1. Чи необхідно приватному нотаріусу у разі суттєвої зміни у майновому стані (отримання доходу або придбання майна) письмово повідомляти Національне агентство з питань запобігання корупції відповідно до ч. 2 ст. 52 Закону України «Про запобігання корупції»?

Відповідь
Відповідно до положень ст. 52 Закону України «Про запобігання корупції» (далі — Закон) у разі суттєвої зміни у майновому стані суб’єкта декларування, а саме отримання ним доходу, придбання майна на суму, яка перевищує 50 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня відповідного року, зазначений суб’єкт у десятиденний строк з моменту отримання доходу або придбання майна зобов’язаний письмово повідомити про це Національне агентство з питань запобігання корупції.
Згідно зі ст. 1, п.п. «б» п. 2 ч. 1 ст. 3, ч. 1 ст. 45 Закону особи, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги, зокрема, нотаріуси, не є суб’єктами декларування.
Водночас нотаріуси є суб’єктами, на яких поширюється дія Закону, зокрема вимоги та обмеження, передбачені статтями 22, 23, 28 Закону (обмеження щодо виконання службових повноважень чи свого становища, обмеження щодо одержання подарунків, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів).
Таким чином, приватні нотаріуси не належать до суб’єктів декларування, отже, не подають декларації.

2. Чи можна складати одну анкету за результатами здійснення ідентифікації, верифікації та вивчення клієнта при проведенні фінансових операцій, якщо нотаріусом посвідчуються одночасно три договори купівлі-продажу: будинку, присадибної ділянки та земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, в якій вказано, що посвідчено три окремі договори за такими-то реєстраційними номерами, із зазначенням суми кожного окремого договору, чи потрібно до кожного із трьох договорів складати окремі анкети?

Відповідь
Згідно з ч. 15 ст. 9 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» ідентифікація клієнта не є обов’язковою у разі проведення фінансової операції особами, які раніше були ідентифіковані; укладення правочинів між банками, зареєстрованими в Україні.

Прийняття Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (далі — Закон) безперечно відповідало вимогам часу. Адже в Закон України «Про господарські товариства», ухвалений в 1991 році, коли в Україні по суті не існувало вільних господарських та корпоративних правовідносин, постійно вносились зміни, він удосконалювався, але все одно правники відчували гостру потребу в прийнятті уніфікованого закону, який би врегулював правовідносини у сфері корпоративного права, пов’язані зі створенням та функціонуванням товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, як найбільш розповсюджених організаційно-правових форм господарських товариств.
Вже майже як два місяці набув чинності зазначений Закон, науковцями та юристами-практиками проаналізовано його норми та особливості застосування, відмічено багато позитивних змін, звичайно, є і певні неузгодженості, та особисто для мене залишається цікавою і не до кінця розкритою тема корпоративного договору. Корпоративний договір, його особливості, порядок укладення має значення як для нотаріуса, який буде вчиняти таку нотаріальну дію, тобто посвідчувати його в разі бажання сторін, так і для нотаріуса в статусі державного реєстратора юридичних осіб, якщо здійснюються реєстраційні дії, тим чи іншим чином пов’язані з умовами та реалізацією корпоративного договору.
Отже, спробуємо розібратись, чим зумовлена поява такого виду договорів в українському законодавстві, і чи не досить статуту, установчого документа, який по суті має імперативний характер для учасників врегулювати всі проблемні питання. Як свідчить світова практика, саме диспозитивні, договірні норми, дозволяють ефективно вирішувати найбільш складні проблеми корпоративного управління. Такий підхід цілком логічний, адже розподіл повноважень всередині товариства повинен визначатися особами, які це товариство заснували для досягнення власних комерційних, господарських та інших цілей. При укладенні зазначених угод учасники можуть регламентувати відносини корпоративного управління, які не врегульовані законом та установчими документами. Це, у свою чергу, дозволить власникам корпоративних прав більш ефективно здійснювати управління та контроль за діяльністю юридичної особи, їх відносини набувають легалізованої гнучкості, що було неможливо за статутами, де чітко регламентувались права та обов’язки учасників.

Одним із видів процесуальних відносин, в яких може брати участь нотаріус, є адміністративні процесуальні відносини (адміністративний процес).
Як зазначає Ю.П.  Битяк, поняття «адміністративний процес» у адміністративно-правовій науці прийнято розглядати у двох аспектах: широкому й вузькому. У широкому розумінні адміністративний процес — це встановлений законом порядок розгляду й вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально створеними) або спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами). У вузькому розумінні адміністративний процес розглядають як провадження в справах про адміністративні правопорушення й застосування до правопорушників адміністративних стягнень.
Слід наголосити, що адміністративний процес здійснюється виключно уповноваженими суб’єктами. У зв’язку з цим законодавством чітко регламентовано компетенцію відповідних органів, їх посадових осіб, органів правосуддя та інших суб’єктів щодо вирішення окремих адміністративних справ.
У цьому контексті варто зауважити, що нотаріус не є суб’єктом владних повноважень, не належить до службових чи посадових осіб і відповідно не повинен розглядатись як особа, що здійснює адміністративний процес.
Отже, нотаріус може бути учасником адміністративного процесу лише у випадках, коли його дії є об’єктом оскарження. Це може мати місце у разі судового оскарження дій нотаріуса чи у разі звернення з відповідною скаргою на дії нотаріуса до інших уповноважених державних органів.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Правилами ведення нотаріального діловодства, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5, зареєстрованим у Міністерстві юстицї України 23.12.2010 за № 1318/18613 (зі змінами та доповненнями), далі — Правила, законодавець виокремив розділи «Складання та оформлення організаційно-розпорядчих документів» та «Складання та оформлення нотаріальних документів». Це є принциповим і дуже важливим моментом у нотаріальному діловодстві. Вимоги щодо організаційно-розпорядчих документів містить розділ V Правил, який має назву «Складання та оформлення організаційно-розпорядчих документів».
Перевірка нотаріуса полягає, окрім іншого, і в перевірці організації нотаріальної діяльності нотаріуса та виконання ним правил ведення нотаріального діловодства, тому таке питання, як правильне складання організаційно-розпорядчих документів, є доволі важливим.
Крім того, що безпосередньо Правила містять основні положення в регулюванні цього питання, також у Правилах зазначено:
- склад реквізітів організаційно-розпорядчих документів та порядок їх розташування встановлюють ДСТУ 4163-2003 та Примірна інструкція з діловодства (п. 5.1 розділу V Правил);
- організаційно-розпорядчі документи конторою, архівом, приватним нотаріусом ведуться з дотриманням вимог Примірної інструкції з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.1997 № 1153 (зі змінами) (далі — Примірна інструкція з діловодства), та Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.1997 № 348 (зі змінами), ДСТУ 4163‑2003 «Державна уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів» (далі — ДСТУ 4163-2003) (п. 2.1 розділу ІІ Правил).

Складаючи організаційно-розпорядчі документи, треба керуватися Правилами ведення нотаріального діловодства, а також враховувати нормативно-правові акти на національний стандарт, на які посилаються Правила.

Пункт 5.1 розділу V Правил визначає:
- склад реквізитів організаційно-розпорядчої документації та порядок їх розташування встановлюють ДСТУ 4163-2003 та Примірна інструкція з діловодства;
- обов’язкові реквізити службових документів: «Службові документи повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву установи, назву виду документа, дату, реєстраційний індекс документа, заголовок до тексту, текст, підпис»;
- для забезпечення юридичної сили документа необхідна наявність обов’язкових для даного виду документа реквізитів та дотримання порядку їх розміщення;
- під час підготовки та оформлення документів склад обов’язкових реквізитів може доповнюватися іншими реквізитами, якщо це вимагає призначення документа або його опрацювання.
Варто зазначити, що в ДСТУ 4163-2003, а також в чинній Примірній інструкції з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади перелічено ті самі обов’язкові реквізити, які повинні мати документи, що й у Правилах. Тобто вимоги Правил, ДСТУ 4163-2003 та Примірної інструкції з діловодства в цьому питанні співпадають.
Аналізуючи п. 5.1 Правил, можна дійти висновку, що Правила ведення нотаріального діловодства розрізняють обов’язкові реквізити службових документів (зазначені бепосередньо в Правилах) та реквізити, які можуть бути обов’язковими для конкретного виду документа. Тобто обов’язкові реквизити для всіх службових документів установлено Правилами, а додаткові обов’язкові реквізити для конкретного виду документа наведено в Правилах ведення нотаріального діловодства, ДСТУ 4163-2003, Примірній інструкції з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади.

Судовий контроль за діяльністю нотаріусів має забезпечити виправлення нотаріальних помилок, узагальнення нотаріальної практики, тлумачення чинного законодавства та сприяти дот­риманню законності в сфері цивільних правовідносин, що виникають із вчинення нотаріальних дій.
Можливість оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні є, поряд з іншими формами судового кон­тролю, процесуальним засобом, який забезпечує законність нотаріального провадження і захист прав та інтересів учасників нотаріального процесу — фізичних та юридичних осіб.
Відповідно до ст. 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.
До 1 вересня 2005 року скарги на нотаріальні дії або відмову у їх вчиненні розглядалися в межах окремого провадження як самостійна категорія справ, що представляється більш правильним з точки зору визначення процесуального порядку їх розгляду, оскільки спір про право цивільне тут відсутній. У цьому випадку об’єктом судового захисту є не порушене право позивача, а його процесуальний інтерес, який полягає у визнанні незаконності нотаріальної дії або відмови у її вчиненні та виправленні такої ситуації через звернення до суду. Зазначені міркування дають змогу виснувати, що оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні має знову стати однією із справ окремого провадження. У такому випадку, до речі, буде логічним й закріплення особливого засобу порушення справи: замість позовної заяви тут має подаватися саме скарга, яка суттєво відрізняється від позовної заяви. У позовній заяві позивач формулює дві нерозривно об’єднані між собою вимоги: одна — до відповідача, а інша — до суду, що відповідно зумовлює особ­ливості таких елементів позову, як його предмет та зміст [1, с. 517–519]. Скарга ж як різновид заяви, що є специфічним засобом порушення справ окремого провадження, містить лише вимогу до суду, що зумовлює й особливий суб’єктний склад справ окремого провадження як одну з процесуальних особливостей їх розгляду: тут немає позивача та відповідача, а учасниками справи відповідно до ст. 42 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) є заявники та заінтересовані особи. Так само віднесення розгляду скарг на незаконність нотаріальних дій або бездіяльності дозволило б розглядати ці справи з урахуванням інших процесуальних особливостей, що є характерними для справ, у межах яких захищається не суб’єктивне право, а юридичний інтерес. Наразі ж, оскільки така категорія справ з окремого провадження вилучена, слід звертатися з відповідним позовом до нотаріуса.

ПРОЦЕДУРА РОЗПОРЯДЖЕННЯ МАЙНОМ БОРЖНИКА

Документи, що підтверджують повноваження розпорядника майна:
- паспорт + РНОКПП;
- свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого видане Міністерством юстиції України;
- відомості щодо внесення до Єдиного реєстру арбітражних керуючих України;
- ухвала господарського суду про призначення розпорядником майна (ч. 1 ст. 22 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»)

Процедура розпорядження майном боржника вводиться строком на 115 календарних днів (3 місяці) і може бути продовжена господарським судом за вмотивованим клопотанням розпорядника майна, комітету кредиторів або боржника не більше ніж на 2 місяці, не пізніше 2 місяців забезпечується проведення інвентаризації майна боржника та визначення його вартості.

ПОВНОВАЖЕННЯ РОЗПОРЯДНИКА МАЙНА:
після призначення розпорядника майна і до припинення процедури розпорядження майном органи управління боржника не мають права без згоди розпорядника майна приймати рішення про:

- реорганізацію і ліквідацію боржника;
- створення юридичних осіб або про участь в інших юридичних особах;
- створення філій та представництв;
- виплату дивідендів;
- проведення боржником емісії цінних паперів;
- вихід зі складу учасників боржника юридичної особи, придбання в акціонерів раніше випущених акцій боржника.

Спори за участю ФГВФО

Дуалістична природа функцій ФГВФО та уповноваженої особи на тимчасову адміністрацію/ліквідацію банку закладена Законом «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»:

- Суб’єкт владних повноважень

- орган управління банку (тимчасова адміністрація, ліквідація)

По спорам про визначення недійсним наказу про нікчемність правочинів неплатоспроможного банку на підставі ст. 38 Закону «Про гарантування вкладів фізичних осіб»

«пілотна справа» — справа Петрокоммерцбанку

У 2008 році світ отримав повідомлення про існування криптовалюти — біткоїна (англ. Bitcoin, от bit — «біт» та coin — «монета»). З початку це викликало серед професійних економістів, банкірів та юристів певний сарказм. З часом суспільство поділилося на дві групи: одні визнають біткоїни та називають їх майбутнім, інші продовжуть не приймати цю новоявлену валюту. Але з’явилися і ті, хто вкладає у біткоїни, а іноді намагається отримати оплату за товар чи послугу за допомого біткоїна. Отже, можна констатувати виникнення та існування сучасних суспільних відносин стосовно біткоїна. Звертаємо увагу, що ці відносини існують виключно на рівні суспільства, а отже, не мають правової регламентації. Незважаючи на відсутність правового регулювання можна стверджувати, що суспільні відносини стосовно цього об’єкта існують, а найбільш близьким до суспільства з правників завжди є нота­ріус. Тому не виключено, що до нотаріуса можуть звертатися з вимогою посвідчити правочин щодо біткоїнів. Розглянемо біткоїн в юридичному аспекті та можливості регулювання відносин щодо нього.

Вкотре на очі потрапило: душу — богові, життя — Україні, гідність — собі…

Гарно, піднесено, красиво, гордо…

А потім думки перейшли до того, чим я займаюсь ось уже 36 років свого життя, — до нотаріату. І стало сумно… Якби не 36 років, а 6 — було б або добре, або байдуже, без різниці. А так — сумно, і ось чому.

На моє глибоке переконання, платять за зроблену роботу. Тому, хто її зробив. Платять за надані послуги. Тому, хто їх надав. Дають гроші на благочинність. Допомагають бідним або тим, хто з якихось причин не може (чи на певний час не може) заробити собі на життя.

Але бувають випадки, коли гроші дають не тому, хто роботу зробив (надав послугу), а нав­паки — назви цьому немає (вірніше, вона є, але слово дуже негарне, не для друку…). Хоча у переважній більшості випадків до ситуації можна застосувати слово, уже трохи призабуте у цивілізованому світі, — рекет.

Нотаріат сьогодні — інституція, максимально принижена участю у такому рекеті (чи у тому, що не має назви, або звучить вона, назва, аж дуже негарно).

Сьогодні важко знайти професію, яка має таку незрозуміло подвійну сутність: з одного боку — законодавчо закріплені важелі для самоповаги та розуміння престижності бути нотаріусом (нотаріус виконує функції, делеговані йому державою; нотаріус має гарантії щодо збереження нотаріальної таємниці; дуже високі вимоги щодо кваліфікації нотаріуса та допуску до професії тощо), а з іншого — повна атрофованість почуття власної гідності більшості з тих, хто прийшов у професію, а звідси — неповага до себе (що автора, між іншим, турбує менш за все), до колег та до професії.

А це вже болить, це вже автора турбує, як турбує тих 30–40 відсотків (на жаль, уже не більше!) нотаріусів, які дійсно мали можливість відчути гордість за професію, яка після 1994 року почала набувати популярності, а нотаріусами хотіли стати тому, що це було престижно.

Але, на жаль, так тривало недовго. Якщо автору не зраджує пам’ять (вірніше, коли це стало відчутно та помітно навіть оптимістам, які до останнього намагалися вірити, що нотаріат не може повернутися до стану третьосортності, як було за радянських часів), все почало змінюватися десь у 2000 році, коли поповзли чутки про так звані «відкати». «Оптимісти» до останнього у це не вірили, а своїм опонентам говорили: «Цього не може бути, адже, по-перше, у нотаріаті такого ніколи не було, а по-друге, як же можна віддавати гроші, які нотаріус отримав за те, що окрім нього ніхто не зробить: договір потребує нотаріального посвідчення, без цього він не буде чинним. За логікою нотаріусові повинні доплачувати за його роботу, але аж ніяк не навпаки».

Але немає диму без вогню, і 2008–2009 ро­ки стали роками розквіту «відкатів» та занепаду престижу нотаріату. Те, що ми маємо зараз — визрілі плоди в уміло вирощеному саду. А та невелика кількість нотаріусів, які вважають принизливим навіть думати про можливість «відкатів», на жаль, перебувають у критичній меншості.

Розумію, що думки, які я намагаюся викласти на папері, скоріше всього, «зачеплять» лише моїх однодумців. Для опонентів вони залишаються лише написаними словами, але хочу спробувати.

Аксіома: того, хто дає «відкати», ніколи не будуть поважати. До таких осіб можуть бути різні почуття: зверхність, зневага, презирство, навіть жалість. Але тільки не повага! І це — незалежно від того, якої вартості одяг, взуття, авто цієї особи. Поваги до неї не буде ніколи. А звідси — ті, хто вимагає/бере з нотаріуса гроші за його ж, нотаріуса, роботу, НІКОЛИ не будуть поважати такого нотаріуса.

Такий нотаріус може розповідати, який він «великий спеціаліст» в царині нотаріату. Може створити сайт. Може впоперек всієї вулиці (проспекту) розвісити вивіску. Може тішити себе ілюзіями (і навіть переконати себе у цьому!), що до нього ставляться з повагою. Але… Ні повагу, ні любов цим купити неможливо.

Господарський договір є головним засобом врегулювання господарсько-договірних зобов’язань та необхідним інструментом правової організації діяльності суб’єктів господарювання в цілому. Зростання кількості новітніх господарських договорів сприяє поширенню недійсних господарських зобов’язань, які не відповідають вимогам чинного законодавства України та є оспорюваними [1, с.43].
Вивчення поняття «недійсність господарського договору» привертає увагу науковців . Зокрема, С.А. Подоляк визначає поняття недійсності господарського договору як заперечення правом юридичних наслідків угоди сторін, на які була спрямована воля сторін, внаслідок тих чи інших недоліків, що мали місце в момент здійснення угоди, і відмова в наданні їй юридичного забезпечення [2, с. 4].
С.С. Потопальський під недій­сністю господарського договору пропонує вважати юридичну нечинність договору, встановлену безпосередньо відповідно до закону або рішення суду внаслідок невідповідності договору вимогам законодавства, що тягне припинення юридичного існування договору та настання визначених законом правових наслідків його недійсності [3, с. 7; 4, с. 113].
Господарське зобов’язання, вчинене під впливом обману та помилки, визнається недійсним, оспорюваним і відноситься науковою доктриною та практикою до правочинів із вадами волі. В.В. Заборовський, Р.В. Попович характеризують правочини з вадами волі таким чином: це оспорювані правочини, при вчиненні яких справжня воля одного або кількох учасників деформована в силу певних обставин, визначених законом.
Для таких правочинів важливі два моменти:
наявність волі учасників правочинів;
воля виражена із певним дефектом.
Ці правочини можуть бути визнані недійсними в судовому порядку [5].
На думку О.І. Длугош, дефект волі при вчиненні правочину — це відхилення у процесі формування волі учасника правочину внаслідок хибних уявлень, введення в оману щодо обставин, що мають істотне значення для вчинення правочину, збігу тяжких обставин, які зумовлюють неправильне формування волі, або внаслідок обставин, що виключають існування волі у момент вчинення правочину.
У свою чергу, з урахуванням особливостей формування волі юридичної особи на вчинення правочину поняття «дефект волі юридичної особи як підстава визнання правочину недійсним» можна визначити як відхилення у процесі формування волі членів органу управління юридичної особи внаслідок хибних уявлень, введення в оману щодо обставин, що мають істотне значення для вчинення правочину, збігу тяжких обставин чи внаслідок обставин, які виключають існування у них волі в момент вчинення правочину, що вплинуло на домінуюче волевиявлення членів органу юридичної особи на вчинення правочину [6, с. 36].
Питання недійсності господарського договору і недобросовісна поведінка його сторін найчастіше є предметом судового розгляду. Однією з причин частого оспорювання недійсності господарського договору є недосконалість нормативно-правової бази.
На наш погляд, визнання господарського договору (зобов’язання), укладеного внаслідок помилки чи обману, недійсним шляхом судового розгляду ускладнюється тим, що Господарський кодекс України визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, та не передбачає відповідних норм щодо визнання господарського договору (зобов’язання) недійсним, якщо він укладений під впливом таких підстав, як обман чи помилка, а містить лише посилання на норми цивільного законодавства. Спеціальні положення щодо визнання господарських договорів недійсними в Господарському кодексі України передбачені статтями 207, 208 [7].
Варто звернути увагу на позицію судді Верхового Суду України Я.М. Романюка, погляд якого підтверджений судовою практикою. На його думку, господарський договір, укладений внаслідок впливу обману чи помилки, можна вважати правочином з вадами волі, оспорюваним та таким, що підлягає визнанню судом недійсним.
Воля особи до вчинення правочину та результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення. Такими є помилки щодо правової природи правочину, його змісту, предмета, ціни, сторони, якості об’єкта тощо.
Істотною може вважатись помилка, наслідки якої взагалі неможливо усунути або для їх усунення стороні, яка помилилася, необхідно здійснити значні витрати. Найчастіше хибне сприйняття стосується правової природи та предмета правочину, що може виникнути при визначенні тотожності предмета або його якості.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, тобто надати докази, які б свідчили про її помилку щодо істотних обставин правочину. Не можна говорити про помилку щодо якості предмета у разі неможли­вості використання речі або виникнення труднощів у її використанні, яке сталося після виконання правочину і не пов’язане з поведінкою контрагента. Не має правового значення помилка, допущена при розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства чи незнання закону однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Варто враховувати, що обман стосовно мотиву, тобто внутрішнього спонукання особи до здійснення правочину, не має істотного значення. Зокрема, обман щодо фінансового становища контрагента як мотиву правочину не може бути підставою для визнання правочину недійсним [8, с.102–103].
Погоджуємось з думкою В.І. Крата, який вказує, що конструкція правочину, вчиненого під впливом обману, побудована за моделлю оспорюваного правочину, тобто в кожному конкретному випадку існує спір щодо формування волевиявлення учасника правочину внаслідок обману, і потрібно довести, що обман мав місце [9, с.190].
Вплив помилки на волевиявлення сторін у правочині вивчали ще римські юристи. Так, помилкою (error) називалось неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення. Питан­ня про юридичні наслідки помилки вирішувались залежно від вини особи, що неправильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалась зв’язаною зазначеним зобов’язанням, а за відсутності — юридичних наслідків помилки не встановлювалось [10, с. 371].
Сутність помилки у сучасній юридичній літературі дослідниками пов’язується з хибним сприйняттям різних факторів. На думку І.В. Давидової, під пoмилкoю cлід ввaжaти як непpaвильне cпpийняття ocoбoю фaктичних oбcтaвин пpaвoчину, щo вплинулo нa її вoлевиявлення, зa відcутнocті якoгo мoжнa булo б ввaжaти, щo пpaвoчин не був би вчинений, тaк і пpипущення щoдo фaктів aбo пpaвoвих нopм, яке не відпoвідaє pеaльним oбcтaвинaм, іcнуючим нa мoмент уклaдaння дoгoвopу [11, с. 62].
Є.В. Васьковський вказує, що повна відсутність відомостей щодо чого-небудь називається незнанням (ignorantia), а неправильне уявлення про які-небудь обставини — помилкою (error). Загальна риса незнання і помилки полягає в тому, що в обох випадках відсутня правильна думка [12, с. 142].
Окрім поняття «помилка», деякі науковці вживають поняття «омана» [14, с. 184–186; 15, с. 86]. Так, О.Л. Зайцев зауважує, що помилка контрагента в правочині називається оманою [16, с. 367–368]. Н.С. Хатнюк також згадує про поняття «омана» і зазначає, що традиційно оманою визначається помилкове уявлення про угоду в цілому або її основні елементи, а також омана розглядається як процес хибного сприйняття дійсності. А термін «введення в оману» передбачає навмисну спрямованість дій однієї сторони щодо іншої для спантеличення та створення хибного уявлення про факти й обставини майбутньої угоди [17, с. 106–107]. Д.І. Мейєр писав, що в юридичному значенні оманою називається хибне уявлення про предмет. Вчений виділяє два види омани:
волю визначає відсутність знань про предмет угоди;
волю визначає хибне уявлення про предмет угоди.
У першому випадку омана називається невіданням (ignorantia), а в другому — помилкою (error) [18, с. 163].
Для глибшого аналізу предмета нашого дослідження необхідно звернутись до досвіду судової практики, а саме