ВІДНОСИНИ СТОСОВНО ТВАРИН: ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ОЛЬГА ВЕРЕЙЦІ,
кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри цивільно-правових дисциплін навчально-наукового інституту права та психології Національної академії внутрішніх справ
ВІДНОСИНИ СТОСОВНО ТВАРИН: ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
Серед основних показників цивілізованого суспільства найчастіше називається ставлення до дітей, літніх людей та тварин. Саме ці категорії належать до найменш захищених та найбільш залежних від оточуючих. Причому щодо тварин, то з незахищених вони є найбільш незахищеними. І аргумент, що «тут стільки людей у злиднях, а ви про тварин», навряд чи можна вважати переконливим, оскільки ці питання перебувають в одній площині. Там, де життя визнається найвищою цінністю, діють принципи гуманізму, причому не на деклараційному, а на найвищому практичному рівні, де немає покинутих тварин, а права останніх захищаються державою, там і порушення прав людини трапляються набагато рідше. Ще стародавні римляни визнавали, що природне право — це право, надане природою всім без виключення живим істотам, у тому числі тваринам. Тривалі роки еволюції, розвиток техніки створив у людини небезпечну ілюзію власної переваги над природою, хоча життєвий досвід раптового потрапляння в природні умови переконливо доводить, що ми все ще залишаємося лише однією з ланок у харчовому ланцюзі, причому, вибачте, не найвищою.
Проте сьогодні правила гри, принаймні, на законодавчому рівні, встановлює саме людина. Ці правила ми можемо розглядати у різних системах відносин, що виникають у зв’язку з взаємо­дією людини та тварини, та на різних рівнях, включаючи питання утримання домашніх та хижих тварин, відповідальності за жорстоке поводження з тваринами, дотримання прав тварин при їх використанні у різних сферах людської діяльності тощо. Незважаючи на це, питання правового режиму тварин залишається сьогодні малодослідженим у правовій науці, хоча й має стародавню історію. На жаль, брак інформації не дає можливості здійснити системний аналіз правового становища тварин на різних етапах розвитку людства, але до основних моментів можуть бути віднесені такі.
Питання стосовно правової характерис­тики тварин обговорювалося ще юристами Стародавнього Риму. Слід зазначити, що у Стародавньому Римі, як і в сучасному цивільному праві України, на тварин поширювався правовий режим речі. До особливостей цього правового режиму слід віднести такі.
Так, по-перше, речі за способом придбання поділялися римськими юристами на такі, що підлягають манципації (res mancipi), та речі, що манципації не підлягають (res nec mancipi). Як пише римський юрист Гай, «манципація полягає в уявному (вигаданому) продажу. Ця форма придбання права власності римськими громадянами здійснюється таким чином. Запросивши не менше п’яти повнолітніх римських громадян в якості свідків і поряд одну особу того ж стану, яка тримала б в руках мідні терези і називалася б ваговиком, покупець, ще тримаючи мідь, говорить так: «Установлюю, що цей раб по праву квіритів належить мені, і що він повинен вважатись купленим мною за цей метал і за допомогою цих мідних терезів». Потім він вдаряє цим металом по терезах і передає його як купівельну суму тому, від кого придбав річ за допомогою манципування. У такий спосіб манципуються раби і особи вільні, а також тварини, які прирівнюються до речей, що манципуються, наприклад бики, коні, мули, віслюки; таким самим способом звичайно манципуються земельні ділянки як міські, так і сільські…». Манципації підлягали речі, що відігравали особливо важливу роль у житті римлян, тому віднесення свійських тварин було цілком виправданим. Цікаво, що серед римських юристів точилися спори стосовно віку тварини, з якого передача права на неї підлягає манципації. Так, сабініанці вважали, що приручені людиною тварини є манципними речами з дня народження, а прокуліанці стверджували, що тварини стають манципними речами лише з досягненням віку, коли зазвичай відбувається їх приручення.
Римському праву також був відомий поділ речей на рухомі (такі, що можуть вільно переміщуватись в просторі) та нерухомі (такі, що не можуть бути відокремлені від поверхні землі без пошкодження або зруйнування). Римські юристи при поділі речей на нерухомі та рухомі серед останніх виділяли категорію «живі істоти», що могли переміщуватися самостійно (se moventes), та відносили до них рабів та тварин.
Так само й при виділі доходів та плодів, римські юристи виділяли плоди натуральні (природні), якщо вони виникають внаслідок природного процесу (зокрема, приплід тварин) .
Отже, вже у Стародавньому Римі стосовно тварин мав місце конкретний правовий режим: вони характеризувалися як манципні рухомі речі, природні плоди.
Відповідальність за всі види шкоди, що спричинялися твариною, ніс її власник. Причому власник міг бути повністю або частково звільнений від відповідальності, якщо доводив, що шкоду було спричинено не з його вини, а також якщо присягався, що не знав про злобність тварини. Проте у всіх випадках він був зобов’язаний видати тварину, що мало на меті стимулювати власника краще дивитися за своїми тваринами у майбутньому.

ОЛЬГА ВЕРЕЙЦІ отримати повну версію статті