До набуття юридичної чинності новою редакцією Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон) застосування норм про строки здійснення реєстраційних дій нотаріусом у Державному реєстрі речових прав (далі — ДРРП) труднощів та мультиваріантності поглядів не породжувало. Нотаріуси знали, що майже в усіх випадках реєстрація відбувається одночасно з нотаріальною дією (окрім похідних прав на сільськогосподарські землі). В оновленому нормативному акті такому положенню не було знайдено місця. Більше того, його приписи про строки реєстрації інтерпретуються правозастосувачами по-різному, вказується на неоднозначність законодавчих формулювань. Спробуймо розібратися та поглянути на це правове питання в єдиному ракурсі.

У чинному Законі строкам державної реєстрації присвячено дві статті —  19 та 34. Причому перша стосується суто строків (про що свідчать назва статті та її зміст), тому має засадничий характер, друга — оплати реєстраційних дій заявниками, розмір якої залежить від строків реєстраційних дій, зазначених у цьому ж положенні та в ст. 19 Отже, ці дві статті є нерозривно пов’язаними.

Насамперед слід відштовхуватися від того, що в обох статтях ідеться саме про строки як один із двох існуючих правових способів визначення темпоральних меж правовідносин (поряд з термінами). Згідно із загальноправовим розумінням цього поняття строком є певний період, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. У нашому випадку слід позначити, яка саме юридично значима дія чи подія настає зі спливом строку, передбаченого ст. 19 Закону. Це може бути: 1) обов’язок державного реєстратора здійснити реєстраційну дію; 2) часова межа, до якої державний реєстратор має здійснити реєстрацію.

Відповідно до принципів взаємовиключення та юридичної визначеності в нашому випадку має місце другий варіант. Оскільки, беручи за основу перший варіант, незрозуміло, коли саме має бути здійснена реєстрація в ДРРП — в день, годину, даруйте, хвилину закінчення строку, одночасно з ним. Державна реєстрація, її серцевина — внесення даних до ДРРП, є не одномоментним юридичним явищем, а послідовністю певних правових дій, котрі можуть існувати у визначеному часовому проміжку. Схематично строк має будову певного відрізку, в межах якого існують правовідносини, тобто права й обов’язки їх учасників. Можна навести приклад строку позовної давності, протягом якого, а не після його завершення, особа може звернутися до суду, а якщо цього не здійснила, він вважається уже пропущеним. Про застосування законодавцем саме такої моделі свідчить ч. 1 ст. 19 Закону, згідно з якою державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться у строк, що не перевищує п’яти робочих днів. Окрім того, у п. 18 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127, зазначено, що рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації за умови вчинення дій та/або процедур, передбачених цим Порядком, під час розгляду заяви приймається державним реєстратором у будь-який час до закінчення строку державної реєстрації прав. Ключовим у цій нормі для розуміння строків державної реєстрації є останнє словосполучення, а саме часовий «дедлайн» реєстрації, який вона не містить, а тому автоматично відсилає до статей 19 та 34 Закону.

І. Нова форма декларації — коли починати застосовувати?

Ось знову майже непомітно промайнув ще один рік. Скоро початок нового року і початок звітування за результатами 2015 року. Тож і редакція журналу «Мала енциклопедія нотаріуса» традиційно підбиває підсумки та надає рекомендації з порядку застосування податкового законодавства нотаріусами України.

Звертаємо Вашу увагу, що цей матеріал не є офіційною думкою і передбачає додатковий самостійний аналіз та прийняття особистого рішення в кожному конкретному випадку.

Восени Міністерство фінансів України нарешті у новій редакції виклало форму декларації та Інструкцію з її заповнення. Чому нарешті? Та тому, що це тягнеться ще з початку цього року і ось тільки у жовтні наказ прийнято (чинний з 17.11.2015).

І що маємо? Є нова форма декларації. АЛЕ! Чи будемо її застосовувати для декларування за результатами 2015 року?

З одного боку, ні, бо для цього є спеціальна норма ПК^[1] — п. 46.6, який передбачає, що у разі прийняття нових форм декларацій (розрахунків), вони набувають чинності для складання звітності за податковий період, що настає за податковим періодом, у якому відбулося їх оприлюднення. А до цього є чинними форми декларацій (розрахунків), чинні до такого визначення.

Відповідно, оскільки нова форма декларації набула чинності тільки 17.11.2015, то формально її можна застосовувати для декларування річних доходів тільки починаючи зі звітного періоду за 2016 рік.

Однак на сьогодні стара форма декларації не пристосована під оновлені ще з початку цього року правила сплати ПДФО^[2] та військо­вого збору з доходів від нотаріальної діяльності. Ці нові правила потребують якнайшвидшого введення оновленої звітності. Не виключено, що податківці будуть наполягати на поданні саме нової форми декларації за 2015 рік, бо де ж показати нарахований нотаріусом військовий збір?

Але позицію Державної фіскальної служби України ми дізнаємося скоріше за все на початку наступного року. Тому коли ви задумаєтеся про подання декларації, дізнайтеся у вашій податковій, за якою формою вони приймають звіт.

Під час складання декларації за поточний рік не забудьте про оновлені правила оподаткування доходів за 2015 рік.

ІІ. Нові правила оподаткування доходів від нотаріальної діяльності з 2015 року

ПДФО

Завдяки Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 № 71‑VIII з 1 січня 2015 року прогресивна ставка ПДФО становить 15 і 20%, тобто не 15 і 17%, як було до 2015 року.

Тож при нарахуванні ПДФО із доходів від нотаріальної діяльності, якщо середньомісячний дохід у 2015 році більше 10 МЗП на 1 січня року, за який платиться ПДФО (у 2015 році — 12180 грн.) із суми у розмірі до 10 МЗП слід сплачувати ПДФО за ставкою 15%. До суми перевищення застосовуємо ставку 20%.

Зверніть увагу, що такий алгоритм закладено уже в форму декларації, а саме у рядку 10 розділу ІІІ додатка Ф4 до декларації. А в самій формі декларації для нотаріальних доходів тепер відведено лише один рядок — 10.8.

Військовий збір

У 2015 році ми продовжили жити з військовим збором. Ставка збору з 1 січня 2015 року не змінилася — як і у 2014 році, вона становить 1,5%. Але через те, що з 01.01.2015 розширено базу справляння цим збором, маємо ситуацію, що й нотаріуси будуть сплачувати його з доходів від нотаріальної діяльності.

Де для нього місце у новій формі? Для нього відведено рядок 12.1 розділу ІІІ додатка Ф4 до декларації та графа 7 рядку 10.8 декларації.

Як випливає з форми декларації, його слід сплачувати з чистого доходу нотаріуса за ставкою 1,5%. Такий алгоритм закладено у розрахунок його суми до рядку 12.1 розділу ІІІ додатка Ф4 до декларації.

ІІІ. Правила подання декларації нотаріусом

У сучасному цивільному обороті вчинення правочинів щодо майнових прав дитини (малолітньої дитини до 14 років та неповно­літньої дитини від 14 років до 18 років) є розповсюдженим явищем. Враховуючи високу вартість нерухомості, у тому числі житла, зубожіння значних верств населення, бажання багатьох учасників цивільного обороту максимально оптимізувати свої організаційні, фінансові витрати на укладення правочинів існує значний соціальний попит на укладення правочинів на користь дітей, зокрема, правочинів з нерухомістю. Проте бажання учасників цивільного обороту надати дитині право власності на майно, і в першу чергу, на нерухоме майно, в реальному житті стикається з необхідністю одержання дозволу органу опіки та піклування на вчинення правочину щодо майнових прав дитини, що в деяких випадках не тільки ускладнює цивільний оборот, а й призводить до того, що сторона правочину відмовляється від його укладення на користь дитини. Дійсно, одержання дозволу органу опіки та піклування на вчинення правочину щодо майнових прав дитини є додатковою гарантією збереження її майнових прав і відповідає інтересам дитини.

Варто констатувати, що в нотаріальній практиці склався підхід, що нотаріуси вимагають одержання дозволу органу опіки та піклування у всіх випадках, коли мова йде про участь дітей у правочині, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) права, за яким підлягають державній реєстрації, керуючись п.п. 3.1 п. 3 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 (далі — Порядок вчинення нота­ріальних дій нотаріусами України) [1], згідно з яким у разі укладення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) права, за якими підлягають державній реєстрації, у тому числі договорів щодо поділу, обміну житлового будинку, квартири за участю малолітніх осіб, а також осіб, над якими встановлено опіку або піклування, нотаріус перевіряє наявність дозволу органу опіки та піклування на укладення таких правочинів. Підпункт 3.5 п. 3 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України передбачає, що правочини від імені неповнолітніх, а також від імені осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть бути посвідчені лише за умови, якщо вони вчинені за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника та з дозволу органу опіки та піклування.

З’ясуємо, наскільки обґрунтованою є вимога щодо одержання дозволу органу опіки та піклування на вчинення за участю дітей будь-яких правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) права, за якими підлягають державній реєстрації.

Згідно з частинами 2, 3 ст. 177 Сімейного кодексу України від 10.01.2002 № 2947-ІІІ (далі — СК) [2] батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов’язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини. Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, передбачених частиною другою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Отже, для усвідомлення змісту цих норм права варто застосувати граматичний (мовний, текстовий), логічний та систематичний способи тлумачення норм права. Як вірно зазначається в юридичній літературі, граматичне тлумачення є початковим та відправним серед усіх способів тлумачення, оскільки юридичні норми існують тільки в мовній формі. Прийоми дослідження спрямовані на з’ясування значення окремих слів, термінів, змісту норми залежно від розміщення у тексті сполучників, розділових знаків, прийменників. Причому при тлумаченні жодне слово або граматичний знак, що міститься в тексті закону, не можуть залишатися поза тлумаченням [3, с. 424]. Застосовуючи граматичний спосіб тлумачення щодо мовного виразу «її майнових прав», можна дійти висновку, що законодавець зобов’язує батьків малолітньої дитини одержувати дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів, які укладаються щодо таких майнових прав дитини, які вже їй (дитині) належать, ці майнові права дитини вже повинні існувати, є реально існуючими майновими правами, й мова зовсім не йде про ті майнові права, які виникатимуть або виникнуть у майбутньому.

Важливе значення для усвідомлення змісту норм права, викладених у частинах 2, 3 ст. 177 СК, має систематичний спосіб тлумачення норм права, який полягає у використанні системного підходу під час аналізу норм права, окремих статей та в цілому законів [3, с. 427].

Відповідно до ч. 6 ст. 203 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 № 435-IV (далі — ЦК) [4] правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частина 3 ст. 18 Закону України від 26.04.2001 № 2402-ІІІ «Про охорону дитинства» [5] передбачає, що органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Відповідно до ст. 12 Закону України від 02.06.2005 № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» [6] держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.

Отже, застосовуючи різні способи тлумачення, беззаперечно, що органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за дотриманням майнових та житлових прав дітей, коли мова йде про відчуження житлових приміщень, іншого нерухомого майна, права власності на яке або право користування яким вже мають діти. Тлумачення мовного виразу «та купівлі нового житла» надає підстави для висновку, що органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за дотриманням майнових та житлових прав дітей при відчуженні «старого» житла дитини та купівлі «нового» (у значенні не новобудови, а іншого) житла дитини. Таким чином, батьки малолітньої дитини зобов’язані одержувати дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів з відчуження нерухомого майна, що вже належало дитині на праві власності або на праві користування. Саме в такому випадку не порушуються права та інтереси дитини, не відбувається зменшення або обмеження прав та інтересів дитини. Варто враховувати, що ст. 3 Конвенції ООН про права дитини, прийнятої резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 р. [7], закріплює принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, у компетенції яких питання соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами.

ОЛЬГА ГРИБАНОВА,
приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу
НОВІ ВИМОГИ ЩОДО ВЧИНЕННЯ НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЇ — НАКЛАДАННЯ ТА ЗНЯТТЯ ЗАБОРОНИ ВІДЧУЖЕННЯ ОБ’ЄКТІВ НЕРУХОМОГО ТА РУХОМОГО МАЙНА
У зв’язку із введенням в дію Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 р. № 296/5, зареєст¬рованим у Міністерстві юстиції України 22.02.2012 р. за № 282/20595 (далі — Порядок), необхідно внести зміни до моєї статті «Накладання та зняття заборони відчуження об’єктів нерухомого та рухомого майна: аспекти прак¬тичного застосування», опублікованої в журналі «Мала енциклопедія нотаріуса», № 1 (61), лютий, 2012 рік.
У Порядку залишалось накладання заборони відчуження майна за повідомленням установи банку, підприємства чи організації про видачу громадянину позики (кредиту) на будівництво, капітальний ремонт чи купівлю жилого будинку (квартири); при посвідченні договору довічного утримання; при посвідченні договору застави (іпотеки) житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна, майнових прав на нерухоме майно, а також транспортного засобу, що підлягає державній реєстрації, або при посвідченні договору про внесення змін щодо предмета застави (іпотеки), якщо це передбачено договором; за повідомленням іпотекодержателя; при видачі свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям фізичної особи, оголошеної померлою (строком на п’ять років); при одержанні повідомлення про смерть одного з подружжя, які за життя склали спільний заповіт подружжя; при посвідченні спадкового договору; в усіх інших випадках, передбачених законом.
Доповнюється цей перелік згідно з п. 2 гл. 15 розділу ІІ Порядку новою підставою накладення заборони відчуження:
за зверненням органу опіки та піклування з метою захисту особистих і майнових прав та інтересів дитини, яка має право власності або проживає у жилому будинку, квартирі, іншому приміщенні, на відчуження якого накладається заборона.
На якому документі вчиняється накладання заборони щодо відчуження нерухомого майна при зверненні органу опіки та піклування до нотаріуса, Порядок не визначає. Можливо, ним є правовстановлюючий документ, який підтверджує право власності дитини на нерухоме майно або право користування ним.
Положення щодо зняття заборони відчуження майна визначені в п. 5 гл. 15 розділу ІІ Порядку. Нотаріус знімає заборону відчуження майна при одержанні повідомлення (підстави зняття доповнені такими пунктами):

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно…

Цивільний кодекс (надалі – ЦК) України надає регулювання численним відносинам, встановлюючи механізми їхнього безперешкодного існування через здійснення прав та виконання обов’язків їхніми сторонами, а також захисту прав та інтересів у випадку їхнього порушення. При цьому важливим є належний рівень узгодження такого регулювання. Це надто складне питання, яке охоплює принципи регулювання, проблематику законодавчої техніки тощо. Продемонструємо це на прикладі співвідношення права власності, права оренди та цесії.
З укладенням договору оренди, звичайно, право власності обмежується, оскільки власник вже не може користуватись тим майном, яке він передав в оренду іншій особі. Однак він не позбавляється права на розпорядження цим майном. Тобто він може його продати, подарувати тощо. Це право він здійснює на свій розсуд. При цьому постає питання про співвідношення цього права з правом орендаря, яке також виникає на це ж саме майно.
Орендар має наступні права:
– користування майном власника;
– переважне право на придбання майна, відчужуваного власником (ч. 2 ст. 777 ЦК України) та інші.
Право користування майном у орендаря ґрунтується на договорі оренди. Це право триває весь час дії договору оренди, незважаючи ні на які обставини, у тому числі на зміну власника. Згідно з ч. 1 ст. 770 ЦК України у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця. І лише в договорі оренди може бути передбачено інше, тобто що у разі відчуження наймодавцем речі договір найму припиняється (ч. 2 ст. 770 ЦК України).
Крім того, право користування орендаря настільки захищається законом, що навіть законодавець наділяє орендаря переважним правом перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк (ч. 1 ст. 777 ЦК України).
Отже, за загальним правилом зміна власника не впливає на договір оренди. Внаслідок продажу орендованого майна відбувається заміна наймодавця (який є власником). У такому разі постає питання про співвідношення цієї статті із ч. 1 ст. 512 ЦК України про заміну кредитора в зобов’язанні. При цьому, на перший погляд, підходять дві підстави такої заміни: 1) передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) та 2) правонаступництво.
Аналіз цих підстав дає можливість стверджувати про неприйнятність першої для механізму продажу орендованого майна, оскільки предметом договору купівлі-продажу буде майно, а не право вимоги. При цесії ж продаєтсья (або дарується) право вимоги як майнове право. Тобто ми маємо різні об’єкти – майно і майнове право (право вимоги). Відтак, залишається друга підстава заміни осіб в зобов’язанні. Це – правонаступництво. Дійсно, купівля-продаж є похідним способом набуття права власності, який характеризується правонаступністю нового власника від попереднього.
Стаття 513 ЦК України врегульовує форму правочину щодо заміни кредитора у зобов’язанні, тобто вона застосовуєтсья лише у випадку, коли йдеться про першу підставу заміни особи в зобов’язанні – про відступлення права вимоги. І навпаки – ця стаття не застосовується при другій підставі – правонаступництві.
Таким чином, якщо ми маємо правонаступництво, що тягне за собою заміну осіб в зобов’язанні, то воно не облікається в правочин, а існує в інших правових механізмах. Правонаступництво само по собі достатнє, щоб стверджувати про те, що змінилася сторона правочину. Так, зазвичай, при спадкуванні має місце правонаступництво і при цьому цього вже достатньо, щоб до спадкоємців перейшли всі права та обов’язки спадкодавця, у тому числі за укладеними останнім договорами, в яких він був стороною. Не потрібно ще укладати якісь правочини на підтвердження заміни сторони в тих зобов’язаннях, в яких перебував спадкодавець. Так само це є при реорганізації юридичної особи і так само при відчуженні предмета оренди.
Тобто є купа правовідносин, за якими виникає правонаступнитво та які не потребують укладення окремого правочину про заміну сторони.
Тепер інша справа: як це відіб’ється на самому договорі оренди? Чи потребує він переукладення чи зміни, чи якого іншого оформлення факту заміни сторони в ньому?
З цього приводу слід вказати на наступне.

1 січня 2016 року набрала чинності нова редакція Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» (далі — Закон про реєстрацію). Задекларовано, що внесені зміни спрямовані на реформування системи надання адміністративних послуг у сфері державної реєстрації і забезпечення її відкритості та прозорості, оперативності та своєчасності, раціональної мінімізації кількості документів та процедурних дій, оптимізацію витрат державних коштів.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, їхньої символіки (у випадках, передбачених законом), громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб — підприємців, відтепер регулюються єдиним Законом про реєстрацію.

Тепер коротко про головне.

Повноваження

Нотаріус = державний реєстратор, за виключенням ведення та зберігання реєстраційних справ.

У кого ще є сумніви:

на нотаріусів, які працюють у державних нотаріальних конторах або займаються приватною нотаріальною діяльністю, законом може бути покладено вчинення інших дій, відмінних від нотаріальних, з метою надання їм юридичної вірогідності (ст. 1 Закону України «Про нотаріат»);

державним реєстратором може бути громадянин України, який має вищу освіту, відповідає кваліфікаційним вимогам, визначеним Міністерством юстиції України, та перебуває у трудових відносинах з суб’єктом державної реєстрації (крім нотаріусів), та нотаріус (ст. 6 Закону про реєстрацію);

суб’єкт державної реєстрації, який провів реєстраційну дію, протягом трьох робочих днів з дня її проведення надсилає документи, подані для проведення реєстрації, відповідному суб’єкту державної реєстрації, уповноваженому зберігати реєстраційні справи (ст. 29 Закону про реєстрацію).

Прийом документів

Головна теза — ми НЕ фронт-офіс!

Нотаріуси як реєстратори повинні поставитися до вивчення наданих документів з усією відповідальністю. Це означає, що необхідно ознайомитися з нормами чинного законодавства, яке регулює як створення, так і діяльність окремих форм підприємств та ФОП, зокрема Цивільний кодекс, Закони України «Про господарські товариства», «Про акціонерні товариства», «Про благодійну діяльність та благодійні організації», «Про кооперацію» тощо.

До нас можуть звернутися з будь-яких питань державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, за виключенням державної реєстрації політичних партій, всеукраїнських професійних спілок, їх об’єднань, всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців; відокремлених підрозділів іноземних неурядових організацій, представництв, філій іноземних благодійних організацій, постійно діючих третейських судів, засновниками яких є всеукраїнські громадські організації, всеукраїнських творчих спілок та їхньої символіки, обласних, регіональних і республіканських професійних спілок, їх організацій та об’єднань, структурних утворень політичних партій, регіональних (місцевих) творчих спілок, територіальних осередків всеукраїнських творчих спілок, обласних, республіканських Автономної Республіки Крим, Київської та Севастопольської міських організацій роботодавців та їх об’єднань, постійно діючих третейських судів, громадських об’єднань, їхніх відокремлених підрозділів, громадських об’єднань, що не мають статусу юридичної особи, місцевих та первинних професійних спілок, їх організацій та об’єднань, структурних утворень політичних партій, регіональних (місцевих) творчих спілок, територіальних осередків всеукраїнських творчих спілок, місцевих організацій роботодавців та їх об’єднань, підтвердження всеукраїнського статусу громадського об’єднання.

З цього випливає, що нашими потенційними клієнтами є:

ФОП (фізичні особи — підприємці);

господарські товариства, їх відокремлені підрозділи (філії), представництва;

приватні підприємства, їх відокремлені підрозділи (філії), представництва;

благодійні організації, їх відокремлені підрозділи (місцеві осередки), представництва;

дочірні підприємства;

кооперативи.

Інші можливі форми юридичних осіб додатково не описуємо.

Установчі документи вищевказаних юридичних осіб мають свої особливості щодо обов’язкових положень, компетенції органів управління тощо. На сьогодні, наприклад, вже внесено зміни щодо кількості присутніх на загальних зборах учасників ТОВ для визначення їх правомочності (було 60% + 1, стало 50% + 1). Довіреності представників, засновники-нерезиденти, бенефіціарні власники тощо — тема для іншої статті.

Як при первинній реєстрації, так і при внесенні змін до реєстраційної справи, надані документи необхідно вивчити на відповідність законодавству.

Видача інформації з ЄДР

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно….

М. В. ШУЛЬГА,
доктор юридичних наук, завідувач кафедри екологічного права
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

Т. Г. ВАРШАМЯН,
юридична фірма «DART Lex»

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ЗАХИСТУ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ
Конституція України (ст. 13) встановлює, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання. Основний Закон України також закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб’єктів права власності і гарантує кожному з них захист його прав і свобод. Наведені конституційні приписи мають визначальне значення і для суб’єктів земельних правовідносин. Принципові положення Конституції безпосередньо втілені у земельному законодавстві. Так, у гл. 23 Земельного кодексу України (далі — ЗК України) «Захист прав на землю» зосереджено норми, які визначають способи захисту прав на земельні ділянки, гарантії права власності на земельну ділянку, а також відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю та за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок.
Земельне законодавство України гарантує і забезпечує як фізичним, так і юридичним особам рівні умови та способи захисту права власності на земельні ділянки та права користування ними. Зокрема, ч. 2 ст. 152 ЗК України передбачає, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Захист прав на землю — це захист правомочностей та інтересів конкретних суб’єктів — власника земельної ділянки чи користувача нею. При цьому захисту підлягають як окремі правомочності, так і взяті в сукупності. Право ж на захист являє собою надану уповноваженій особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру, які забезпечують відновлення порушеного чи оспорюваного права особи. Це право має конституційну природу. Воно існує у межах взаємовідносин держави і конкретного суб’єкта.
ЗК України (ст. 152) закріплює невичерпний перелік способів захисту земельних прав. Це означає, що, крім наведених даною нормою способів, можуть застосовуватися й інші, передбачені законом, способи.
Усі способи захисту прав на землю неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Так, одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності на земельну ділянку чи права користування нею, інші — опосередковано. Серед цих способів прийнято виокремлювати речово-правові, зобов’язально-правові та спеціальні.
Важливе місце серед названих способів посідають спеціальні, до складу яких відноситься визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, які порушують земельні права громадян та юридичних осіб.
Визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (п. «г» ч. 3 ст. 152 ЗК України) — одна з важливих правових гарантій земельних прав суб’єктів, яка отримала своє закріплення в розділі V ЗК України. Саме шляхом визнання недійсними рішень названих органів здійснюється захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки. У разі, якщо незаконним актом відповідних органів порушено права фізичних чи юридичних осіб на землю, вони можуть вимагати захисту своїх прав цим шляхом.
Особливість цього способу захисту полягає в тому, що відповідачами виступають державні органи та органи місцевого самоврядування, які наділені владними повноваженнями у сфері земельних відносин. У даному випадку йдеться, зокрема, про можливість настання відповідальності держави та її органів, органів місцевого самоврядування за прийняття ними рішень, які порушують права на землю.
Органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть приймати різні за характером, формою та змістом рішення у галузі земельних відносин. Термін «рішення», що визнаються недійсними, який вживається у ст. 152 ЗК України, узагальнюючий. Ним позначаються не тільки власне рішення органів місцевого самоврядування, а й розпорядження органів державної виконавчої влади, постанови та ін. Окрім, наприклад, рішень про надання в користування земельних ділянок, передачі їх у власність чи в оренду, ці органи можуть приймати й інші рішення, які мають безпосереднє відношення до регулювання земельних відносин. Ідеться не тільки про рішення, що характеризуються властивостями локального нормативно-правового акта, а й про документи, які прийнято називати актами застосування. Останні мають персоніфікований характер та разове застосування. Так, зазначені органи можуть приймати рішення щодо конкретної особи про надання їй дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки, про погодження місця розташування об’єкта та ін.
Згідно з Інструкцією про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі в редакції від 16.03.2009 р. державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів АР Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. Ці документи видаються структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України. При цьому, наприклад, державний акт на право власності на земельну ділянку складається у двох примірниках, підписується посадовими особами в такій послідовності: начальник державного органу земельних ресурсів, голова (керівник) органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади та особа, що здійснює реєстрацію акта.
Наслідки визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або місцевого самоврядування щодо володіння, користування чи розпорядження земельними ділянками певною мірою врегульовані статтями 154–155 ЗК України. У першому випадку органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування згідно з ч. 2 ст. 154 ЗК України несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою. У другому — відповідно до ст. 155 ЗК України збитки, завдані власникам земельних ділянок в результаті видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, який визнаний недійсним, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт.
У правозастосовчій практиці виникають питання, які стосуються можливості визнання недійсними не тільки юридично-значимих рішень органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а й інших документів, які мають правове значення для вирішення питань про землю. Ідеться, зокрема