ВАЛЕНТИНА БЕРЕЖНА,
завідуюча Державним нотаріальним архівом Автономної Республіки Крим;
ГАННА ОЖЕГОВА,
юридичний радник науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
ФОРМУВАННЯ СПРАВ (НАРЯДІВ). ОФОРМЛЕННЯ СПРАВ ДЛЯ АРХІВНОГО ЗБЕРІГАННЯ
(за підсумками Крымских встреч нотариусов 13–16 червня 2013 року)
У цій статті ми розглянемо вимоги до формування справ та оформлення їх для архівного зберігання, при цьому зосередимо увагу на проб­лемних моментах, які найчастіше виникають в практиці нотаріусів.
ФОРМУВАННЯ СПРАВ (НАРЯДІВ)
Загальні правила формування справ (нарядів) встановлено розділом X Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 23.12.2010 за № 1318/18613 (зі змінами) (далі — Правила) — «Вимоги щодо формування справ (нарядів)». Спадкові справи мають формуватися згідно з розділом ХІ Правил — «Особливості формування спадкових справ».
Формування справ — це групування виконаних документів у справи (наряди) відповідно до індивідуальної номенклатури справ державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса, складеної на підставі Типової номенклатури справ державної нотаріальної контори та приватного нотаріуса.
Формування справ державної нотаріальної контори здійснює особа, відповідальна за ведення нотаріального діловодства, а формування справ приватного нотаріуса — особисто приватний нотаріус або особа, відповідальна за ведення нотаріального діловодства.
Формування спадкових справ здійснює особисто державний чи приватний нотаріус, у провадженні якого знаходиться справа.
Пункт 10.2 Правил визначає загальні вимоги до формування справ, а саме:
у справи мають вміщуватися тільки оригінали документів та (або) у випадках, передбачених чинним законодавством, копії з таких документів, оформлених та за­свідчених в установленому порядку, які необхідні для вчинення нотаріальних дій.
Так, відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22.02.2012 за № 282/20595 (зі змінами та доповненнями), у справах нотаріуса залишаються:
1) копії (фотокопії) або витяги, наприклад, відповідних свідоцтв про факт державної реєстрації актів цивільного стану — про народження, шлюб, смерть; установчих документів (статутів, положень, засновницьких договорів тощо);
2) витяг з документа, за яким установлено особу громадянина, в якому відображено всі заповнені сторінки, що стосуються реквізитів поданого документа, його дійсності та мають значення для вчинюваної нотаріальної дії — при посвідченні правочинів, видачі свідоцтв чи оформленні інших документів, примірники яких залишаються у справах нотаріуса;
3) копія (фотокопія) платіжного документа, що підтверджує сплату в передбачених законом випадках податку з доходів громадян та інших обов’язкових платежів (у свою чергу, документи, що підтверджують сплату в передбачених законом випадках, повертаються з відповідною відміткою про вчинену нотаріальну дію особам, які здійснили таку оплату, або уповноваженим представникам цих осіб);
4) копії (фотокопії): документів, які підтверджують право власності фізичних чи юридичних осіб на житловий будинок (частину будинку), будівлю, садибу, квартиру, садовий будинок, гараж, земельну ділянку чи їх частину, інше нерухоме майно, — якщо посвідчуються договори про заставу (іпотеку), оренду чи найм (позичку) житла, відчуження власником (власниками) частини належного йому (їм) майна, а також якщо учасники спільної часткової власності мають один спільний правовстановлюючий документ на згадане майно і один із них відчужує належну йому частку (чи частку від частки); договорів про визначення чи зміну розміру часток у спільній частковій власності, а також договорів про порядок володіння та користування майном; державного акта на право власності на земельну ділянку, договору про відчуження земельної ділянки — при посвідченні договору купівлі-продажу, міни, дарування, пожертви, довічного утримання (догляду), ренти, спадкового договору, а також при видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку; сертифікатів про право на земельну частку (пай) — при видачі свідоцтва про право на спадщину; свідоцтв про реєстрацію транс­портних засобів, технічних паспортів на транспортні засоби, інші самохідні машини і механізми — при посвідченні договорів про їх відчуження, заставу, оренду, позичку, при видачі свідоцтва про право на спадщину;
5) фотокопія довідки або витягу про підтвердження наявності реєстраційного номера облікової картки платника податків за даними Державного реєстру фізичних осіб — платників податків або фотокопія сторінки паспорта з даними про реєстраційний номер облікової картки платника податків з Державного реєстру; фотокопія довідки або витягу коду платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України — при посвідченні правочинів майнового характеру та у випадку засвідчення справжності підпису на заяві, примірник якої залишається у справах нотаріуса.
Зверніть увагу:

ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЙНА СЛУЖБА УКРАЇНИ
УКРДЕРЖРЕЄСТР

вул. Марини Раскової, 15, м. Київ, 02660
Тел. 233­65­10, факс 233­64­98
E­mail: info@drsu.gov.ua
Web: http://www. drsu.gov.ua
Код ЄДРПОУ 37508344

31.01.2015 № 149/8-15-6

Міністерство юстиції України

Щодо надання інформації для підготовки
Міністерством юстиції роз’яснень
законодавства для застосування нотаріусами

Державна реєстраційна служба України розглянула лист Міністерства юстиції України від 21.01.2015 № 13-17/24 щодо порядку здійснення плати за пошук відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно під час вчинення нотаріальної дії та повідомляє.

Частинами другою та третьою статті 46-1 Закону України «Про нотаріат» встановлено, що нотаріус під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва має доступ та користується Державним реєстром речових прав на нерухоме майно, здійснює пошук у ньому відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об’єкт незавершеного будівництва, обтяження таких прав та за його результатами формує витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, який залишається у справі державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса.

Користування Державним реєстром речових прав на нерухоме майно здійснюється безпосередньо нотаріусом, який вчиняє відповідну нотаріальну дію.

З 01.01.2015, у зв’язку з набранням чинності постановою Кабінету Міністрів України від 24.12.2014 № 722 «Деякі питання надання інформації про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження», порядок та умови доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомою майна та Державного реєстру іпотек у зв’язку із здійсненням ними повноважень, визначених законом, а також механізм користування ними, визначається Порядком доступу посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, судів, органів внутрішніх справ, органів прокуратури, органів Служби безпеки, нотаріусів, адвокатів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що затверджений вказаною постановою (далі — Порядок).

Згідно з абзацом першим пункту 3 Порядку користувач під час здійснення повноважень, визначених законом, користується інформацією про зареєстровані речові права, їх обтяження на об’єкт нерухомого майна з Державного реєстру прав.

При цьому абзацом першим пункту 6 Порядку визначено, що інформація, отримана користувачем під час доступу до Державного реєстру прав та/або реєстрів, оформляється у вигляді інформаційної довідки, що формується окремо щодо кожного об’єкта нерухомого майна чи суб’єкта речових прав на нього згідно із заданими критеріями пошуку.

Відповідно до пункту 7 Порядку за надання користувачам інформації з Державного реєстру прав справляється плата, крім випадків, установлених законом, у розмірі, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 21.11.2012 № 1204 «Про затвердження розміру і порядок використання плати за внесення змін до записів Державною реєстру речових прав на нерухоме майно та надання інформації із зазначеного реєстру» (далі — постанова № 1204).

При цьому, згідно з абзацом сьомим підпункту 1 пункту 1 постанови №1204 розмір плати за надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно шляхом безпосереднього доступу нотаріусів та адвокатів становить 51 гривню.

Таким чином, розмір плати за пошук нотаріусами під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об’єкт незавершеного будівництва, обтяження таких прав відповідно до Порядку, визначений постановою № 1204.

Що ж стосується наказу Міністерства юстиції України від 29.12.2012 № 1994/5 «Про встановлення розміру плати за пошук нотаріусами відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.01.2013 за № 115/22647, то його положення направлені на регулювання відносин, передбачених абзацом другим пункту 6 Порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02.08.2011 № 1936а/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 11.08.2011 за № 963/19701.

Вказаний вище наказ Міністерства юстиції України визнано таким, що втратив чинність, згідно з наказом Міністерства юстиції України від 26.12.2014 № 2175/5, що, в свою чергу, був розроблений відповідно до Закону України від 14.10 2014 № 1701-VІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення кінцевих вигодоодержувачів юридичних осіб та публічних діячів».

Враховуючи вищевикладене, положення наказу Міністерства юстиції  України від 29.12.2012 № 1994/5 «Про встановлення розміру плати за пошук нотаріусами відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.01.2013 за № 115/22647, з 01.01.2015 не застосовуються.

Також інформуємо, що на даний час Укрдержреєстром готується проект відповідного нормативно-правового акта про визнання таким, що втратив чинність вищевказаного наказу Мін’юсту для подання його на опрацювання структурними підрозділами Міністерства юстиції України.

Перший заступник Голови                                                  А.О. Янчук

ОЛЬГА ВЕРЕЙЦІ,
кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри цивільно-правових дисциплін навчально-наукового інституту права та психології Національної академії внутрішніх справ
ВІДНОСИНИ СТОСОВНО ТВАРИН: ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
Серед основних показників цивілізованого суспільства найчастіше називається ставлення до дітей, літніх людей та тварин. Саме ці категорії належать до найменш захищених та найбільш залежних від оточуючих. Причому щодо тварин, то з незахищених вони є найбільш незахищеними. І аргумент, що «тут стільки людей у злиднях, а ви про тварин», навряд чи можна вважати переконливим, оскільки ці питання перебувають в одній площині. Там, де життя визнається найвищою цінністю, діють принципи гуманізму, причому не на деклараційному, а на найвищому практичному рівні, де немає покинутих тварин, а права останніх захищаються державою, там і порушення прав людини трапляються набагато рідше. Ще стародавні римляни визнавали, що природне право — це право, надане природою всім без виключення живим істотам, у тому числі тваринам. Тривалі роки еволюції, розвиток техніки створив у людини небезпечну ілюзію власної переваги над природою, хоча життєвий досвід раптового потрапляння в природні умови переконливо доводить, що ми все ще залишаємося лише однією з ланок у харчовому ланцюзі, причому, вибачте, не найвищою.
Проте сьогодні правила гри, принаймні, на законодавчому рівні, встановлює саме людина. Ці правила ми можемо розглядати у різних системах відносин, що виникають у зв’язку з взаємо­дією людини та тварини, та на різних рівнях, включаючи питання утримання домашніх та хижих тварин, відповідальності за жорстоке поводження з тваринами, дотримання прав тварин при їх використанні у різних сферах людської діяльності тощо. Незважаючи на це, питання правового режиму тварин залишається сьогодні малодослідженим у правовій науці, хоча й має стародавню історію. На жаль, брак інформації не дає можливості здійснити системний аналіз правового становища тварин на різних етапах розвитку людства, але до основних моментів можуть бути віднесені такі.
Питання стосовно правової характерис­тики тварин обговорювалося ще юристами Стародавнього Риму. Слід зазначити, що у Стародавньому Римі, як і в сучасному цивільному праві України, на тварин поширювався правовий режим речі. До особливостей цього правового режиму слід віднести такі.
Так, по-перше, речі за способом придбання поділялися римськими юристами на такі, що підлягають манципації (res mancipi), та речі, що манципації не підлягають (res nec mancipi). Як пише римський юрист Гай, «манципація полягає в уявному (вигаданому) продажу. Ця форма придбання права власності римськими громадянами здійснюється таким чином. Запросивши не менше п’яти повнолітніх римських громадян в якості свідків і поряд одну особу того ж стану, яка тримала б в руках мідні терези і називалася б ваговиком, покупець, ще тримаючи мідь, говорить так: «Установлюю, що цей раб по праву квіритів належить мені, і що він повинен вважатись купленим мною за цей метал і за допомогою цих мідних терезів». Потім він вдаряє цим металом по терезах і передає його як купівельну суму тому, від кого придбав річ за допомогою манципування. У такий спосіб манципуються раби і особи вільні, а також тварини, які прирівнюються до речей, що манципуються, наприклад бики, коні, мули, віслюки; таким самим способом звичайно манципуються земельні ділянки як міські, так і сільські…». Манципації підлягали речі, що відігравали особливо важливу роль у житті римлян, тому віднесення свійських тварин було цілком виправданим. Цікаво, що серед римських юристів точилися спори стосовно віку тварини, з якого передача права на неї підлягає манципації. Так, сабініанці вважали, що приручені людиною тварини є манципними речами з дня народження, а прокуліанці стверджували, що тварини стають манципними речами лише з досягненням віку, коли зазвичай відбувається їх приручення.
Римському праву також був відомий поділ речей на рухомі (такі, що можуть вільно переміщуватись в просторі) та нерухомі (такі, що не можуть бути відокремлені від поверхні землі без пошкодження або зруйнування). Римські юристи при поділі речей на нерухомі та рухомі серед останніх виділяли категорію «живі істоти», що могли переміщуватися самостійно (se moventes), та відносили до них рабів та тварин.
Так само й при виділі доходів та плодів, римські юристи виділяли плоди натуральні (природні), якщо вони виникають внаслідок природного процесу (зокрема, приплід тварин) .
Отже, вже у Стародавньому Римі стосовно тварин мав місце конкретний правовий режим: вони характеризувалися як манципні рухомі речі, природні плоди.
Відповідальність за всі види шкоди, що спричинялися твариною, ніс її власник. Причому власник міг бути повністю або частково звільнений від відповідальності, якщо доводив, що шкоду було спричинено не з його вини, а також якщо присягався, що не знав про злобність тварини. Проте у всіх випадках він був зобов’язаний видати тварину, що мало на меті стимулювати власника краще дивитися за своїми тваринами у майбутньому.

АНДРІЙ АСАУЛЮК,
приватний нотаріус Ужгородського районного нотаріального округу
ЩОДО ПРОБЛЕМНИХ ПИТАНЬ, ЯКІ ВИНИКАЮТЬ НА ПРАКТИЦІ ПРИ ОФОРМЛЕННІ СПАДКОВИХ СПРАВ
Провівши деякі узагальнення проблемних питань, які постійно виникають у роботі нотаріусів та стосуються оформлення спадкових справ, пропоную їх на розгляд нотаріусів (для обговорення та подання пропозицій до Мін’юсту).
1. Питання оформлення спадщини у разі, коли правовстановлювальний документ на майно оформлено на ім’я особи, що є живою, а помер співвласник — другий з подружжя. Раніше існувала можливість видачі за заявою пережившого з подружжя свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя на ім’я померлого, що давало можливість видати спадкоємцям свідоцтво про право на спадщину. Наразі єдиним варіантом виходу із ситуації вбачаю звернення спадкоємців до суду з приводу визначення частки померлого подружжя.
Це питання стосується не тільки успадкування частки у праві спільної сумісної власності того з подружжя, що не є титульним власником майна, а й відчуження тим з подружжя, що є живим, цілого об’єкта нерухомого (а також рухомого) майна у випадку, коли помер його співвласник (другий з подружжя). Так, у пп. 4.6 п. 4 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок) передбачено, що при посвідченні нотаріусом правочинів щодо відчуження майна від імені особи, у якої немає чоловіка або дружини (неодружена/неодру¬жений, удова/удівець), відчужувач подає відповідну заяву, у якій також зазначається, що майно, яке є предметом цього правочину, не є спільною сумісною власністю. Отже, така заява подається лише у разі, якщо майно не є спільною сумісною власністю подружжя. На практиці дуже часто нотаріуси на порушення Порядку (раніше — Інструкції) вимагають подати заяву про те, що відчужувач є удовою/удівцем (без зазначення статусу майна) у випадках, коли таке майно є спільною сумісною власністю подружжя, оформлене на ім’я пережившого з подружжя, і це чітко вбачається з правовстановлювального документа (свідоцтво про право власності на кооперативну квартиру, видане на ім’я пережившого з подружжя під час його перебування у шлюбі з другим з подружжя, що помер, або у договорі купівлі-продажу нерухомого майна зазначено, що купівля майна була проведена за згодою другого з подружжя тощо), а також перевіряють за даними Спадкового реєстру наявність спадкової справи на ім’я померлого та оформляють договір відчуження нерухомості після спливу 6-місячного терміну з дня смерті другого з подружжя. Вважаю, що такі дії не є правильними, оскільки таким чином, по-перше, порушується пп. 4.6 п. 4 глави 1 розділу ІІ Порядку (щодо відсутності вказівки про те, що майно не є спільною сумісною власністю подружжя), по-друге, частка у праві власності, що належала померлому з подружжя, нікуди не втрачається та повинна спадкуватися на загальних підставах, та по-третє, у померлого можуть бути діти (віком до 18 років), які завжди є спадко¬ємцями за законом на частку у праві власності їх померлого батька/матері, і згодом саме за їх позовом договір може бути визнано недійсним у судовому порядку.
У зв’язку з цим, на мою думку, в Порядку доцільно визначити чіткий план дій нотаріусів у зазначених ситуаціях:

АЛИСА ГРАФТОН,
нотариус и партнер фирмы Cheeswrights
АНГЛИЙСКИЕ НОТАРИУСЫ ДЛЯ РОССИЙСКИХ КЛИЕНТОВ (VOL. 4 FOR NOTARIAL LAW)
В моей практике один из наиболее часто задаваемых вопросов связан с назначением института нотариата в пределах юрисдикции Англии и Уэльса. За исключением ситуаций, когда нотариусы осуществляют определенную функцию, сопряженную с фактом их назначения (например, выступая комиссионерами для приведения к присяге и т.п.), деятельность английских нотариусов приобретает особую важность при задействовании иностранного элемента. Иначе говоря, в Англии к нотариусам обращаются фактически лишь при совершении сделки, одной стороной которой является иностранное лицо или документы по которой подлежат использованию за пределами Англии и Уэльса. При этом клиентом нотариуса может стать, и зачастую становится, именно такое иностранное лицо, которое преследует цель юридически грамотно оформить документ, подлежащий использованию в иной юрисдикции.
В условиях возрастающей глобализации финансовых трансакций не редкостью является ситуация, когда зарегистрированная в России компания составляет документы, требуемые для применения в одной из иностранных юрисдикций. В рамках данной статьи мы выберем один из наиболее часто встречающихся в таких случаях документов — доверенность.
Требования, исходящие от иностранной юрисдикции, в нашем примере звучат так:
• доверенность должна быть составлена на английском языке;
• она должна быть подписана уполномоченным представителем компании в соответствии с законодательными положениями и внутренними документами самой компании;
• для того чтобы доверенность была принята к использованию, она подлежит нотариальному удостоверению; при этом нотариальное удостоверение должно содержать подтверждение факта существования компании, также как и полномочий совершившего ее лица;
• нотариальное удостоверение должно быть подтверждено апостилем.

ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу Міністерства юстиції України
ДОВІРЕНІСТЬ: ПРАКТИЧНЕ ЗАСТОСУВАННЯ (УКРАЇНА, НІМЕЧЧИНА, ЛИТВА, РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ, ГРУЗІЯ)
Довіреність — доволі поширений правочин у цивільному правовому обігу не тільки в нашій державі, але і в інших країнах світу. У цій статті ми вирішили порівняти практику застосування інституту довіреності в деяких країнах. І як виходить з назви її, мова буде йти саме про порівняння реалізації інституту представництва в Україні, Німеччині, Литві, Російській Федерації та Грузії.
1. Якими законодавчими актами регулюється «представництво» (довіреність), форма довіреності (проста письмова, чи потребує нотаріального посвідчення). У яких випадках вимагається обов’язкова «нотаріальна форма» посвідчення довіреності?
У всіх перелічених вище країнах інститут представництва регламентований Цивільним кодексом відповідної держави. Також ці правові відношення можуть регулюватися Цивільно-процесуальним кодексом (у частині видачі довіреностей на представництво в суді), Законом відповідної країни «Про нотаріат» та іншими нормативним актами.
Визначення поняття «довіреність» майже в усіх зазначених країнах однакове, бо довіреністю визнається письмовий документ, виданий однією особою (довірителем) іншій особі (повіреному) для представництва інтересів довірителя перед третіми особами.
У більшості випадків довіреності вчиняються в письмовій формі, але законодавством встановлюється й обов’язкове нотаріальне посвідчення для окремих видів довіреностей:
• представництво інтересів у суді (Грузія, Україна);
• довіреність на укладання правочинів, для яких законодавством встановлене обов’язкове нотаріальне посвідчення (Росія, Литва, Україна);
• у Російській Федерації також передбачена нотаріальна форма довіреності на реєстрацію прав на нерухоме майно та одержання повторного свідоцтва про державну реєстрацію будь-яких актів цивільного стану;
• у Німеччині обов’язковому нотаріальному посвідченню підлягає довіреність на вчинення правочинів з земельними ділянками;
• у Литві обов’язково нотаріально посвідчуються довіреності на вчинення договорів про передачу речових прав на нерухомість, а також договорів щодо обмеження прав на нерухомість та речових прав; шлюбні та дошлюбні договори; довіреності фізичної особи для представництва перед юридичними особами, за винятком, якщо законом дозволяється проста письмова форма довіреності, а також довіреність від імені фізичної особи на управління та розпорядження нерухомим майном.
2. Поняття «генеральної» та звичайної довіреності, їх відмінність

ЛЮДМИЛА СПІЦИНА,
перший заступник начальника Головного управління Держкомзему в Запорізькій області
ВИТЯГ ІЗ ДЕРЖАВНОГО ЗЕМЕЛЬНОГО КАДАСТРУ ПРО ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ: ПОРЯДОК ВИДАЧІ, ФОРМА, ЗМІСТ, ТЕРМІН ДІЇ
Оскільки будь-яка практика видачі витягів із Державного земельного кадастру про земельну ділянку (далі — витяг), у тому числі й нотаріусами, сьогодні відсутня, вважаю за необхідне провести детальне вивчення нормативних актів, які регулюють порядок видачі витягів, і висловити свою точку зору на деякі проблемні питання. Закон України «Про Державний земельний кадастр» (далі — Закон) та постанова Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051 Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру (далі — Порядок) визначають поняття витягу, кому і для чого він видається, ким видається, зміст витягу, порядок його надання.
Формування (створення) земельної ділянки як об’єкта цивільних прав здійснюється при виготовленні землевпорядної документації, визначеної ст. 791 Земельного кодексу України, п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформована земельна ділянка підлягає обов’язковій реєстрації в Державному земельному кадастрі. Витяг про земельну ділянку можливо отримати тільки тоді, коли ця земельна ділянка занесена до кадастру, пройшла державну реєстрацію, відкрито Поземельну книгу і ділянці присвоєно кадастровий номер.
Витяг про земельну ділянку надають органи, що здійснюють ведення Державного земельного кадастру (ст. 7 Закону). Витяг може бути виданий Державним кадастровим реєстратором будь-якого територіального органу центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у районі (місті).
ЩОДО ОТРИМАННЯ НОТАРІУСОМ ВИТЯГУ ПРО ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ

ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
«АСОЦІАЦІЯ НОТАРІУСІВ МІСТА ХАРКОВА ТА ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ»

61002, м. Харків, вул. Ольмінського, буд. 6
код ЄДРПОУ 24275948, п/р. 2600800119855 в АТ «РЕГІОН­БАНК»
у м. Харкові, МФО 351254
(057) 714­27­90, (057) 714­27­89

Шановний Олександре Валерійовичу!

Відповідно до статей 68, 69 Закону України «Про нотаріат» при оформленні спадщини на нотаріуса покладено обов’язок перевірити склад спадкового майна. На виконання зазначених статей нотаріуси України звертаються із запитами до ПАТ КБ «ПриватБанк» про наявність грошового вкладу спадкодавця, заповідального розпорядження тощо.

Право витребовувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії, передбачено ст. 46 Закону України «Про нотаріат». Такі відомості та документи повинні бути подані в строк, визначений нотаріусом, але цей строк не може перевищувати одного місяця. Неподання відомостей та документів на вимогу нотаріуса є підставою для відкладення, зупинення вчинення нотаріальної дії або відмови в її вчиненні.

Право нотаріуса на отримання інформації по вкладах передбачено також ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність»: довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунку (вкладу) в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам по справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів). При цьому закон не встановлює форми такого запиту про надання відповідної інформації.

Постановою Правління Національного банку України від 14 липня 2006 року № 267 затверджено Правила зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці. Зокрема, п. 3.4 вказаних Правил встановлено, що для надання довідок за рахунками (вкладами) у разі смерті їх власників державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам у справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів) до банку подається заява за довільною формою. Довідка складається банком за довільною формою і має містити інформацію про наявність рахунку та залишок коштів на ньому.

Таким чином, взаємодія нотаріуса та банку з питань отримання інформації по вкладах детально врегульована діючим законодавством з метою збереження банківської таємниці, підкріплена багаторічною практикою та додаткового регулювання не потребує.

Додатково зауважимо, що інформація, яка містить особисті дані померлого, дату його смерті, місце проживання, наявність та суму коштів на рахунках та, в разі наявності заповідального розпорядження, відомості про спадкоємців, у своїй сукупності складає, окрім банківської, також і нотаріальну таємницю, обов’язок дотримання якої покладено на нотаріусів ст. 8 Закону України «Про нотаріат».

Але останнім часом ПАТ КБ «ПриватБанк» запровадив для нотаріусів свій власний порядок отримання інформації всупереч діючому законодавству. Висловлюючи  сумніви щодо дійсності запиту, ПриватБанк відмовляє у видачі інформації, посилаючись на те, що нотаріусом не підтверджено його процесуальний статус. Як вихід з ситуації  Приватбанк пропонує нотаріусам одержувати відповіді на запити через веб-ресурс «Нотаріальні платежі», який розміщено за адресою https://privatbank.ua/notariat/.

Звертаємо Вашу увагу, що при вчиненні нотаріальних дій щодо оформлення спадщини нотаріус не набуває статусу клієнта банку та не одержує будь-яких банківських послуг, а лише виконує обов’язок, покладений на нього законом.

Крім того, відповідно до ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк зобов’язаний докладати максимальних зусиль для уникнення конфлікту інтересів працівників банку і клієнтів, а також конфлікту інтересів клієнтів банку, а також банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов’язаної особи банку як обов’язкову умову надання банківських послуг.

Отже, нав’язування нотаріусу банківської послуги щодо авторизації на відповідному веб-сайті не відповідає вимогам закону. Відповідно до розділу 3 Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці банк зобов’язаний розкрити банківську таємницю нотаріусу у разі смерті вкладника без додаткових умов та без використання будь-яких банківських послуг. Тому нотаріуси і надалі діятимуть у чіткій відповідності до норм діючого законодавства.

Щодо новації Приватбанку, то відмова в отриманні інформації на запит нотаріуса тягне за собою порушення конституційних прав спадкоємців, порушення ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та порушення ч. 2 ст. 46 Закону України «Про нотаріат», за якою відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій, повинні бути подані в строк, визначений нотаріусом.

Шановний Олександре Валерійовичу, просимо довести цю інформацію до відома спеціалістів Вашого банку, відповідальних за цей напрямок, і сподіваємося на подальшу плідну співпрацю.

З повагою
Президент
Громадської організації
«Асоціація нотаріусів м. Харкова
та Харківської області»                                              В.М. Марченко

АЛЕКСАНДР БЕГИЧЕВ,
кандидат юридических наук, главный редактор, председатель редакционного совета журнала «Нотариальное право»
ОФОРМЛЕНИЕ НОТАРИАЛЬНЫХ АКТОВ ПО ОБЕСПЕЧЕНИЮ ДОКАЗАТЕЛЬСТВ
Процессуальным документом, которым оформляется допрос свидетеля, а также осмотр письменных и иных вещественных доказательств, является протокол. Процессуальное действие в порядке обеспечения доказательств о назначении экспертизы оформляется постановлением.
Протокол представляет собой процессуальный документ, в котором фиксируется все существенное при допросе свидетеля либо осмотре письменных или вещественных доказательств. Процессуальное законодательство включает в себя совокупность норм, регламентирующих порядок ведения протокола, его содержание и перечень предъявляемых к нему требований. Реализация этих нормативных предписаний способствует обеспечению законности протокола. Процессуальное законодательство относит протокол к письменным доказательствам (ст. 71 ГПК РФ, ст. 75 АПК РФ). Однако данное доказательство носит прежде всего процессуальный характер, от правильного составления которого зависит закрепление доказательств, непосредственно относящихся к предмету спора. В постановлении Пленума Верховного Суда Российской Федерации от 26.06.2008 г. № 13 «О применении норм Гражданского процессуального кодекса Российской Федерации при рассмотрении и разрешении дел в суде первой инстанции» указано, что протокол должен быть изложен полно, четко с точки зрения его прочтения, в той последовательности, в которой совершается процессуальное действие.
Протокол имеет важное доказательственное значение, в связи с чем его содержание, форма и порядок составления должны точно соответствовать требованиям закона. В частности, протокол должен быть составлен с соблюдением всех предусмотренных законом правил и иметь необходимые реквизиты, в нем должны соблюдаться точность, последовательность и объективность в описании предмета доказывания. По возможности терминология, используемая нотариусом при составлении протокола, должна быть общедоступной; полностью должно быть описано все, что имеет отношение к предмету доказывания; в определенных условиях (например, при осмотре места происшествия) необходимо указывать условия осмотра; следует точно до минут фиксировать время начала и окончания процессуального действия, а также перерывы, если таковые были, с указанием их причин. Например, если осмотр продолжается несколько дней, то в протоколе необходимо отразить данное обстоятельство, указав примерно следующее: «B 18.00 ч. 1 марта 2011 г. ввиду объемности объекта исследования и ограниченности во времени объявлен перерыв до 10.00 ч. 2 марта 2011 г. Осмотр продолжен в 10.30 2 марта 2011 г. На осмотр явились…». В данном случае в реестре для регистрации нотариальных действий запись о совершенном нотариальном действии в виде обеспечения доказательств делается в день окончания производства по обеспечению доказательств. При изготовлении компьютерным способом протокола одного многодневного процессуального действия по обеспечению доказательств в его вводной части сразу могут быть указаны через тире даты и время начала и завершения ведения протокола обеспечения доказательства.
По протоколу суд, рассматривающий дело, по существу, формирует свою точку зрения относительно предмета спора. Поэтому объективное отражение всего хода допроса свидетеля, осмотра письменного или вещественного доказательства является обязательной функцией нотариуса, гарантирующей соблюдение конституционных прав граждан и юридических лиц при рассмотрении дела. Если протокол будет содержать недостоверные сведения, фальсификации либо искажение каких-либо обстоятельств, то он не может выступать доказательством по делу и, естественно, не может быть положен в основу решения суда. В соответствии с ч. 2 ст. 50 Конституции Российской Федерации при осуществлении правосудия запрещено использовать доказательства, полученные с нарушением федерального закона.
В п. 45 Методических рекомендаций по совершению отдельных видов нотариальных действий нотариусами Российской Федерации указано, какие необходимые сведения должны содержаться в протоколе допроса свидетелей и в протоколе осмотра письменных или вещественных доказательств. По своему содержанию и объему сведения, которые заносятся в протокол, должны также соответствовать требованиям, предъявляемым к протоколам ГПК РФ (ст. 229, 230) и АПК РФ (ст. 155). Более подробно в целях исключения повторений содержание протокола для каждого процессуального действия по обеспечению доказательств будет рассмотрено в соответствующих разделах, раскрывающих их сущность. Здесь хотелось бы остановиться на общих и необходимых моментах, касающихся содержания протокола.
В юридической литературе при описании содержания протокола чаще всего ограничиваются перечислением необходимых реквизитов и порядка его составления. Вместе с тем встречается выработанное наукой и практикой (чаще всего в комментариях уголовно-процессуального законодательства) описание формы протокола осмотра письменных или вещественных доказательств, согласно которой протокол состоит из вводной, описательной и заключительной частей. Заслуживает внимания попытка некоторых авторов представить протокол обеспечения доказательств, составленный нотариусом, с позиции оперативно-следственной методики. Это оправдано, поскольку при осмотре письменных и вещественных доказательств действия нотариуса чем-то схожи с действиями следователя. Более того, в гражданском процессуальном законодательстве нет норм, регулирующих порядок и механизм обеспечения доказательств. В данном случае нотариусу следует прибегать к субсидиарному (дополнительному) применению аналогичных норм, регулирующих схожий порядок осмотра письменных и вещественных доказательств в уголовном процессе. Однако при этом не стоит слепо следовать этим правилам, поскольку нотариус составляет протокол по правилам гражданского процессуального законодательства и не всегда тактика следователей подходит под то или иное процессуальное действие, им совершаемое.
Так, учитывая изложенное выше, вводная часть протокола осмотра должна содержать следующие реквизиты: место и дату производства осмотра, время начала и окончания осмотра, фамилию, имя и отчество нотариуса, основание производства осмотра (сообщение с указанием, от кого и когда получено, их фамилии, имена, отчества и местожительства), фамилии и инициалы участвующих в осмотре лиц, ссылки на статьи закона, регламентирующие действия нотариуса в ходе осмотра, факт разъяснения прав, обязанностей и ответственности, факт разъяснения прав и обязанностей специалисту (эксперту), а если в осмотре принимал участие переводчик, то переводчику, факт объявления участвующим лицам о применении технических средств и каких именно, условия осмотра (дождь, снег, температура воздуха при осмотре на открытой местности, характер освещения и др.).

Правове регулювання земельних правовідносин в Україні посідає важливе місце як в теорії права, так і в практиці правозастосування, оскільки динаміка земельних відносин має тенденцію до зростання через активне пожвавлення орендних правовідносин, зміну правового режиму та цільового призначення землі, появу нових рейдерських схем захоплення земельних ділянок, наявність подвійної реєстрації права оренди тощо. Тому велика роль сьогодні відводиться належному нормативному впорядкуванню земельних правовідносин в Україні, вироблення єдиної нотаріальної практики застосування законодавства України в сфері оренди землі з метою уникнення порушень прав громадян, захисту законних прав та інтересів як власників земельних ділянок, так і правокористувачів. Виходячи з цього, вбачаємо за необхідне проаналізувати одну з підстав виникнення земельних правовідносин — договір оренди землі.

Нормативно-правове регулювання договору оренди землі здійснюється нормами Цивільного кодексу України (ст. 792), Земельного кодексу України (глава 15), Законом України «Про оренду землі», Законом України «Про оренду державного та комунального майна», Законом України «Про оцінку земель», Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», постановою Кабінету Міністрів України № 220 «Про затвердження Типового договору оренди землі» та іншими підзаконними нормативно-правовими актами.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 14 Закону України «Про оренду землі» нотаріальне посвідчення договору оренди землі здійснюється за бажанням однієї із сторін договору. У цьому випадку нотаріус проводить і державну реєстрацію іншого речового права, керуючись Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам. Відповідно до ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі  укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката. Звичайно, можлива державна реєстрація договору оренди і без нотаріального посвідчення договору. І в цьому випадку нотаріус буде виконувати виключно функції державного реєстратора.

Розглянемо основні процедурні моменти, на які варто звернути увагу нотаріусу при посвідченні договору оренди землі з урахуванням змін у законодавстві України, які відбулись в кінці 2016 – на початку 2017 року.