ПРАВО НА ОБОВ’ЯЗКОВУ ЧАСТКУ ЯК ОСОБЛИВИЙ ВИД СПАДКУВАННЯ

У спадковому праві право на обов’язкову частку у спадщині при всіх проведених в Україні кодифікаціях цивільного законодавства моделювалося як обмеження свободи заповіту в інтересах певного кола спадкоємців першої черги, найбільш уразливих, за задумом законодавця у соціальному аспекті. Дореволюційний дослідник С.А. Муромцев писав, що у праві на обов’язкову частку втілюються моральні засади спадкового права, відповідно до яких підлягають захисту такі родові й сімейні зв’язки між заповідачем та його найближчими родичами, які він не може без достатніх причин ігнорувати^[1]. Питання спадкування права на обов’язкову частку залишаються досить актуальними як для судової і нотаріальної практики, так і для теорії спадкового права. Звертаючись в опублікованих працях^[2] до цієї тематики, мусимо зазначити її важливість, значимість і одночасно складність для суб’єктів правозастосування. Важливе значення має в цьому плані практика Верховного Суду України, рішення вищих судових інстанцій, зокрема рішення Конституційного Суду України від 11.02.2014 № 1-рп/2014 у справі за конституційним зверненням громадянина Запорожцева О.С. щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 1241 Цивільного кодексу України (справа про право на обов’язкову частку у спадщині повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця).

Право на обов’язкову частку — це суб’єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Цивільним законодавством закріплено існування двох видів спадкування — за заповітом і за законом, але спадкування обов’язкової частки відноситься до спадкування за законом, хоча застосовується лише за наявності заповіту. При цьому  норми про обов’язкову частку (ст. 1241 Цивільного кодексу України, далі — ЦК) розміщені серед норм про спадкування за заповітом (глава 85 ЦК). За відсутності заповіту, його скасування заповідачем, визнання судом недійсним, право на обов’язкову частку не виникає.

Метою існування обов’язкової частки у спадщині є захист інтересів окремих спадкоємців першої черги. На думку І.В. Жилінкової, ст. 1241 ЦК запроваджена для захисту майнових інтересів найближчих родичів спадкоємця або того з подружжя, хто його пережив^[3]. Моральний аспект права на обов’язкову частку слушно підкреслено у дослідженнях О.Ю. Шилохвоста, який вказав: якщо для спадкового права правильним є твердження про нерозривний зв’язок із пануючими уявленнями про сімейні і моральні засади, то для обов’язкової частки це твердження правильне вдвічі^[4]. Воля заповідача, що входить у протиріччя з правом осіб на обов’язкову частку у спадщині, у цій частині виконанню не підлягає. Водночас і потреби визнавати такий заповіт недійсним повністю або в певній частці не виникає. Так, в ухвалі ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20.04.2016 зазначено, що наявність у особи обов’язкової частки також не є підставою недійсності заповіту, оскільки право позивача на обов’язкову частку у спадщині гарантується ч. 3 ст. 1235, ст. 1241 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1241 ЦК України мало­літні, неповнолітні, повнолітні непраце­здатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка). Розмір обов’язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

За змістом ч. 3 ст. 1235 ЦК України чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, встановлюються на час відкриття спадщини.

Таким чином, апеляційний суд визнав заповіт недійсним безпідставно. Крім того, не зазначив про результати розгляду позову у цій частині у резолютивній частині ухваленого рішення^[5].

Отже, наявність необхідних спадкоємців сама по собі не є підставою для визнання заповіту у відповідній частині недійсним. Про це неодноразово зазначалося вищими судовими інстанціями при розгляді конкретних справ і варто закріпити це правило на рівні відповідних роз’яснень.

Навіть якщо необхідний спадкоємець і ставить питання про визнання заповіту у відповідній частині недійсним, його вимоги задоволенню не підлягають.

Право на обов’язкову частку у спадщині виникає у спадкоємця, визначеного ч. 1 ст. 1241 ЦК, за наявності однієї з таких умов:

він не вказаний у заповіті зовсім;

у заповіті міститься положення про усунення його від права на спадкування або цьому спадкоємцю залишено частку у спадщині, меншу від належної йому обов’язкової частки.

Так само слід вирішувати питання, коли обов’язкова частка поглинається належною спадкоємцеві часткою у спадщині, наприклад, спадкоємець, який має право на обов’язкову частку, є одночасно єдиним спадкоємцем за заповітом, складеним щодо всієї спадщини.

Безумовний характер права на обов’язкову частку у спадщині означає, що це право не залежить від згоди інших спадкоємців, волі спадкодавця, інших обставин та не пов’язане зі спільним проживанням спадкодавця й осіб, які мають право на обов’язкову частку.

Особистий характер права на обов’язкову частку полягає в тому, що це право належить виключно особам, зазначеним у вичерпний спосіб у ст. 1241 ЦК України і не може переходити до інших осіб, навіть якщо вони є спадкоємцями за законом чи за заповітом. Так, право на обов’язкову частку не може переходити в порядку спадкової трансмісії (ч. 1 ст. 1276 ЦК) або ж в інший спосіб.

Олег Печений отримати повну версію статті