ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу при Міністерстві юстиції України
ПРАКТИЧНІ ПИТАННЯ ЗА СПАДКОВИМ ПРАВОМ
Підкажіть, будь-ласка, в кого яка практика щодо відкриття спадкової справи, якщо спадкоємці та спадкодавець зареєстровані за однією адресою. Ви відкриваєте спадкову справу чи кажете приходити після 6 місяців подавати заяви на видачу свідоцтв?
В мене спадкоємці хочуть відкрити спадкову справу зараз (ще не пройшло 6 місяців), щоб після спливу 6-ти місяців вже отримати свідоцтва, а не робити запити та збирати необхідні документи.
Відповідаючи на Ваше питання, перш за все слід звернутися до законодавства України, а саме книги 6 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ). Статтею 1268 ЦКУ встановлено, що спадкоємець має право прийняти спадщину незалежно від підстав закликання до спадкування (за законом або за заповітом).
Як правило, прийняття спадщини відбувається в Україні шляхом подання заяви про прийняття спадщини нотаріусу, в провадженні якого знаходиться (може знаходитися) спадкова справа, тобто за місцем відкриття спадщини.
Строк для реалізації свого права на прийняття спадщини законом встановлений терміном у шість місяців (ч. 1 ст. 1270 ЦКУ) та може бути продовжений у строго визначених законом випадках (ч. 2 ст. 1270, ч. 3 ст. 1272, ст. 1276 ЦКУ).
В свою чергу законодавець встановлює деякі пріоритети для обмеженого кола спадкоємців, які звільняються від вчинення будь-яких дій, що свідчать про прийняття ними спадщини. Саме бездіяльність у цьому випадку буде вважатися фактом прийняття спадщини такими спадкоємцями.
Про що саме йде мова? В ч. 3 ст. 1268 ЦКУ зазначено, що спадкоємець, який постійно проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, він не заявив про відмову від неї. В ч. 4 цієї ж статті визначено спадкоємцями, що прийняли спадщину, також і малолітніх, неповнолітніх, недієздатних осіб, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.
В свою чергу в ч. 1 ст. 1269 ЦКУ встановлено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, МАЄ подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Отже, обов’язок подання відповідної заяви про прийняття спадщини законодавець встановлює лише для тих осіб, які не вважаються особами, що фактично її прийняли. В свою чергу законодавець не позбавляє права таких спадкоємців офіційно заявити про прийняття спадщини.
Це твердження також базується і на аналізі ч. 3 та ч. 4 ст. 1269 ЦКУ, в яких законодавець закріплює право на подачу заяви про прийняття спадщини неповнолітньою особою чи законними представниками малолітньої або недієздатної особи.
Отже,

ОЛЬГА РОЗГОН,
кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
ПРАВО ДИТИНИ НА МІСЦЕ ПРОЖИВАННЯ ТА МЕХАНІЗМ ЙОГО ЗДІЙСНЕННЯ
Кожна особа має право на вільний вибір місця проживання (ч. 1 ст. 33 Конституції України). Актуальність нашого дослідження зумовлена підвищеною увагою до забезпечення прав та інтересів дитини щодо її місця проживання. Однак визначення місця проживання дитини має свою специфіку, оскільки діти, як правило, в силу своєї психічної та фізичної незрілості, фактичної нездатності проживати самостійно, мають проживати разом зі своїми батьками або особами, які їх замінюють. Отже, ряд норм цивільного законодавства обмежує дієздатність малолітніх, зокрема, й щодо вибору місця проживання. А деякі норми законодавства України суперечать можливостям визначення місця проживання дитини.
Житлове приміщення, що перебуває у власності неповнолітнього, є місцем його проживання. Згідно зі ст. 173 Сімейного кодексу України (далі — СК України) батьки і діти (зокрема, які проживають разом) можуть бути самостійними власниками майна. Неповнолітня дитина може стати власником житла в результаті заповіту, дарування, купівлі квартири, при приватизації.
Право користування належить батькам, які проживають в житловому будинку (квартирі), власником якого є малолітня дитина (дитина одержала житло у спадщину, за договором дарування, міни тощо). Батьки не набувають права власності щодо цього житлового приміщення, проте вони мають право на проживання в ньому (сервітут).
Право користування є речовим і представлено одним із його видів ― особистим сервітутом. Речове право є одним з істотних обмежень права власності. Його сутність полягає у тому, що суб’єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю.
Особистий сервітут ― це право користування, встановлене на користь певної, конкретно визначеної особи. Об’єктом сервітуту завжди є нерухоме майно. Але слід відрізняти: об’єктом реального сервітуту є конкретно визначене нерухоме майно (житло), об’єктом же особистого сервітуту є будь-яке нерухоме майно його власника. Слід також враховувати, що сервітут установлюється для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Тобто, якщо є можливість задовольнити потребу в користуванні майном у будь-якій іншій правовій формі (наприклад, укласти договір найму або позички), сервітут установлюватися не може. Це правило діє лише для реального сервітуту. Для особистого діє інше ― сервітут встановлюється в силу спеціального положення закону згідно зі ст. 405 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), хоч би і була можливість задовольнити потребу суб’єкта сервітуту в інший спосіб. Зокрема, наявність у члена сім’ї — власника житла — іншої можливості задоволення своїх потреб у житлі не може бути підставою для припинення права члена сім’ї на користування цим житлом, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 405 ЦК України.
Оскільки на сьогодні механізму реєстрації реального сервітуту немає, а особистий сервітут узагалі не підлягає будь-якій реєстрації, нотаріус не має можливості перевірити наявність або відсутність цих сервітутів. Створення дієвої системи реєстрації речових прав дало б змогу перевіряти наявність реального сервітуту, а запровадження реєстру фізичних осіб надало б можливість для перевірки наявності дітей у осіб, які вчиняють правочини щодо нерухомого майна, яким мають право користуватися їхні діти. Та все ж, ці засоби захисту прав учасників нотаріального процесу не дадуть стовідсоткового результату, тому розглянемо правові наслідки вчинення правочину стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, без отримання попередньо згоди органів опіки та піклування .
Якщо дитина проживає в житловому будинку (квартирі), що належить за правом приватної власності її батькам або одному з них, вона набуває права користування цим житлом (сервітут). Такий сервітут установлюється законом, тому для його виникнення не потрібно укладення батьками та дітьми спеціального договору про користування житлом (ч. 1 ст. 402 ЦК України) .
Згідно з ч. 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» щодо будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, потрібна згода органів опіки та піклування. Діти мають право користуватися майном батьків, зокрема і житлом, незалежно від реєстрації.
Слід зазначити, що зі здійсненням права користування житловим приміщенням, що належить дитині на праві власності, тісно пов’язане право дитини на місце проживання.
Відповідно до ст. 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Згідно із ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Місце проживання класифікується в залежності від:

Тест І

1. Заява про прийняття/відмову від спадщини, яку особисто подає спадкоємець (оформлює у Вас), викладається на бланку із засвідченням підпису заявника?

Відповіді

А. Так

Б. Ні

В. На бланку, але без нотаріального засвідчення підпису

Г. Підпис засвідчується, але не на бланку

Правильна відповідь: Б.

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (глава 10 розділу ІІ):

3.3. Заяви про прийняття спадщини або відмову від її прийняття подаються спадкоємцем особисто нотаріусу за місцем відкриття спадщини у письмовій формі.

3.4. Якщо спадкоємець особисто прибув до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, нотаріальне засвідчення справжності його підпису на таких заявах не вимагається. У цьому випадку нотаріус встановлює особу заявника, про що на заяві робиться відповідна службова відмітка. Ця відмітка скріплюється підписом нотаріуса.

Отже, засвідчення підпису не обов’язкове. Але не буде помилкою, якщо у Вас є своє обґрунтування і Ви принципово (за внутрішнім переконанням) засвідчуєте підпис заявника.

ВОЛОДИМИР КРАВЧУК,
доктор юридичних наук, суддя Львівського окружного адміністративного суду
РОМАН КЕРОД,
адвокат
ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань при Міністерстві юстиції України, член Кваліфікаційної комісії нотаріату Головного управління юстиції в Харківській області
ВСТУП
Договір ренти належить до числа нових і старих договорів одночасно. З одного боку, в Цивільному кодексі УРСР 1963 року такого договору не було, тому він є новим. З іншого боку, договір ренти відомий ще з часів середньовіччя. Для цього договору справедливим є прислів’я: «нове — це добре забуте старе».
У літературі згадуються дві основні причини появи договору ренти в європейському законодавстві. На думку відомого французького цивіліста Л. Ж. Морандьєра, однією з них була недостатність готівкових коштів — обставина, яка призвела до появи ренти нерухомості (рентної оренди). Вчений писав, що «власник, котрий бажав продати своє нерухоме майно, легше знаходив покупця, який бажав виплачувати йому довічну ренту, ніж такого, котрий погодився б сплатити капітальну суму, оскільки надлишку готівкових коштів не було». Іншу причину появи ренти Л. Ж. Морандьєр бачив у тому, що «церква, так само як і світське законодавство, забороняла процентні позики» .
Договір ренти є новим видом договору в цивільному праві України. Регулюванню правовідносин, які виникають на підставі договору ренти, присвячена гл. 56 чинного Цивільного кодексу України, котра складається із 12 статей (статті 731–743 ЦК України). Цими нормами, що закріплені в зазначених статтях, практично вичерпно врегульовано рентні правовідносини. На підставі ч. 4 ст. 734 ЦК України до договору ренти можуть застосовуватися загальні положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно — положення про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти. Бланкетних норм у гл. 56 ЦК України немає.
За методом правового регулювання більшість норм, що регулюють рентні правовідносини, є диспозитивними, що забезпечує достатню урегульованість відносин сторін навіть у тих випадках, коли ті чи інші питання в самому договорі не передбачені. Імперативним методом врегульовані, зокрема, питання, що присвячені формі договору ренти, формі й розміру рентних платежів, відповідальності за прострочення виплати ренти та ін.
У зв’язку з тим, що рента є новим інститутом у цивільному праві України, на сьогоднішній день ще немає достатньої практики укладання рентних договорів, мало і теоретичних досліджень, присвячених цьому питанню. Власне, цим і пояснюється актуальність цієї статті.
1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ДОГОВОРУ РЕНТИ
За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність за плату або безоплатно майно, а платник ренти натомість зобов’язується безстроково або протягом певного строку періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або шляхом передання речей, виконання робіт чи надання послуг. Таке визначення поняття договору ренти дає можливість говорити про значну кількість імовірних різновидів рентних договорів. Тому з метою з’ясування правової природи рентних договорів та їх змісту, виявлення притаманних їм рис доцільно провести їх класифікацію. Класифікація рентних договорів має не тільки теоретичне, але й важливе практичне значення. Адже дати відповідь на запитання, які істотні умови, які вимоги встановлюються до суб’єктного складу, в якій формі слід укладати договір, в якому розмірі слід сплачувати держмито та яка ставка оподаткування, яким чином можна припинити дію того чи іншого договору ренти та на ряд інших запитань можна лише за умови з’ясування до якого різновиду належить той чи інший рентний договір. При цьому класифікувати рентні договори можна за найрізноманітнішими критеріями, залежно від цілей, які ставляться.
Проведемо класифікацію рентних договорів за кількома основними критеріями:

Смотри в корень.

Козьма Прутков

З набранням чинності наказом Міністерства юстиції України від 28.08.2014 № 1422/5 «Про затвердження Порядку підвищення кваліфікації нотаріусів, консультантів державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів, помічників нотаріусів» (далі — Наказ) серед нотаріальної спільноти виникла певна неузгодженість щодо меж та порядку його застосування. Цей аналіз є спробою поставити крапки над «і» з посиланням на норму Закону України «Про нотаріат».

І. Почнемо з термінів.

Кваліфікація — це наявність підготовки, професійних знань, навичок та досвіду, які дають можливість особі належним чином проводити певні дії.

Згідно з визначенням, даним робочою групою Болонського процесу, присвячених запровадженню Рамки кваліфікацій ЄПВО (FQ EHEA): кваліфікація — будь-який ступінь, звання, диплом або інше свідоцтво, що видане компетентним органом і засвідчує, що визначені результати навчання досягнуті, зазвичай в результаті успішного завершення визнаної навчальної програми. Визначення ґрунтуються на тлумаченні Лісабонської конвенції з визнання кваліфікацій вищої освіти в європейському регіоні з 1997 року (до речі, ратифікованої Парламентом України), згідно з якою кваліфікація — будь-який ступінь, звання, диплом або інше свідоцтво, що видане компетентним органом і засвідчує успішне закінчення відповідної програми з вищої освіти.

Тобто, кваліфікація особи, яка працює нотаріусом, зазначена у ДИПЛОМІ про її освіту — це спеціаліст або магістр, присвоюється акредитованим державою вищим навчальним закладом за результатами закінчення відповідної програми з вищої освіти і не може бути змінена (підвищена чи знижена). Напевне, коли мова йде саме про підвищення кваліфікації особи, то мається на увазі підвищення її ступеню (звання), наприклад, із ступеню бакалавра до ступеню магістра або доктора наук. У такому випадку особі, згідно до ЗУ Про вищу освіту № 1556-VII від 01.07.2014р. видається новий диплом, у якому зазначається встановлена кваліфікація — наприклад, магістр, або доктор наук.

Професіоналізм, професійний рівень — це особлива властивість людини систематично та ефективно виконувати певну складну роботу.

ІІ. Проаналізуємо ст. 5 «Обов’язки нотаріуса» Закону України «Про нотаріат», відповідно до якої і готувався Наказ, а саме ось цієї його частини:

«постійно підвищувати свій професійний рівень, а у випадках, передбачених пунктом 3 частини першої статті 29-1 цього Закону, проходити підвищення кваліфікації».

За визначенням ст. 5 Закону України «Про нотаріат» ми маємо два обов’язки нотаріуса:

–   стандартний (звичайний обов’язок) кожного практикуючого нотаріуса — це «постійно підвищувати свій професійний рівень» протягом всього строку трудової діяльності на посаді нотаріуса;

–   у особливих, виключних випадках, передбачених пунктом 3 частини першої статті 29-1 Закону України «Про нотаріат» — обов’язок «проходити підвищення кваліфікації».

Відповідно, «постійне підвищення свого професійного рівня» та «проходження підвищення кваліфікації» — два різних за змістом та за часовим проміжком процеси.

Постійне підвищення свого професійного рівня — це повсякденний, ніяким нормативним актом не регламентований обов’язок нотаріуса незалежно від стажу, рівня кваліфікації та результатів перевірок його діяльності. Ефективність роботи нотаріуса над собою встановлюється за результатами проведення перевірок Міністерством юстиції України та головними управліннями юстиції в областях і місті Києві в межах повноважень, визначених Законом України «Про нотаріат», з періодичністю раз на два роки.

Проходження підвищення кваліфікації — це певна санкція, настання якої чітко регламентовано пунктом 3 частини першої статті 29-1 Закону України «Про нотаріат»: «нотаріальна діяльність приватного нотаріуса тимчасово зупиняється на час дії таких обставин:

…

3) Якщо приватний нотаріус при вчиненні нотаріальних дій неодноразово порушував правила нотаріального діловодства, — до закінчення строку проходження підвищення кваліфікації (не більше двох тижнів)».

При цьому застосувати таку санкцію можливо виключно за «неодноразове порушення правил нотаріального діловодства». Будь-які інші порушення нотаріуса (наприклад, недотримання організації нотаріальної діяльності або порушення порядку вчинення нотаріальних дій) такої санкції за собою не тягнуть.

ІІІ. Закону України «Про нотаріат» про повноваження щодо підвищення кваліфікації нотаріусів.

Відповідно до ст. 2 правовою основою діяльності нотаріату є Конституція України, цей Закон, інші законодавчі акти України.

Згідно із Законом України «Про нотаріат», в тому числі і з урахуванням вимог ст. 2-1 «Державне регулювання нотаріальної діяльності», на Міністерство юстиції України таких повноважень не покладено.

Єдина згадка про «забезпечення підвищення кваліфікації нотаріусів та їх помічників» є у ст. 16 «Професійне самоврядування нотаріусів» і ці повноваження покладені на Нотаріальну палату України.

Висновок

1. Межі застосування наказу Міністерства юстиції України від 28.08.2014 № 1422/5 «Про затвердження Порядку підвищення кваліфікації нотаріусів, консультантів державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів, помічників нотаріусів» чітко визначено пунктом 3 частини першої статті 29-1 Закону України «Про нотаріат», де встановлено обов’язок проходження нотаріусом підвищення кваліфікації (не більше двох тижнів) виключно у випадку неодноразового порушення ним правил нотаріального діловодства. При цьому слід зазначити, що забезпечення підвищення кваліфікації нотаріусів та їх помічників Законом України «Про нотаріат» покладено на Нотаріальну палату України.

2. На виконання ст. 16 Закону України «Про нотаріат» Нотаріальна палата України має виконати усі належні дії та напрацювати належні інструментарії для забезпечення підвищення кваліфікації нотаріусів та їх помічників у межах повноважень, передбачених Законом України «Про нотаріат».

08 вересня 2014 року

Відповідно до ст. 180 Сімейного кодексу України (далі — СК) батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повно­ліття. Чинне законодавство передбачає різні способи виконання цього обов’язку.

По-перше, зазначений обов’язок може виконуватися добровільно без укладення будь-яких письмових угод між батьками дитини.

По-друге, ч. 1 ст. 189 СК батькам надано право укласти між собою договір про сплату аліментів на дитину. Договір укладається письмово та підлягає нотаріальному посвідченню.

По-третє, відповідно до ч. 1 ст. 187 СК один з батьків може подати заяву за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії у розмірі та на строк, які визначені у цій заяві.

І, нарешті, по-четверте, за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом.

Таким чином, наслідки ухилення від виконання цього обов’язку будуть залежати від способу, яким такий обов’язок виконувався у минулому, і тому будуть розглядатися щодо кожного способу виконання аліментного обов’язку окремо.

1. Виконання обов’язку з утримання дитини добровільно без укладення будь-яких письмових угод між батьками дитини

При ухиленні від виконання обов’язку з утримання дитини зазначеним способом мова перш за все може йти про зміну способу його виконання. Той з батьків, який проживає з дитиною, може вимагати укладення письмового договору про сплату аліментів на дитину або подання заяви платником аліментів за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії. І якщо батьки дитини не досягнуть згоди, той з батьків, який проживає з дитиною, має право звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів на дитину. Вказані способи сплати аліментів є альтернативними і не обов’язково мають передувати один одному.

Отже, ухилення від виконання обов’язку з утримання дитини у добровільному порядку тягне за собою звернення до державного примусу.

2. Договір про сплату аліментів на дитину

Відповідно до ч. 2 ст. 189 СК у разі невиконання одним із батьків свого обов’язку за договором про сплату аліментів на дитину аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Відповідно до ст. 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість.

Для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, в якій, зокрема, мають бути зазначені:

Промисловий зразок є одним із найбільш затребуваних об’єктів інтелектуальної власності у сучасних ринкових відносинах, оскільки цей об’єкт інтелектуальної власності є результатом промислового дизайну, що визначає зовнішній вигляд виробу та надає можливість провести відрізнення одного товару від іншого. У цьому є певна подвійна природа промислового зразка, який, з одного боку, є об’єктом патентного права, а з іншого — може виконувати окремі функції торговельної марки. Такий стан можна проілюструвати на прикладі легендарного виробу Chanel No. 5. Цей бестселер парфумів ХХ століття є поєднанням різних об’єктів інтелектуальної власності, зокрема: рідина парфумів — це винахід; назва є торговельною маркою; незвичайний флакон, запропонований Габріель Шанель у вигляді простого флакону чоловічих парфумів того часу з елементом контрасту чорного і білого, є промисловим зразком; упаковка є також промисловим зразком. Підхід до правової охорони парфумів у французьких юристів отримав конкретний стандарт — флакон, упаковка є і промисловим зразком, і торговельною маркою одночасно. Отже, у зв’язку з поширенням промислового зразка у будь-якій сфері промислового дизайну виникає доцільність мати навичку практикуючому нотаріусу щодо виокремлення саме промислового зразка від інших об’єктів інтелектуальної власності, зокрема у спадкуванні.

І. ПОНЯТТЯ ПРОМИСЛОВОГО ЗРАЗКА

Промисловий зразок є результатом творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання. Цей об’єкт інтелектуальної власності спрямований на визначення зов­нішнього вигляду виробу. При цьому цей вигляд визначається залежно від спрямованості самого виробу. Наприклад, зовнішній вигляд поштової упаковки буде спрямований на отримання ергономічного ефекту, коли як зовнішній вигляд одягу, меблів спрямований на отримання естетичного ефекту.

Варто зазначити, що вироби можуть бути різного типу: одиничні/комплекти; розмальовані/відсутні у кольоровому рішенні; плоскі/об’ємні. Тому поняття промислового зразка спрямовано на охоплення всіх можливих випадків розроблення художнього вигляду виробу. У зв’язку з цим воно поширюється як на окремий виріб, так і на набір (комплект) виробів.

Окремим виробом є завершений виріб, без поділу його на окремі самостійні елементи. Набір (комплект) може складатися з різних за формою та призначенням елементів та може бути визнаний промисловим зразком, якщо: 1) усі його елементи підпорядковані одному призначенню (наприклад, чайний сервіз має за мету задовольнити потребу в чаюванні, якщо до цього сервізу додати елемент іншого призначення, зокрема із столового обіднього комплекту, то буде вважатися порушеним принцип єдності промислового зразка); 2) кожен з елементів повинен виконувати самостійну функцію (у наборі меблів можна виділити диван, крісла, стільці, які виконують різні самостійні функції); 3) є спільність композиційного та стилістичного вирішення (наприклад, єдність малюнка, форм, кольору, фактури тканини тощо); 4) наявність назви виробу, яка вказує на призначення та стиль виробу, і має прояв в усіх елементах виробу (наприклад, комплект «Новорічний» передбачає новорічні малюнки, прояви обрядів в усіх елементах виробу).

Варіантом промислового зразка може бути зовнішній вигляд виробів, що належать до однієї функціональної групи, до одного класу Міжнародної класіфікації промислових зразків (Міжнародна класифікація промислових зразків, запроваджена Локарнською угодою, підписаною під час Локарнської дипломатичної конференції 8 жовтня 1968 року), подібні за сукупністю суттєвих ознак і мають відмінності в несуттєвих ознаках, які сприймаються візуально: наприклад, декілька стільців, що відрізняються один від одного фактурою, кольором декоративної оббивної тканини тощо (п. 3.4 Правил складання та подання заявки на промисловий зразок).

Особливість промисловго зразка полягає у тому, що він може складатися з різних елементів, які можуть трансформуватися, зокрема холодильники, шафи. У такому випадку суттєві ознаки такого промисловго зразка будуть становити ситему із ознак зовнішнього вигляду виробу та внутрішнього об’єму.

Кожен промисловий зразок має власний опис, що включає: назву промислового зразка; прізвище, ініціали автора промислового зразка; призначення та галузь застосування промислового зразка; перелік зображень, креслень та схем, схем та карт.

Об’єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб. Форма, як промисловий зразок, може стосуватися конструкції одягу, взуття, упаковки, меблів тощо. Малюнок стає об’єктом промислового зразка, якщо його використання пов’язане з конкретним виробом та він призначений для багаторазового виконання (копії картин, які виготовляються промисловим способом). Якщо колір є суттєвою ознакою промислового зразка, назва кольору має бути чітко зазначена в його описі. Спрямованість малюнка для виготовлення промисловим способом є відмінною характеристикою малюнка від об’єкта авторського права. Поєднання малюнка та форми є класичним прикладом промислового зразка.

У деяких випадках один і той самий об’єкт може охоронятися і як промисловий зразок, і як торговельна марка. При цьому розділення двох об’єктів провадиться не за типом виробу, а за виконуваними функціями:

основна функція торговельних марок полягає в позначенні виробника або продавця;

промисловий зразок призначений приваблювати покупця своїм зовнішнім виглядом [1, с. 241].

При вчиненні такої нотаріальної дії, як посвідчення згоди подружжя, потрібно з’ясувати саму природу походження цього терміну та принцип його застосування. Словник української мови дає таке визначення: Згода и, ж. 1. Позитивна відповідь, дозвіл на що-небудь. У Цивільному кодексі України (далі — ЦК) поняття «згода» використовується в різних правових правовідносинах: це розпорядження часткою у спільній власності, у правовідносинах дітей з їх батьками стосовно розпорядження майном, авторські права тощо. Згода подружжя на вчинення правочину іншим з подружжя — це найбільш дискусійне питання між правниками та практикуючими нотаріусами.
Розглянемо особливості вчинення такої нотаріальної дії. Відповідно до ст. 369 ЦК України згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути викладена письмово і нотаріально посвідчена.
ЦК вимагає посвідчення згоди, а відповідно до ст. 34 Закону України «Про нотаріат» нотаріуси посвідчують тільки правочини. Але вказана норма визначає правовідносини не тільки між подружжям, а й між іншими учасниками спільної сумісної власності.

Правову оцінку діям нотаріуса може надати тільки суд. Про тлумачення і застосування ст. 377 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та ст. 120 Земельного кодексу України (далі — ЗК України) і теоретиками, і практиками говориться багато і, можливо, щоденно.

Якщо коротко розглянути саме поняття кадастрового номера, термін якого застосовується в юридичній практиці України, то це номер, який згідно із Законом України «Про державний земельний кадастр» від 07.07.2011 № 3613-VI (із змінами) присвоюється державним кадастровим реєстратором земельній ділянці, яка сформована як окремий об’єкт на місцевості згідно з технічною документацією. Кадастровий номер має цифровий вигляд:

3237886500:04 001:0019, де

3237886500 — населений пункт;

04 — зона;

001 — квартал;

0019 — номер ділянки.

Це унікальний номер, який ніколи не повторюється і може бути присвоєний тільки одній земельній ділянці. Кадастровий номер зберігається протягом усього часу, поки земельна ділянка існує. При цьому зміна власника земельної ділянки або її цільового призначення не дає підстав змінювати кадастровий номер.

Кадастровий номер земельної ділянки в Україні не є реєстраційним номером об’єкта нерухомості, що побудований (розташований) на цій земельній ділянці.

Об’єктам нерухомості, відмінним від земельних ділянок, згідно із Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV (із змінами) (далі — Закон № 1952) державним реєстратором присвоюється реєстраційний номер, відмінний від кадастрового номера земельної ділянки (ст. 25 Закону № 1952). Реєстраційним номером об’єкта нерухомого майна є індивідуальний номер, який присвоюється кожному окремо визначеному об’єкту нерухомого майна при проведенні державної реєстрації права власності на нього, не повторюється на всій території України і залишається незмінним протягом усього часу існування такого об’єкта.

Таким чином, кадастровий номер земельної ділянки і реєстраційний номер об’єкта нерухомості — це два різних номери, які присвоюються різними реєстраторами різних реєстрів: земельній ділянці — кадаст­ровий номер, а об’єкту нерухомості, відмінному від земельної ділянки, — реєстраційний номер.

Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 14.10.2014 № 1702-VII було запроваджено нові правила протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Як і у випадку із більшістю нормативно-правових актів, прийнятих останнім часом, спостерігається певна поспішність та непродуманість окремих положень, їх неузгодженість, суперечливість. Прийняття будь-якого закону вимагає узгодження його приписів із приписами інших законів та підзаконних нормативно-правових актів. Особливо це стосується застосування бланкетних норм та процедурної регламентації.

Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (далі — Закон) є складним для розуміння та застосування актом, реалізація норм якого потребує закріплення відповідних процедур. Так, на виконання приписів Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2010 № 2339/5 було затверджено Положення про здійснення фінансового моніторингу суб’єктами первинного фінансового моніторингу, державне регулювання та нагляд за діяльністю яких здійснює Міністерство юстиції України (далі — Положення). Положення регламентує діяльність нотаріусів щодо цього.

Положенням визначається порядок призначення працівника, відповідального за проведення фінансового моніторингу; встановлення правил та програм проведення фінансового моніторингу; здійснення ідентифікації клієнта та вивчення його фінансової діяльності; виявлення фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу та які можуть бути пов’язані, стосуються або призначені для фінансування тероризму; зупинення фінансових операцій; підготовки персоналу суб’єкта щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму.

Предмет регулювання Законом викликає певні запитання. Так, фінансовий моніторинг поширено на відносини, пов’язані із фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення. Для того, щоб зрозуміти зміст фрази «фінансування розповсюдження зброї масового знищення», необхідно звернутися до термінологічного апарату, закріпленого у ст. 1 Закону. Фінансування розповсюдження зброї масового знищення визначено як дії з надання, збору чи використання будь-яких активів для розповсюдження зброї масового знищення, за вчинення яких передбачено міжнародні санкції. У свою чергу, міжнародні санкції — це санкції, які визнаються Україною відповідно до міжнародних договорів України або рішень міждержавних об’єднань, міжнародних, міжурядових організацій, у яких бере участь Україна, а також іноземних держав (у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України) щодо замороження активів визначених осіб або обмеження будь-якого доступу до них. Стосовно міжнародних договорів України питання не постають, бо відповідь міститься у ст. 2 Закону України «Про міжнародні договори України». Міжнародний договір України — це укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). У свою чергу, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України).

Отже, коли йдеться про міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, йдеться про національне законодавство України. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09.07.1998 № 12-рп/1998 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну «законодавство») терміном «законодавство» охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прий­няті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У частині ж санкцій, які визнаються Україною відповідно до рішень міждержавних об’єднань, міжнародних, міжурядових організацій, у яких бере участь Україна, а також іноземних держав щодо замороження активів визначених осіб або обмеження будь-якого доступу до них, то відповідний порядок, як це передбачено, Кабінетом Міністрів України поки не розроблено. Таким чином, до прийняття Кабінетом Міністрів України вказаного порядку, застосування терміну «міжнародні санкції» видається ускладненим.

Однак більш актуальним є аналіз Закону саме у частині функціональних обов’язків нотаріусів як суб’єктів первинного фінансового моніторингу. Ми свідомо не будемо акцентувати увагу на порівнянні приписів Закону від приписів Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», адже було запроваджено багато нових термінів, а існуючі визначено по-іншому. Більше того, визначення значної кількості термінів здійснюється через інші терміни, а ті, у свою чергу, визначені через ще інші терміни. Отже, поставити певну крапку у визначенні конкретного терміну не завжди вдається, а застосування їх відносно нотаріусів та нотаріальної діяльності зовсім незрозуміле.

Як випливає із приписів ст. 5 Закону, система фінансового моніторингу складається з первинного та державного рівнів. При цьому суб’єктів первинного фінансового моніторингу можна поділити на дві групи: загальних та спеціально визначених. Така логіка, зокрема, дозволила відмежувати спеціально уповноважених суб’єктів від цілого ряду обов’язків шляхом застосування конструкції «крім спеціально визначених суб’єктів первинного фінансового моніторингу». Разом із тим, перелік обов’язків суб’єкта первинного фінансового моніторингу закріплений ч. 2 ст. 6 Закону і є однаковим як для загальних, так і спеціально визначених суб’єктів первинного фінансового моніторингу. До останніх саме і належать нотаріуси разом із адвокатами, адвокатськими бюро та об’єднаннями, аудиторами, аудиторськими фірмами, суб’єктами господарювання, що надають послуги з бухгалтерського обліку, суб’єктами господарювання, що надають юридичні послуги за виключенням осіб, що надають послуги в рамках трудових правовідносин.

Здійснення первинного фінансового моніторингу переліченими суб’єктами здійснюється у разі, якщо суб’єкти задіяні у фінансовій операції для свого клієнта щодо:

1)      купівлі-продажу нерухомості;

2)      управління активами клієнта;

3)      управління банківським рахунком або рахунком у цінних паперах;

4)      залучення коштів для утворення юридичних осіб, забезпечення їх діяльності та управління ними;

5)      утворення юридичних осіб, забезпечення їх діяльності (включаючи аудит) чи управління ними, а також купівлі-продажу юридичних осіб (корпоративних прав).

Як і раніше, обов’язок нотаріуса здійснювати функції суб’єкта первинного фінансового моніторингу виникає лише у п’яти чітко визначених випадках. Однак законодавець при регламентації відповідного питання у Законі застосував конструкцію «якщо вони (нотаріуси — заув. наше) задіяні у фінансовій операції для свого клієнта щодо» замість «якщо вони беруть участь у підготовці і здійсненні правочину», котра була у Законі України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму».

Видається, що запропоновані зміни не сприяють чіткості у регламентації обов’язків спеціально визначених суб’єктів первинного фінансового моніторингу. Давайте розбиратися у термінологічних тонкощах.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Зазначимо, що цивільне законодавство не застосовує терміни «підготовка правочину» чи «здійснення правочину». Правочини зазвичай вчиняються. Наприклад, у ст. 205 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) вказано, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. У ст. 206 ЦК зазначено, що правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону. І так скрізь за главою «Правочини». У Законі України «Про нотаріат» до нотаріальних дій застосовується також термін «вчинення».

Разом із тим, відповідно до ЦК цивільні права здійснюються. Так, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (ст. 12 ЦК). Закон України «Про нотаріат» оперує терміном «здійснення нотаріальної діяльності», що саме і кореспондується із можливістю здійснювати суб’єктивні цивільні права. За таких умов неможливо зрозуміти, що ж таке участь нотаріуса у підготовці і здійсненні правочину.

Однак наразі необхідно з’ясувати, що таке задіяння нотаріуса у фінансовій операції для свого клієнта.