ПОПЕРЕДНІЙ ДОГОВІР. ІСТОРІЯ, ВТІЛЕНА У СУЧАСНІСТЬ

Попередній договір — один із найпростіших у правовому регулюванні і водночас доволі неоднозначний при втіленні його у життя. Чому? Саме тому, що правовідносини, які він породжує, більше схожі на «джентльменську угоду», ніж на договір. Обов’язок укласти у майбутньому договір на умовах, встановлених попереднім договором — от і всі обов’язки, які випливають з нього. А, як наслідок, і відповідальність за невиконання — це лише компенсація збитків (звісно, якщо такі збитки понесла «ображена» невиконанням сторона). Між тим, такі договори «живуть» у юридичній площині і безумовно можуть укладатися сторонами та посвідчуватися нотаріусами України. Загальні норми про попередній договір не містились у Цивільному кодексі 1922 року, що діяв до набрання чинності Кодексом УРСР 1963 року. Але в ньому були дві спеціальні норми щодо цього питання. Одна з яких була присвячена укладанню у майбутньому договору купівлі-продажу (цей договір мав назву «запродажний за
пис»), а друга — укладанню договору
позики. Цивільний кодекс УРСР 1963 року не згадував взагалі попередніх договорів. Разом з тим попередні договори мали місце у цивільному правообігу, а саме у сфері матеріально-технічного постачання. Питання можливості укладання попередніх договорів в цілому вирішувалось позитивно, оскільки сам Кодекс 1963 року містив норму про можливість укладання сторонами договорів, як прямо передбачених законом, так i ним не передбачених, але що не суперечать законові (ст. 4 Цивільного кодексу УРСР). Хоча нотаріальній практиці такі договори відомі не були. Як i до всіх інших непоіменованих договорів, до попередніх договорів повинні були застосовуватись статті, включені до підрозділу «Загальні положення про зобов’язання». Це давало можливість зробити висновок про наслідки порушення попередніх договорів. Перш за все, не було ніяких сумнівів в тому, що ухилення сторони від укладання основного договору являє собою звичайне порушення зобов’язання та тягнуло за собою відшкодування збитків, завданих таким порушенням. Питання про можливість звернення до суду щодо примушення сторони, що ухиляється від укладання основного договору, укласти його, залишалось без відповіді. Історія дореволюційної юриспруденції (мається на увазі революція 1917 року) звертає увагу на те, що до 1917 року зовсім відкидалася сама постановка питання про зобов’язання укласти договір, що витікає з попереднього. Визнавалося: «Никто не может быть принужден к заключению договора, хотя бы даже и обязался заключить таковой, причем неисполнение этого обязательства может повлечь за собой только ответственность за причиненные этим убытки.» (Законы гражданские с разъяснениями Правительствующего Сената. 1911 год).

Олена Чуєва отримати повну версію статті