Поділ земельних ділянок, що перебувають у спільній власності, регулюється Цивільним кодексом України (далі — ЦК) та Земельним кодексом України (далі — ЗК). Державна реєстрація новостворених, у результаті поділу, земельних ділянок регулюється Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядком реєстрації речових прав на нерухоме майно
та їх обтяжень. Насамперед нотаріусам необхідно вміти визначати та розділяти функції нотаріуса та функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно. Земельна ділянка може належати двом і більше особам на праві спільної сумісної (без визначення часток співвласників) чи спільної часткової власності (з визначенням часток кожного зі співвласників). Відповідно до ч. 1 ст. 358 ЦК право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Стаття 367 ЦК є загальною нормою, яка регулює поділ майна, що є у спільній частковій власності. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦК майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. Згідно з ч. 3 ст. 367 ЦК договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Так само ст. 372 ЦК є загальною нормою, яка регулює поділ майна, що є у спільній сумісній власності Відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦК майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. Згідно з ч. 4 ст. 372 ЦК договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Ключовим моментом є те, що майно, яке перебуває у спільній частковій або спільній сумісній власності, може бути розділене виключно договором, який укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Попередній договір — один із найпростіших у правовому регулюванні і водночас доволі неоднозначний при втіленні його у життя. Чому? Саме тому, що правовідносини, які він породжує, більше схожі на «джентльменську угоду», ніж на договір. Обов’язок укласти у майбутньому договір на умовах, встановлених попереднім договором — от і всі обов’язки, які випливають з нього. А, як наслідок, і відповідальність за невиконання — це лише компенсація збитків (звісно, якщо такі збитки понесла «ображена» невиконанням сторона). Між тим, такі договори «живуть» у юридичній площині і безумовно можуть укладатися сторонами та посвідчуватися нотаріусами України. Загальні норми про попередній договір не містились у Цивільному кодексі 1922 року, що діяв до набрання чинності Кодексом УРСР 1963 року. Але в ньому були дві спеціальні норми щодо цього питання. Одна з яких була присвячена укладанню у майбутньому договору купівлі-продажу (цей договір мав назву «запродажний за
пис»), а друга — укладанню договору
позики. Цивільний кодекс УРСР 1963 року не згадував взагалі попередніх договорів. Разом з тим попередні договори мали місце у цивільному правообігу, а саме у сфері матеріально-технічного постачання. Питання можливості укладання попередніх договорів в цілому вирішувалось позитивно, оскільки сам Кодекс 1963 року містив норму про можливість укладання сторонами договорів, як прямо передбачених законом, так i ним не передбачених, але що не суперечать законові (ст. 4 Цивільного кодексу УРСР). Хоча нотаріальній практиці такі договори відомі не були. Як i до всіх інших непоіменованих договорів, до попередніх договорів повинні були застосовуватись статті, включені до підрозділу «Загальні положення про зобов’язання». Це давало можливість зробити висновок про наслідки порушення попередніх договорів. Перш за все, не було ніяких сумнівів в тому, що ухилення сторони від укладання основного договору являє собою звичайне порушення зобов’язання та тягнуло за собою відшкодування збитків, завданих таким порушенням. Питання про можливість звернення до суду щодо примушення сторони, що ухиляється від укладання основного договору, укласти його, залишалось без відповіді. Історія дореволюційної юриспруденції (мається на увазі революція 1917 року) звертає увагу на те, що до 1917 року зовсім відкидалася сама постановка питання про зобов’язання укласти договір, що витікає з попереднього. Визнавалося: «Никто не может быть принужден к заключению договора, хотя бы даже и обязался заключить таковой, причем неисполнение этого обязательства может повлечь за собой только ответственность за причиненные этим убытки.» (Законы гражданские с разъяснениями Правительствующего Сената. 1911 год).

1. Документи, на підставі яких нота­ріус як державний реєстратор проводить реєстраційні дії щодо зміни власника в приватному підприємстві у зв’язку з його смертю
Інститут підприємства регулюється Господарським кодексом України (далі — ГК), тому під час видачі нота­ріусом свідоцтва про право на спадщину на корпоративні права померлого, які відповідають внеску до статутного капіталу приватного підприємства (далі — ПП), треба використовувати норми статей 63, 113 ГК. Оскільки правильність або навпаки неграмотне оформлення свідоцтва про право на спадщину може призвести до відмови державним реєстратором, нотаріусом у проведенні реєстраційних дій щодо зміни відомостей про власника ПП у зв’язку з його смертю в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань.
Найбільшою помилкою нотаріусів під час видачі свідоцтва про право на спадщину на корпоративні права померлого, які відповідають внеску до статутного капіталу ПП, є неправильне формулювання самого предмета спадщини.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який призначається (обирається) засновником.

Порядок збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю (далі — товариство) регулюється нормами Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (далі — Закон № 2275). Збільшення статутного капіталу товариства допускається лише після внесення всіма учасниками товариства своїх вкладів у повному обсязі. Статутний капітал товариства може бути збільшений за рахунок нерозподіленого прибутку товариства або за рахунок додаткових вкладів учасників та/або третіх осіб за рішенням загальних зборів учасників (статті 17, 18 Закону № 2275).

Збільшення статутного капіталу за рахунок додаткових вкладів.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 18 Закону № 2275 учасники товариства можуть збільшити статутний капітал товариства за рахунок додаткових вкладів учасників та/або третіх осіб за рішенням загальних зборів учасників про залучення додаткових вкладів. На етапі винесення вищезазначеного рішення загальними зборами учасників товариства визначається:

– загальна сума збільшення статутного капіталу товариства;

– коефіцієнт відношення суми збільшення до розміру частки кожного учасника у статутному капіталі; – запланований розмір статутного капіталу;

– вид вкладу;

– строки внесення додаткових вкладів;

– порядок укладення договору про внесення додаткового вкладу;

– інші умови.

Кожний учасник має переважне право зробити додатковий вклад у межах суми збільшення статутного капіталу пропорційно до його частки у статутному капіталі. Збільшення статутного капіталу за рахунок додаткових вкладів третіх осіб проводиться після реалізації кожним учасником свого переважного права або відмови від реалізації такого права в межах різниці між сумою збільшення статутного капіталу та сумою внесених учасниками додаткових вкладів, лише якщо це передбачено рішенням загальних зборів учасників про залучення додаткових вкладів. Оскільки вкладом учасника товариства можуть бути гроші, цінні папери та інше майно, додаткові вклади можуть вноситися у негрошовій формі. У такому разі рішенням загальних зборів учасників визначаються учасники товариства та/або треті особи, які вносять майно, та його грошова оцінка. Відповідно до вимог ч. 3 ст. 13 Закону № 2275 вклад у негрошовій формі повинен мати грошову оцінку, що затверджується одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства. Так, збільшення статутного капіталу товариства може проводитися шляхом внесення до статутного капіталу товариства транспортного засобу.

Відповідно до діючих норм цивільного законодавства України, а саме ст. 537 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), боржник має право виконати свій обов’язок щодо виплати заробітної плати працівникам та/або кредиторам шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей у депозит нотаріуса, нотаріальної контори. Право нотаріуса приймати грошові суми у депозит встановлено ст. 85 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 № 3425-XII, у якій чітко вказано, що нотаріус у передбачених законодавством випадках приймає від боржника в депозит грошові суми для передачі їх кредитору (кредиторам), якими можуть бути працівники боржника або інші кредитори. Про надходження грошових сум нотаріус повідомляє кредитора (кредиторів) і на його (їх) вимогу видає грошові суми. Послідовність дій при передачі грошей у депозит нотаріусу визначено у главі 21 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Мін’юсту від 22.02.2012 № 296/5. Пропонуємо Вашій увазі поетапну, узагальнену процедуру прийняття у депозит грошових сум нотаріусами, зокрема заборгованості з виплат заробітної плати від підприємств-боржників, враховуючи положення вищезазначених нормативно-правових актів.

І. ЗВЕРНЕННЯ БОРЖНИКА ДО НОТАРІУСА З ВИМОГОЮ ПРИЙНЯТТЯ У ДЕПОЗИТ ГРОШОВИХ СУМ

Відповідно до ч. 1 ст. 537 ЦК боржник має право виконати свій обов’язок перед кредитором (кредиторами) шляхом внесення належних з нього грошей у депозит нотаріуса, за таких умов:

 – відсутності кредитора (кредиторів) або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов’язання;

 – ухилення кредитора (кредиторів) або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку;

 – відсутності представника недієздатного кредитора.

При цьому нотаріусам слід звернути особливу увагу на те, що прийняття грошових сум у депозит нотаріуса проводиться за місцем виконання зобов’язання відповідно до законодавства України.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 листопада 2018 року м. Київ справа № 243/7935/16-ц провадження № 61–18384сво18

Верховний Суд у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду: головуючого — Луспеника Д.Д. (суддя-доповідач), суддів: Гулька Б.І., Крата В.І., Стрільчука В.А., Червинської М.Є., учасники справи: позивач — публічне акціонерне товариство комерційний банк ХХХХХХ, представник позивача — ОСОБА_2, відповідач — приватний нотаріус Слов’янського міського нотаріального округу Донецької області ХХХХХХ, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку ХХХХХХ на рішення Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 20 січня 2017 року у складі судді Кузнецова Р.В. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 01 березня 2017 року у складі колегії суддів: Гапонова А.В., Новікової Г.В., Груіцької Л.О.,

ВСТАНОВИВ: Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У вересні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк ХХХХХХ звернулося до суду із позовом до приватного нотаріуса Слов’янського міського нотаріального округу Донецької області ХХХХХХ про визнання відмови нотаріуса незаконною і зобов’язання вчинити певні дії. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 27 вересня 2012 року, що набрало законної сили, задоволено позов ПАТ КБ ХХХХХХ до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки і ПАТ КБ ХХХХХХ надано право продажу житлового будинку по АДРЕСА_1 Донецької області від свого імені будь-якій особі-покупцеві для задоволення вимог за кредитним договором від 29 листопада 2007 року. Для продажу вказаного житлового будинку і виконання судового рішення банк звернувся до приватного нотаріуса Слов’янського міського нотаріального округу Донецької області ХХХХХХ із заявою про видачу дубліката договору купівлі-продажу, посвідченого цим приватним нотаріусом. Оскільки нотаріусом на підставі статей 8, 53 Закону України «Про нотаріат» було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, ПАТ КБ ХХХХХХ просило суд визнати незаконною відмову приватного нотаріуса Слов’янського міського нотаріального округу Донецької області ХХХХХХ у вчиненні нотаріальних дій та зобов’язати видати дублікат договору купівлі-продажу житлового будинку від 29 листопада 2007 року.

Останнім часом реалізація права власності подружжя є одним із проблемних питань, яке виникає у нотаріальній практиці. І не тому, що існують реальні проблеми застосування на практиці норм сучасного законодавства України, зокрема Сімейного та Цивільного кодексів, а тому, що інерція мислення не дає можливості прийняти «нові» норми та відмовитися від «старих» як від «пережитку минулого».
Конституція УРСР 1978 року називала джерелом формування особистої власності громадян України трудові доходи, зазначаючи, що «майно, що є в особистій власності або в користуванні громадян, не повинно служити для одержання нетрудових доходів, використовуватись на шкоду інтересам суспільства». Отже, за радянських часів законодавство взагалі не приділяло уваги приватній власності фізичних осіб («громадян» — саме такий термін використовувався Конституцією 1978 року), а робило акцент на захисті та набутті суспільного багатства та добробуту всього радянського народу.
Зрозумілим був і той факт, що в особистій власності громадян могло бути обмежене коло об’єктів. Наприклад, земельні ділянки не могли перебувати в особистій власності, а власність на землю належала виключно Радянській державі. Право власності на квартири громадяни також одержали лише з прий­няттям першого «радянського» Закону «Про власність» 1 липня 1990 року. Тому зрозумілим був той факт, що і правове регулювання особистої власності радянських громадян було нікчемним.
Але все змінилося з набуттям Україною статусу вільної самостійної Держави у 1991 році. Звісно не одразу, але поступово Україна прийняла і нову сучасну Конституцію, а також оновила цивільне та сімейне законодавство, запровадивши у дію з 1 січня 2004 року Цивільний та Сімейний кодекси.
Але для того, щоб зрозуміти суть питання, пропоную «зазирнути» у минуле та проаналізувати норми Цивільного кодексу УРСР (1963 року) та Кодексу про шлюб та сім’ю УРСР (1969 року).

На продовження розмови про «віртуальні» права подружжя наведу ще кілька аргументів щодо недоцільності оформлення права власності на одного з подружжя, враховуючи сучасні реалії. Обов’язковість реєстрації права власності на нерухоме майно набула лише з набранням чинності Цивільним кодексом України (далі — ЦК), тобто з 1 січня 2004 року. Раніше державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася лише підзаконними нормативними актами. Зокрема:

– Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженою заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31.01.1966, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13.12.1995 № 56;

– Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції 18.02.2002 за № 157/6445 (з подальшими змінами).

Указані нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК та Законом України від 01.07.2004 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон № 1952). Отже, вирішального моменту для реалізації права власності державна реєстрація прав на нерухоме майно не мала. А, як наслідок, і право другого з подружжя, виникнення якого було закріплене ст. 22 Кодексу УРСР про шлюб та сім’ю (далі — КпШС УРСР), мало право на існування. До того ж, не можна не брати до уваги і той факт, що за тих часів у разі коли подружжя (колишнє подружжя) вирішило змінити статус спільної сумісної власності на спільну часткову, визначивши частки кожного з подружжя у спільній власності, нотаріус був наділений правом видавати свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя за їх взаємною згодою. Це право було встановлене ст. 70 Закону України «Про нотаріат», яка на сьогоднішній день вже скасована.

Поняття «власність» у теорії та практиці юриспруденції розглядається як в суб’єктивному, так і об’єктивному значенні. Власність посідає чільне місце у правовому регулюванні відносин, які прямо чи опосередковано стосуються цивільно-правових відносин у нашій державі. Конституцією України закріплено поняття власності, її форми та правовий режим, та декларується охорона власності законом. Питанню власності, юридичній конструкції та правовому режиму відведено чимало наукових праць. Серед них: захист права власності, його методів та способів, реалізація суб’єктом свого права власності тощо. Оскільки власність, як правило, має сталий характер, з нею пов’язані лише зміна суб’єкта, що володіє, розпоряджається і користується річчю, тому основними елементами правовідносин у сфері власності є суб’єкт права власності та його права і обов’язки на об’єкт права власності. Так, перехід права власності на річ може бути в результаті укладення цивільно-правових договорів (дарування, купівлі-продажу, обміну тощо), так і в результаті спадкування тощо. Однак на практиці існують непоодинокі випадки, коли право власності втрачається суб’єктом права з обставин, які певною мірою не залежать від цього суб’єкта (власника) або від тих обставин, в яких перебувала сама річ. Мова йде саме про набуття річчю — нерухомим майном статусу «безхазяйне нерухоме майно». Відповідно до ст. 335 Цивільного кодексу України лише те майно, яке не має власника або власник якого невідомий, може вважатися безхазяйним. Зі змісту цієї статті випливає дві обставини, які прямо вказують на відсутність суб’єкта, що опікується цим майном. Поясненням цього можуть бути і відсутність завчасного оформлення при житті відповідних правовстановлюючих документів, і відсутність спадкоємців, або взагалі відсутність користувачів майна. Нерухоме майно, над яким втрачена так звана опіка (власність), набуває статусу «безхазяйного» та потребує юридичного оформлення набуття статусу «комунальної власності», і загалом зміна власника. Відповідно до ст. 13 Конституції України від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Нормами чинного законодавства України встановлена процедура набуття «нічийним» майном статусу «безхазяйного нерухомого майна». До речі, таким майном може бути квартира (наприклад, справа від 13.11.2018 № 388/1316/18 за позовом міської ради Долинського району Кіровоградської області про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність територіальної громади міста Долинська), житловий будинок (справа від 08.11.2018 № 493/2134/18, за позовом Балтської міської ради Одеської області про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність), башта (справа № 481/1384/18).

Для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики відповідно до ч. 5 ст. 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему.
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU проти Румунії, № 28342/95, § 61, від 28 жовтня 1999 року) [1]. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з’ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, від 11 квітня 2013 року; DEL RНO PRADA проти Іспанії, № 42750/09, § 93, від 21 жовтня 2013 року) [2; 3]. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. проти Об’єднаного Королівства, № 20166/92, § 36, від 22 листопада 1995 року) [4].
До справ, що містять виключну правову проблему, нерідко входять справи, що випливають з кредитних правовідносин, де стягнення заборгованості проводиться за участю нотаріусів.
Так, багато проблемних питань виникає у суддів, коли оспорюється виконавчий напис про звернення стягнення на майно, що є предметом застави, на забезпечення вимог кредиторів.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003 № 1255-IV цей Закон визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов’язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна.