у нотаріусів пояснення та необхідні документи, розглядає подання уповноважених представників НПУ в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, готує відповідні висновки і пропозиції щодо притягнення винних до відповідальності та передає їх на розгляд Ради НПУ;
3) за дорученням президента НПУ, уповноважених представників НПУ або за заявою нотаріуса організовує перевірку оприлюднених в ЗМІ фактів, що ганьблять честь і гідність нотаріусів та НПУ, готує інформацію про результати такого розгляду і, в разі необхідності, повідомляє про це Раду НПУ;
4) дає консультації і методичні рекомендації з питань професійної етики нотаріусів України;
5) щорічно звітує про свою роботу президенту НПУ та один раз на два роки — З’їзду нотаріусів України.
СКЛАД ІНСПЕКЦІЇ З ПИТАНЬ ПРОФЕСІЙНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НОТАРІУСІВ НОТАРІАЛЬНОЇ ПАЛАТИ УКРАЇНИ
Голова Інспекції з питань професійної відповідальності нотаріусів
Козьяков Юрій Миколайович,
приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
01001, м. Київ, вул. Михайлівська, 6-а, кв. 3
yurij_kozyakov@mail.ru
(044) 278-00-60
Заступник голови Інспекції з питань професійної відповідальності нотаріусів
Якименко Валентина Онисимівна,
приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
01034, м. Київ, вул. Золотоворітська, 2
notar984@mail.ru
(044) 278-79-07
Секретар Інспекції з питань професійної відповідальності нотаріусів
Єрух Алла Михайлівна,
приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
01001, м. Київ, вул. Михайлівська, 6-а, кв. 3
allaeruh@gmail.com
(044) 278-72-05
Члени Інспекції з питань професійної відповідальності нотаріусів
Бояківський Омелян Васильович,
завідувач Першої львівської державної нотаріальної контори
79005, м. Львів, вул. Саксаганського, 6
(032) 261-51-23
Кіцула Оксана Михайлівна,
приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу
76000, м. Івано-Франківськ, вул. Коновальця, 2/1
oksanetta_07@mail.ru
(034) 223-11-00
Ісаєва Лариса Гордіївна,
завідувачка Першої сімферопольської державної нотаріальної контори
Автономної Республіки Крим
95000, м. Сімферополь, вул. Ушинського, 2
larisa_isaeva@inbox.ru
(065) 227-36-14 (065) 250-42-48
Шепітко Валентина Василівна,
приватний нотаріус Миронівського районного нотаріального округу Київської області
08800, Київська область, м. Миронівка, вул. Леніна, буд.19, кв. 1
shepitkov@bigmir.net
(045) 745-52-25
Ізетова Надія Іванівна,
приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу
83001, м. Донецьк, вул. Люксембург Рози, 9
izetova@ukr.net
(062) 334-26-56 (062) 334-29-60
Сотніченко Ірина Василівна,
приватний нотаріус Малинського районного нотаріального округу Житомирської області
11600, м. Малин, вул. В.Неманихіна, 11
irinanot@ukrpost.ua
(041) 335-17-80
Васікова Лариса Євгеніївна,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
61002, м. Харків, вул. Сумська, 94
vasikova2@mail.ru
(057) 700-00-24
Москівець Володимир Андрійович,
приватний нотаріус Полтавського районного нотаріального округу
36011, м. Полтава, вул. Шевченка, 24/37
moskivets@ukrpost.ua
(053) 261-22-95 (053) 256-53-56
Ворона Тетяна Сергіївна,
приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
01021, м. Київ, вул. Шовковична, 13/2, кв. 38
tvorona@mail.ru
(044) 229-30-09 (044) 253-50-05
Блауш Наталія Зіновіївна,
приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу
58002, м. Чернівці, вул. Головна, 50, кв. 2
parkercv@ukr.net
(037) 258-53-08
Мельничук Ірина Митрофанівна,
приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області
09108, м. Біла Церква, вул. Леваневського, 40
imcontora@bigmir.net
(045) 637-03-23
Мельник Ольга Миколаївна,
приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу
65003, м. Одеса, вул. Коблевська, 37, кв. 25
o.n.melnik@gmail.com
(048) 731-55-32

ОЛЕГ ПЕЧЕНИЙ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВИДІЛУ ЧАСТКИ З МАЙНА, ЩО Є У СПІЛЬНІЙ ЧАСТКОВІЙ ВЛАСНОСТІ
За ст. 364 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) кожен із співвласників має право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.
Закріплюючи за кожним з учасників спільної власності право на виділ частки, законодавець не тільки не надав визначення поняття «виділ», а й застосував не зовсім правильне з логічної та юридичної точки зору визначення «виділ у натурі», оскільки це формує хибне уявлення про можливість існування поряд з виділом у натурі й інших варіантів виділу частки з майна, що є в спільній частковій власності.
Класичні цивілістичні дослідження проблем спільної власності виходять з того, що виділ у натурі призводить до припинення спільної власності щодо співвласника, частка у праві власності якого виділяється. Індивідуалізована в натурі частина спільного майна може належати тій чи іншій особі лише після ліквідації спільної власності .
Суть ч. 1 ст. 364 ЦК України полягає в тому, що за задумом законодавця будь-який виділ частки у спільній власності — це завжди виділ у натурі, навіть і тоді, коли він супроводжується виплатою грошової компенсації.
Така позиція підтримана в судовій практиці.
Виділ частки з майна, що є в спільній сумісній (частковій) власності, відповідно до зазначених норм, як вказує Верховний Суд України, означає отримання власником, частка якого виділяється, своєї частки в натурі у власність або за неможливості поділу майна відповідно до часток отримання грошової або іншої компенсації за свою частку від інших співвласників, до яких переходить право власності на цю частку.
Таким чином, ці норми передбачають право одного зі співвласників отримати від інших співвласників грошову або іншу компенсацію за всю належну йому частку в майні, що є об’єктом права спільної власності, з припиненням його права власності на це майно, та не передбачають можливості виділу не цілої частки, а лише її частини, в результаті чого майно продовжує залишатися в спільній власності цих співвласників .
За змістом аналізованої норми право на виділ частки належить кожному зі співвласників рівною мірою, незалежно від підстави виникнення права спільної власності, ставлення до виділу інших співвласників, розміру частки та інших обставин.
У судовій практиці сформувався підхід,

ІРИНА СЕЛІВАНОВА,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри господарського права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», радник юридичної фірми «ILF»
ВИКОРИСТАННЯ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
Юридична наука завжди приділяла увагу правовому режиму державної власності та державного майна . Однак перехід економіки країни на ринкові рейки викликав кардинальні зміни в механізмі правового регулювання використання державного майна в господарській діяльності. В результаті проголошення в Україні свободи підприємництва та рівності всіх форм власності державні підприємства перестали бути єдиною організаційною формою господарювання, як це було за часів централізовано керованої економіки, з’явилися суб’єкти господарювання інших форм власності, зацікавлені в використанні державного майна, принципово змінилися підходи до державно-приватного партнерства. Однак аналіз законодавства в цій сфері свідчить про наявність у ньому маси правових проблем, які, з одного боку, недостатньо досліджені вченими-правниками, а з іншого, самим фактом свого існування свідчать про відсутність уваги і законодавця до цих проблем.
Метою цієї статі є дослідження сучасних правових механізмів використання державного майна в господарській діяльності суб’єктами різних форм власності.
Перше, і одне з найважливіших питань — хто є власником державного майна (суб’єктом права державної власності) — чинним законодавством України визначено суперечливо. Так, якщо Закон України про власність визнавав національне багатство України власністю народу України, і відносив до нього як природні ресурси, так і основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв’язку тощо, то чинне законодавство вже розділяє власність Українського народу та власність держави. Так, відповідно до ст. 13 Конституції України та ст. 324 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) природні ресурси — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Все інше суспільне майно належить державі і відповідно знаходиться в державній власності. Ця теза недвозначно закріплена в ст. 326 ЦКУ, а також випливає зі ст. 1 Закону України «Про управління об’єктами дер¬жавної власності», яка визначає, що управління об’єктами державної власності — це здійснення Кабінетом Міністрів України, уповноваженими ним органами та іншими суб’єктами, визначеними законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об’єктів.
Однак і така концепція витримується законодавцем непослідовно, є випадки, коли власністю Українського народу визнаються і неприродні ресурси .
На друге запитання — кому і на якому правовому режимі передано державне майно — відповідає Закон України «Про управління об’єктами державної власності» , Господарський кодекс України (далі — ГКУ), інші законодавчі акти. Фактичних користувачів державного майна можна розділити на три групи: господарюючі суб’єкти 1) державного та 2) недержавного секторів економіки та 3) негосподарюючі суб’єкти.
1. Господарюючі суб’єкти державного сектора економіки

НАТАЛІЯ НАЧИНКІНА,
приватний нотаріус Сімферопольського районного нотаріального округу
ОКРЕМІ ПРАКТИЧНІ ПИТАННЯ ЩОДО РОБОТИ НОТАРІУСА З ДЕРЖАВНИМ РЕЄСТРОМ РЕЧОВИХ ПРАВ
Які обов’язкові платежі встановлено у сфері державної реєстрації речових прав?
1. Державне мито встановлено підпунктом «х» п. 6 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України (далі — КМУ) «Про державне мито» та сплачується до Державного бюджету України:
за державну реєстрацію права власності на нерухоме майно — 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (119,00 грн.);
за державну реєстрацію іншого речового права на нерухоме майно, обтяження права на нерухоме майно — 3 неоподатковуваних мінімуми доходів громадян (51,00 грн.).
2. Плата, встановлена постановою КМУ від 21.11.2012 № 1204:
за внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у тому числі виправлення технічної помилки, що допущена не з вини державного реєстратора прав на нерухоме майно, — 51,00 грн.;
за надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у формі витягу — 120,00 грн.
Згідно з ч. 6 ст. 28 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» нотаріус при здійсненні нотаріальних дій користується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, порядок доступу до якого встановлює Міністерство юстиції України. Чи встановлено розмір плати за користування такою інформацією?
Згідно з п. 1.6 Порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02.08.2011 № 1936а/5, доступ користувача (нотаріуса) до Державного реєстру речових прав надається на платній основі відповідно до встановлених Міністерством юстиції України тарифів.
За пошук відомостей у Державному реєстрі речових прав справляється плата в розмірі, що встановлюється Міністерством юстиції України.
Наказом Міністерства юстиції України від 29.12.2012 № 1994/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 15.01.2013 за № 115/22647, встановлено розмір плати за здійснення під час вчинення нотаріальної дії одного пошуку нотаріусами відомостей про зареєстровані речові права, їх обтяження на об’єкт нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно — 68,00 грн.
Які строки встановлено для реєстрації прав, їх обтяжень нотаріусом?
Частиною 5 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія. Відповідно до ч. 9 ст. 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав, їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії (надання відмови в ній) проводиться одночасно з вчиненням такої дії. Датою і часом державної реєстрації прав та їх обтяжень вважається дата і час реєстрації відповідної заяви (ч. 12 ст. 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Ольга ДЯЧУК,
приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу
ПРОЦЕДУРА ОФОРМЛЕННЯ ЗАЯВИ
ПРО ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ
Питання щодо необхідності нотаріального засвідчення справжності підпису на заявах громадян, на підставі яких заводиться нотаріусом спадкова справа, або ті, що долучаються до вже заведеної раніше спадкової справи в межах установленого законом строку, неоднозначно регулюється законодавством.
У ст. 1269 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) передбачено лише те, що заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Законом не передбачено нотаріального засвідчення справжності підпису на такій заяві. Щодо заяви про відмову від прийняття спадщини, закон не передбачає навіть такої умови, як подання її особисто.
Але і заява про прийняття спадщини, і заява про відмову від прийняття спадщини за своєю правовою природою є одностороннім правочином.
Перша — тому, що вона спрямована на набуття права власності на спадкове майно. Друга — тому, що вона свідчить про відмову від наданого законом права, а іноді і спрямована на збільшення частки у спадщині інших спадкоємців (відмова від прийняття спадщини на користь спадкоємця тієї ж черги чи спадкоємця за заповітом), або на виникнення права на спадкування іншим спадкоємцем (відмова на користь спадкоємця іншої черги).
Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України вiд 03.03.2004 р. № 20/5 (далі — Інструкція) у питанні необхідності нотаріального засвідчення справжності підписів на таких заявах не суперечить закону, але і регламентує це питання таким чином, що виникає розбіжність між положеннями Інструкції та положеннями, які викладені в Методичних рекомендаціях щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя, схвалених Рішенням Науково експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України від 29.01.2009 року (далі — Методичні рекомендації).
Так, у п. 207 Інструкції зазначено:
абз. 1: «Письмова заява про прийняття спадщини та відмову від неї подається спадкоємцем особисто до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини»;
абз. 2: «Якщо заява, на якій справжність підпису спадкоємця не засвідчена, надійшла поштою, вона приймається нотаріусом, заводиться спадкова справа, а спадкоємцю пропонується надіслати заяву, оформлену належним чином, або прибути особисто до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини;
абз. 3: «Справжність підпису на таких заявах має бути нотаріально засвідченою».
Усі наведені положення Інструкції викладені таким чином, що положення абзацу третього стосуються саме порядку оформлення заяв. Тобто немає жодних відмінностей щодо порядку оформлення таких заяв як при особистому зверненні спадкоємця до нотаріуса, так і при надходженні заяви поштою.
У свою чергу, згідно з п. 4 розділу 1 ч. ІІ Методичних рекомендацій відзначено: «… Якщо спадкоємець особисто з’явився до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, то справжність підпису такої особи на заяві засвідченню не підлягає. Нотаріус, відповідно до вимог статей 43, 44 та 45 Закону України «Про нотаріат» встановлює особу спадкоємця, про що на заяві робиться відповідна службова відмітка. При цьому нотаріус не повинен обмежуватися зазначенням даних паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, а на заяві зазначається, що нотаріусом встановлено особу та перевірено справжність підпису заявника. Ця відмітка скріплюється підписом нотаріуса (проставлення печатки не вимагається)».
Таким чином, на практиці маємо неузгодженість двох документів, що регулюють одне і те ж питання. Також слід зазначити, що Інструкція є нормативним актом, оскільки вона затверджена Наказом Міністерства юстиції України, на відміну від Методичних рекомендацій, які є допоміжним рекомендаційним документом.
Виходячи із змісту п. 207 Інструкції та враховуючи саме такі формулювання наведених абзаців, на думку автора, підпис на заяві про прийняття спадщини чи про відмову від прийняття спадщини доцільно засвідчувати нотаріально.
Нотаріальне засвідчення підпису на таких заявах надає їм характеру завершеного правочину, що, безспірно, породжує відповідні юридичні наслідки, оскільки згідно з ч. 5 ст. 52 Закону України «Про нотаріат» вiд 02.09.1993 р. № 3425-XII запис у реєстрі є доказом вчинення нотаріальної дії. Стосовно того, чи викладати текст таких заяв на спеціальних бланках нотаріальних документів, нотаріус має керуватися ст. 34 Закону України «Про нотаріат».
Коли спадкова справа заведена іншим нотаріусом, то заява має бути викладена на спеціальному бланку нотаріальних документів, аби спадкоємець зміг надіслати її за місцем заведення спадкової справи.
Якщо ж заява оформляється нотаріусом, у якого спадкова справа уже заведена, то така заява має бути долучена до цієї спадкової справи, і згідно зі ст. 34 Закону України «Про нотаріат» може бути викладена на чистому аркуші, як примірник, що залишається у нотаріуса.
Закон не пов’язує дійсність чи недійсність правочину з використанням чи невикористанням спеціального бланка нотаріальних документів.

ГАННА БОКАНЬ,
приватний нотаріус Севастопольського міського нотаріального округу
СУДНО ЯК ПРЕДМЕТ ЦИВІЛЬНО¬ПРАВОВИХ ВІДНОСИН
Судно — це найдавніший винахід людства, перша згадка про який датується приблизно 80–60 століттям до нашої ери (зображення парусного судна знайдено в Нубійській пустелі). Широку популярність серед археологічних знахідок Месопотамії отримали глиняні моделі вітрильних і веслових суден, створені руками людини приблизно в 40 столітті до нашої ери. Тому не дивно, що термін «судно» зустрічається вже в найдавніших пам’ятках права. Так, ще в давньоіндійських Законах Ману містилися норми, що регулюють відносини, які виникають з найму судна. У відомому Збірнику законів Хаммурапі була норма про відповідальність морського перевізника за збереження вантажу, що перевозиться. Поняття судна було закріплене нормами давньогрецького та римського права, в яких уже в той час зустрічалися окремі правила, що стосуються безпеки мореплавства. В договорах Київської Русі з Візантією заро¬джуються норми надання допомоги потерпілим судам, охорони життя та майна мореплавців.
Навіть невеликий екскурс в історію такого поняття, як «судно», дозволяє говорити про те, що цей термін існує вже протягом багатьох століть.
У середні віки морські судна почали відносити до нерухомості, однак цей підхід не був визнаний Французьким морським статутом від 1681 р. З того часу законодавства різних країн вважають своїм обов’язком вказати, що морське судно є рухомим майном.
Судно — узагальнювальний морський термін, який застосовується до всіх видів плавучих засобів, включаючи неводовитісняючі (наприклад, на повітряній подушці, екранольоти тощо) і гідро¬літаки, які використовуються або можуть бути використані як засоби пересування по воді. За класифікацією Реєстру судноплавства України суднами вважаються самохідні або несамохідні плавучі споруди, що використовується в цілях судноплавства, в тому числі судна змішаного (ріка–море) плавання, пороми, вонботи, днопо¬глиблювальні й дноочисні снаряди, плавучі крани, населені підводні апарати і глибоководні водолазні комплекси, плавучі бурові установки тощо.
Насамперед, при проведенні цивільно-правових угод з таким об’єктом, як «судно», необхідно розібратися з таким питанням: судно є нерухомим майном чи рухомим. Звернемося до ст. 181 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України): «До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації».
Закон України «Про іпотеку» термін «нерухоме майно (нерухомість)» вживає у такому значенні: «нерухоме майно (нерухомість) — земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці і невід’ємно пов’язані з нею, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Застава повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання, космічних об’єктів, майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом (прим. — Законом України «Про іпотеку»)».
Таким чином, законодавство України, як і законодавство більшості країн, відносить судно до рухомого майна, і тільки правила іпотеки розповсюджує на заставу судна.
Судна відносяться або до військових кораблів і суден, або до торгових суден.
Військові кораблі і військово-допоміжні судна є державними суднами, належать військово-морським силам однієї з держав і відповідають критеріям, передбаченим Конвенцією про відкрите море і Конвенцією ООН з морського права. Військові кораблі й судна мають суверенний імунітет держави прапора від іноземної юрисдикції, тобто на них не розповсюджується дія карних, цивільно-правових, адміністративних законів будь-якої держави, крім держави прапора, вони і їх екіпаж (команда) непідсудні жодній іноземній владі, вільні від примусових дій з боку іноземної влади. Держава прапора несе повну міжнародну відповідальність за будь-які збитки, нанесені прибережній країні внаслідок неправомірних дій військового корабля чи судна. При перебуванні в іноземному порту військовий корабель (судно) має низку пільг і привілеїв порівняно з торговими суднами — звільняється від усіх видів зборів, санітарного, митного оглядів тощо.
Торговим судном у міжнародно-правовому сенсі є будь-яке судно, що не є військовим. До торгових суден відносяться всі самохідні і несамо¬хідні плавзасоби, що використовуються для транспортування вантажів, пасажирів, багажу, пошти, рибного або іншого морського промислу, добування корисних копалин, рятування, буксирування, несення спеціальних служб (охорона промислів, санітарної і карантинної служби), наукових, навчальних і культурних цілей. Разом з тим, існує тенденція виділяти з невійськових суден державні судна, що використовуються для спеціальних цілей (так званих публічних цілей: судна рибоохорони, берегової охорони узбереж¬жя тощо), для яких встановлюється правовий режим, близький до статусу військових суден. Законодавство деяких держав відносить до торгових суден тільки судна, що використовуються для перевезення вантажів, пасажирів і багажу, встановивши для науково-дослідних суден, криго¬ламів та інших спеціальних суден особливий правовий режим.
КЛАСИФІКАЦІЯ СУДЕН
Залежно від призначення й технічних характеристик судна і кораблі діляться на класи, а в межах класів — на підкласи з урахуванням дальності плавання, тоннажу або спеціалізації. Судна класифікують за такими ознаками:

ОЛЕГ ПОПОВЧЕНКО,
кандидат юридичних наук, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
УЧАСТЬ НОТАРІУСА В КРИМІНАЛЬНОПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЯХ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ
У правоохоронному механізмі України важливе місце належить нотаріату як системі органів та посадових осіб, на яких покладено обов’язок засвідчувати права й факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії для надання їм юридичної вірогідності (ст. 1 Закону «Про нотаріат»).
Нотаріат — це публічно-правовий інститут у системі позасудового правового забезпечення охорони та захисту прав і законних інтересів України, громадян, підприємств, установ та організацій, заснований на єдиних принципах, формах і методах організації та здійснення нотаріальної діяльності, а також державного контролю за цією діяльністю.
Історія латинського нотаріату, до якого належить Україна, з часів стародавнього Риму й до сьогодення свідчить, що особи, які виконували нотаріальні функції, як кваліфіковані правознавці завжди брали активну участь у кримінальному процесі, а законодавство про нотаріат традиційно мало зв’язок з положеннями кримінально-процесуального права.
Так, за статутами Риму І–IV ст. у кримінальних справах нотаріуси записували перебіг слідства, допитували свідків, редагували судові рішення та видавали їх копії. Привілеї нотаріуси мали при допиті їх у суді. У Візантії VІ–ХV ст. вони здійснювали правосуддя. У Франції, Іспанії, Німеччині VІІІ–ХІV ст. нотаріус стає присутнім при катуваннях і стратах засуджених.
Пам’ятки права, що діяли на теренах України в Х–ХІV ст. (княжі договори, грамоти, статути, Руська правда, Литовські статути, збірки магдебурзького права), покладали слідство й суд на осіб (воєвода, возний, магістрат тощо), які мали повноваження нотаріального характеру. Ці ж положення містять «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року.
Після поширення у XVIII ст. в Україні законів Російської імперії свідчити документи та звіряти підписи в текстах стали писарі та дяки, а з 1781 року — нотаріуси, що були відокремлені від органів кримінальної юстиції.

ОЛЬГА ПАНКЕЄВА,
приватний нотаріус Калинівського районного нотаріального округу Вінницької області
ЗЕМЕЛЬНІ ПИТАННЯ. БУТИ ЧИ НЕ БУТИ?
Ось і минули перші важкі місяці роботи нотаріальної спільноти. Насамперед хочеться подякувати всім «піонерам державної реєстрації», які на початку 2013 року прискіпливо вивчали нормативні акти, пов’язані з державною реєстрацією прав, намагалися зрозуміти правильний порядок дій нотаріуса, і в результаті плідної праці розробили алгоритми, які зараз з успіхом нотаріуси України застосовувують на практиці.
І якщо на сьогодні посвідчення звичайного договору відчуження чи видача свідоцтва про право на спадщину на квартиру або житловий будинок майже не викликає жодних питань (крім технічних), є налагоджена практика, то оформлення такого об’єкта, як земельна ділянка, все ще до кінця не зрозуміле, і єдиної практики оформлення та реєстрації немає.
Наче все просто, такий самий об’єкт, але і в нотаріальному процесі, і при реєстрації права власності на земельну ділянку є запитання без відповідей.
Хотілося б висловити і свою думку з приводу деяких питань.
При вчиненні нотаріальних дій так і не зрозумілою до кінця є ситуація, чи залишати в справах нотаріуса Державний акт на право власності на земельну ділянку, оскільки постанова КМУ від 06.05.2009 № 439, яка затверджувала порядок здійснення відмітки на Державному акті, з 01.01.2013 вже не актуальна, адже п. 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об’єднання земельних ділянок» передбачено, що «…до створення єдиної системи органів реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень відмітку про відчуження земельної ділянки на державному акті на право власності на землю (земельну ділянку), що відчужується, здійснює нотаріус та орган, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок». Орган, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, жодних відміток на сьогодні не проставляє і виконує звичайну роботу — реєструє земельні ділянки, проте аж ніяк не право власності на них. Це тепер прерогатива Державної реєстраційної служби і нотаріуса. І якщо раніше право власності або право користування земельною ділянкою виникало з моменту державної реєстрації земельної ділянки, то зараз відбулося розмежування моменту державної реєстрації земельної ділянки та державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Тож проставляння такої відмітки де факто втратило свій сенс. Але не зовсім де юре.
Чи все-таки державний акт має бути, як перед­бачено ч. 3 ст. 132 Земельного кодексу України, додатком до угоди, за якою здійснюється відчуження земельної ділянки приватної власності? Та і Порядок вчинення нотаріальних дій залишився у тій самій редакції: «На оригіналі державного акта нотаріусом проставляється відповідна відмітка про перехід права власності на земельну ділянку до набувача чи спадкоємця».
На мою особисту думку, в зв’язку з останніми змінами у законодавстві державні акти як такі вже втратили свою актуальність. Якщо просто поміркувати на прикладі свідоцтв про право власності на земельну ділянку (які, до речі, не містять плану земельної ділянки, на відміну від державних актів, а лише містять відомості про об’єкт та власника), чи було б логічним проставляти на свідоцтві відмітку про перехід права власності і додавати його додатком до угоди чи свідоцтва? Авжеж ні. Нотаріальний документ на сьогодні вже містить всі необхідні відомості про земельну ділянку, а витяг з Державного реєстру речових прав — відомості про право власності. Решту інформації про земельну ділянку ми можемо отримати ще й з Державного земельного кадастру.
Тож більш логічним висновком таки є залишення актів у справах нотаріуса. Але це суб’єктивний висновок, який не є керівництвом до дії. Що ж робити до того часу, коли будуть приведені у відповідність нормативно-правові акти? Читати, аналізувати та вирішувати Вам.
Ще хотілося б зупинитися на цікавій вкладці Державного реєстру речових прав на нерухоме майно — ДЗК.

У спадковому праві право на обов’язкову частку у спадщині при всіх проведених в Україні кодифікаціях цивільного законодавства моделювалося як обмеження свободи заповіту в інтересах певного кола спадкоємців першої черги, найбільш уразливих, за задумом законодавця у соціальному аспекті. Дореволюційний дослідник С.А. Муромцев писав, що у праві на обов’язкову частку втілюються моральні засади спадкового права, відповідно до яких підлягають захисту такі родові й сімейні зв’язки між заповідачем та його найближчими родичами, які він не може без достатніх причин ігнорувати^[1]. Питання спадкування права на обов’язкову частку залишаються досить актуальними як для судової і нотаріальної практики, так і для теорії спадкового права. Звертаючись в опублікованих працях^[2] до цієї тематики, мусимо зазначити її важливість, значимість і одночасно складність для суб’єктів правозастосування. Важливе значення має в цьому плані практика Верховного Суду України, рішення вищих судових інстанцій, зокрема рішення Конституційного Суду України від 11.02.2014 № 1-рп/2014 у справі за конституційним зверненням громадянина Запорожцева О.С. щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 1241 Цивільного кодексу України (справа про право на обов’язкову частку у спадщині повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця).

Право на обов’язкову частку — це суб’єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Цивільним законодавством закріплено існування двох видів спадкування — за заповітом і за законом, але спадкування обов’язкової частки відноситься до спадкування за законом, хоча застосовується лише за наявності заповіту. При цьому  норми про обов’язкову частку (ст. 1241 Цивільного кодексу України, далі — ЦК) розміщені серед норм про спадкування за заповітом (глава 85 ЦК). За відсутності заповіту, його скасування заповідачем, визнання судом недійсним, право на обов’язкову частку не виникає.

Метою існування обов’язкової частки у спадщині є захист інтересів окремих спадкоємців першої черги. На думку І.В. Жилінкової, ст. 1241 ЦК запроваджена для захисту майнових інтересів найближчих родичів спадкоємця або того з подружжя, хто його пережив^[3]. Моральний аспект права на обов’язкову частку слушно підкреслено у дослідженнях О.Ю. Шилохвоста, який вказав: якщо для спадкового права правильним є твердження про нерозривний зв’язок із пануючими уявленнями про сімейні і моральні засади, то для обов’язкової частки це твердження правильне вдвічі^[4]. Воля заповідача, що входить у протиріччя з правом осіб на обов’язкову частку у спадщині, у цій частині виконанню не підлягає. Водночас і потреби визнавати такий заповіт недійсним повністю або в певній частці не виникає. Так, в ухвалі ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20.04.2016 зазначено, що наявність у особи обов’язкової частки також не є підставою недійсності заповіту, оскільки право позивача на обов’язкову частку у спадщині гарантується ч. 3 ст. 1235, ст. 1241 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1241 ЦК України мало­літні, неповнолітні, повнолітні непраце­здатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка). Розмір обов’язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

За змістом ч. 3 ст. 1235 ЦК України чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, встановлюються на час відкриття спадщини.

Таким чином, апеляційний суд визнав заповіт недійсним безпідставно. Крім того, не зазначив про результати розгляду позову у цій частині у резолютивній частині ухваленого рішення^[5].

Отже, наявність необхідних спадкоємців сама по собі не є підставою для визнання заповіту у відповідній частині недійсним. Про це неодноразово зазначалося вищими судовими інстанціями при розгляді конкретних справ і варто закріпити це правило на рівні відповідних роз’яснень.

Навіть якщо необхідний спадкоємець і ставить питання про визнання заповіту у відповідній частині недійсним, його вимоги задоволенню не підлягають.

Право на обов’язкову частку у спадщині виникає у спадкоємця, визначеного ч. 1 ст. 1241 ЦК, за наявності однієї з таких умов:

він не вказаний у заповіті зовсім;

у заповіті міститься положення про усунення його від права на спадкування або цьому спадкоємцю залишено частку у спадщині, меншу від належної йому обов’язкової частки.

Так само слід вирішувати питання, коли обов’язкова частка поглинається належною спадкоємцеві часткою у спадщині, наприклад, спадкоємець, який має право на обов’язкову частку, є одночасно єдиним спадкоємцем за заповітом, складеним щодо всієї спадщини.

Безумовний характер права на обов’язкову частку у спадщині означає, що це право не залежить від згоди інших спадкоємців, волі спадкодавця, інших обставин та не пов’язане зі спільним проживанням спадкодавця й осіб, які мають право на обов’язкову частку.

Особистий характер права на обов’язкову частку полягає в тому, що це право належить виключно особам, зазначеним у вичерпний спосіб у ст. 1241 ЦК України і не може переходити до інших осіб, навіть якщо вони є спадкоємцями за законом чи за заповітом. Так, право на обов’язкову частку не може переходити в порядку спадкової трансмісії (ч. 1 ст. 1276 ЦК) або ж в інший спосіб.

Відповідно до ч. 3 ст. 1268 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прий­няв спадщину, якщо протягом шестимісячного строку він не заявив про відмову від неї (так зване «автоматичне прийняття спадщини»).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах — уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1269 ЦК).

Таким чином закон не вимагає від особи, яка постійно проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, подання заяви про прийняття спадщини. Якщо протягом шести місяців з дня смерті спадкодавця такий спадкоємець не заявив про відмову від спадщини, він може одержати свідоцтво про право на спадщину на загальних підставах.

Прототип прийняття спадщини шляхом постійного проживання разом зі спадкодавцем був установлений у Стародавньому Римі pro herede gestio (дія в ролі спадкоємця), тобто вчинення спадкоємцем актів, з яких виводиться безумовна та необхідна воля прийняти спадщину. В класичну епоху в поняття pro herede gestio включалось також бажання спадкоємця прийняти спадщину, висловлене явно, однак неформально^[1].

Схоже положення містилося й у ст. 1514 проекту Цивільного укладення Російської Імперії, за змістом якого спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, якщо заявить про це суду або, знаючи про відкриття спадщини, буде як спадкоємець володіти, користуватися та розпоряджатися спадковим майном і взагалі вчиняти стосовно спадкового майна такі дії, на які має право лише спадкоємець^[2].

Фактично у ч. 3 ст. 1268 ЦК відтворено поділ спадкоємців на присутніх та відсутніх, запроваджений ще у ЦК УРСР 1922 року. Так, якщо спадкоємець, присутній в місці відкриття спадщини, протягом трьох місяців з дня її відкриття не заявить належному нотаріальному органу про відмову від спадщини, він вважається таким, що прийняв її (ст. 429 ЦК УРСР 1922 року). Спадкоємці, відсутні в місці відкриття спадщини, можуть прийняти спадкове майно особисто або через повірених протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (ст. 430 ЦК УРСР 1922 року).

У ст. 549 ЦК УРСР 1963 року встановлювалося, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прий­няття спадщини. При цьому в юридичній літературі того часу допускалась можливість фактичного вступу в управління спадковим майном шляхом проживанням в тому ж приміщенні та користування тими ж предметами, що раніше належали спадкодавцеві^[3].

Водночас, на відміну від ЦК УРСР 1963 року, чинний ЦК не передбачає прийняття спадщини шляхом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном. Під фактичним вступом у володіння спадковим майном розуміються будь-які дії спадкоємця з управління, розпорядження і використання майна, підтримання його в належному стані, сплати податків, страхових внесків, інших платежів, здійснення за рахунок спадкового майна витрат, погашення боргів спадкодавця та ін. Причому цей перелік не є вичерпним.

У цьому аспекті важливе значення має дія цивільного законодавства у часі. За загальним правилом ЦК застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Відтак, ідеться про спадщину, яка відкрилася з 01.01.2004. Утім, як зазначено у п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, правила книги 6 ЦК застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом. З цього приводу необхідно керуватися роз’ясненням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що норми п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК слід розуміти таким чином, що правила книги 6 ЦК можуть бути застосовані лише до спадщини, яка відкрилася після 01.07.2003 і не була прийнята ніким зі спадкоємців, право на спадкування яких виникло відповідно до норм статей 529–531 ЦК УРСР 1963 року.^[4]

Отже, щодо спадщини, яка відкрилася до 01.01.2004, допускається фактичний вступ у володіння нею, а тому за наявності документів, що підтверджують фактичне прийняття спадщини, нотаріусом може бути видане свідоцтво про право на спадщину. При цьому спадкоємець, який фактично вступив у володіння й управління спадщиною до 01.01.2004, не обмежений строком у праві на отримання свідоцтва про право на спадщину.

У п. 3.3 розділу 1 ч. ІІ Методичних рекомендацій щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя від 29.01.2009 зазначається, що доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі по обов’язковому страхуванню; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

Водночас не може визнаватися фактичним вступом в управління спадщиною організація та проведення спадкоємцем поховання спадкодавця, оскільки такі дії не стосуються спадкового майна^[5].