Відповідно до ст. 1276 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Таким чином, спадкова трансмісія — це перехід права на прийняття спадщини від померлого спадкоємця за заповітом або за законом, який не встиг реалізувати це право внаслідок своєї смерті, до його спадкоємців, тобто — перехід права, а не виникнення права на спадкування після смерті першого спадкодавця. На думку І.В. Жилінкової, правила спадкової трансмісії базуються на юридичній фікції, адже закон виходить із того, що оскільки спадкоємець мав право прийняти спадщину, але не встиг цього зробити внаслідок смерті, то він нібито спадщину прийняв. Тому належна йому частка переходить до спадкоємців^[1].

Спадкоємець, який помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, називається трансмітентом, а його спадкоємці, до яких перейшло право спадкування, що належало б йому, — іменуються трансміссарами. Звертає на себе увагу, що у ст. 1276 ЦК закріплено застереження про те, що трансмітентом може бути спадкоємець як за заповітом, так і за законом. Натомість стосовно трансміссара такого застереження не робиться, а міститься узагальнююче положення про перехід права на прийняття спадщини до  спадкоємців трансмітента.

Одним із дискусійних у доктрині цивільного права є питання сутності спадкової трансмісії. З цього можна виділити кілька позицій, що протиставляються одна одній.

Так, одні дослідники (М.Ю. Расказова, І.В. Жилінкова, А.В. Гончарова) кваліфікують спадкову трансмісію як різновид спадкування за законом. Обґрунтування цієї позиції полягає в тому, що порядок спадкування за спадковою трансмісією не може бути змінений волею трансмітента. До спадкоємців трансмітента за заповітом право на прийняття спадщини переходить не тому, що воно їм заповідане, а тому, що закон включив їх до кола спадкоємців — трансміссарів.

Інші вчені відстоюють позицію щодо самостійної підстави спадкування у разі застосування механізму трансмісії (О.А. Кириллова, Я. Яровий). Вони вважають, що зміст правовідносин при спадковій трансмісії істотно відрізняється від змісту правовідносин при спадкуванні за заповітом або за законом. Об’єкт спадкового правонаступництва при спадковій трансмісії складається з першої та другої спадщини, які належать різним особам, та кожна має своє коло правонаступників. Об’єктом правонаступництва при спадкуванні за заповітом або за законом є спадщина, яка переходить до спадкоємців як єдине ціле, зважаючи на  універсальне спадкове наступництво.

У цьому аспекті варто відзначити, що останнім часом в юридичній літературі зберігається тенденція до розширення підстав (видів) спадкування, визначених цивільним законодавством. У ст. 1217 ЦК традиційно закріплено два види спадкування — за заповітом та за законом. В основу такого поділу покладена наявність або відсутність волевиявлення особи на випадок своєї смерті (заповіту). Наприклад, у ЦК УРСР 1963 року виділялися не види спадкування, а саме підстави. Поняття «види спадкування» та «підстави спадкування» науковцями, зазвичай, ототожнюються.

Стосовно розширення видів спадкування, встановлених у ЦК, С.Я. Фурса та Є.І. Фурса вказують на необхідність виділяти не лише види, а й підвиди спадкування, які можуть у деяких випадках набувати самостійного значення для врегулювання спадкових правовідносин або превалювати над основними видами спадкування. Пропонується розглядати одночасно чотири види спадкування як основні: спадкування за заповітом; спадкування за правом на обов’язкову частку; спадкування за законом; спадкування речей звичайної домашньої обстановки та вжитку. Додатково виділяється «змішане спадкування» у випадках не охоплення заповітом всієї спадщини^[2].

Додамо до цього, що певний суперечливий підхід закладений стосовно підстав спадкування в російському законодавстві. У ст. 1111 ЦК РФ, яка має назву «Підстави спадкування», міститься загальне положення про те, що спадкування здійснюється за заповітом та за законом. Утім, вже в статтях 1152, 1156 ЦК РФ як підстави спадкування визначені поряд із спадкуванням за заповітом та за законом, ще й спадкування в порядку спадкової трансмісії та в результаті відкриття спадщини. Примітно, що в наведених нормах міститься застереження про відкритий перелік підстав спадкування.

І, нарешті, третя група дослідників (О.О. Ягельницький, М.С. Абраменков) розглядають спадкову трансмісію в аспекті випадку сингулярного наступництва при спадкуванні. Сингулярним (частковим) транзитивним правонаступництвом є наступництво в окремих правах та обов’язках, що вільно виділені із загальної маси цивільних правовідносин за участю конкретної особи, суб’єктивних прав та обов’язків. Сингулярний характер правонаступництва означає свободу правопопередника у визначенні предмета майбутнього правонаступництва, відсутність його зв’язку у цьому питанні з будь-якими обставинами.

Застосування механізму спадкової трансмісії характеризується певною особливістю та можливе за наявності сукупності умов у такій послідовності:

На перший погляд, спадкове право є безперечною «класикою» нотаріальної діяльності, сферою права, яка менш за інші перебуває в процесі змін та постійних нововведень. Враховуючи, що основні принципи спадкування беруть свій початок ще з римського права, були кодифіковані за Цивільним кодексом Наполеона 1804 року, майже не зазнавали змін протягом становлення власне української правової системи, нібито не мало бути неврегульованих питань.

Проте спадкування корпоративних прав, на мій погляд, є саме тим гострим питанням, відносно якого не поставлені всі крапки над «і» та точаться суперечки і досі. Так, на рівні теорії і на рівні практичного застосування залишаються проблеми, які чітко не врегульовані, що може спричинити неоднакове застосування і, як наслідок, порушення прав як і спадкоємців, так і третіх осіб.

Насамперед, треба з’ясувати, що саме є об’єктом спадкування у разі смерті учасника господарського товариства: частка, власне корпоративні права чи лише право на вступ до товариства або сукупність перелічених понять.

Відповідно до ст. 1218 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) до складу спадщини входять всі права і обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

При цьому ст. 1219 ЦК визначає, що до складу спадщини не входять права та обов’язки, нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема особисті немайнові права; право на участь у товариствах і право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами тощо.

Стаття 100 ЦК встановлює, що право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може передаватися іншій особі. Зважаючи на це, можна дійти висновку, що самі по собі корпоративні права не можуть бути об’єктом спадкування.

А що ж власне в такому випадку переходить до спадкоємця, визначає ст. 167 Господарського кодексу України, а саме: корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частини прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Таким чином, корпоративне право є складним об’єктом цивільних прав, що є сукупністю прав немайнового характеру і безпосередньо майнових прав. Якщо законодавець визначив, що право на участь у товаристві є особистим немайновим правом, то відповідно об’єктом спадкування можуть бути лише майнові права як складова корпоративних прав, а саме право на частку в статутному капіталі.

Такої ж позиції дотримується і Верховний Суд України, постанови Пленуму якого є також джерелом права. У постанові Пленуму Верховного суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» визначено, що, вирішуючи спір про спадкування частки учасника підприємницького товариства, необхідно враховувати, що це допускається статтями 130, 147, 166 Цивільного кодексу України, статтями 55, 69 Закону України «Про господарські товариства» і не підпадає під заборону пункту 2 частини першої статті 1219 Цивільного кодексу України. При цьому спадкується не право на участь, а право на частку в статутному (складеному) капіталі.

Проаналізуємо деякі статті ЦК та Закону України «Про господарські товариства», згадані у зазначеній постанові Пленуму Верховного Суду України.

Так, у статті 55 Закону України «Про господарські товариства» зазначено, що при реорганізації юридичної особи, учасника товариства, або у зв’язку зі смертю громадянина, учасника товариства, правонаступники мають переважне право вступу до цього товариства. При відмові правонаступника (у нашому випадку — спадкоємця) від вступу до товариства або відмові товариства у прийнятті до нього правонаступника (спадкоємця) йому видається у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала реорганізованій або ліквідованій особі (спадкодавцю), вартість якої визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника.

Відповідно до ч. 5  ст. 147 ЦК частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи — учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства.

Отже, цивільне законодавство не передбачає автоматичного переходу статусу учасника товариства до спадкоємця, який отримав свідоцтво про право на спадщину на частку в статутному (складеному) капіталі.

Практичне питання, що саме вважати згодою інших учасників товариства на перехід частки в статутному капіталі: безпосередню згоду кожного окремого учасника товариства, або згоду товариства шляхом прийняття відповідного рішення загальними зборами, досі є дискусійним.

Децентралізація влади, що передбачає передачу відповідних повноважень на місця, та створення ефективних і прозорих умов для отримання адміністративних послуг, що унеможливить корупцію та надасть рівні умови для споживачів адміністративних послуг, є необхідним елементом на шляху до європейської інтеграції України. Саме тому була розроблена Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 01.04.2014 № 333. Метою Концепції є формування ефективного місцевого само­врядування та територіальної організації влади для створення і підтримки повноцінного життєвого середовища для громадян, надання високоякісних та доступних публічних послуг, задоволення інтересів громадян у сферах життєдіяльності на відповідній території.

На виконання Концепції Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення повноважень органів місцевого самоврядування та оптимізації надання адміністративних послуг» від 10.12.2015 № 888-VIII (далі — Закон № 888). Закон № 888 розроб­лено з метою забезпечення доступності та належної якості публічних послуг шляхом оптимального розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади на різних рівнях адміністративно-територіального устрою за принципами субсидіарності та децентралізації, а також удосконалення процедур та умов надання адміністративних послуг.

Сутність проведеної реформи полягає у передачі повноважень з реєстрації місця проживання фізичних осіб від держави до органів місцевого самоврядування. Згідно з п. 24 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360, Державна міграційна служба України здійснює реєстрацію (зняття з реє­страції) місця проживання (перебування) фізичних осіб, веде відповідний реєстра­ційний облік, тобто є органом реєстрації. Відповідно до Закону № 888 органами реєстрації є виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, а також сільські голови (якщо виконавчі органи відповідно до законодавства не були утворені).

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про нотаріат» нотаріус має право витребувати від підприємств, установ і організацій відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій. Разом із тим, практика свідчить, що не завжди органи державної міграційної служби, житлово-експлуатацій­ні організації тощо надають відповідь на запити нотаріусів. Закон № 888 допоможе вирішити цю проблему та подолати законодавчу невизначеність у питанні видачі довідок про місце проживання особи тощо. Адже відповідно до чинної редакції Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» довідка про реєстрацію місця проживання або місця перебування видається органом реєстрації, тобто Державною міграційною службою України. Водночас відповідно до п. 1.8 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22.02.2012 за № 282/20595), з метою перевірки відсутності прав малолітніх та неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб на користування відчужуваними житловим будинком, квартирою, кімнатою або їх частиною нотаріус вимагає надання йому довідки про склад сім’ї житлово-експлуатаційної організації, квартального комітету або іншого уповноваженого органу з питань реєстрації місця проживання. Закон № 888 повинен покласти край такій невизначеності у цьому питані.

Насамперед варто зазначити: хоча

Відкриття спадщини — це юридичний факт, що спричиняє динаміку спадкових правовідносин, як щодо спадкування за заповітом, так і за законом. У теорії спадкового права підкреслюється, що з відкриттям спадщини починається такий етап розвитку спадкового правовідношення, коли у всіх спадкоємців, які закликаються до спадкування, незалежно від їх волі виникає право на прийняття спадщини або ж відмову від її прийняття.

Спадщина приймається шляхом подання спадкоємцями заяви нотаріусу про її прийняття. Подання такої заяви визнається законодавцем як загальний спосіб прийняття спадщини. За юридичною природою прийняття спадщини цим способом кваліфікується як односторонній правочин, у якому реалізується спадкове правовідношення. Можна сказати, що за загальним правилом спадщина приймається шляхом одностороннього правочину спадкоємця. Це саме стосується і відмови від прийняття спадщини. За юридичною природою відмова від прийняття спадщини — це односторонній розпорядчий правочин, спрямований на здійснення спадкових прав шляхом відмови від них. Акт прий­няття спадщини здійснює вплив на спадкове правовідношення, яке виникло внаслідок відкриття спадщини таким чином, що призводить до трансформації змісту цього правовідношення — право на прийняття спадщини перетворюється у право на спадщину. Можна сказати, що внаслідок прийняття спадщини відбувається модифікація спадкового право­відношення. Відмова від прийняття спадщини призводить до припинення цього правовідношення, принаймні щодо суб’єкта, який відмовився від її прийняття.

Цивільне законодавство визначає чіткі вимоги щодо змісту правочину з прийняття спадщини, вказуючи на його безумовний та беззастережний характер. При цьому необхідно відмежовувати прийняття спадщини і заяву про її прийняття та відповідно відмову від прийняття спадщини і заяву про таку відмову, оскільки прийняття (відмова від прийняття) спадщини кваліфікується як правочин, тоді як заява, у якій втілено цей правочин, сама по собі правочином не визнається. Це має не тільки теоретичне, але й прикладне значення. Зокрема, прийняття спадщини може оспорюватись і визнаватись недійсним судом за правилами про недійсність правочину, тоді як заява про прийняття спадщини не може бути визнана судом недійсною за правилами про недійсність правочину. Це саме стосується і відмови від прийняття спадщини.

Постанова у прикріпленому файлі

ГАННА ОЖЕГОВА,
юридичний радник науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
ВИМОГИ ДО РОБОЧОГО МІСЦЯ (КОНТОРИ) ПРИВАТНОГО НОТАРІУСА
На сьогодні вимоги до робочого місця (кон­тори) приватного нотаріуса регулюються Законом України «Про нотаріат» (зі змінами та доповненнями) і Положенням про вимоги до робочого місця (контори) приватного нотаріуса та здійснення контролю за організацією нотаріальної діяльності, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 23.03.2011 № 888/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28.03.2011 за № 406/19144 (зі змінами та доповненнями) (далі — Положення про вимоги до робочого місця 2011 року).
До прийняття названого Положення діяло Положення про вимоги до робочого місця (контори) приватного нотаріуса та здійснення контролю за їх дотриманням, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 12.06.1998 № 36/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 12.06.1998 за № 376/2816, яке втратило чинність на підставі наказу Міністерства юстиції України від 23.03.2011№ 888/5, (далі — Положення про вимоги до робочого місця 1998 року).
Як зазначено в п. 1 Положення про вимоги до робочого місця 2011 року, це Положення встановлює єдиний підхід до організації нотаріальної діяльності для покращення якості обслуговування населення, вільного доступу до нотаріальної контори, забезпечення дотримання нотаріальної таємниці при вчиненні нотаріальних дій, суворої схоронності нотаріальних документів, печатки та штампів приватного нотаріуса, спеціальних бланків нотаріальних документів та архіву нотаріуса.
ДОКУМЕНТ, ЯКИЙ ПІДТВЕРДЖУЄ ПРАВО ВЛАСНОСТІ АБО ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ПРИМІЩЕННЯМ
Згідно з ч. 3 ст. 24 Закону України «Про нотаріат» до заяви про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності додається, крім іншого, документ, що підтверджує право власності або право оренди на приміщення для розташування робочого місця (контори) приватного нотаріуса, чи договір про співпрацю з іншим приватним нотаріусом, який надає заявнику відповідне приміщення, та його засвідчена копія.
Відповідно до п. 2.2 Положення про порядок реєстрації приватної нотаріальної діяльності та заміщення приватного нотаріуса, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.03.2011 № 871/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23.03.2011 за № 388/19126 (зі змінами та доповненнями), засвідчена в установленому порядку копія документа, що підтверджує право власності на приміщення або право користування приміщенням для розташування робочого місця (контори) приватного нотаріуса, чи договір про співпрацю з іншим приватним нотаріусом, який надає заявнику відповідне приміщення, та його засвідчена в установленому порядку копія, буде формуватися у реєстраційну справу приватного нотаріуса, яка зберігається і ведеться відповідним управлінням юстиції.
Зверніть увагу, що Положення про вимоги до робочого місця 1998 року, яке втратило чинність, у п. 4 передбачало також використовування приміщення на підставі договору позички.
УМОВИ, ЯКИМ МАЄ ВІДПОВІДАТИ РОБОЧЕ МІСЦЕ (КОНТОРА) ПРИВАТНОГО НОТАРІУСА

Останнім часом з пера законодавця виходить низка законів, об’єднаних загальнодержавними трендами про реформування та децентралізацію влади. Об’ємні за кількістю статей та змістом ці законодавчі акти охоплюють різні сфери відносин, торкаючись навіть і тих, які не є і не можуть бути предметом безпосереднього законодавчого регулювання цих законів. Для прикладу візьмемо Закон України від 26.11.2015 № 835-VIII «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» та деяких інших законодавчих актів України щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» (далі — Закон), який у більшості своїх норм набув чинності 13 грудня 2015 року. Законом викладено у новій редакції Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», внесено зміни до семи кодексів та більш ніж тридцяти законів, включаючи Закон України «Про нотаріат». Такі зміни видаються досить серйозними і не можуть не бути предметом аналізу з боку експертного середовища.

Ще на стадії законопроектних робіт майбутній Закон (реєстр. № 2983 від 02.06.2015) передбачав докорінні зміни системи реєстрації юридичних осіб та інших суб’єктів. Із супровідних матеріалів до законопроекту, який згодом став законом, визначаються такі основні положення:

передача функцій з державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців органам місцевого самоврядування, держадміністраціям, нотаріусам та банкам (за органами юстиції залишається державна реєстрація громадських формувань);

уніфікація процедур державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань та фізичних осіб — підприємців;

запровадження принципу екстериторіальності у межах всієї України;

запровадження можливості подання електронних документів для проведення всіх реєстраційних дій;

скорочення переліку документів, що подаються для державної реєстрації (у тому числі за рахунок їх отримання в електронній формі від державних органів);

скорочення переліку адміністративних послуг за рахунок скасування щорічного підтвердження та щорічної подачі звітності;

заповнення заяви про проведення державної реєстрації безпосередньо особою, яка її приймає (за бажанням заявника);

скасування паперових виписок і установчих документів та запровадження їх отримання в електронному вигляді через Портал електронних сервісів;

створення єдиного реєстру на базі Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, Єдиного ліцензійного реєстру, Реєстру документів дозвільного характеру, Єдиного реєстру громадських формувань, Реєстру громадських об’єднань та Єдиного реєстру підприємств, щодо

АННА КОХАН,
частный нотариус Днепропетровского городского нотариального округа, канд. юрид. наук, доцент кафедры гражданско-правовых дисциплин юридического факультета Днепропетровского гуманитарного университета, глава отделения Нотариальной палаты Украины в Днепропетровской области
ПЕРСПЕКТИВЫ ВНЕДРЕНИЯ В НОТАРИАЛЬНЫЙ ПРОЦЕСС УКРАИНЫ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ДОКАЗАТЕЛЬСТВ НОТАРИУСАМИ
(Тезисы доклада на Клубных встречах нотариусов, г. Одесса, 12–15 июня 2014 года)
Обеспечение доказательств нотариусами как один из мощных инструментов нотариального права и процесса на сегодня, к сожалению, не нашел своего отображения в законодательном поле Украины. Однако разработки по внедрению данного вида нотариального действия ведутся уже достаточно давно. Результатом таких исследований явился проект Закона Украины «О внесении изменений в некоторые законодательные акты Украины по обеспечению доказательств нотариусом» от 19.03.2013 № 2567, внесенный народным депутатом Украины г-ном Карпунцовым В.В. (далее — «Законопроект»).
Однако этот вопрос не до конца исследован в теории нотариального права, работ по данной тематике крайне мало. Исключение составляют работы практиков, но в них основной акцент делается на порядке осуществления обеспечения доказательства. Отсутствует также и легально закрепленное определение самого понятия обеспечения. Представляется, что оно должно быть основано на теории доказательств, разработанной в уголовном и гражданском процессе, которая в полной мере применима и в обеспечении доказательств нотариусами. Научными разработками по данному вопросу занимается кандидат юридических наук, ассистент кафедры теории государства и права Национального юридического университета им. Я. Муд­рого Сидоренко О.А.
Меры по обеспечению доказательств позволяют эффективно осуществлять предварительное расследование по уголовному делу, качественно подготовить дело к судебному разбирательству в хозяйственном либо административном суде, суде общей юрисдикции. В силу недобросовестных действий сторон к моменту расследования, судебного разбирательства доказательства могут исчезнуть окончательно либо их получение будет крайне затруднено. Круг доказательств, которые могут быть обеспечены судом, законом фактически не ограничен. Обеспечение доказательств необходимо в тех случаях, когда доказательства могут быть скрыты, уничтожены, изменены и пр. По общему правилу суд, рассматривающий дело, в стадии судебного разбирательства исследует каждое отдельное доказательство непосредственно и одновременно с другими доказательствами по делу. Исключением из этого правила является, в частности, институт обеспечения доказательств, предусматривающий получение и закрепление сведений о фактах, имеющих значение для правильного разрешения дела, до стадии судебного разбирательства. Обеспечение доказательств представляет собой оперативное закрепление в установленном законом порядке фактических данных, совершаемое судьей с целью использования их в качестве доказательств. Предполагается, что после введения вышеуказанного Законопроекта в действие определение будет расширено в сторону обеспечения доказательств, совершаемых нотариусом.
При выполнении процессуальных действий по обеспечению доказательств (доказательственной информации) в будущем нотариусы смогут руководствоваться правилами получения доказательств, установленными гражданским процессуальным законодательством. Меры обеспечения в отношении письменных и вещественных доказательств заключаются в их осмотре и фиксации результатов осмотра. Способами обеспечения доказательств являются: заслушивание объяснений сторон и третьих лиц, допрос свидетелей, назначение экспертизы, истребование и осмотр письменных и вещественных доказательств, осмотр на месте, аудио- и видеозаписи. Обеспечение доказательств — форма их закрепления, т.е. во время совершения действий по обеспечению доказательств не проводится оценка достоверности и достаточности доказательств, но вопросы их относимости и допустимости должны решаться прежде, чем судья или нотариус будет совершать действия по их обеспечению.
При принятии мер по обеспечению иска способом достижения указанной цели является установление различных запретов и ограничений в отношении должника или третьих лиц. При обеспечении доказательств способом достижения соответствующей цели выступают немедленное восприятие судом доказательства, относительно которого есть основания полагать, что впоследствии такое восприятие окажется невозможным или затруднительным, а также фиксация содержащейся в нем информации.
Между тем преимущества нотариального обеспечения доказательств абсолютно очевидны и заключаются в следующем:
оперативность в совершении нотариальных действий по обеспечению доказательств;
существенно меньший по сравнению с судом риск отказа в обеспечении доказательств;
с помощью доказательств, добытых таких путем, можно убедить суд совершить те или иные процессуальные действия, например, допросить свидетеля (впрочем, с наличием определенных проблем, охарактеризованных выше).
Итак, нотариальный (досудебный) порядок обеспечения доказательственной информации характеризуется тем, что производится по правилам гражданского процессуального законодательства. Отличием предварительного обеспечения доказательств в нотариальном порядке от судебного порядка является то, что первый не ставит возможность обеспечения доказательств в зависимость, в частности, от необходимости подачи искового заявления. При этом обеспечение доказательств в нотариальном порядке является важным средством укрепления законности в работе судебных органов.

Порядок видачі дублікатів документів, посвідчених або виданих нотаріусами у разі їх втрати або зіпсування, врегульовано нормами статей 8, 34, 35, 53 Закону України «Про нотаріат», глави 22 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5.
Так, відповідно до статті 53 Закону України «Про нотаріат» видача дубліката втраченого або зіпсованого нотаріально посвідченого документа здійснюється державними нотаріусами в державних нотаріальних архівах. До передачі в архів примірників документів, посвідчених або виданих нотаріусом, дублікат втраченого або зіпсованого нотаріально посвідченого документа видається нотаріусом за місцем його зберігання.
Право на отримання дубліката нотаріально посвідченого документа мають виключно особи, визначені в частині сьомій статті 8 Закону України «Про нотаріат», а саме фізичні та юридичні особи, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. Таким чином, Закон надає право на отримання дубліката нота­ріально посвідченого документа обмеженому колу осіб.

Початок 2015 року привніс революційні зміни як в оподаткування, так і в інші питання (див. статтю «Єдиний внесок у діяльності нотаріуса: оновлено звітні форми та інструкцію» (Мала енциклопедія нотаріуса, 2015, № 3, с. 86–93)). Зокрема, змінено процедуру прийняття на роботу.

З 1 січня 2015 року змінено ч. 3 ст. 24 КЗпП[1], яку викладено у новій редакції, а ч. 4 із цієї статті взагалі виключено. Порівняємо ці норми до і після 2015 року.

Як бачимо, з 1 січня 2015 року, перш ніж допустити нового працівника до роботи, потрібно:

1. укласти трудовий договір, оформивши наказом чи розпорядженням. При цьому КЗпП для нотаріусів як роботодавців — фізичних осіб передбачає необхідність укладення саме письмового трудового договору (п. 6 ч. 1 ст. 24 КЗпП);
2. повідомити про це орган  Державної фіскальної служби України (ДФСУ; він сьогодні займається адмініструванням ЄСВ) у порядку, встановленому Кабміном.

Отже, потрібно скласти та підписати сторонами письмовий трудовий договір, видати наказ (розпорядження), повідомити про це орган фіскальної служби, а вже потім допускати працівника до роботи.

А як виконати другу вимогу? Як повідомими ДФСУ?

У статті «Єдиний внесок у діяльності нотаріуса: оновлено звітні форми та інструкцію» (Мала енциклопедія нотаріуса, 2015, № 3, с. 86–93) ми вказували на свою позицію: поки Кабмін не розробить відповідний порядок повідомлення ДФСУ, повідомляти окремо якимось чином податківців не потрібно. Адже механізму повідомлення немає, а він повинен бути розроблений законодавчо.

Пізніше ми отримали підтвердження такої позиції і від податківців. Так, у листах  від 29.01.2015 № 2627/7/99-99-17-03-01-17 і від 04.06.2015 № 19779/7/99-99-17-03-01‑17 ДФСУ вказувала на те, що поки немає спеціального порядку роботодавцеві досить заповнити дані про прийняття на роботу у таблиці 5 форми № Д4 (звітність з єдиного внеску).