ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ ШЛЯХОМ ПОСТІЙНОГО ПРОЖИВАННЯ РАЗОМ ЗІ СПАДКОДАВЦЕМ

Відповідно до ч. 3 ст. 1268 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прий­няв спадщину, якщо протягом шестимісячного строку він не заявив про відмову від неї (так зване «автоматичне прийняття спадщини»).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах — уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1269 ЦК).

Таким чином закон не вимагає від особи, яка постійно проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, подання заяви про прийняття спадщини. Якщо протягом шести місяців з дня смерті спадкодавця такий спадкоємець не заявив про відмову від спадщини, він може одержати свідоцтво про право на спадщину на загальних підставах.

Прототип прийняття спадщини шляхом постійного проживання разом зі спадкодавцем був установлений у Стародавньому Римі pro herede gestio (дія в ролі спадкоємця), тобто вчинення спадкоємцем актів, з яких виводиться безумовна та необхідна воля прийняти спадщину. В класичну епоху в поняття pro herede gestio включалось також бажання спадкоємця прийняти спадщину, висловлене явно, однак неформально^[1].

Схоже положення містилося й у ст. 1514 проекту Цивільного укладення Російської Імперії, за змістом якого спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, якщо заявить про це суду або, знаючи про відкриття спадщини, буде як спадкоємець володіти, користуватися та розпоряджатися спадковим майном і взагалі вчиняти стосовно спадкового майна такі дії, на які має право лише спадкоємець^[2].

Фактично у ч. 3 ст. 1268 ЦК відтворено поділ спадкоємців на присутніх та відсутніх, запроваджений ще у ЦК УРСР 1922 року. Так, якщо спадкоємець, присутній в місці відкриття спадщини, протягом трьох місяців з дня її відкриття не заявить належному нотаріальному органу про відмову від спадщини, він вважається таким, що прийняв її (ст. 429 ЦК УРСР 1922 року). Спадкоємці, відсутні в місці відкриття спадщини, можуть прийняти спадкове майно особисто або через повірених протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (ст. 430 ЦК УРСР 1922 року).

У ст. 549 ЦК УРСР 1963 року встановлювалося, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прий­няття спадщини. При цьому в юридичній літературі того часу допускалась можливість фактичного вступу в управління спадковим майном шляхом проживанням в тому ж приміщенні та користування тими ж предметами, що раніше належали спадкодавцеві^[3].

Водночас, на відміну від ЦК УРСР 1963 року, чинний ЦК не передбачає прийняття спадщини шляхом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном. Під фактичним вступом у володіння спадковим майном розуміються будь-які дії спадкоємця з управління, розпорядження і використання майна, підтримання його в належному стані, сплати податків, страхових внесків, інших платежів, здійснення за рахунок спадкового майна витрат, погашення боргів спадкодавця та ін. Причому цей перелік не є вичерпним.

У цьому аспекті важливе значення має дія цивільного законодавства у часі. За загальним правилом ЦК застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Відтак, ідеться про спадщину, яка відкрилася з 01.01.2004. Утім, як зазначено у п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, правила книги 6 ЦК застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом. З цього приводу необхідно керуватися роз’ясненням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що норми п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК слід розуміти таким чином, що правила книги 6 ЦК можуть бути застосовані лише до спадщини, яка відкрилася після 01.07.2003 і не була прийнята ніким зі спадкоємців, право на спадкування яких виникло відповідно до норм статей 529–531 ЦК УРСР 1963 року.^[4]

Отже, щодо спадщини, яка відкрилася до 01.01.2004, допускається фактичний вступ у володіння нею, а тому за наявності документів, що підтверджують фактичне прийняття спадщини, нотаріусом може бути видане свідоцтво про право на спадщину. При цьому спадкоємець, який фактично вступив у володіння й управління спадщиною до 01.01.2004, не обмежений строком у праві на отримання свідоцтва про право на спадщину.

У п. 3.3 розділу 1 ч. ІІ Методичних рекомендацій щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя від 29.01.2009 зазначається, що доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі по обов’язковому страхуванню; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

Водночас не може визнаватися фактичним вступом в управління спадщиною організація та проведення спадкоємцем поховання спадкодавця, оскільки такі дії не стосуються спадкового майна^[5].

Олександр КУХАРЄВ отримати повну версію статті