МИХАЙЛО ШУЛЬГА,
доктор юридичних наук, професор Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»,
ДЕНИС КОВАЧ
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВСТАНОВЛЕННЯ ТА ЗМІНИ МЕЖ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ
Питання щодо меж населених пунктів має свою історію. Так, Земельний кодекс УРСР (1970 р.) виокремлював землі населених пунктів (міст, селищ міського типу й сільських населених пунктів) як самостійну категорію земель єдиного державного земельного фонду України, визначав межу міста чи селища міського типу, яка відмежовувала їх від інших земель єдиного державного земельного фонду і визначалася на основі генерального плану або техніко-економічних основ розвитку міста чи селища міського типу (статті 85, 101).
Межа міст, генеральні плани яких підлягали затвердженню Радою Міністрів УРСР, встановлювалася і змінювалася Президією Верховної Ради Українcької РСР. Межа інших міст встановлювалася і змінювалася виконавчими комітетами обласних рад. Включення земельних ділянок в межу міста чи селища міського типу не тягло за собою позбавлення землекористувачів права користування цими земельними ділянками, якщо в установленому законом порядку не було здійснено їх вилучення.
Землі перспективних сільських населених пунктів відмежовувалися від інших земель шляхом встановлення межі цих пунктів відповідно до проектів їх планування й забудови, які затверджувалися виконкомами обласних рад.
Земельним кодексом УРСР в редакції від 18.12.1990 р. (статті 63–65) передбачалося, що межі міста встановлювали і змінювали в порядку, що визначався Верховною Радою УРСР; межі селищ міського типу встановлювали і змінювали обласною радою народних депутатів або за її дорученням районною (міською) радою народних депутатів; межі сільських населених пунктів встановлюються і змінюються районною (міською) радою народних депутатів.
Пізніше Земельним кодексом України в редакції від 13.03.1992 р. (ст. 65) було передбачено, що межі сільських населених пунктів встановлюються і змінюються районною, міською, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, радою народних депутатів.
Землі в межах населених пунктів згідно з раніше чинним законодавством перебували у віданні, тобто управлінні, відповідних рад, компетенція яких у галузі регулювання земельних відносин визначалася нормами Земельного кодексу УРСР. Ради, зокрема, здійснювали державний контроль за використанням усіх земель в межах конкретного населеного пункту й додержанням земельного законодавства, здійснювали державний облік земель, надавали в користування та вилучали земельні ділянки у встановленому законом порядку, забезпечували здійснення заходів по охороні земель, підвищенню родючості ґрунтів, а також по боротьбі з їх ерозією, забрудненням і засміченням та ін.
Чинний Земельний кодекс України (далі — ЗК України) містить спеціальну главу 29, що має назву «Встановлення та зміна меж адміністративно-територіальних утворень» та включає чотири статті, які дають визначення межі адміністративно-територіального утворення, закріплюють систему органів, що приймають рішення про встановлення та зміну меж, визначають порядок встановлення та зміни цих меж, а також порядок їх посвідчення . Зокрема, ч. 1 ст. 173 ЗК України передбачає, що межа району, села, селища, міста, району у місті — це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
ГОЛОВНЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ
У ХАРКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ

вул. Ярослава Мудрого, 16, м. Харків, 61002, тел. 751­81­68,
факс 751­81­72, info@kh.minjust.gov.ua

код ЄДРПОУ: 34859512

м. Харкова та області

До відома та використання в роботі

З метою належного виконання суб’єктами первинного фінансового моніторингу обов’язку, передбаченого вимогами частини 2 статті 6 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» щодо вивчення клієнта (а саме: отримання від клієнта інформації щодо його фінансового стану, змісту діяльності та джерел походження коштів), Головним територіальним управлінням юстиції у Харківській області спільно з Консультативно-методичною радою нотаріату розроблені проекти опитувальників (для фізичної особи, фізичної особи — підприємця, юридичної особи), які носять рекомендаційний характер.

Вищевказана інформація та проекти опитувальників надсилаються Вам до відома та використання в роботі.

Перший заступник начальника управління               І.В. Левченко

Увага! Повна версія статті доступна всім бажаючим без обмежень за посиланням нижче. До Вашої уваги представлена лише перша сторінка.

І. ОПОДАТКУВАННЯ ДОХОДІВ, ОТРИМАНИХ ВІД ЗДІЙСНЕННЯ НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Податкова декларація — це документ, що подається платником податків контролюючому органу за місцем проживання платника податків у строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов’язання, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків — фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку. Форма податкової декларації встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову
політику. Декларація відповідно до п. 49.18 ст. 49 глави 2 розділу II Податкового кодексу України подається за звітний (податковий) період, що дорівнює календарному року для платників податку на доходи фізичних осіб — до 01 травня року, що настає за звітним. Декларація подається до контролюючого органу в один із таких способів на вибір платника податку:

1) особисто платником податку або уповноваженою на це особою;

2) надсилається поштою з повідомленням про вручення та з описом вкладення;

3) засобами електронного зв’язку в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.

У разі надсилання податкової декларації поштою платник податку зобов’язаний здійснити таке відправлення на адресу відповідного контролюючого органу не пізніше ніж за п’ять днів до закінчення граничного строку подання податкової декларації, а при поданні податкової звітності в електронній формі, — не пізніше закінчення останньої години дня, в якому спливає такий граничний строк. На сьогодні форма податкової декларації затверджена наказом Міністерства фінансів України від 02.10.2015 № 859, із змінами і доповненнями, внесеними наказом Міністерства фінансів України від 06.06.2017 № 556. Декларація складається із семи розділів, що подаються на одному двосторонньому аркуші формату А4, та двох додатків до декларації (далі — додатки), які подаються на одно-, двосторонніх аркушах формату А4 та містять розрахунки окремих видів доходів
(витрат).

Консультативно-методична рада з питань нотаріату при Головному територіальному управлінні юстиції у Харківській області звертає увагу нотаріусів області на те, що 04 листопада 2018 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» від 3 липня 2018 року № 2478-VIII (далі — Закон 2478), який згідно ст. 1 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вводиться в дію з 04 лютого 2019 року. Вищезазначений Закон застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», що застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію цього Закону. Вказаним Законом внесено зміни до низки законів України, в тому числі і тих, що безпосередньо регулюють порядок вчинення окремих видів нотаріальних дій. Так, змінилися положення Цивільного кодексу України (далі — ЦК), що регулюють порядок виконання зобов’язань (ст. 543 та ст. 554), забезпечення виконання зобов’язань (ст. 559, ст. 584, ст. 593), окремі положення щодо процентів за кредитним договором (ст. 1056-1), а також порядку пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців (ст. 1281) та обов’язку отримання свідоцтва про право на спадщину спадкоємцями, які її прийняли (ст. 1287). Поряд з цим змінені деякі положення Законів України «Про дорожній рух», «Про банки та банківську діяльність», «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», «Про Розрахункову палату», «Про заставу», «Про іпотеку», «Про нотаріат», «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Отже, з 04 лютого 2019 року спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини не тільки у разі, якщо їм відомо про його борги, а і якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб. Кредиторові спадкодавця належить пред’явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, протягом шести місяців з дня, коли він дізнався про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину. З моменту введення в дію Закону № 2478 спадкоємець, який прийняв спадщину, зобов’язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах — до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину не тільки, якщо у складі спадщини є нерухоме майно, а і якщо до спадкової маси входить майно та/або майнові права, які обтяжені, та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація. Зміни, які внесені Законом № 2478 до ст. 55 Закону України «Про нотаріат», надають можливість нотаріально посвідчувати договори про задоволення вимог іпотекодержателя в порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку» без надання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується. Також при посвідченні договорів відчуження встановлена вимога перевірки відсутності будь-якої заборони відчуження або арешту майна не тільки щодо нерухомого майна, а і транспортних засобів. Посвідчення договору про відчуження майна, обтяженого боргом, стало можливим за наявності згоди кредитора і набувача на укладення такого договору. Раніше ця норма передбачала надання згоди на переведення боргу.

Історію становлення нотаріату можна умовно поділити на декілька етапів.

1.  Стародавній Єгипет, Стародавній Вавилон, Стародавня Греція, Стародавній Рим та Візантія

І хоча в Єгипті, Вавилоні та Греції не існувало нотаріусів в тому статусі, в якому вони існують сьогодні, однак діяльність окремих осіб можна назвати прообразом нотаріальної діяльності. Спершу нотаріат виник як різновид адміністративної діяльності. Так, тисячоліття тому у Вавилоні, Єгипті, Іудеї існували писарі-канцеляристи, які вели численні прибутково-витратні книги, переписували населення і його майно тощо 1. Писар Стародавнього Єгипту мав різні сфери діяльності: його засвідчення потребували польові роботи, комерційні операції, вирішення адміністративних проблем, армія, іноді писарі виконували функції жреців. Доба після 2000 року до нашої ери називається Середнє царство. Знайдені документи тих часів нагадують акти. Отже, мав бути і той, хто їх складав, тобто писар-нотаріус. Кількість документів збільшилася за часів Нового царства (приблизно 1560–1060 pp. до н.е.). Тоді внутрішні конфлікти врегульовували саме писарі, які спеціально займалися судовими питаннями; кенебет — вид ради, що складалася зі знаті; не існувало постійно чинних судових інституцій; стабільність забезпечували спеціальні писарі, які зналися на адміністративних справах і були зобов’язані зберігати архіви. Не існувало відмінностей між цивільним та кримінальним правом. Писарі слідкували за сплатою, продажем, позикою предметів, орендою та продажем худоби. Серед актів можна відстежити і такі, що сьогодні ми віднесли б до сімейного права. Окремі посадові особи, що забезпечували формування доказів в Стародавньому Єгипті, називалися агрономоми, а в Греції — ієромемнеси чи епістази та були священнослужителями. Одні з перших форм нотаріату можна знайти і в староєврейській державі. Ґрунтуючись на аналізі прадавніх рукописів, історики дійшли висновку, що ізраїльтяни познайомилися з писемністю, коли знаходилися в Єгипті, і стали активно використовувати її в державних справах і в процесі судочинства. Приблизно з середини II тисячоліття до н.е. про книги і державні письмові акти згадується вже як про звичне явище.

У Стародавній Греції за часів Аристотеля, Плутарха, Діогена нотаріуси почали оформлювати та реєструвати договори, посилаючись як на приватне, так і на державне право.

Сьогодні аграрна розписка — це альтернативний варіант кредитування сільськогосподарських виробників, особ ливо середніх та дрібних, які практично не мають доступу до кредитних ресурсів комерційних банків. Механізм видачі аграрних розписок запрацював у деяких областях України з 2015 року. Протягом 2018 року видача аграрних розписок почала застосовуватись на всій території України. У зв’язку з тим, що аграрна розписка — відносно новий вид документа зі своїми певними особливостями, при її практичному застосуванні, природно, виникає низка питань, у тому числі і при нотаріальному посвідченні. Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України «Про аграрні розписки» (далі — Закон) аграрна розписка — товаророзпорядчий документ, що фіксує безумовне зобов’язання боржника, яке забезпечується заставою, здійснити поставку сільськогосподарської продукції або сплатити грошові кошти на визначених у ньому умовах. Товаророзпорядчий документ — документ, який підтверджує право власності його держателя на речі, які зазначені в цьому документі, та надає йому право розпоряджатися цими речами шляхом розпорядження самим документом. Відповідно до виду зобов’язання аграрні розписки поділяються на товарні аграрні розписки та фінансові аграрні розписки. Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону товарна аграрна розписка — це аграрна розписка, що встановлює безумовне зобов’язання боржника за аграрною розпискою здійснити поставку узгодженої сільськогосподарської продукції, якість, кількість, місце та строк поставки якої визначені аграрною розпискою. Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону фінансова аграрна розписка — це аграрна розписка, що встановлює безумовне зобов’язання боржника сплатити грошову суму, розмір якої визначається за погодженою боржником і кредитором формулою з урахуванням цін на сільськогосподарську продукцію у визначеній кількості та якості. Отже, товарна аграрна розписка та фінансова аграрна розписка відрізняються предметом зобов’язання.

Розглянемо порядок дій нотаріуса у випадках:

– скасування довіреності у того нотаріуса, який її посвідчував, без виготовлення окремого примірника заяви для заявника;

– скасування довіреності у того нотаріуса, який її посвідчував, з виготовленням окремого примірника заяви на спеціальному бланку нотаріальних документів — для заявника;

– скасування довіреності в іншого нотаріуса, ніж того, хто її посвідчував, з виготовленням окремого примірника заяви на спеціальному бланку нотаріальних документів — для заявника.

Крім того, пропонуємо зразки заяв та алгоритм дій нотаріуса у разі, якщо заявник бажає також передати заяву про скасування довіреності повіреному або третім особам.

ПРАВОВА ОСНОВА (МАТЕРІАЛЬНА ЧАСТИНА)

Цивільний кодекс України

<…> Стаття 249. Скасування довіреності

1. Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною.

2. Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України

<…> Глава 4 розділу ІІ. Посвідчення довіреностей, припинення та скасування довіреностей <…>

6. Порядок скасування довіреності

6.1. Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної, може у будь-який час скасувати довіреність або довіреність, видану в порядку передоручення.

 6.2. Нотаріус, завідувач державного нотаріального архіву при одержанні заяви про скасування довіреності або передоручення робить про це відмітку на примірнику довіреності, що зберігається у справах нотаріуса, у державному нотаріальному архіві, і відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій.

6.3. Якщо особа, яка видала довіреність, подасть примірник довіреності, що є у неї, напис про скасування довіреності або передоручення робиться і на цьому примірнику, після чого він разом із заявою додається до примірника, що зберігається у справах нотаріуса, в державному нотаріальному архіві.

6.4. Повідомлення особи, яка видала довіреність, представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність, про скасування довіреності може бути оформлено нотаріусом згідно з цим Порядком шляхом передавання відповідної заяви.

7. Реєстрація посвідчення довіреності (припинення її дії) Посвідчені нотаріусами довіреності, а також передоручення за ними, припинення їх дії підлягають обов’язковій реєстрації в Єдиному реєстрі довіреностей <…>

Забезпечення належного захисту суб’єктивних прав є одним із ключових обов’язків сучасної держави. Саме держава повинна створити такі умови, за яких кожна особа могла б вільно набувати необхідне їй майно, володіти і розпоряджатись ним та захищати належні їй права та інтереси. Однією з форм захисту суб’єктивних прав є їхня державна реєстрація, що, зокрема, має місце у випадку із нерухомим майном та корпоративними правами. При цьому, відповідно до статей 37 та 371 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до повноважень Міністерства юстиції України (далі — Мін’юст) у сфері державної реєстрації прав, зокрема, належать:

1) розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність суб’єктів реєстраційних відносин;

2) здійснення контролю за діяльністю у сфері державної реєстрації прав, у тому числі шляхом проведення моніторингу реєстраційних дій відповідно до зазначеного закону та прийняття обов’язкових до виконання визначених законом рішень;

3) забезпечення доступу уповноважених осіб до Державного реєстру та приймання рішень про тимчасове блокування або анулювання такого доступу у випадках, передбачених цим Законом.

Аналогічні положення закріплені у Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» (статті 34 та 341), відповідно до якого Мін’юст наділений повноваженнями здійснювати контроль у сфері реєстрації корпоративних прав. З вказаних вище норм випливає, що на Мін’юст покладені обов’язки здійснювати контроль за діяльністю державних реєстраторів, який реалізується шляхом:

1) розгляду скарг на дії державних реєстраторів;

2) проведення за власною ініціативою моніторингу і камеральних перевірок діяльності державних реєстраторів, зокрема нотаріусів.

Таким чином. Мін’юст набув повноважень здійснення не лише типових для органів виконавчої влади функцій щодо формування та реалізації державної політики, а й функцій вирішення спорів у сфері державної реєстрації прав та контролю за діяльністю суб’єктів, що здійснюють реєстраційні  дії. При цьому варто зазначити, що існують непоодинокі випадки оскарження нотаріусами як державними реєстраторами рішень (наказів) Мін’юсту, прийнятих в порядку реалізації ним своїх повноважень щодо контролю у сфері державної реєстрації прав.

1. Загальні положення національного законодавства
Питання компенсації заподіяної особі моральної шкоди упродовж останніх десятиліть викликає жвавий інтерес як у наукових колах, так і серед практикуючих юристів. Варто відзначити, що у західних суспільствах відшкодування моральної шкоди загалом є дієвим регулятором суспільних відносин.
За загальним правилом під моральною шкодою прийнято розуміти наслідки правопорушення, які не мають економічного змісту і вартісної форми та виражаються, зокрема, у фізичному болю, душевних стражданнях, приниженні чес­ті та гідності фізичної особи. Тобто під моральною шкодою розуміються втрати немайного характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі протиправними діями чи бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) моральна шкода полягає: (1)  у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; (2)  у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; (3)  у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна; (4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. В науці цивільного права звертається увага, що зазначене законодавче положення не містить визначення поняття моральної шкоди, а лише закріплює підстави її виникнення.

17 червня 2018 року набув чинності новий Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». Це є довгоочікуваною подією в українському правовому просторі. Закон покликаний привести законодавство, що регулює діяльність ТОВ та ТДВ, у відповідність до європейських стандартів. Юридична спільнота України покладає на цей Закон великі сподівання. Адже він має сприяти вирішенню численних правових проблем, котрі вже давно стоять на часі. Новий Закон має усунути багато труднощів в регулюванні корпоративних відносин, які викликані невідповідністю сучасним реаліям багатьох положень Закону України «Про господарські товариства» 1991 року.
За прогнозом, як вплине новий Закон на перспективи судового розгляду найбільш поширених категорій корпоративних спорів, ми звернулись до експерта. Наш співрозмовник — суддя господарського суду, кандидат юридичних наук, доцент Бринцев Олексій Васильович.
– Олексію Васильовичу, яке Ваше загальне враження від нового Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»? Як Ви вважаєте, чи виправдовує він сподівання вітчизняного бізнесу?
«Не ускладнюйте просте, спрощуйте складне» сказав хтось з великих. Ця максима дуже добре характеризує загальні побажання будь-якого суспільства до свого законодавця. Проте, на жаль, автори вітчизняних нормативних актів дуже рідко їй слідують. Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» — не виключення.
Складається враження, що основною метою цього Закону стало, так би мовити, виправлення ситуації на юридичному ринку праці. Відомо, що він останнім часом стрімко зменшується за рахунок суцільної інформатизації та уніфікації суспільних відносин. Коло юридичних питань, які заінтересовані особи можуть вирішити самостійно без звернення до юриста, а за допомогою звичайних інформаційних технологій, невпинно зростає. Проте Закон «Про ТОВ та ТДВ», навпаки, виносить на порядок денний цілі пласти різного роду юридичних питань, котрі тепер вирішити без кваліфікованого спеціаліста буде дуже важко. Тому, на думку корпоративних юристів, адвокатів, нотаріусів, Закон, безумовно, заслуговує на позитивну оцінку. З точки зору інтересів бізнесу і вітчизняної економіки, в цілому оцінки Закону «Про ТОВ та ТДВ» більш стримані. І це зрозуміло. Економічне зростання, крім іншого, залежить від кількості економічних суб’єктів у державі. А їх кількість прямо пов’язана із простотою доступу на ринок та простотою функціонування.

Закон «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» ще більш віддаляє наших підприємців від ідеалу права у вигляді «однієї кнопки».