1. Предмет договору та сторони договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства

Предметом договору купівлі-продажу є частка у статутному капіталі товариства. Сторонами договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства є продавець та покупець.

При посвідченні договору відповідно до п. 1 глави 3 розділу I Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі — Порядок), нотаріус установлює особу, що звернулась за вчиненням нотаріальної дії.

Крім того, продавцем частки у статутному капіталі товариства є його учасник, тобто особа, яка зазначена у статуті товариства як його учасник, а також відомості про яку містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань або спадкоємець (спадкоємці). Покупцем може бути інший учасник товариства або третя особа, якщо в статуті не встановлено заборони відчужувати учасникам свою частку іншим особам, чи саме товариство.

Цей договір не належить до правочинів, що носять особистий характер, тому може бути укладений стороною через представника. Нотаріус при посвідченні правочинів за участю уповноваженого представника відповідно до пункту 4 глави 4 розділу I Порядку встановлює його особу, перевіряє його дієздатність та обсяг наданих йому повноважень за довіреністю. За умови, що представник за довіреністю має необхідний обсяг повноважень, посвідчує договір.

Дійсність нотаріально посвідченої довіреності відповідно до пункту 4 глави 4 розділу I Порядку перевіряється нотаріусом за Єдиним реєстром довіреностей, за винятком довіреностей, які посвідчено або видано за кордоном компетентними органами іноземних держав, за умови їх легалізації уповноваженими органами. Без легалізації такі довіреності приймаються нотаріусами у тих випадках, коли це передбачено законодавством України, міжнародними договорами, в яких бере участь Україна. За результатами перевірки дійсності довіреності (її дубліката) виготовляється витяг з Єдиного реєстру довіреностей, який додається до примірника правочину, що залишається у справах нотаріуса.

Законом не встановлено обов’язкового нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства. Тому такий договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства може посвідчуватись нотаріусами за бажанням сторін, але з дотриманням загальних правил посвідчення договорів відчуження майна (глава 2 розділу II Порядку) та з урахуванням спеціальних норм (зокрема, ст. 147 ЦКУ, ст. 53 ЗУ «Про господарські товариства» та ін.).

Господарський договір — головний засіб організації господарсько-договірних зобов’язань та важливий інструмент правової організації господарського життя суспільства в цілому. Зростання кількості господарських договорів супроводжується і зростанням кількості недійсних господарських договорів, які не відповідають вимогам чинного законо­давства [4].

Саме визначення поняття недійсності господарського договору є предметом глибокого дослідження науковців. Зокрема, С.А. Подоляк зазначає, що «поняття недійсності господарського договору, як заперечення правом юридичних наслідків угоди сторін, на які була спрямована воля сторін, внаслідок тих чи інших недоліків, що мали місце в момент здійснення угоди, і відмова в наданні їй юридичного забезпечення» [5, ст. 4].

С.С. Потопальський під недійсністю договору пропонує «вважати юридичну нечинність договору, встановлену безпосередньо в силу закону або рішення суду внаслідок невідповідності договору вимогам законодавства, що тягне припинення юридичного існування договору та настання визначених законом правових наслідків його недійсності» [6, ст. 7].

Р.Б. Прилуцький та А.А. Зерніченко зазначають, що ст. 20 Господарського кодексу України (далі — ГК) передбачає застосування терміну «недійсний» не тільки до угод, але і до актів, які не є угодами (договорами).

Така ж ситуація має місце і в Цивільному кодексі України (далі — ЦК). Це невиправдано розширює поняття «недійсність», підстави його застосування та правові наслідки. Зокрема, некоректним є застосування цього терміну до нормативно-правових актів — у цьому випадку може йтися про їх нечинність або неправомірність (незаконність, протиправність), а також до документів, якими оформлюється, підтверджується право, оскільки право не може бути недійсним — воно або є, або ні. Відповідно за правилами недійсності правочинів не можна визнавати недійсними документи, які за своїм змістом не є правочинами [14].

Заборовський В.В., Попович Р.В. дають таку загальну характеристику правочинам з вадами волі: «це оспорювані правочини, при вчиненні яких справж­ня воля одного або кількох учасників деформована в силу певних обставин, визначених законом. Для таких правочинів важливі два моменти:

наявність волі учаснкиів правочинів;

воля виражена із певним дефектом;

ці правочини можуть бути визнані недійсними в судовому порядку» [16].

Саме питання недійсності господарського договору і недобросовісна поведінка сторін найчастіше і є предметом розгляду судом. Однією з основних причин цього є недосконалість нормативно-правової бази, яка регулює це питання. Наразі, на мій погляд, головний корінь проблеми визнання господарського договору (зобов’язання), укладеного внаслідок помилки чи обману недійним, полягає в тому, що ГК, як такий, що «виз­начає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання», не містить відповідної норми.

Можливо, логіка законодавця полягала в тому, що укладення господарського зобов’язання юридичною особою є нас­лідком певних операцій декількох фізичних осіб (керівника, бухгалтера тощо). Це у свою чергу виключає можливість впливу будь-яких суб’єктивних факторів.

Окрім того, відкриття Єдиних та Державних реєстрів надає можливість ознайомлення не тільки з реєстраційними даними (дата і місце реєстрації суб’єкта господарювання, мета діяльнос­ті, відомості про керівника та підписанта), але і з його статутними документами. Проте анексія Криму, АТО лише збільшують гостроту цієї проблеми. Питання визнання зобов’язання недійсним, як таке, що укладене внаслідок обману чи помилки, регулюється більшою мірою ЦК. У ГК знаходимо лише дві статті, на які можемо опиратися: 207, 208.

Варто звернути увагу на узагальнення розгляду судових справ за 2007 рік, підготовлене до друку суддями Верхового суду України Я.М. Романюком, В.Й. Костенко та старшим консультантом Управління вивчення та узагальнення судової практики З.П. Мельник.

Цінність викладених ними висновків полягає в тому, що всі вони підтверджені судовою практикою судів усіх ланок. І саме в ньому знаходимо визначення господарського договору (правочину), укладеного внаслідок обману чи помилки, як кабального правочину, що є оспорюваним та може бути визнаний судом недійсним.

Воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення. Вважаємо, що такими є помилки щодо правової природи правочину, його змісту, предмета, ціни, сторони, якості об’єкта тощо.

 Істотною може вважатись помилка, наслідки якої взагалі неможливо усунути або для їх усунення стороні, яка помилилася, необхідно здійснити значні витрати. Найчастіше хибне сприйняття стосується правової природи та предмета правочину, що може виникнути при визначенні тотожності предмета або його якості.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, тобто надати докази, які б свідчили про її помилку щодо істотних обставин правочину.

Не можна говорити про помилку щодо якості предмета у разі неможливості використання речі або виникнення труднощів у її використанні, яке сталося після виконання правочину і не пов’язане з поведінкою контрагента.

Цивільним кодексом України (далі — ЦК) визначено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Під відкриттям спадщини слід розуміти настання певних юридичних фактів, які обумовлюють виникнення спадкових правовідносин. Тобто зазначені факти означають застосування до прав і обов’язків спадкодавця норм спадкового права, незалежно від того, який вид спадкування — за заповітом чи за законом, або ж обидва.

З відкриттям спадщини пов’язується виникнення у певних осіб прав спадкоємця, зокрема право прийняти спадщину або відмовитись від її прийняття протягом встановленого строку, початок якого пов’язується із часом відкриття спадщини.

Час відкриття спадщини має істотне практичне значення, оскільки на час відкриття спадщини визначається склад спадщини (ст. 1218 ЦК); коло спадкоємців (ч. 1 ст. 1222 ЦК), за винятком осіб, які зачаті за життя спадкодавця, але народилися після його смерті; матеріальний закон, який буде застосовуватись до спадкових відносин — ЦК УРСР 1963 року, чинний ЦК, з урахуванням пунктів 4, 5 Прикінцевих і перехідних положень ЦК або ж інший закон.

Саме на цей час установлюється чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині (ч. 3 ст. 1235 ЦК), існування умови, визначеної в заповіті (ч. 1 ст. 1242 ЦК), умови закликання до спадкування за правом представлення (частини 1–4 ст. 1266 ЦК), постійне проживання спадкоємця разом із спадкодавцем (ч. 3 ст. 1268 ЦК), необхідність подання заяви про прий­няття спадщини (ч. 1 ст. 1269 ЦК). Крім того, з часу відкриття спадщини починається перебіг строків для прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК), прийняття заповідального відказу (ст. 1271 ЦК), відмови від прийняття спадщини (статті 1273, 1274 ЦК), визнання спадщини відумерлою (ч. 2 ст. 1277 ЦК), видачі свідоцтва про право на спадщину (ч. 1 ст. 1298 ЦК). ЦК також пов’язує з цією обставиною обчислення деяких інших строків — строків проживання спадко­ємця із спадкодавцем однією сім’єю (ст. 1264, ч. 1 ст. 1279 ЦК), перебування на утриманні (ч. 2 ст. 1265 ЦК).

Під часом відкриття спадщини розуміється певна календарна дата, тому години та хвилини в межах цієї календарної дати для цілей спадкування юридичного значення не мають і до уваги не беруться.

Час відкриття спадщини визначається нотаріусом зазвичай на підставі свідоцтва про смерть, виданого органами реєстрації актів цивільного стану, у тому числі і на підставі рішення суду про встановлення факту смерті спадкодавця.

З часом відкриття спадщини закон пов’язує правила про комморієнтів — осіб, які померли протягом однієї доби (ч. 3 ст. 1220 ЦК). Слід звернути увагу, що хоча в ч. 2 цієї статті йдеться про день смерті особи, а в ч. 3 зазначається про добу, їх слід розглядати як одну календарну дату — від 00-00 до 23-59.

За правилами, визначеними ч. 3 ст. 1220 ЦК, якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.

Доцільність існування в ЦК цієї норми обумовлюється тим, що встановити конкретний момент смерті (години і хвилини) у межах однієї доби практично не завжди можливо. Тому законодавець виходить із необхідності закріпити юридичну фікцію одночасності смерті осіб, які могли б спадкувати одна після одної, пов’язавши з нею відсутність спадкового наступництва між комморієнтами.

За змістом ч. 4 ст. 1220 ЦК, якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. Слід мати на увазі, що приписи частин 3 і 4 ст. 1220 ЦК співвідносяться як загальна і спеціальна правові норми. Це означає, що для настання юридичних наслідків, передбачених для комморієнтів, смерть декількох осіб, які померли під час спільної для них небезпеки, повинна настати в межах однієї доби. Якщо внаслідок спільної небезпеки одна особа померла безпосередньо під час цієї події (аварії, землетрусу тощо), а інша — через декілька днів померла в лікарні, наслідки, передбачені ч. 4 цієї статті, не настають.

Практичне значення правил про комморієнтів полягає у тому, що оскільки законодавець установив припущення одночасної смерті осіб, які могли б спадкувати одна після одної, послідовність і розрив у часі між моментами їхньої смерті для цілей спадкування юридичного значення не має. Але при цьому постає питання про застосування у такому випадку правил про спадкування за правом представлення. (ст. 1266 ЦК) та спадкову трансмісію (ст. 1276 ЦК).

У праві європейських країн наведені правила мають різне наповнення. Так, спадкове право Великої Британії виходить з того, що при неможливості встановити послідовність моменту смерті декількох осіб, які б могли б спадкувати один за одним, встановлюється презумпція, що смерть цих осіб настає у віковій послідовності, тобто старші вважаються померлими раніше, ніж молодші^[1]. У Франції при неможливості встановити, хто з померлих помер першим, припущення про того, хто пережив інших, встановлюється обставинами справи, а якщо ці обставини невідомі — відповідно до віку та статі.

Для нотаріальної практики застосування ч. 4 ст. 1220 ЦК проблемним є документальне визначення обставин, передбачених цією нормою, адже ні зі свідоцтва про смерть, ні з інших документів, що подаються нотаріусу при заведенні спадкової справи, не вбачається, що особи померли під час спільної для них небезпеки.

Видається, що за наявності спору вказані обставини повинні підтверджуватись рішенням суду.

Так, Р. звернулася до суду з позовом, в якому, просила визнати за нею право власності на майно, що належало померлому О., та встановити факт, що має юридичне значення, щодо часу смерті спадкодавців.

Позовні вимоги мотивовані тим, що вона є спадкоємцем своєї сестри П., яка не встигла прийняти спадщину після смерті свого чоловіка О., тому просила застосувати правила спадкової трансмісії.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 01 жовтня 2010 р. позов задоволено у повному обсязі. Встановлено факт смерті О. та факт смерті П. Визнано за позивачкою право власності в порядку спадкування за законом на належне померлому О. спадкове майно.

Апеляційним судом Київської області рішенням від 21 грудня 2010 р. скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове, яким визнано за Р. право власності в порядку спадкування за законом на 2/3 частини майна, що належало померлим, в решті вимог відмовлено.

У поданій касаційній скарзі позивачка просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення Обухівського районного суду Київської області, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Суд касаційної інстанції прийшов до висновку про часткове задоволення касаційної скарги позивачки з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги Р. суд першої інстанції встановив факт смерті О., застосував спадкову трансмісію та визнав право власності на все майно, що належало померлому О. , за спадкоємцем другої черги Р.

При цьому суд дійшов висновку, що на момент відкриття спадщини дружина спадкодавця О. — П. мала переваги щодо прав на спадщину перед сестрою померлого чоловіка та іншими спадкоємцями (перша черга спадкування), від спадщини не відмовилася і від спадщини не усувалася. Своє право не реалізувала, оскільки померла на наступний день після відкриття спадщини.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про часткове задоволення позову Р. про визнання за нею права власності в порядку спадкування за законом на частину майна, що належало померлим О. та П., суд вважав, що позивачка має успадкувати за законом 2/3 час­тини спадкового майна, а Т. – 1/3 частину майна, що належало спадкодавцям.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

За правилами статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування, зокрема, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги.

Відповідно до статті 1262, частини першої статті 1265 ЦК України у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. У п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Статтею 1266 ЦК України визначені правила спадкування за правом представлення й згідно норм зазначеної статті спадкоємцями за правом представлення можуть бути: внуки, правнуки спадкодавця (частина перша статті 1266 ЦК України), прабаба, прадід спадкодавця (час­тина друга статті 1266 ЦК України), племінники спадкодавця (частина третя статті 1266 ЦК України) і двоюрідні брати та сестри спадкодавця (частина четверта статті 1266 ЦК України).

Згідно з частиною шостою ст. 1266 ЦК України при спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.

Судом встановлено, що О. та П. перебували у шлюбі з 1966 р. до дня смерті.

Під час шлюбу набули майно, що належало їм на праві спільної сумісної власності.

ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
«АСОЦІАЦІЯ НОТАРІУСІВ МІСТА ХАРКОВА ТА ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ»

61024, м. Харків, вул. Максиміліанівська, буд. 6
код ЄДРПОУ 24275948, п/р. 2600800119855 в АТ «РЕГІОН­БАНК»
у м. Харкові, МФО 351254
(057) 714­27­90, (057) 714­27­89

Запит щодо реалізації положень законодавства
у сфері соціального страхування щодо нотаріусів

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України від 24.12.2015 № 77-VIII «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» в чинній редакції передбачені такі види соціального страхування:

у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності;

від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності (далі — страхування від нещасного випадку);

медичне.

До 01.01.2016 нотаріус як самозайнята особа мав право брати участь у вказаних видах соціального страхування (бути застрахованим) у випадку добровільної сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування за підвищеними ставками.

Але з 01.01.2016 набрали чинності зміни у законодавстві у сфері страхування: був прийнятий Закон України від 24.12.2015 № 909-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році»; в Закон України від 24.12.2015 № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» в останній редакції (далі — Закон № 2464) були внесені суттєві зміни.

Зокрема, введено новий розмір єдиного внеску для самозайнятих осіб — 22%. А до ст. 10 Закону № 2464 внесено зміни, відповідно до яких нотаріуси більше не мають права на добровільну сплату єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та/або від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.

Враховуючи наведене та необхідність реалізовувати конституційні права громадян, прошу надати відповідь на такі запитання:

1. Перший раз єдиний соціальний внесок за новими правилами нотаріуси будуть сплачувати в 2017 році за підсумками 2016 року. Отже, чи будуть в такому випадку нотаріуси вважатись застрахованими особами з тимчасової втрати працездатності, від нещасного випадку на виробництві, з безробіття з 01.01.2016? Чи потрібно для набуття такого статусу здійснити певні додаткові дії (подання заяви, сплата попередніх внесків, повідомлення про взяття на облік тощо)? Які особливості процедури звернення та виплати такої допомоги з 01.01.2016?

2. Які особливості має звернення нотаріуса у випадку його хвороби до відділення Фонду соціального страхування за оплатою днів хвороби за рахунок цього Фонду у 2016 році?

3. Які особливості має звернення нотаріуса за отриманням допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами та при народженні дитини, а в разі смерті — отримання уповноваженими особами допомоги на поховання за рахунок коштів Фонду соціального страхування?

Яка процедура звернення за такими видами допомоги — куди, у які строки та з якими документами необхідно звернутись?

4. Який розмір допомоги має бути виплачений по кожному з видів страхування?

5. Які строки виплати кожного виду допомоги?

Президент Громадської організації
«Асоціація нотаріусів міста
Харкова та Харківської області»                               В.М. Марченко

Укладення подружніх договорів має широку і давню традицію. Найбільш відомим різновидом таких договорів є шлюбний договір, однак існує чимало й інших загальних і спеціальних різновидів договорів, які укладають особи, що мають подружній статус або наміряються його набути. Як у континентальних країнах, так і в країнах загального права договір є ефективним регулятором подружніх відносин. Більше того, в останні десятиріччя відзначається тенденція до розширення договірного регулювання майнових відносин подружжя, збільшення кількості договорів, що укладаються. Не тільки для найбільш заможних, але і для всіх верств населення стає типовим використання можливостей договірного регулювання подружніх відносин. З огляду на це поряд із законним договірне регулювання є самостійним і рівним за значенням способом регулювання подружніх відносин.

Сьогодні в правовій доктрині розвинутих країн визнається, що подружні пари повинні мати свободу вибору того шляху, що їм підходить найбільше. Жоден з режимів майна подружжя не може підходити для всіх і кожної подружньої пари. Це відбувається не тільки тому, що у різних подружніх пар існують різні потреби і бажання, а й тому, що вимоги і сподівання навіть однієї й тієї ж подружньої пари в економічному відношенні протягом шлюбу можуть змінюватися.

Вирішення питання про укладення шлюбного договору в переважній більшості країн надається власне подружжю (особам, що вступають у шлюб). Шлюбний контракт ніде не є обов’язковим, це право, а не обов’язок подружжя. Мексика — єдина країна, де шлюбний договір укладається в обов’язковому порядку, навіть якщо сторони не мають жодного майна. Цей договір установлює на майбутнє спільність чи роздільність майна подружжя, оскільки в Мексиці не існує законного режиму подружнього майна.

Договірне регулювання майнових відносин подружжя в Україні має власну історію. До революції на землях України, що входили до складу Російської імперії, шлюбні договори мали широке поширення в селянському середовищі. Хоча в законодавстві не було передбачено спеціальних норм, що регламентували б порядок і умови укладення шлюбних договорів, такі договори не заборонялися і могли укладатися представниками будь-яких станів. Після революції становище змінилося кардинальним чином і вже до кінця 20-х років ХІХ ст. договірне регулювання відносин подружжя поступово було замінено на законне. Склалося однакове й загальнообов’язкове нормування поведінки подружжя в шлюбі.

Внесення до Кодексу про шлюб та сім’ю України 1969 року (далі — КпШС) ст. 27-1, яка передбачала можливість укладення особами, що вступають у шлюб, шлюбного контракту, стало поворотним етапом у розвитку договірного регулювання подружніх відносин у нашій країні. З цього моменту відбулися істотне розширення змісту подружнього статусу, включення в нього принципово нових прав, що надавали можливість потенційним подружжям визначати свої майнові відносини самостійно.

Логічним продовженням такого підходу стало закріплення в новому Сімейному кодексі України (далі — СК) низки подружніх договорів майнового характеру. Це привело не просто до розширення змісту статусу подружжя в Україні, а й до принципової зміни самої сутності такого статусу. Сьогодні подружній статус включає найбільш широке коло статусних майнових прав подружжя. У своїй сукупності такі права знаменують новий рівень становища особи в суспільстві, коли вона не залежить від погляду держави на сферу сім’ї і має право самостійно визначати свої пріоритети в майновій сфері.

У цілому можна сказати, що традиція договірного регулювання майнових відносин подружжя в Україні порівняно з країнами загального права й іншими країнами континентального права мала свої особливості. Якщо за кордоном такий розвиток йшов хоча і не завжди послідовно, але все ж таки постійно, то в нашій країні — з великою перервою, що цілком перервало правову традицію. Таке становище привело до того, що в зарубіжних країнах протягом багатьох десятиліть був накопичений значний досвід укладення шлюбних договорів, водночас як в Україні договори подружжя не мали достатнього поширення і, по суті, зводилися до декількох їх видів (договори про поділ майна подружжя, про порядок користування майном, про перетворення спільної сумісної власності в спільну часткову власність).

У зв’язку з тим, що подружні договори мають велике значення в процесі регулювання майнових відносин подружжя, виникає необхідність у визначенні їхньої правової природи, аналізі теоретичних концепцій, що склалися в доктрині країн загального й континентального права, а також у дослідженні особливостей практики застосування подружніх договорів у різних країнах.

Хоча подружні договори мають істотну специфіку, їм притаманні основні риси загальних цивільно-правових договорів. Доктринальні підходи до умов укладення договорів, їх форми і змісту, способів вираження волі на укладення договору і його припинення в цивільному праві в цілому є єдиними і поширюються на всі види договорів, у тому числі й за участю членів сім’ї. І це зрозуміло, адже проблема місця сімейного права в системі права в межах його системно-структурного аналізу перед зарубіжними вченими взагалі не стоїть. При визначенні договорів подружжя акцент у першу чергу робиться на особ­ливостях їхнього суб’єктного складу — підкреслюється, що це договори, які укладаються подружжям або особами, котрі бажають придбати подружній статус. В іншому ж загальні елементи договірного права широко використовуються в сімейному праві.

З огляду на це слід відзначити один істотний момент. Річ в тому, що у праві країн континентальної Європи і країнах загального права правова категорія «договір» розуміється по-різному.

У країнах континентальної Європи договір розглядається як домовленість, спрямована на встановлення, припинення чи зміну прав і обов’язків сторін. У такому традиційному для континентальних юристів розумінні договору основний акцент робиться на двох моментах: по-перше, договір розглядається як домовленість, тобто об’єднана воля двох (або більше) осіб; по-друге, договір тягне за собою виникнення певних прав і обов’язків. Найбільш стисло договір визначається як згода воль двох чи декількох осіб, що створює правові наслідки.

Тут необхідно звернутися до аналізу вітчизняного права. Мабуть, саме конструкції договірного права, закріплені в законодавстві України, найбільш наочно демонструють континентальну приналежність національної правової системи нашої держави.

У ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) закріплене традиційне для країн континентального права визначення договору: договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Як відомо, у СК немає власних загальних конструкцій договорів. У ст. 8 СК зазначено: якщо майнові відносини подружжя не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Ця норма відкриває широкі можливості для застосування норм договірного права, закріплених у ЦК, до майнових відносин подружжя. Зважаючи на це не виникає жодних сумнівів у тому, що і для договорів у сімейній сфері, зокрема для договорів подружжя, повною мірою застосовується визначення договору, закріплене в ч. 1 ст. 626 ЦК, з урахуванням особливостей відносин подружжя. Отже, можна вважати, що договором подружжя є домовленість осіб, що вступають у шлюб або перебувають у зареєстрованому шлюбі, спрямована на встановлення, зміну або припинення сімейних прав і обов’язків.

Цілком своєрідним є розуміння договору в країнах загального права.

Закон України «Про заставу» № 2654-XII вiд 2 жовтня 1992 р. передбачає, що страхувати предмет застави заставодавець зобов’язаний за свій кошт у повній вартості; якщо повна вартість предмета застави перевищує розмір забезпеченої заставою вимоги, то на суму не нижчу від цього розміру. При настанні страхового випадку заставоутримувач має переважне право задоволення своїх вимог із суми страхового відшкодування.
Автомобіль, що виступає в ролі забезпечення, підлягає обов’язковому страхуванню

Згідно зі ст. 256-1 Сімейного кодексу України (далі — СК) прийомною є сім’я, яка добровільно взяла на виховання і спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування.

Кандидати у прийомні батьки подають до органу, який створює прийомну сім’ю, документи, зазначені у п. 16 Положення про прийомну сім’ю^[1], у тому числі письмову згоду всіх повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом із такими кандидатами, на утворення прийомної сім’ї, засвідчену нотаріально.

Після ухвалення рішення про утворення прийомної сім’ї між прийомними батьками та органом, який ухвалив таке рішення, укладається договір про влаштування дітей до прийомної сім’ї на виховання і спільне проживання.

Отже, природа взаємовідносин прийомних батьків і дітей має договірну основу, виникає на підставі договору, в якому дитина є особою, на користь якої укладається договір. Такий договір передбачає умови виховання дитини у прийомній сім’ї, виходячи з індивідуальних особливостей дитини та її законних прав та інтересів.

У науковій і навчальній літературі склалися три основні думки щодо галузевої природи правовідносин, які виникають між органом опіки та піклування і прийомними батьками та кваліфікуються як цивільно-правові, трудові або сімейні.

Прихильники першої вважають, що цей договір є різновидом цивільно-правових договорів. Так, правовідносини, що виникають між прийомними батьками та органом опіки і піклування, кваліфікуються Л.Ю. Міхеєвою як цивільно-правові, оскільки «в наявності зобов’язання, що виникає з договору відплатного надання послуг, що укладається на певний строк».^[2]

Прихильники другої думки говорять про трудовий характер договору. Так, І.М. Половцев вважає, що відносини, які складаються при влаштуванні дітей, позбавлених батьківського піклування, є трудовими, оскільки діяльність прийомних батьків не можна охарактеризувати як виконання підрядних робіт, відсутній кінцевий матеріалізований результат, а прийомні батьки отримують оплату не відповідно до договору, а відповідно до положень закону.
А кошти органами опіки та піклування згідно із законодавством виплачуються з огляду на існування між громадянином і органом опіки та піклування трудових відносин. І це, на думку науковця, прямо випливає з назви нормативно-правових актів про оплату праці батьків-вихователів.^[3]

Прихильники третьої думки вважають, що цей договір є договором у сімей­ному праві. Зокрема, С.Ю. Чашкова обґрун­товує належність договору про влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, до сімейно-правових, оскільки укладення договору є проявом ситуаційного методу регулювання сімейних відносин, коли потрібно враховувати індивідуальні особливості дитини і потенційного батька-вихователя в конкретній ситуації.^[4]

Крім того, деякі автори правову природу договору про влаштування дітей на виховання взагалі не окреслюють. Так, це питання залишається без розгляду в М.В. Антокольської, A.M. Нечаєвої, Л.М. Пчелінцевої.^[5]

Договір як підстава виникнення зобов’язання у прийомній сім’ї є юридичним фактом. Воля осіб, які бажають бути прийомними батьками, спрямована на те, щоб стати учасниками цих сімейних відносин — створити прийомну сім’ю, і виражається у заяві до органу опіки та піклування. Згода органу опіки і піклування втілюється в ухваленні рішення щодо певних осіб бути прийомними батьками.

Сторонами договору про влаштування дітей до прийомної сім’ї є органи опіки та піклування, прийомні батьки (подружжя або особа, яка не перебуває у шлюбі) та прийомні діти (діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, які будуть влаштовані на виховання та спільне проживання до прийомної сім’ї).

Державним органом, який реалізує свої повноваження на підставі закону, може бути орган опіки та піклування, і при укладанні договору про влаштування дітей до прийомної сім’ї із прийомними батьками.

Як доречно зазначає Л.М. Зілковська, факт ухвалення адміністративно-правового акта про створення прийомної сім’ї та участі суб’єкта владних повноважень як сторони договору про влаштування дітей до прийомної сім’ї не дає підстав вважати його адміністративним у розумінні п. 14 ч. 1 ст. 3 КАС України, яка визначає адміністративний договір як дво- або багатосторонній правочин, зміст якого складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією зі сторін правочину. До того ж метою договору про влаштування дітей до прийомної сім’ї є організація, однак не управління, до того ж зміст договору не має організаційно-управлінського характеру, а його предмет не передбачає здійснення управлінських дій.^[6]

Термін «дрес-код» спочатку виник у Великобританії, але швидко поширився світом. Використовується для позначення регламенту в одязі, який свідчить про приналежність людини до певної професійної групи.
Дрес-код — це набір правил, що стосується не лише ділового одягу, але регламентує і зовнішній вигляд у цілому.
У роботі юриста безперечно важливий зовнішній вигляд, але не треба забувати й про етичну поведінку, яка регулює зовнішні форми поведінки людей та їх взаємини в процесі повсякденного та ділового спілкування.
За юридичною енциклопедією слово «етика» має два значення:
учення про мораль, духовність та їх роль у суспільстві;
система духовних норм і правил поведінки, мораль певної суспільної чи професійної групи.
Вона є важливим фактором свідомого підтримання правопорядку в суспільстві.
Професійно обґрунтований діловий стиль одягу нотаріуса сприяє формуванню його привабливого вигляду і створює позитивні умови ділового спілкування. Дрес-код — це насамперед прояв серйозного ставлення до своєї професійної діяльності, повага до клієнта, а також важлива частина внутрішньої дисципліни культури нотаріуса.
Одним із шляхів формування престижу та позитивного іміджу професії нотаріуса в суспільстві є створення в сприйнятті громадськості зримого образу висококваліфікованого професіонала, дисциплінованої, освіченої, інтелігентної людини.
Певно, це стало однією із причин появи в 2007 році Кодексу професійної етики нотаріусів України, а в 2013 році затвердження Правил професійної етики нотаріусів (далі — Правила). Сьогодні питання етики нотаріуса набуває великої ваги, наявність моральності стає необхідною у здійсненні його повноважень, адже лише високо­моральна людина може здійснювати свої повноваження стосовно клієнта і при цьому залишатися незалежним у своїх судженнях, безстороннім професіоналом та діяти лише в межах закону.
Правила регламентують поведінку нотаріуса як у службовий, так і у позаслужбовий час: дії, зовнішній вигляд та його поведінка повинні відповідати нормам суспільної моралі та професійним етичним стандартам.
Під час виконання професійних обов’язків нотаріусам заборонено прий­мати відвідувачів у неділовому одязі, у стані алкогольного, наркотичного або іншого сп’яніння, палити або іншим чином виявляти неповагу до особистості, гідності та прав відвідувачів, а також звертатися до них з пропозиціями образливого, аморального характеру або вчиняти інші негідні дії щодо осіб, з якими нотаріус взаємодіє в процесі своєї професійної діяльності.
Нотаріус не повинен вчиняти в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб дії, які могли б поставити під сумнів неупередженість і незалежність нотаріальної діяльності, скомпрометувати нотаріуса у суспільній думці, заподіяти шкоду авторитету професії нотаріуса.
На одній із міжнародних нотаріальних конференцій була висловлена думка про те, що нотаріусу не бажано виставляти напоказ свій матеріальний стан, тобто купувати дорогі авто, прикраси та зовнішнім виглядом заявляти про свою фінансову забезпеченість, бо ці дії скоріше викличуть заздрість, осуд та недовіру в суспільстві, а професія нотаріуса спрямована якраз на забезпечення довіри суспільства та громадян до нотаріусів.
Нотаріус також зобов’язаний застосовувати свої знання і професійну майстерність для належного захисту прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.
Нотаріус повинен ставитися до колег з юридичної професії в дусі поваги і доброзичливого співробітництва. Головне, щоб за суворим дотриманням етикету не було прихованої неповаги, недоброзичливості до людей. Якщо етикет буде мати чисто зовнішній, відірваний від свого етичного змісту, суворо-канонізований характер, він перетвориться на офіційну форму лицемірства. А це не допустимо.
Згідно з Правилами нотаріус також має підтримувати сприятливий морально-психологічний клімат у нотаріальній конторі і в нотаріальній спільноті в цілому, уникати проявів шкідливих звичок і особливостей поведінки, що можуть ображати людську гідність і негативно сприйматися суспільством. І що важливо — забезпечувати у своїй діяльності високі критерії і вимоги культури спілкування, в будь-якій ситуації прагнути зберегти витримку й особисту гідність.
В Україні нотаріуси повинні дотримуватися ділового дрес-коду . Зазвичай для чоловіків це костюм, сорочка, краватка, для жінок— піджак, брюки, спідниця та блузка. Адже від зовнішнього вигляду нотаріуса залежить враження клієнтів та громадська думка, бо рідко хто зважиться наступного разу скористатися послугами неохайного чи фривольно одягненого нотаріуса, клієнти швидше вирішать, що він так недбало ставиться не тільки до свого зовнішнього вигляду, а й до професійних обов’язків.
Так, у Китаї службовці міста Чженчжоу в провінції Хенань не мають права надягати на роботу яскравий одяг або фарбувати волосся в неприродні відтінки (червоний, зелений, синій). А в провінції Жеджанг чиновниці повинні виключити наряди, які відкривають спину або ноги. Чоловікам не можна відрощувати бороди, носити майки або фривольні сорочки.

2 червня 2016 року був прийнятий Закон України № 1404-VIII «Про виконавче провадження», який набрав чинності 5 жовтня 2016 року. Проте статі 8, 9 та деякі інші положення цього Закону, що стосуються діяльності приватних виконавців, набирають чинності через три місяці із зазначеної дати.

Розглянемо і проаналізуємо деякі норми Закону України «Про виконавче провадження».

І

Частина 3 ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює, що нотаріуси, органи, що здійснюють реєстрацію майна, державні реєстратори речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, до яких з метою вчинення правочину щодо відчуження у будь-який спосіб майна звернувся боржник, внесений на день звернення до Єдиного реєстру боржників, у разі відсутності у них інформації про накладення арешту виконавцем на кошти або майно боржника, зобов’язані відмовити у вчиненні реєстраційних дій та в день звернення боржника повідомити зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця про майно, щодо відчуження якого звернувся боржник.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня отримання повідомлення
зобов’язаний прийняти рішення про накладення арешту на майно в порядку, визначеному статтею 56 цього Закону, та направити відповідну постанову нотаріусу, органам, що здійснюють реєстрацію майна, не пізніше наступного робочого дня з дня їх винесення (абз. 2 ч. 3 ст. 9 Закону).

 Проте формулювання наведеної норми є досить недосконалим та викликає багато запитань щодо її практичної реалізації.

По-перше, з метою вчинення правочину щодо відчуження у будь-який спосіб майна особи звертаються виключно до нотаріуса. Натомість органи, що здійснюють реєстрацію майна, та державні реєстратори речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень не мають повноважень посвідчувати будь-які правочини. Отже, зазначення у Законі України «Про виконавче провадження» про звернення до останніх з метою вчинення правочину є недоречним.

По-друге, наведена норма Закону України «Про виконавче провадження» передбачає відмову у вчиненні лише реєстраційних дій. Про відмову у вчиненні нотаріальних дій у зазначеному Законі не йдеться. При цьому порядок вчинення нотаріальних дій та відмови в їх вчинені регулюється Законом України «Про нотаріат». Відповідно до цього Закону нотаріус має право відмовляти у вчиненні нотаріальної дії лише у прямо передбачених випадках. Але, як уже було зазначено раніше, наведена вище норма Закону України «Про виконавче провадження» визначає лише підставу для відмови у здійснені реєстраційних дій.

По-третє, ані Закон України «Про виконавче провадження», ані Закон України «Про нотаріат», ані жоден інший нормативно-правовий акт на сьогоднішній день не встановлює прямого обов’язку нотаріуса перед посвідченням парвочину здійснювати перевірку особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії, за Єдиним реєстром боржників.

Таким чином, виникає ситуація, яка може спричинити зловживання недосконалими нормами та судові спори:

до нотаріуса звертається особа, яка бажає відчужувати майно (при цьому така особа внесена до Єдиного реєстру боржників);

нотаріус не зобов’язаний здійснювати перевірку такої особи за Єдиним реєстром боржників для посвідчення відповідного правочину. При цьому нотаріус не вправі самовільно, без законних підстав здійснювати будь-які перевірки за даними єдиних та державних реєстрів. Адже процедура користування такими реєстрами та отримання інформації з них є чітко регламентованою;

нотаріус здійснює перевірки за єдиними та державними реєстрами, які він зобов’язаний та має право здійснювати відповідно до законодавства. За результатами цих перевірок немає жодних заборон, арештів та інших підстав відмовляти у посвідченні правочину;

нотаріус посвідчує правочин;

відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень», Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень нотаріус реєструє права, що виникли в результаті вчинення правочину.

Отже, нотаріус, виконуючи обов’язки в якості державного реєстратора прав на нерухоме майно, здійснює реєстраційні дії за заявою та на ім’я набувача, а не відчужувача майна.

Таким чином, на цьому етапі всі перевірки (у тому числі і перевірка особи за даними Єдиного реєстру боржників) здійснюються за даними набувача, а не відчужувача майна;

нотаріус реєструє права, які виникли внаслідок посвідченого правочину, за набувачем, оскільки за результатом здійснених перевірок за його даними немає підстав відмовляти у реєстрації.

Враховуючи наведене, ми маємо ситуацію, при якій у випадку чіткого дотримання чинних норм Закону України «Про виконавче провадження» боржник цілком законно відчужує будь-яке майно.

По-четверте, виконання вимоги ч. 3 ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження» щодо обов’язку нотаріуса повідомити зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця про майно, щодо відчуження якого звернувся боржник, прямо суперечить ст. 8 Закону України «Про нотаріат». Оскільки наведена стаття передбачає тільки один випадок надання нотаріусами довідок про вчинені нотаріальні дії та інших документів виконавцям — це наявність їх відповідного письмового запиту.

1 жовтня 2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03.10.2017 № 2148-VIII (далі — Закон № 2148).
Мета цього Закону — проведення пенсійної реформи в Україні, уніфікація звітності щодо збору на пенсійне страхування та єдиного соціального внеску, а також посилення контролю за їх сплатою.
Цим Законом внесені суттєві зміни до діючого законодавства, які безпосередньо стосуються нотаріусів України.

1. Закон України «Про нотаріат» (далі — Закон)

Стаття 8 Закону була доповнена частиною чотирнадцятою наступного змісту:
«Довідки про суму нотаріально посвідчених договорів, які необхідні виключно для перевірки дотримання законодавства з питань сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, надаються нотаріусом протягом 10 робочих днів на обґрунтовану письмову вимогу органів Пенсійного фонду України».
Ці зміни діють з 11 жовтня 2017 року.
Необхідно звернути увагу, що відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).
Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 384/2011 затверджено Положення про Пенсійний фонд України, відповідно до якого
Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства соціальної політики України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України та Міністра.
Згідно з цим Положенням Пенсійний фонд України для виконання покладених на нього завдань має право одержувати в установленому законодавством порядку безоплатно від міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування необхідні для виконання покладених завдань інформацію, документи і матеріали, зокрема від органів статистики — статистичні дані.
23 липня 2014 року Кабінетом Міністрів України була прийнята Постанова № 280 «Про затвердження Положення про Пенсійний фонд України», в якій також не зазначено про право Пенсійного фонду України звертатися із запитами до самозайнятих осіб, зокрема нотаріусів.
Відповідно до пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2148 Кабінет Міністрів України зобов’язаний у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом.
Таким чином, нотаріус може надавати на обґрунтовану письмову вимогу органів Пенсійного фонду України інформацію про суму договорів купівлі-продажу, які були посвідчені після 11 жовтня 2017 року, з урахуванням внесення відповідних змін до нормативно-правових актів щодо наділення Пенсійного фонду України повноваженнями на звернення із запитами до самозайнятих осіб.

2. Закон України «Про збір та облік єдиного внеску
на загальнообов’язкове державне соціальне страхування»
від 08.07.2010 № 2464-VI (далі — Закон № 2464)

Внесені зміни починають діяти з 01 січня 2018 року.
Підпункт 4 статті 1 Закону № 2464 викладений в наступній редакції: «максимальна величина бази нарахування єдиного внеску — максимальна сума доходу застрахованої особи на місяць, що дорівнює п’ятнадцяти розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом, на яку нараховується єдиний внесок». Фактично розмір єдиного соціального внеску (далі — ЄСВ) суттєво збільшиться.
Також внесені зміни до пункту 4 статті 4 Закону № 2464, в якій зазначено про звільнення від сплати за себе єдиного внеску фізичних осіб — підприємців та членів фермерського господарства, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Проте до цього переліку не включені самозайняті особи, тобто нотаріуси — пенсіонери або нотаріуси з інвалідністю, в яких залишається обов’язок щодо сплати ЄСВ на відміну від інших платників.
Ця норма порушує головний припис Конституції України: усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Також внесені зміни до статті 9 Закону № 2464.
Платники єдиного внеску (нотаріуси) зобов’язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
При цьому не було внесено змін до пункту 2 статті 7: базою нарахування ЄСВ залишилась сума доходу (прибутку), отриманого від нотаріальної діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, тобто сума доходу, яка отримана нотаріусом за календарний рік.
Такі щоквартальні платежі ЄСВ можуть носити тільки авансовий характер і сплачуватися з урахуванням пп. 2 ч. 2 п. 1 статті 9 Закону № 2464: у разі якщо таким