1. Мати залишила один заповіт на конкретне майно і заповіла пай дочці, хату — сину, який є інвалідом першої групи. Син хоче відмовитися від спадщини за заповітом і прийняти за законом, щоб успадкувати як обов’язковий спадкоємець частку паю, бо хата його не цікавить. Виникає питання по ст. 1274 Цивільного кодексу України, що спадкоємець за заповітом може відмовитися від спадщини тільки на користь іншого спадкоємця за заповітом. Півроку ще не вийшло, спір між спадкоємцями є. Відповідно до цієї статті він від хати може відмовитися тільки на користь сестри, а потім успадкувати обов’язкову частку і на хату, і на пай? Чи можна вважати, що хата не буде охоплена заповітом і видавати спадщину за законом на сина і дочку в рівних частках, а на пай за заповітом на дочку + обов’язкову частку на сина?

Відповідь

 Спадкування згідно зі ст. 1217 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) здійснюється за заповітом або за законом. Згідно з положеннями ч. 1 ст. 1273 ЦК спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу за місцем відкриття спадщини. Відмова спадкоємця від прийняття спадщини за заповітом може бути на користь другого спадкоємця за заповітом або ж безадресною. Спадкоємець за заповітом відповідно до ч. 1 ст. 1274 ЦК має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом. Відповідно до ч. 1 ст. 1275 ЦК, якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. Вказана норма діє у разі наявності заповіту на все майно, а не щодо конкретно визначеного майна. Водночас відмова від прийняття спадщини спадкоємця за заповітом не позбавляє його права на спадкування за законом (ч. 5 ст. 1275 ЦК). В описаній Вами ситуації хата, заповідана сину, при його відмові від спадкування за заповітом, буде спадкуватися за законом. Відповідно до ч. 1 ст. 1241 ЦК малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка). Отже, що стосується реалізації права на обов’язкову частку у спадщині, то відповідно до положень п.п. 5.9 п. 5 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій право на обов’язкову частку у спадщині виникає у спадкоємців, визначених частиною першою статті 1241 Цивільного кодексу України, у випадках, якщо у заповіті містяться положення про усунення його від спадкування або цьому спадкоємцеві заповідана частка спадщини, яка є меншою від належної йому обов’язкової частки.

У теорії права, юридичній практиці питанням заповіту, його правової природи, порядку оскарження, визнання недійсним відведено важливе місце. Поясненням цього є значні матеріальні інтереси, вільне волевиявлення заповідача, позбавлення заповідачем певної категорії осіб прав на майно тощо. Розглянемо окремі аспекти посвідчення заповіту нотаріусом, які певною мірою можуть сприяти юридичній конструктивності заповіту, його відповідності нормам права та надавати ще більших гарантій для заповідача. Відповідно до ст. 1233 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. При цьому законодавець визначив пріоритет спадкування за заповітом над спадкуванням за законом, зазначивши у ч. 2 ст. 1223 ЦК, що спадкування за законом має місце лише в разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також неохоплення заповітом всієї спадщини. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представників не допускається (ст. 1234 ЦК).

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причини позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом, у цьому разі така особа не може одержати право на спадкування. Але попри це, заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. До них відносяться: малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки, які спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (ст. 1241 ЦК). Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини (ст. 1235 ЦК). Главою 85 ЦК визначено правила, які встановлюють, хто може скласти заповіт, ким він має бути посвідчений, яким чином оголошений та виконаний. Тільки у разі дотримання усіх положень Закону, можливе спадкування за заповітом.

Україна завжди була державою, яка поєднує в собі ознаки як промислової, так і аграрної країни. Останні кілька років земельні правовідносини набули нечуваної актуальності та загострення. Сприяє цьому, зокрема, передчуття як власників земельних ділянок, так і представників бізнесу, щодо неминучої необхідності розвитку ринку землі та можливого припинення мораторію на їх вільне відчуження. При цьому, до того, як землю, що нині підпадає під мораторій, можна буде вільно продати, її наразі необхідно ефективно використовувати. Використання землі сільськогосподарського призначення іншими особами, аніж власником, найчастіше оформлюється шляхом укладення договору оренди, що є підставою для державної реєстрації речового права користувача землі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
При тому, що процедура державної реєстрації оренди не є технічно складною, все ж таки вона не припиняє обговорюватись спеціалістами у сфері державної реєстрації із визначенням певних особливостей та труднощів. Причиною тому, зокрема, є й недосконалий та «морально застарілий» Закон України «Про оренду землі». З метою більш якісного нормативного врегулювання Урядом навіть був доповнений Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень окремим розділом «Особливості державної реєстрації речових прав на земельні ділянки» (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 06.12.2017 № 925 ).
Проте суперечки та непорозуміння не припиняються, у зв’язку із чим вважаю за необхідне систематизувати наявні правові конструкції та типові ситуації, які можна побачити в активній повсякденній роботі.
Однією з таких ситуацій є визначення строку дії договору оренди та самого права оренди. Вказане пов’язане із змінами в законодавстві, що відбулись на початку 2013 року, оскільки раніше реєструвались договори, а з 2013 року реєстрації підлягає право, а не договір.

Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово­комунального господарства України від 26.07.2018 № 186 «Про внесення змін до Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об’єктів нерухомого майна», зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 20.12.2018 за № 1442/32894, внесено зміни до Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об’єктів нерухомого майна (далі — Інструкція), затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 № 127, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10.07.2001 за № 582/5773 (зі змінами). Набрання чинності цими змінами відбулось 15 січня 2019 року. Інструкція була прийнята у 2001 році відповідно до чинного законодавства, зокрема Положення про Держбуд України, затвердженого Указами Президента України від 09.12.97 № 1342/97 та від 16.05.2001 № 314/2001, якими на Держбуд покладено здійснення функцій нормативно­методичного забезпечення діяльності бюро технічної інвентаризації. При затвердженні у 2001 році ціллю вказаної Інструкції визначено встановлення порядку та методики проведення технічної інвентаризації збудованих (реконструйованих) будинків, допоміжних
будівель та споруд з метою: визначення їх фактичної площі та об’єму (щодо проектних обстежень та оцінки технічного стану наявних об’єктів); установлення вартості об’єктів. Вона передбачає:

– первинну технічну інвентаризацію об’єктів;

– поточні інвентаризаційно­оцінювальні роботи для встановлення змін за певний період часу після первинної інвентаризації. Ця інструкція діє на всій території України для здійснення технічної інвентаризації об’єктів нерухомого майна всіх форм власності.

На підставі матеріалів технічної інвентаризації складаються інвентаризаційні справи та технічні паспорти. Матеріали технічної інвентаризації слугують підставою для надання інформації згідно з чинним законодавством. Ознайомившись із текстом змін від 2018 року, нотаріуси звернули особливу увагу на пункти 5, 6 Розділу1 Інструкції та додатки 3, 4, 5, 6. Дехто вирішив, що «все пропало» і потрібно на кожну нотаріальну дію з нерухомим майном витребовувати новий технічний паспорт. Крім того, галасу наробили самі органи, які проводять технічну інвентаризацію, надсилаючи нотаріусам листи «щастя» з додатками аж на 5 аркушів, які підшивають до кожної довідки — відповіді на запит нотаріуса про підтвердження права власності тощо. Так що ж змінилось для нотаріуса після 08.10.2012, коли абзаци 1–15 розділу 10 Інструкції було виключено на підставі наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово­комунального господарства України від 28.12.2012 № 658?

1 січня 2019 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» (далі — Закон № 2498), який визначив шляхи удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, коригуючи реалізацію права оренди (суборенди) земельних ділянок. Громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади і держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно­правових угод (ст. 131 Земельного кодексу України2). Ці суб’єкти також можуть укладати договір оренди землі.

Право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності (ст. 93 ЗК). За ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Договір оренди землі укладається у письмовій формі та за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально (ст. 14 Закону України «Про оренду землі»). У разі якщо договором оренди землі передбачено здійснення заходів, спрямованих на охорону та поліпшення об’єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендарю витрат на такі заходи (ст. 15 Закону України «Про оренду землі»). Якщо така угода не буде додана, це може бути підставою для визнання договору недійсним.

Договір набирає чинності з моменту його укладення (ч. 2 ст. 631 Цивільного кодексу України4) і вважається укладеним із моменту досягнення сторонами в належній формі згоди щодо всіх його істотних умов (ч. 1 ст. 638 ЦК). Розглянемо основні складові договору оренди землі. Предметом договору оренди землі є земельна ділянка. Відповідно до ст. 79 ЗК земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування і визначеними щодо неї правами. Зауважимо, що не підлягають переданню в оренду земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення і природно­заповідного фонду, розташованих у прибережній захисній смузі водних об’єктів, крім випадків, передбачених законом. Істотними умовами договору оренди землі (ст. 15 Закону України «Про оренду землі») встановлені: об’єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Під час загальної характеристики подружніх договорів не можна залишити поза увагою своєрідний феномен зарубіжного сімейного права. Йдеться про так звані квазідоговори, що являють собою специфічні домовленості подружжя, котрі у точному сенсі договором назвати не можна, тому що вони мають побутовий характер, а за їхнє невиконання не передбачені і не можуть застосовуватися санкції.

Зарубіжні дослідники відзначають, що серйозні проблеми виникають у разі, якщо подружжя намагаються врегулювати шлюбним договором особисті стосунки. Англійське й американське договірне право не забезпечує примусовим виконанням шлюбні договори, що містять положення немайнового характеру, зокрема, про кількість і періодичність народження дітей, прийняття внутрішньосімейних рішень, розподіл сімейної праці (наприклад, договори щодо того, хто з подружжя митиме посуд і виноситиме сміття). Американські суди, як правило, відмовляються визнавати юридичну чинність за договорами, що регулюють поведінку в шлюбі, оскільки втручання судів у подружні відносини в період шлюбу порушувало б їх приватність.

Варто зазначити, що в зарубіжній науковій літературі щодо цього питання висловлюються різні думки. Як вважають американські вчені Е. Расмусен і Дж.Е. Стейк, судам слід визнавати дійсними шлюбні договори, що регулюють поведінку сторін у шлюбі — правова система повинна надавати більш широкі можливості для особистого вибору у сфері шлюбних сімейних відносин. На думку Г. Александера, навпаки, сімейні стосунки є занадто складними і непередбачуваними, щоб дозволяти майбутньому подружжю зв’язувати себе на тривалий строк договірними зобов’язаннями, котрі регулюють усі аспекти їхніх відносин. Розширення в сфері сімейного права застосування принципу свободи договору може дати непередбачувані результати, і тому дефекти сімейного права необхідно виправляти шляхом безпосереднього впливу на всіх суб’єктів, а не розширення приватного розсуду.

Розглядаючи питання про суб’єктний склад подружніх договорів у порівняльно-правовому контексті, неможливо залишити без розгляду питання про укладення договорів фактичним подружжям. У країнах загального й континентального права за останні роки відбулися кардинальні зміни в уявленнях про форми сімейного життя. У зв’язку з цим правову підтримку одержали союзи осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах. Це наклало свій відбиток на питання про коло осіб, які мають право укладати договори, що регулюють майнові аспекти сімейного життя. Поступово, але неухильно в усіх згадуваних країнах розширюються рамки договірної ініціативи фактичних подружжя.
У країнах загального права договори між чоловіком і жінкою, пов’язані з їхнім спільним життям і близькими відносинами, традиційно розглядалися як такі, що суперечать суспільній політиці, котра полягала в чіткому розмежуванні шлюбу й інших різновидів близьких відносин з метою зміцнення інституту шлюбу в суспільстві. Поступово зі зміною поглядів на сутність сімейних зв’язків ставлення судової практики і навіть законодавства до договорів неформальних союзів змінилося. Визначальним при цьому з’явилася практична необхідність компенсувати жінці послуги по веденню домашнього господарства, а також інші форми вкладень у шлюбні відносини.
У США межі наданої фактичному подружжю договірної ініціативи коливаються від штату до штату. Історія юридичного визнання договорів фактичних подружжя починається зі справи Марвін, розглянутої Верховним Судом штату Каліфорнія. Згодом на цей прецедент стали посилатися й відносно договорів одностатевих пар (same-sex cohabitation agreements). За загальним правилом договори фактичних подружжя (cohabitation agreements) одержують судове схвалення (юридичну чинність) при дотриманні двох умов: а) письмова форма; б) відсутність умов про надання сексуальних послуг. З урахуванням того, що небагато осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах, додають своїм договорам належної форми, у судовій практиці штату Каліфорнія допускаються усні договори фактичних подружжя. На додаток до цього використовується теорія «договору, що припускається» (implied-in-fact contract theory).

Нотаріусу подано правовстановлювальні документи на квартиру спільного заселення. Які особливості такого об’єкта? Чи необхідна згода сусідів на продаж такої квартири?

Відповідь почнемо з основ: книга третя Цивільного кодексу України (далі — ЦК) має назву «Право власності та інші речові права». Стаття 316 ЦК надає поняття права власності — це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності фізичних та юридичних осіб — це право приватної власності (ст. 325 ЦК). Стаття 355 ЦК визначає поняття і види спільної власності — це власність на майно двох і більше осіб. Спільна власність має два види:

 1) спільна часткова — коли розмір часток у праві власності визначений (ст. 356 ЦК);

2) спільна сумісна — спільна власність без визначення часток (ст. 368 ЦК).

Підсумуємо: є приватна власність однієї особи на майно — це особиста приватна власність, а є спільна власність декількох осіб на майно. Яким чином нотаріус встановлює вид власності на майно і кількість власників?

Із правовстановлювального документа: в ньому має бути чітко і безспірно визначений власник або власники майна. При цьому пам’ятаємо положення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»: речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації (ч. 2 ст. 3 Закону). Отже, право власності має бути ще й належним чином зареєстроване: або право особистої приватної власності однієї особи, або право спільної власності двох і більше співвласників. Єдиний виняток із наведеного, коли наявний так званий «титульний» і «нетитульний» власник — це право спільної власності подружжя. Проте в даному випадку не йде мова про відносини подружжя. Згадавши основні засади інституту права власності, перейдемо до об’єктів цивільних прав, а саме: розглянемо такий об’єкт цивільних правовідносин, як квартира.

Уже кілька років, починаючи з 2015 року, коли Урядом вперше було запроваджено субвенцію з Державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво (придбання) житла для сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в Антитерористичній операції, а також для інвалідів І–ІІ групи з числа військовослужбовців, які брали участь в АТО та потребують поліпшення житлових умов, посвідчення договору купівлі-продажу житла для учасників АТО та їх сімей стало достатньо розповсюдженою нотаріальною дією. Найвищі показники освоєння державних субвенцій на поліпшення житлових умов для учасників антитерористичної операції та їх сімей останнім часом спостерігалися в Чернівецькій, Львівській, Харківській областях. Такі області, як Житомирська, Волинська, Донецька, Запорізька та Миколаївська також мають значні показники придбання житла для учасників АТО та їх сімей. Відтак, саме в цих регіонах з найбільшою кількістю учасників антитерористичної операції або сімей загиблих військовослужбовців і склалась певна правозастосовна практика посвідчення договорів купівлі-продажу житла для такої категорії осіб. Постановою Кабінету Міністрів України від 19.10.2016 № 719 «Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх сімей» було затверджено Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на виплату грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення для деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх сімей (далі — Порядок). До вказаного Порядку тричі вносились зміни (постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2017 № 119, постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2017 № 763, постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2018 № 213). Придбання житла для військовослужбовців та членів їх сімей також врегульовано і постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2018 № 214 «Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які брали участь у бойових діях на території інших держав, а також членів їх сімей». Відтак, станом на 2018 рік законодавчу базу сформовано, порядок надання субвенції визначено, проте в різних регіонах і навіть у різних нотаріусів в одному нотаріальному окрузі існує різна практика застосування законодавства і посвідчення такого виду договорів.

З 01 січня 2019 року Міністерство закордонних справ України (далі — МЗС) розпочало онлайн­оформлення електронних віз для в’їзду в Україну іноземними громадянами певних країн (далі — е­Віза). В МЗС України повідомили, що вказана процедура є новітнім проектом, який реалізується в нашій державі уперше з метою модернізації існуючих процедур у візовій сфері. Відповідно до положень п. 7.29 розділу 7 наказу Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5 «Про затвердження Правил ведення нотаріального діловодства», яким передбачається порядок ведення та заповнення реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріус зобов’язаний перевірити законність перебування іноземного громадянина в Україні, якщо нотаріальна дія вчиняється для нього чи за його участю. На підтвердження цього нотаріус, окрім запису документа, за яким встановлено особу, має записати реквізити візи та термін її дії. У разі якщо між Україною та країною, звідки прибув іноземець, установлено безвізовий режим пересування, нотаріус записує тільки термін реєстрації іноземця на території України. Отже, що потрібно знати нотаріусам про е­Візу.
По­перше, оформлення е­Візи здійснюється уповноваженою особою департаменту консульської служби МЗС (далі — уповноважена особа) дистанційно онлайн­засобами та візової інформаційно­телекомунікаційної системи. Візове клопотання про оформлення е­Візи подається іноземцем дистанційно онлайн­засобами складової візової інформаційно­телекомунікаційної системи веб­сайту МЗС: https://evisa.mfa.gov.ua. Е­Віза оформлюється як разова на строк до 30 днів для в’їзду в Україну з діловою, приватною, туристичною метою, а також з метою лікування, провадження діяльності у сфері культури, науки, освіти, спорту, з метою виконання службових обов’язків іноземним кореспондентом або представником іноземного засобу масової інформації. По­друге, оформлена е­Віза надсилається уповноваженою особою іноземцю на вказану ним адресу електронної пошти у формі, передбаченій Вимогами до оформлення віз в електронному вигляді, затвердженими наказом МЗС України від 18.12.2017 № 558. Цим наказом також передбачено виключний перелік держав, громадянам яких оформлюється е­Віза. Зразок форми е­Візи та Перелік держав наведено у додатках 1, 2.