Визнання господарського зобов’язання недійсним на підставі впливу помилки та обману

Господарський договір є головним засобом врегулювання господарсько-договірних зобов’язань та необхідним інструментом правової організації діяльності суб’єктів господарювання в цілому. Зростання кількості новітніх господарських договорів сприяє поширенню недійсних господарських зобов’язань, які не відповідають вимогам чинного законодавства України та є оспорюваними [1, с.43].
Вивчення поняття «недійсність господарського договору» привертає увагу науковців . Зокрема, С.А. Подоляк визначає поняття недійсності господарського договору як заперечення правом юридичних наслідків угоди сторін, на які була спрямована воля сторін, внаслідок тих чи інших недоліків, що мали місце в момент здійснення угоди, і відмова в наданні їй юридичного забезпечення [2, с. 4].
С.С. Потопальський під недій­сністю господарського договору пропонує вважати юридичну нечинність договору, встановлену безпосередньо відповідно до закону або рішення суду внаслідок невідповідності договору вимогам законодавства, що тягне припинення юридичного існування договору та настання визначених законом правових наслідків його недійсності [3, с. 7; 4, с. 113].
Господарське зобов’язання, вчинене під впливом обману та помилки, визнається недійсним, оспорюваним і відноситься науковою доктриною та практикою до правочинів із вадами волі. В.В. Заборовський, Р.В. Попович характеризують правочини з вадами волі таким чином: це оспорювані правочини, при вчиненні яких справжня воля одного або кількох учасників деформована в силу певних обставин, визначених законом.
Для таких правочинів важливі два моменти:
наявність волі учасників правочинів;
воля виражена із певним дефектом.
Ці правочини можуть бути визнані недійсними в судовому порядку [5].
На думку О.І. Длугош, дефект волі при вчиненні правочину — це відхилення у процесі формування волі учасника правочину внаслідок хибних уявлень, введення в оману щодо обставин, що мають істотне значення для вчинення правочину, збігу тяжких обставин, які зумовлюють неправильне формування волі, або внаслідок обставин, що виключають існування волі у момент вчинення правочину.
У свою чергу, з урахуванням особливостей формування волі юридичної особи на вчинення правочину поняття «дефект волі юридичної особи як підстава визнання правочину недійсним» можна визначити як відхилення у процесі формування волі членів органу управління юридичної особи внаслідок хибних уявлень, введення в оману щодо обставин, що мають істотне значення для вчинення правочину, збігу тяжких обставин чи внаслідок обставин, які виключають існування у них волі в момент вчинення правочину, що вплинуло на домінуюче волевиявлення членів органу юридичної особи на вчинення правочину [6, с. 36].
Питання недійсності господарського договору і недобросовісна поведінка його сторін найчастіше є предметом судового розгляду. Однією з причин частого оспорювання недійсності господарського договору є недосконалість нормативно-правової бази.
На наш погляд, визнання господарського договору (зобов’язання), укладеного внаслідок помилки чи обману, недійсним шляхом судового розгляду ускладнюється тим, що Господарський кодекс України визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, та не передбачає відповідних норм щодо визнання господарського договору (зобов’язання) недійсним, якщо він укладений під впливом таких підстав, як обман чи помилка, а містить лише посилання на норми цивільного законодавства. Спеціальні положення щодо визнання господарських договорів недійсними в Господарському кодексі України передбачені статтями 207, 208 [7].
Варто звернути увагу на позицію судді Верхового Суду України Я.М. Романюка, погляд якого підтверджений судовою практикою. На його думку, господарський договір, укладений внаслідок впливу обману чи помилки, можна вважати правочином з вадами волі, оспорюваним та таким, що підлягає визнанню судом недійсним.
Воля особи до вчинення правочину та результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення. Такими є помилки щодо правової природи правочину, його змісту, предмета, ціни, сторони, якості об’єкта тощо.
Істотною може вважатись помилка, наслідки якої взагалі неможливо усунути або для їх усунення стороні, яка помилилася, необхідно здійснити значні витрати. Найчастіше хибне сприйняття стосується правової природи та предмета правочину, що може виникнути при визначенні тотожності предмета або його якості.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, тобто надати докази, які б свідчили про її помилку щодо істотних обставин правочину. Не можна говорити про помилку щодо якості предмета у разі неможли­вості використання речі або виникнення труднощів у її використанні, яке сталося після виконання правочину і не пов’язане з поведінкою контрагента. Не має правового значення помилка, допущена при розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства чи незнання закону однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Варто враховувати, що обман стосовно мотиву, тобто внутрішнього спонукання особи до здійснення правочину, не має істотного значення. Зокрема, обман щодо фінансового становища контрагента як мотиву правочину не може бути підставою для визнання правочину недійсним [8, с.102–103].
Погоджуємось з думкою В.І. Крата, який вказує, що конструкція правочину, вчиненого під впливом обману, побудована за моделлю оспорюваного правочину, тобто в кожному конкретному випадку існує спір щодо формування волевиявлення учасника правочину внаслідок обману, і потрібно довести, що обман мав місце [9, с.190].
Вплив помилки на волевиявлення сторін у правочині вивчали ще римські юристи. Так, помилкою (error) називалось неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення. Питан­ня про юридичні наслідки помилки вирішувались залежно від вини особи, що неправильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалась зв’язаною зазначеним зобов’язанням, а за відсутності — юридичних наслідків помилки не встановлювалось [10, с. 371].
Сутність помилки у сучасній юридичній літературі дослідниками пов’язується з хибним сприйняттям різних факторів. На думку І.В. Давидової, під пoмилкoю cлід ввaжaти як непpaвильне cпpийняття ocoбoю фaктичних oбcтaвин пpaвoчину, щo вплинулo нa її вoлевиявлення, зa відcутнocті якoгo мoжнa булo б ввaжaти, щo пpaвoчин не був би вчинений, тaк і пpипущення щoдo фaктів aбo пpaвoвих нopм, яке не відпoвідaє pеaльним oбcтaвинaм, іcнуючим нa мoмент уклaдaння дoгoвopу [11, с. 62].
Є.В. Васьковський вказує, що повна відсутність відомостей щодо чого-небудь називається незнанням (ignorantia), а неправильне уявлення про які-небудь обставини — помилкою (error). Загальна риса незнання і помилки полягає в тому, що в обох випадках відсутня правильна думка [12, с. 142].
Окрім поняття «помилка», деякі науковці вживають поняття «омана» [14, с. 184–186; 15, с. 86]. Так, О.Л. Зайцев зауважує, що помилка контрагента в правочині називається оманою [16, с. 367–368]. Н.С. Хатнюк також згадує про поняття «омана» і зазначає, що традиційно оманою визначається помилкове уявлення про угоду в цілому або її основні елементи, а також омана розглядається як процес хибного сприйняття дійсності. А термін «введення в оману» передбачає навмисну спрямованість дій однієї сторони щодо іншої для спантеличення та створення хибного уявлення про факти й обставини майбутньої угоди [17, с. 106–107]. Д.І. Мейєр писав, що в юридичному значенні оманою називається хибне уявлення про предмет. Вчений виділяє два види омани:
волю визначає відсутність знань про предмет угоди;
волю визначає хибне уявлення про предмет угоди.
У першому випадку омана називається невіданням (ignorantia), а в другому — помилкою (error) [18, с. 163].
Для глибшого аналізу предмета нашого дослідження необхідно звернутись до досвіду судової практики, а саме

Неллі Побіянська отримати повну версію статті