Договір про влаштування дітей до прийомної сім’ї

Згідно зі ст. 256-1 Сімейного кодексу України (далі — СК) прийомною є сім’я, яка добровільно взяла на виховання і спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування.

Кандидати у прийомні батьки подають до органу, який створює прийомну сім’ю, документи, зазначені у п. 16 Положення про прийомну сім’ю[1], у тому числі письмову згоду всіх повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом із такими кандидатами, на утворення прийомної сім’ї, засвідчену нотаріально.

Після ухвалення рішення про утворення прийомної сім’ї між прийомними батьками та органом, який ухвалив таке рішення, укладається договір про влаштування дітей до прийомної сім’ї на виховання і спільне проживання.

Отже, природа взаємовідносин прийомних батьків і дітей має договірну основу, виникає на підставі договору, в якому дитина є особою, на користь якої укладається договір. Такий договір передбачає умови виховання дитини у прийомній сім’ї, виходячи з індивідуальних особливостей дитини та її законних прав та інтересів.

У науковій і навчальній літературі склалися три основні думки щодо галузевої природи правовідносин, які виникають між органом опіки та піклування і прийомними батьками та кваліфікуються як цивільно-правові, трудові або сімейні.

Прихильники першої вважають, що цей договір є різновидом цивільно-правових договорів. Так, правовідносини, що виникають між прийомними батьками та органом опіки і піклування, кваліфікуються Л.Ю. Міхеєвою як цивільно-правові, оскільки «в наявності зобов’язання, що виникає з договору відплатного надання послуг, що укладається на певний строк».[2]

Прихильники другої думки говорять про трудовий характер договору. Так, І.М. Половцев вважає, що відносини, які складаються при влаштуванні дітей, позбавлених батьківського піклування, є трудовими, оскільки діяльність прийомних батьків не можна охарактеризувати як виконання підрядних робіт, відсутній кінцевий матеріалізований результат, а прийомні батьки отримують оплату не відповідно до договору, а відповідно до положень закону.
А кошти органами опіки та піклування згідно із законодавством виплачуються з огляду на існування між громадянином і органом опіки та піклування трудових відносин. І це, на думку науковця, прямо випливає з назви нормативно-правових актів про оплату праці батьків-вихователів.[3]

Прихильники третьої думки вважають, що цей договір є договором у сімей­ному праві. Зокрема, С.Ю. Чашкова обґрун­товує належність договору про влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, до сімейно-правових, оскільки укладення договору є проявом ситуаційного методу регулювання сімейних відносин, коли потрібно враховувати індивідуальні особливості дитини і потенційного батька-вихователя в конкретній ситуації.[4]

Крім того, деякі автори правову природу договору про влаштування дітей на виховання взагалі не окреслюють. Так, це питання залишається без розгляду в М.В. Антокольської, A.M. Нечаєвої, Л.М. Пчелінцевої.[5]

Договір як підстава виникнення зобов’язання у прийомній сім’ї є юридичним фактом. Воля осіб, які бажають бути прийомними батьками, спрямована на те, щоб стати учасниками цих сімейних відносин — створити прийомну сім’ю, і виражається у заяві до органу опіки та піклування. Згода органу опіки і піклування втілюється в ухваленні рішення щодо певних осіб бути прийомними батьками.

Сторонами договору про влаштування дітей до прийомної сім’ї є органи опіки та піклування, прийомні батьки (подружжя або особа, яка не перебуває у шлюбі) та прийомні діти (діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, які будуть влаштовані на виховання та спільне проживання до прийомної сім’ї).

Державним органом, який реалізує свої повноваження на підставі закону, може бути орган опіки та піклування, і при укладанні договору про влаштування дітей до прийомної сім’ї із прийомними батьками.

Як доречно зазначає Л.М. Зілковська, факт ухвалення адміністративно-правового акта про створення прийомної сім’ї та участі суб’єкта владних повноважень як сторони договору про влаштування дітей до прийомної сім’ї не дає підстав вважати його адміністративним у розумінні п. 14 ч. 1 ст. 3 КАС України, яка визначає адміністративний договір як дво- або багатосторонній правочин, зміст якого складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією зі сторін правочину. До того ж метою договору про влаштування дітей до прийомної сім’ї є організація, однак не управління, до того ж зміст договору не має організаційно-управлінського характеру, а його предмет не передбачає здійснення управлінських дій.[6]



[1]    Про затвердження Положення про прийомну сім’ю: постанова Кабінету Міністрів України від 26.04.2002 № 565 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua

 

[2]    Михеева Л.Ю. Опека и попечительство: теория и практика / Л.Ю Михеева; под ред. Р.П. Мананкова. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 368 c. – С. 84.

 

[3]  Половцев И.Н. Краткий комментарий к Закону Санкт-Петербурга «О размере оплаты труда приемных родителей». – СПб: «ГЕЛИКОН-ПЛЮС», 2001. – 55 с. – С. 11.

 

[4]    Чашкова С.Ю. Проблемы правового регулирования отношений в приемной семье / С.Ю. Чашкова // Защита прав ребенка в современной России: материалы науч.-практ. конф.; отв. ред. A.M. Нечаева. – М., 2004. – С. 150.

 

[5]    Свижа О.О. Понятие, функции и отраслевая принадлежность договора об организации деятельности детского дома семейного типа // Вестник Полоцкого государственного университета. Серия D, Экономические и юридические науки: научно-теоретический журнал. – Новополоцк: ПГУ. – 2013. – № 5. – С. 167–171 // [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://elib.psu.by:8080/bitstream/123456789/155/1/Svizha_2013-5-p167.pdf

 

[6]    Зілковська Л.М. Договір про влаштування дітей до прийомної сім’ї // Наука і правоохорона. – 2013. – № 1. – С. 261–264.

 

Ольга Розгон отримати повну версію статті