РОЗДУМИ ПРО МОЮ ПРОФЕСІЮ

Вкотре на очі потрапило: душу — богові, життя — Україні, гідність — собі…

Гарно, піднесено, красиво, гордо…

А потім думки перейшли до того, чим я займаюсь ось уже 36 років свого життя, — до нотаріату. І стало сумно… Якби не 36 років, а 6 — було б або добре, або байдуже, без різниці. А так — сумно, і ось чому.

На моє глибоке переконання, платять за зроблену роботу. Тому, хто її зробив. Платять за надані послуги. Тому, хто їх надав. Дають гроші на благочинність. Допомагають бідним або тим, хто з якихось причин не може (чи на певний час не може) заробити собі на життя.

Але бувають випадки, коли гроші дають не тому, хто роботу зробив (надав послугу), а нав­паки — назви цьому немає (вірніше, вона є, але слово дуже негарне, не для друку…). Хоча у переважній більшості випадків до ситуації можна застосувати слово, уже трохи призабуте у цивілізованому світі, — рекет.

Нотаріат сьогодні — інституція, максимально принижена участю у такому рекеті (чи у тому, що не має назви, або звучить вона, назва, аж дуже негарно).

Сьогодні важко знайти професію, яка має таку незрозуміло подвійну сутність: з одного боку — законодавчо закріплені важелі для самоповаги та розуміння престижності бути нотаріусом (нотаріус виконує функції, делеговані йому державою; нотаріус має гарантії щодо збереження нотаріальної таємниці; дуже високі вимоги щодо кваліфікації нотаріуса та допуску до професії тощо), а з іншого — повна атрофованість почуття власної гідності більшості з тих, хто прийшов у професію, а звідси — неповага до себе (що автора, між іншим, турбує менш за все), до колег та до професії.

А це вже болить, це вже автора турбує, як турбує тих 30–40 відсотків (на жаль, уже не більше!) нотаріусів, які дійсно мали можливість відчути гордість за професію, яка після 1994 року почала набувати популярності, а нотаріусами хотіли стати тому, що це було престижно.

Але, на жаль, так тривало недовго. Якщо автору не зраджує пам’ять (вірніше, коли це стало відчутно та помітно навіть оптимістам, які до останнього намагалися вірити, що нотаріат не може повернутися до стану третьосортності, як було за радянських часів), все почало змінюватися десь у 2000 році, коли поповзли чутки про так звані «відкати». «Оптимісти» до останнього у це не вірили, а своїм опонентам говорили: «Цього не може бути, адже, по-перше, у нотаріаті такого ніколи не було, а по-друге, як же можна віддавати гроші, які нотаріус отримав за те, що окрім нього ніхто не зробить: договір потребує нотаріального посвідчення, без цього він не буде чинним. За логікою нотаріусові повинні доплачувати за його роботу, але аж ніяк не навпаки».

Але немає диму без вогню, і 2008–2009 ро­ки стали роками розквіту «відкатів» та занепаду престижу нотаріату. Те, що ми маємо зараз — визрілі плоди в уміло вирощеному саду. А та невелика кількість нотаріусів, які вважають принизливим навіть думати про можливість «відкатів», на жаль, перебувають у критичній меншості.

Розумію, що думки, які я намагаюся викласти на папері, скоріше всього, «зачеплять» лише моїх однодумців. Для опонентів вони залишаються лише написаними словами, але хочу спробувати.

Аксіома: того, хто дає «відкати», ніколи не будуть поважати. До таких осіб можуть бути різні почуття: зверхність, зневага, презирство, навіть жалість. Але тільки не повага! І це — незалежно від того, якої вартості одяг, взуття, авто цієї особи. Поваги до неї не буде ніколи. А звідси — ті, хто вимагає/бере з нотаріуса гроші за його ж, нотаріуса, роботу, НІКОЛИ не будуть поважати такого нотаріуса.

Такий нотаріус може розповідати, який він «великий спеціаліст» в царині нотаріату. Може створити сайт. Може впоперек всієї вулиці (проспекту) розвісити вивіску. Може тішити себе ілюзіями (і навіть переконати себе у цьому!), що до нього ставляться з повагою. Але… Ні повагу, ні любов цим купити неможливо.

Алла ЄРУХ отримати повну версію статті