ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ДЕЯКИХ ПОЛОЖЕНЬ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ»

2 червня 2016 року був прийнятий Закон України № 1404-VIII «Про виконавче провадження», який набрав чинності 5 жовтня 2016 року. Проте статі 8, 9 та деякі інші положення цього Закону, що стосуються діяльності приватних виконавців, набирають чинності через три місяці із зазначеної дати.

Розглянемо і проаналізуємо деякі норми Закону України «Про виконавче провадження».

І

Частина 3 ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює, що нотаріуси, органи, що здійснюють реєстрацію майна, державні реєстратори речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, до яких з метою вчинення правочину щодо відчуження у будь-який спосіб майна звернувся боржник, внесений на день звернення до Єдиного реєстру боржників, у разі відсутності у них інформації про накладення арешту виконавцем на кошти або майно боржника, зобов’язані відмовити у вчиненні реєстраційних дій та в день звернення боржника повідомити зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця про майно, щодо відчуження якого звернувся боржник.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня отримання повідомлення
зобов’язаний прийняти рішення про накладення арешту на майно в порядку, визначеному статтею 56 цього Закону, та направити відповідну постанову нотаріусу, органам, що здійснюють реєстрацію майна, не пізніше наступного робочого дня з дня їх винесення (абз. 2 ч. 3 ст. 9 Закону)
.

 Проте формулювання наведеної норми є досить недосконалим та викликає багато запитань щодо її практичної реалізації.

По-перше, з метою вчинення правочину щодо відчуження у будь-який спосіб майна особи звертаються виключно до нотаріуса. Натомість органи, що здійснюють реєстрацію майна, та державні реєстратори речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень не мають повноважень посвідчувати будь-які правочини. Отже, зазначення у Законі України «Про виконавче провадження» про звернення до останніх з метою вчинення правочину є недоречним.

По-друге, наведена норма Закону України «Про виконавче провадження» передбачає відмову у вчиненні лише реєстраційних дій. Про відмову у вчиненні нотаріальних дій у зазначеному Законі не йдеться. При цьому порядок вчинення нотаріальних дій та відмови в їх вчинені регулюється Законом України «Про нотаріат». Відповідно до цього Закону нотаріус має право відмовляти у вчиненні нотаріальної дії лише у прямо передбачених випадках. Але, як уже було зазначено раніше, наведена вище норма Закону України «Про виконавче провадження» визначає лише підставу для відмови у здійснені реєстраційних дій.

По-третє, ані Закон України «Про виконавче провадження», ані Закон України «Про нотаріат», ані жоден інший нормативно-правовий акт на сьогоднішній день не встановлює прямого обов’язку нотаріуса перед посвідченням парвочину здійснювати перевірку особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії, за Єдиним реєстром боржників.

Таким чином, виникає ситуація, яка може спричинити зловживання недосконалими нормами та судові спори:

до нотаріуса звертається особа, яка бажає відчужувати майно (при цьому така особа внесена до Єдиного реєстру боржників);

нотаріус не зобов’язаний здійснювати перевірку такої особи за Єдиним реєстром боржників для посвідчення відповідного правочину. При цьому нотаріус не вправі самовільно, без законних підстав здійснювати будь-які перевірки за даними єдиних та державних реєстрів. Адже процедура користування такими реєстрами та отримання інформації з них є чітко регламентованою;

нотаріус здійснює перевірки за єдиними та державними реєстрами, які він зобов’язаний та має право здійснювати відповідно до законодавства. За результатами цих перевірок немає жодних заборон, арештів та інших підстав відмовляти у посвідченні правочину;

нотаріус посвідчує правочин;

відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень», Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень нотаріус реєструє права, що виникли в результаті вчинення правочину.

Отже, нотаріус, виконуючи обов’язки в якості державного реєстратора прав на нерухоме майно, здійснює реєстраційні дії за заявою та на ім’я набувача, а не відчужувача майна.

Таким чином, на цьому етапі всі перевірки (у тому числі і перевірка особи за даними Єдиного реєстру боржників) здійснюються за даними набувача, а не відчужувача майна;

нотаріус реєструє права, які виникли внаслідок посвідченого правочину, за набувачем, оскільки за результатом здійснених перевірок за його даними немає підстав відмовляти у реєстрації.

Враховуючи наведене, ми маємо ситуацію, при якій у випадку чіткого дотримання чинних норм Закону України «Про виконавче провадження» боржник цілком законно відчужує будь-яке майно.

По-четверте, виконання вимоги ч. 3 ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження» щодо обов’язку нотаріуса повідомити зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця про майно, щодо відчуження якого звернувся боржник, прямо суперечить ст. 8 Закону України «Про нотаріат». Оскільки наведена стаття передбачає тільки один випадок надання нотаріусами довідок про вчинені нотаріальні дії та інших документів виконавцям — це наявність їх відповідного письмового запиту.

Вікторія ГОЛОБОРОДЬКО, Денис СЄЙДАЛІЄВ отримати повну версію статті