ОЛЬГА РОЗГОН,
кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
ВИЗНАЧЕННЯ ОБСЯГУ СПАДЩИНИ ЗА ЗАПОВІТОМ
Спадкування за заповітом займає найважливіше місце в сучасному спадковому праві. Складаючи заповіт, громадянин прагне мати гарантії щодо дотримання визначеного ним порядку переходу майна після його смерті.
Суб’єкт права власності, яким є заповідач (спадкодавець), на випадок своєї смерті має право шляхом вчинення заповіту розпоряджатися своєю власністю ― спадщиною.
Взагалі поняттям «спадщина» охоплюються права та обов’язки померлої фізичної особи, які переходять до її спадкоємців як єдине ціле. У теорії спадкового права під спадщиною розуміють комплекс прав і обов’язків , певну частину цивільних прав і обов’язків або ж їх сукупність .
Спадщина являє собою складний об’єкт цивільних прав, саме тому в ст. 1218 та в інших нормах ЦК України (статті 1219, 1227–1229, 1236, 1238, 1291) використовується поняття «склад спадщини», що передбачає існування його окремих елементів, зокрема у вигляді прав і обов’язків. Більше того, включення тих чи інших елементів до складу спадщини має юридичне значення. Однак хоча спадщина і є складним об’єктом, за змістом ст. 1218 ЦК України являє собою єдине ціле.
Як зазначають науковці, спадщина ― це об’єкт цивільних прав локального характеру. Локальний характер знаходить свій прояв у присутності зазначеного об’єкта виключно у сфері спадкового права, спадщина не може бути об’єктом договорів, не передбачених книгою «Спадкове право» ЦК України, всі правочини, судові та інші акти, в яких йдеться про спадщину як про об’єкт права, спрямовані на те, щоб забезпечити перехід майна померлого до інших осіб .
За оборотоздатністю спадщина ― об’єкт, певною мірою обмежений в цивільному обороті, оскільки коло юридично значущих дій, зокрема правочинів, які можуть бути вчинені щодо спадщини, має досить вузький характер і зумовлене природою спадщини. Так, цивільне законодавство України допускає такі юридично значущі дії зі спадщиною, як прийняття спадщини (ст. 1268 ЦК України), відмова від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК України), визнання спадщини відумерлою (ст. 1277 ЦК України), поділ спадщини (ст. 1278 ЦК України), перерозподіл спадщини (ст. 1280 ЦК України), управління спадщиною (ст. 1285 ЦК України), оформлення, державна реєстрація прав на спадщину (статті 1296–1299 ЦК України) . Натомість у національній правовій системі не передбачається укладання щодо спадщини таких правочинів, як купівля-продаж, дарування, застава, найм тощо.
Наступною особливістю спадщини як об’єкта цивільних прав слід визнати чітко визначені строки її існування: з моменту відкриття спадщини і до моменту оформлення державної реєстрації прав на неї спадкоємцями. До моменту відкриття спадщини її як об’єкта цивільних прав юридично не існує і навпаки: після того, як спадкоємці оформили свої права, на визначені речі в них виникає право власності, котре «витісняє» право на спадщину, а сама спадщина як єдиний об’єкт цивільних правовідносин перестає існувати.
Право щодо визначення обсягу спадщини наділяє заповідача сукупністю певних повноважень, які розглянемо через особливості складу спадщини.
До складу спадщини входять у нерозривній єдності права, які іменують спадковим активом, та обов’язки, які є спадковим пасивом. Тобто склад спадщини ― сума спадкового активу і спадкового пасиву, право вимоги і борги.
Як зазначається у ст. 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. З наведеної норми вбачається, що до складу спадщини, в силу концептуального підходу українського законодавця, входять саме права та обов’язки, а не конкретні предмети, речі, майно.
Отже, встановимо особливості складу спадщини.
1. До спадщини входять лише ті права та обов’язки, носієм яких за життя був сам спадкодавець.
Деякі права та обов’язки припиняються зі смертю фізичної особи. Наприклад, особистий сервітут припиняється у зв’язку зі смертю особи, на користь якої його було встановлено (ст. 406 ЦК України), також припиняється право користування майном, одержаним за заповідальним відказом (ч. 2 ст. 1238 ЦК України). Можна назвати й певні обов’язки фізичної особи, які припиняються у зв’язку з її смертю, наприклад, податкові обов’язки (п.п. 37.3.2 п. 37.3 ст. 37 Податкового кодексу України).
Проте у силу аналізованої вказівки законодавця не включаються до складу спадщини права й обов’язки, що виникли внаслідок смерті спадкодавця. Прикладом є право на отримання страхових виплат за договорами особистого страхування (ст. 1229 ЦК України). Право вимоги такої виплати є майновим правом, але воно не належало спадкодавцеві за його життя, а виник­ло лише з його смертю. Іншим прикладом прав і обов’язків, які виникають у зв’язку зі смертю особи, слід назвати обов’язки спадкоємців у разі смерті повіреного за договором доручення. Відповідно до ч. 1 ст. 1010 ЦК України його спадкоємці повинні повідомити довірителю про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема зберегти його речі, документи та передати їх довірителеві .
2. Не всі права та обов’язки, які належали спадкодавцеві за життя, можуть за своєю природою переходити до інших осіб (ці права та обов’язки встановлені у ст. 1219 ЦК України).
Так, не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема:
особисті немайнові права;
право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;
право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;
права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;
права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦК України.
3. Перехід у спадщину окремих прав та обов’язків, які належали спадкодавцеві за життя та можуть переходити у спадщину, можуть бути виключені або обмежені на підставі прямої вказівки закону.
Так, суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім’ї, а у разі їх відсутності ― входять до складу спадщини (ст. 1227 ЦК України).
4. У спадщину можуть переходити права та обов’язки не тільки з майновим, але і з немайновим змістом, як це має місце при успадкуванні голосуючих акцій в акціонерному товаристві, коли до спадкоємців переходить не тільки право на одержання дивідендів, а й право на участь в управлінні справами акціонерного товариства.

Вопрос о том, должен ли нотариус выполнять функции налогового агента с 1 января 2005 г., т.е. с момента вступления в действие положений ст. 22 Закона Украины «О налоге с доходов физических лиц» от 22 мая 2003 г. № 889-IV, является насущным для представителей данного направления юриспруденции. Мало того, данный вопрос стал актуальным не только для нотариусов, но и для граждан Украины, столкнувшихся с проблемой отказа в совершении нотариального удостоверения сделок по отчуждению недвижимости.
Отсюда возникает ряд вопросов:
1. целесообразно ли было законодателю обременять нотариуса выполнением нетипичной для него фискальной функции в сфере налоговых отношений путем присвоения статуса налогового агента, и к тому же возлагать финансовую ответственность по целому ряду удостоверяемых сделок?
2. не нарушают ли нормы указанного Закона прав и интересов участников нотариального производства и соответствуют ли они Конституции Украины?
Понятно, что вопросы являются не риторическими и представляют определенный теоретический интерес для научного изучения и обоснования. В первую очередь это вопрос, являющийся актуальным и насущным для выполнения нотариусами своих полномочий на данный момент, а не в отдаленном будущем, поскольку сделки совершать необходимо, а ответственность нести не хочется. Соответственно, практическое значение данной проблемы не должно вызывать каких-либо сомнений у значительного круга заинтересованных лиц, тем более, когда более 4000 нотариусов-юристов в Украине приходят к одному «знаменателю».
В соответствии с п. 11.3 ст. 11 Закона Украины «О налоге с доходов физических лиц» налоговым агентом при начислении доходов (прибылей), определенных указанной статьей («Налогообложение операций по продаже объектов недвижимого имущества»), является нотариус, который:
а) удостоверяет соответствующий договор при наличии оценочной стоимости такого недвижимого имущества;
б) предоставляет услуги по осуществлению указанных в данной статье расчетов.
Сумма начисленного налога самостоятельно уплачивается сторонами сделки, перед ее нотариальным удостоверением, либо удерживается налоговым агентом, который уплачивает (перечисляет) ее в бюджет в сроки и по процедуре, установленные законодательством для удержания и уплаты (перечисления) государственной пошлины.
Не будем останавливаться на вопросах определения цены сделки, оценки стоимости объекта и иных особенностей, возникающих при отчуждении недвижимости как по кругу субъектов, так и по объектам. Считаем необходимым остановиться на ключевом вопросе о целесообразности – быть или не быть нотариусу налоговым агентом?
Содержание цитируемого п. 11.3 ст. 11 Закона вызывает ряд вопросов, исходя даже из содержания иных его статей.
В частности, что дало основания авторам Закона отнести нотариуса к налоговому агенту?
Исходя из содержания п. 1.15 ст. 1 Закона ″налоговый агент – юридическое лицо (его филиал, отделение, иное обособленное подразделение) либо физическое лицо или представительство нерезидента – юридического лица, которые независимо от их организационно-правового статуса и способа налогообложения другими налогами обязаны начислять, удерживать и уплачивать данный налог в бюджет от имени и за счет плательщика налога, вести налоговый учет и подавать налоговую отчетность налоговым органам в соответствии с законом, а также нести ответственность за нарушением норм этого Закона. Налоговым агентом, в частности, является физическое лицо, являющееся субъектом предпринимательской деятельности либо осуществляющее независимую профессиональную деятельность, которое использует наемный труд других физических лиц, касаемо выплаты заработной платы (иных выплат и вознаграждений) таким физическим лицам.″
Отсюда возникает несколько ключевых моментов, позволяющих дискутировать по поводу того, насколько отнесение нотариуса к налоговому агенту соответствует цитируемому определению такого налогового агента, данному самим Законом.
Во-первых, возникает вопрос, что вообще относится к обязанностям нотариуса? Ответ на данный вопрос содержит …

ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань при Міністерстві юстиції України
ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ЗАПИСІВ ДЕРЖАВНОГО РЕЄСТРУ ПРАВ. ТАКЕ ПРОСТЕ І ОДНОЧАСНО СКЛАДНЕ ПИТАННЯ
Взявся за гуж, не кажи, що не дуж.
Народне прислів’я
Підставою «народження» цього матеріалу стало неоднозначне тлумачення колегами норм законодавства щодо внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі — ДРРП). Незважаючи на те, що в нормативних документах, виданих Міністерством юстиції України, досить зрозуміло викладений порядок дій державного реєстратора або нотаріуса у разі вчинення таких реєстраційних дій, серед практиків все одно виникли непорозуміння. Тож спробуємо, як то кажуть, докопатися до істини.
Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон № 1952-IV) містить лише правила виправлення технічних помилок у ДРРП (наприклад, ст. 27).
Між тим, практика використання ДРРП свідчить про непоодинокі випадки необхідності внесення змін до записів цього реєстру, які не є наслідком технічної помилки заявника або державного реєстратора. Спричинити таку ситуацію може, наприклад, зміна прізвища, паспорта або громадянства власника. Безумовно, у такому разі закон не вимагає обов’язкового внесення змін до записів ДРРП, але у той же час і не забороняє цього робити, якщо зацікавлена особа готова сплатити вартість послуги та бажає, щоб інформація, що міститься у реєстрі, була актуальною на цей час. До речі, ст. 24 Закону № 1952-IV не містить підстав для відмови у вчиненні державної реєстрації прав у такому випадку.
Також законом встановлюються випадки, коли зміни речового права можливі лише за умови їх попередньої реєстрації. Наприклад, ч. 2 ст. 19 Закону України «Про іпотеку» прямо передбачено, що будь-яке збільшення основного зобов’язання або процентів за основним зобов’язанням, крім випадків, коли таке збільшення прямо передбачене іпотечним договором, може бути здійснене після державної реєстрації відповідних відомостей про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою.
Наслідком цього, мабуть, і стала поява наказу Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» від 12.12.2011 № 3502/5, нині діюча редакція якого набула чинності 14.12.2012 (далі — Порядок № 3502/5). Цей наказ був виданий відповідно до п. 44 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141 (далі — Порядок № 1141), який прямо передбачає, що саме Міністерство юстиції встановлює порядок внесення змін до записів ДРРП. В свою чергу, оскільки ч. 3 ст. 11 Закону № 1952-IV встановлено, що Порядок ведення Державного реєстру прав визначає Кабінет Міністрів України, говорити про перевищення Кабміном або Мін’юстом своїх повноважень під час врегулювання цього питання не можна.
Отже, згідно з п. 2.1 Порядку № 3502/5 для внесення змін до записів ДРРП заявник подає органу державної реєстрації прав, державним реєстратором якого було проведено державну реєстрацію прав, або нотаріусу, яким проведено державну реєстрацію прав, заяву та документи, визначені цим Порядком. У разі ліквідації державної нотаріальної контори, зупинення або припинення нотаріальної діяльності приватного нотаріуса заява подається до органу державної реєстрації прав за місцем розташування нерухомого майна.
Коментуючи цей пункт, слід зосередити увагу на тому, що

ВІКТОРІЯ БАРАНКОВА
канд. юрид. наук, доцент кафедри цивільного процесу
Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого
ПЕРСПЕКТИВИ РЕФОРМУВАННЯ
НОТАРІАТУ УКРАЇНИ: ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ
ТА ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ АСПЕКТИ
Сьогодні розроблено і надано до Верховної Ради низку законопроектів, що мають на меті унормування процесу реформування нотаріату. На жаль, їхня кількість сама по собі, так само як і їхній зміст, свідчать скоріше про розгубленість законодавця і відсутність зрозумілих підходів до визначення правового характеру та сутності нотаріальної діяльності, аніж про плідну законодавчу роботу в цій сфері. Отже, останнім часом проблеми новелізації нотаріального законодавства знову набули надзвичайної актуальності.
Як свідчить аналіз запропонованих проектів нової редакції Закону «Про нотаріат», усі вони мають на меті врегулювання здебільшого організаційних засад нотаріальної діяльності. Основні новели в них стосуються системи та компетенції нотаріальних органів (передусім, утворення єдиного нотаріату), механізму доступу до нотаріальної діяльності, оплати вчинюваних нотаріальних дій, контролю за нотаріальною діяльністю, зупинення та припинення приватної нотаріальної діяльності. Передбачаються також незначні зміни щодо деяких із загальних правил вчинення нотаріальних дій.
Безумовно, проблема єдиного нотаріату є наразі вкрай актуальною, оскільки світовий досвід країн класичної моделі нотаріату вже досить давно визнав вільний нотаріат більш ефективною формою здійснення нотаріальних функцій. Утворення єдиного нотаріату мало б стати важливим кроком на шляху вдосконалення українського нотаріату, але скасування державного нотаріату має базуватися на попередньому вирішенні низки проблем, які наразі не знаходять свого розв’язання. Серед інших до них належать питання про чітке визначення складу нотаріальних органів, статусу нотаріусів; доступу до нотаріальної діяльності та порядку вступу на посаду нотаріуса; оплату вчинюваних нотаріальних дій; квотування посад нотаріусів; контроль за нотаріальною діяльністю; зупинення та припинення нотаріальної діяльності тощо.
Поряд із цим найважливішим недоліком майже всіх розроблених наразі законопроектів є цілковите ігнорування процесуального характеру нотаріальної діяльності, яка передбачає досить велике коло юридичних дій, здійснюваних у рамках нотаріального провадження з приводу розгляду і вирішення конкретної нотаріальної справи.
З цієї точки зору нотаріальне законодавство мало б не просто ретельно врегульовувати загальні та спеціальні правила вчинення нотаріальних дій, тобто процедурні аспекти, але й унормовувати такі підстави для скасування нотаріального акта, як його незаконність та необґрунтованість. Це було б на користь і нотаріусам, які мали б гарантії того, що в їх діях, які вчинені з дотриманням процедурних правил, не буде виявлено в подальшому порушення закону, і заінтересованим особам, які отримували б сталий нотаріальний акт, зміст якого в подальшому не міг би бути оспорений показаннями свідків.
Нотаріальна діяльність має превентивний (попереджувальний) характер, захищаючи права і законні інтереси громадян від можливих порушень у майбутньому, надаючи нотаріальним документам безспірний характер. Правочин, засвідчений у нотаріальному порядку, гарантує набувачу прав убезпечення від усяких несподіванок, є правомірним і стійким. Превентивна роль нотаріату проявляється при здійсненні нотаріальних дій, при відмові в їх здійсненні, при роз’ясненні сторонам наслідків учинених дій.
Таким чином, інституту нотаріату в правовій державі приділяється одна з ключових ролей не тільки в наданні правової допомоги фізичним та юридичним особам і в забезпеченні їхньої правової безпеки, але й у запобіганні спорів між учасниками договірних відносин. Участь нотаріуса при розробці умов угоди перед її практичним виконанням дозволяє уникнути виникнення спорів про право між сторонами щодо укладеного і нотаріально засвідченого правочину, а також робить їх відносини більш стабільними і передбачуваними, особливо в умовах ринку. Участь нотаріуса дозволяє забезпечити кожну зі сторін правочину правовим захистом уже на стадії оформлення права і договору, у той час як судовий захист може знадобитися пізніше, на стадії спору.
Нотаріат значно полегшує встановлення обставин справи в судовій процедурі, оскільки юридична чинність виданих нотаріусом документів надзвичайно висока. І хоча закон не дає переваг ніяким доказам (згідно з цивільним процесуальним законодавством України), проте нотаріальні документи мають визначені особливості. Вони об’єктивно викликають довіру суду, оскільки видані незалежною, безсторонньою, компетентною особою, не зацікавленою в результаті спору. І якщо можна заперечувати факти, підтверджені показаннями одних свідків за допомогою показань інших, то зміст більшості нотаріально оформлених документів можна оспорювати тільки шляхом пред’явлення відповідного позову, наприклад, про визнання недійсним заповіту, свідоцтва, договору тощо.
При вчиненні будь-якої нотаріальної дії нотаріус приймає юридично значуще рішення (у формі свідоцтва чи посвідчувального напису), що впливає на правовий статус заінтересованих осіб. Прийняття такого рішення можливе лише в результаті розгляду і вирішення юридичної справи, тобто застосування норм права до окремого явища — правової ситуації. Тому нотаріальну діяльність варто розглядати як специфічну правову форму діяльності, сутність якої полягає в тому, що в її рамках здійснюється застосування правових норм шляхом реалізації нотаріатом юрисдикційних повноважень у безспірних справах.
Застосування права (у тому числі нотаріатом) є особливою формою його реалізації — державно-владною діяльністю, у результаті якої шляхом винесення індивідуальних правових актів суб’єкти суспільних відносин наділяються конкретними суб’єктивними правами й обов’язками.
Усе це свідчить про те, що правовий характер нотаріальної діяльності виявляється у двох ключових аспектах. По-перше, нотаріальні дії вчиняються на підставі закону й у порядку, встановленому законом. По-друге, нотаріальні дії тягнуть правові наслідки.
Діяльність нотаріату є різновидом правозастосовчої, юрисдикційної діяльності, зачіпає найбільш важливі та істотні аспекти здійснення прав громадянами і юридичними особами і тому має здійснюватися в процесуальній формі, що забезпечує єдність і адекватність правового змісту та юридичної форми договору чи іншої юридично значущої дії; виявлення дійсного волевиявлення сторін; баланс публічних і приватних інтересів.
Відносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням нотаріальної діяльності між нотаріусами і заінтересованими у вчиненні нотаріальних дій особами з приводу посвідчення юридичних фактів (правочинів), прийняття заходів до охорони спадкового майна, видачі свідоцтв про право на спадщину й іншого за своїм характером є процесуальними, спрямованими на вирішення матеріально-правових питань, віднесених до його компетенції (тобто нотаріальної справи).
Прийняттю нотаріусом рішення передує встановлення кола фактів, передбачених нормою, що підлягає застосуванню в даному випадку; збирання, вивчення й оцінка документів-доказів у справі; перевірка відповідності вчинених дій вимогам закону і дійсним намірам сторін та ін. Нотаріуси здійснюють такі процесуальні дії, як прийняття документів від громадян і юридичних осіб, визначення їх належності і допустимості для вчинення нотаріальної дії, витребування додаткових документів, повідомлення заінтересованих осіб та ін. За наявності підстав можлива відмова у вчиненні нотаріальної дії, її відкладення, зупинення і т. д.
Нотаріальна діяльність передбачає досить широке коло юридичних дій, що вчинюються в межах нотаріального провадження з приводу розгляду та вирішення конкретної нотаріальної справи, і не зводиться до простої процедури проставлення печатки та підпису нотаріуса. Усе це свідчить про необхідність розробки та подальшого законодавчого закріплення поняття нотаріального процесу.
При цьому слід виходити з того, що кожна форма захисту цивільних прав конструюється з урахуванням специфіки компетенції органу цивільної юрисдикції, уповноваженого розглядати ті чи інші цивільні справи, та покладених на нього завдань. У свою чергу особливості організаційної структури, компетенції, способах вирішення справ, що характеризують діяльність того чи іншого органу, зумовлюють наявність судової, нотаріальної, третейської та інших процесуальних форм.
Нотаріальний процес — це форма здійснення нотаріальної діяльності, різновид юридичного процесу, що являє собою встановлений законом порядок учинення нотаріальних дій.
Зміст нотаріального процесу складають процесуальні дії нотаріусів або осіб, що до них дорівнюються, та інших учасників нотаріального процесу, якими реалізуються надані законодавством їхні процесуальні права та обов`язки.
Таким чином, нотаріальний процес є специфічною правовою формою діяльності, сутність якої полягає в тому, що в її межах здійснюється застосування правових норм через реалізацію нотаріусами юрисдикційних повноважень щодо безспірних справ.
Нотаріальний процес характеризується структурово-складним змістом. Елементами нотаріального процесу є його суб`єкти, стадії, провадження та нотаріальна процесуальна форма. Кожен із цих елементів має отримати належне законодавче унормування.
Усе викладене свідчить про необхідність серйозної доробки проектів Закону з тим, щоб вдосконалити правове регулювання організаційних питань нотаріальної діяльності та нотаріально-процесуальних правовідносин. Уявляється, що з цієї точки зору доцільним було б прийняття не нового Закону «Про нотаріат», а принаймні двох законодавчих актів: Закону «Про організацію нотаріату» та Нотаріального процесуального кодексу, який відбивав би процесуальну природу нотаріальної діяльності, регулював процедуру вчинення нотаріальних дій та забезпечував гарантії функціонування нотаріату.

ОЛЕГ ПЕЧЕНИЙ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ У СФЕРІ СПАДКОВИХ ПРАВОВІДНОСИН
В цивільному праві державна реєстрація має надзвичайно важливе значення. При цьому доцільно вказати на іноземний досвід: зокрема, реформування ЦК РФ зумовило включення до загальних положень ЦК ст. 81, якою визначені засади державної реєстрації прав на майно, принципи державної реєстрації (законність підстав реєстрації, публічність і достовірність державного реєстру), її суб’єкти і об’єкти, норми про захист зареєстрованого права та інші приписи загального характеру. Такий підхід дає підстави для тверджень про визнання за державною реєстрацією принципового, керівного для всіх цивільних правовідносин значення.
Вивчення досвіду модернізації цивільного законодавства, що відбувається наразі в країнах пострадянського простору, зокрема у ЦК РФ, свідчить про підвищення значення державної реєстрації в сфері цивільних правовідносин. Так, загальні положення ЦК РФ, що стосуються виникнення, здійснення і захисту цивільних прав, доповнено ст. 81, в якій ідеться про державну реєстрацію прав на майно. Стаття 81 ЦК РФ у загальному вигляді визначає засади державної реєстрації прав на майно, передбачаючи при цьому, що державна реєстрація прав здійснюється уповноваженим відповідно до закону органом на основі принципів перевірки законності підстав реєстрації, публічності і достовірності державного реєстру. Права на майно, що підлягають державній реєстрації, виникають, змінюються і припиняються з моменту внесення відповідного запису в державний реєстр, якщо інше не встановлено законом. Визначені і інші правила, зокрема про достовірність записів в реєстрах, захист зареєстрованого права та інші важливі для цивільного обороту в цілому норми, що свідчить про підвищення уваги законодавця до державної реєстрації.
Будучи публічно-правовим засобом, державна реєстрація відносно майнового обороту виконує стабілізуючу функцію. При цьому дослідники вказують на багатовекторність державної ре­єстрації, її різне призначення і правові наслідки .
В національному законодавстві види державної реєстрації є диференційованими, зокрема у розрізі суб’єктів, об’єктів, цивільних прав, юридичних фактів, правочинів; також різниться значення державної реєстрації, яка може мати правоутворююче, правопідтверджуюче або ж інформаційне значення.
Універсальність державної реєстрації полягає в тому, що нею так чи інакше пронизані усі цивільні правовідносини, у тому числі і спадкові.
У сфері спадкування державна реєстрація насамперед стосується відносин, що передують спадковим. Так, відповідно до ст. 1247 Цивіль­ного кодексу України (далі — ЦК України) заповіти, посвідчені нотаріусами, посадовими, службовими особами органів місцевого самоврядування, іншими компетентними особами, підлягають державній реєстрації шляхом внесення відомостей до Спадкового реєстру у порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації заповітів і спадкових договорів у Спадковому реєстрі» від 11.05.2011 № 491. Це ж стосується і спадкових договорів (ст. 1304 ЦК України). Така державна реєстрація, що обумовлена ратифікованою Україною Конвенцією про запровадження системи ре­єстрації заповітів від 16.05.1972, має здебільшого інформаційне, а не правоутворююче значення. Відповідно, відсутність державної реєстрації заповіту або ж спадкового договору сама по собі не тягне за собою його недійсність.
Після виникнення спадкових правовідносин державній реєстрації підлягають також спадкові права, що знайшло опосередковане відображення в законодавстві України. Так, відповідно до Положення про Спадковий реєстр, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.07.2011 № 1810/5, заведені спадкові справи та видані свідоцтва про право на спадщину підлягають реєстрації у Спадковому реєстрі. Видається, що державна реєстрація спадкових справ та свідоцтв про право на спадщину також має інформаційне значення. При цьому слід звернути увагу, що внесення до реєстру відомостей про зареєстровану спадкову справу має наслідком державну реєстрацію не тільки власне спадкових прав, а й відповідних обтяжень. Маються на увазі борги спадкодавця, оформлені належним чином, тобто з приводу яких кредиторами пред’явлені вимоги до спадко­ємців (ст. 1281 ЦК України).
Варто зауважити, що державна реєстрація у сфері спадкових відносин носить певною мірою незавершений характер, оскільки за чинним ЦК України вона не поширюється на права осіб, які здійснюють охорону спадкового майна (статті 1283, 1284 ЦК України), управління спадщиною (ст. 1285 ЦК України).
Однак найбільш важливою у сфері спадкування видається державна реєстрація права на спадщину, у складі якої є нерухоме майно. На відміну від попередніх випадків державної реєстрації, ця державна реєстрація має правовстановлююче значення, оскільки саме з державною реєстрацією пов’язується виникнення права власності. Державній реєстрації підлягають права на спадщину, у складі якої є нерухоме майно, чому присвячувалася ст. 1299 ЦК України.
Структурно ст. 1299 ЦК України складалася з двох частин. У ч. 1 було встановлено обов’язок спадкодавця зареєструвати право: якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов’язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна (ст. 182 ЦК України). А ч. 2 ст. 1299 ЦК України чітко визначала момент виникнення права власності при спадкуванні: право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.
Аналізуючи конструкцію статті, ми знайшли її доволі специфічною, оскільки вона побудована за принципом «підлога одного помешкання є дахом наступного». Інакше кажучи, спадщина як локальний об’єкт цивільних прав, у тому випадку, коли у її складі наявне нерухоме майно, існує до моменту державної реєстрації прав на неї. Цією статтею створено так званий «ефект модифікації права» — з державною реєстра­цією право на спадщину стає правом власності.

ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», член Академії нотаріату України
ЗАГАЛЬНІ ЗАВДАННЯ КОНСУЛІВ З ВЧИНЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ
Практика показує, що все більшої ваги набирає така функція консулів, як вчинення нотаріальних дій. Це пов’язано перш за все з розширенням взаєморозуміння між державами та їх прагненням надати своїм громадянам більше можливостей для реалізації прав та захисту своїх інтересів на державному рівні.
Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії вчиняються уповноваженими на це посадовими особами органів місцевого самоврядування. Вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, — на дипломатичні представництва України.
Дипломатичні представництва та консульські установи України за кордоном є постійно діючими установами України, основним завданням яких є представництво України в державі перебування та підтримання офіційних міждержавних відносин, захист інтересів України, прав та інтересів її громадян і юридичних осіб за кордоном.
Статус, завдання та функції дипломатичного представництва України за кордоном визначаються Законом України «Про дипломатичну службу», Положенням про дипломатичне представництво України за кордоном, що затверджене Розпорядженням Президента України.
Статус, завдання та функції консульської установи України за кордоном визначаються Законом України «Про дипломатичну службу» та Консульським статутом, який затверджено Указом Президента України.
Згідно зі ст. 2 Консульського статуту України терміни мають таке значення:
• «консульські установи» — генеральні консульства, консульства, віце-консульства та консульські агентства;
• «консул» — генеральний консул, консул, віце-консул або консульський агент, який є главою консульської установи;
• «консульська посадова особа» — будь-яка особа, включаючи главу консульської установи, якій доручено виконання консульських функцій (генеральний консул, консул, віце-консул, консульський агент і секретар консульської установи), а також особа, прикомандирована до консульської установи для підготовки до служби в консульських установах (стажист);
• «консульський службовець» — будь-яка особа, зайнята в консульській установі виконанням адміністративних або технічних функцій чи обов’язків по обслуговуванню консульської установи;
• «консульський округ» — район, відведений консульській установі для виконання консульських функцій.
• Згідно зі ст. 1 Закону України «Про дипло­матичну службу» терміни вживаються у такому значенні:
• дипломатична служба України — це професійна діяльність громадян України, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;
• дипломатичний працівник — державний службовець, який виконує дипломатичні або консульські функції в Україні чи за кордоном та має відповідний дипломатичний ранг;
• працівники дипломатичної служби — дипломатичні працівники та адміністративно-технічні працівники системи органів дипломатичної служби;
• закордонні дипломатичні установи Украї­ни — дипломатичні представництва та консульські установи України в інших державах, представництва при міжнародних організаціях.
Згідно з п. 2 Положення про дипломатичне представництво України за кордоном дипломатичне представництво України є постійно діючою установою України за кордоном, що покликана підтримувати офіційні міждержавні відносини, здійснювати представництво України, захищати інтереси України, права та інтереси її громадян і юридичних осіб.
Дипломатичне представництво України за дорученням Міністра закордонних справ може виконувати консульські функції.
Загальні завдання консулів з вчинення нотаріальних дій можна знайти у міжнародних договорах, консульських статутах, інших нормативних актах, але теоретичні засади такої діяльності закладені саме у змісті нотаріальної функції.
Специфіка вчинення конкретних нотаріальних дій консульськими установами в основному диктується вимогами, які передбачені для вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Сучасний поділ міжнародного права на право публічне і приватне дає підстави вважати, що консульська функція з вчинення нотаріальних дій належить до міжнародного публічного права. Сама посада консула, до якого може звернутися будь-яка особа, включаючи громадян країни, яка його акредитувала, говорить про її публічний характер.
До основних документів, які регламентують діяльність консульських установ України за кордоном, необхідно віднести міжнародні конвенції, дво- та багатосторонні договори, а також нормативні акти, які прийняті повноважними органами України і регламентують права громадян України та обов’язки і права публічних інституцій України, що діють за межами України.
Консул вчиняє нотаріальні дії, передбачені законодавством України. Порядок вчинення нотаріальних дій консулом визначається Законом України «Про нотаріат», Консульським статутом України, Положенням про порядок вчинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України, яке затверджується Міністерством юстиції України і Міністерством закордонних справ України, а також іншими актами вітчизняного законодавства.
При вчиненні нотаріальних дій відповідно до законодавства України, міжнародних договорів, в яких беруть участь Україна і держава перебування, застосовуються норми іноземного права.
Основним міжнародним нормативним актом, який визначає статус консульської установи, є Віденська конвенція про консульські зносини, підписана у Відні 24.04.1963 (далі — Віденська конвенція). Ця конвенція ратифікована багатьма країнами світу, її учасницею є й Україна, тому її положення у багатьох двосторонніх договорах в основному конкретизуються виходячи з характеру відносин між країнами.
Звернемо увагу на ст. 5 Віденської конвенції, у якій розкриваються функції консульської установи.
До консульських функцій, зокрема, віднесені:
f) виконання обов’язків нотаріуса, реєстратора актів цивільного стану та інших подібних обов’язків, а також виконання деяких функцій адміністративного характеру за умови, що в цьому випадку ніщо не суперечить законам і правилам держави перебування;
j) передача судових і несудових документів чи виконання судових доручень або ж доручень по зняттю свідчень для судів держави, що представляється, відповідно до діючих міжнародних угод або, за відсутності таких угод, у будь-якому іншому порядку, що не суперечить законам і правилам держави перебування;
l) надання допомоги суднам та літакам і їх екіпажу, прийняття заяв щодо плавання суден, огляд і оформлення суднових документів та, без збитку для прав влади держави перебування, розслідування будь-яких подій, що мали місце у дорозі, та вирішення будь-яких спорів між капітаном, командним складом та матросами, оскільки це передбачається законами та правилами держави, що представляється.
Пункт «l» Віденської конвенції спрямований на надання консулу значних повноважень, хоча у таких випадках може вчинятися лише одна нота­ріальна дія — морський протест. Члени екіпажу та інші особи командного складу вправі також скласти заяви, на яких консул може засвідчити справжність підпису та передати цей документ до державної установи, що ним представляється, або до судових органів цієї держави. Така заява надалі може служити доказом у суді, й саме таке забезпечення доказів може здійснити консул України.
У пункті «f» має місце пряма вказівка стосовно вчинення консулами нотаріальних функцій, які не повинні суперечити законодавству держави перебування консульської установи.
Звернемо увагу на те, що у Віденській конвенції не йдеться про конкретні нотаріальні дії, тому це питання обов’язково має узгоджуватися при укладенні двосторонніх консульських конвенцій між країнами. Однак слід відзначити, що у деяких міжнародних договорах жодного посилання на вчинення консулами нотаріальних проваджень не існує. Наприклад, у Консульській конвенції між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученим Королівством Великобританії і Північної Ірландії вчинення консулами нотаріальних дій не згадується, незважаючи на те, що Віденська конвенція прямо передбачає вчинення таких дій.
Порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України визначається Положенням про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних справ України від 27.12.2004 № 142/5/310, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27.12.2004 за № 1649/10248, що розроблене відповідно до Закону України «Про нотаріат», Цивільного та Сімейного кодексів України, глави XI Консульського статуту України.
Вчинення нотаріальних дій покладається на консульських посадових осіб (далі — консул), які працюють в дипломатичних представництвах та консульських установах України.
Нотаріальні дії, вчинювані консульськими установами України, перелічені в ст. 38 Закону України «Про нотаріат», а також в п. 1.3 Положення про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України.
Отже, консулами вчиняються такі види нотаріальних дій:
• посвідчуються правочини (договори, заповіти, довіреності та ін.), крім іпотечних договорів, договорів про відчуження та заставу житлових будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні;
• вживаються заходи до охорони спадкового майна;
• видаються свідоцтва про право на спадщину;
• видаються свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя;
• засвідчується вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них;
• засвідчується справжність підпису на документах;
• засвідчується справжність електронного цифрового підпису на електронних документах (за наявності технічної можливості роботи з електронними документами);
• засвідчується вірність перекладу документів з однієї мови на іншу;
• посвідчується факт, що фізична особа є живою;
• посвідчується факт перебування фізичної особи в певному місці;
• посвідчується тотожність фізичної особи з особою, зображеною на фотокартці;
• посвідчується час пред’явлення документів;
• приймаються у депозит грошові суми та цінні папери;
• вчиняються виконавчі написи;
• вчиняються морські протести;
• видаються дублікати посвідчених ними документів;
• приймаються на зберігання документи.
Законодавством України можуть бути передбачені й інші дії, що вчиняються консулами.
Такий значний за обсягом і змістом перелік вчинюваних консулами нотаріальних дій потребує відповідного уточнення й доповнення компетенції консула.
Консули у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Мініст­рів України, а на території Республіки Крим, крім того, — законодавством Республіки Крим; наказами Міністра юстиції України, нормативними актами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, наказами Мініс­терства закордонних справ України та іншими нормативно-правовими актами.
Розглянемо загальні правила вчинення нотаріальних дій консулами України.
Статті 44–53 Консульського статуту присвячені порядку вчинення консулами нотаріальних дій. Так, ст. 45 Консульського статуту встановлено, що нотаріальні дії вчиняються у приміщенні консульської установи України, але в окремих випадках нотаріальні дії можуть бути вчинені поза зазначеною установою. Положення є аналогічним до діяльності нотаріусів України, але відрізняється за формою такого обмеження. Стаття 41 Закону України «Про нотаріат» конкретизує, у яких випадках нотаріуси можуть вчиняти нотаріальні дії поза робочим приміщенням. В окремих випадках, коли громадянин не може з’явитися в приміщення, зазначене у ч. 1 ст. 41 цього Закону, а також коли того вимагають особливості посвідчуваної угоди, нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями.
При вчиненні нотаріальних дій консули в установленому порядку та в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають з норм міжнародного права, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Консули зобов’язані додержувати таємниць нотаріальних дій та відомостей, одержаних ними у зв’язку з їх учиненням. Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки фізичним та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких учинялися нотаріальні дії. На письмову вимогу суду, господарського суду, прокуратури, органів дізнання і слідства довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються у зв’язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що перебувають у їх провадженні. Обов’язок додержання таємниці здійснюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків.
У ч. 2 ст. 48 Консульського статуту встановлено обов’язок консула роз’яснювати громадянам України їх права та обов’язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій з тим, щоб юридична необізнаність та інші подібні обставини не могли бути використані їм на шкоду.
Консули зобов’язані здійснювати свої професійні обов’язки відповідно до Консульського статуту України, Закону України «Про нота­ріат», сприяти фізичним та юридичним особам у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, зберігати в таємниці відомості, одержані ними у зв’язку з учиненням нотаріальних дій, відмовляти у вчиненні нотаріальної дії у разі її невідповідності законодавству України або чинним міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ст. 46 Закону України «Про нотаріат» консул вправі витребувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій. Такі відомості і (або) документи повинні бути подані в строк, указаний консулом. Цей строк не може перевищувати одного місяця.
Ненадання відомостей або документів на вимогу консула є підставою для відкладення, зупинення нотаріальної дії або відмови в її вчиненні.
На прохання фізичних чи юридичних осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальних дій, консули мають право складати проекти правочинів і заяв, виготовляти копії (фотокопії) документів та витягів з них, а також давати роз’яснення з питань вчинення нотаріальних дій.
Чинним законодавством консулу можуть бути надані й інші права.
Консули засвідчують вірність копій (фотокопій) документів, виданих юридичними особами, за умови, що ці документи не суперечать законові, мають юридичне значення і засвідчення вірності їх копій (фотокопій) не заборонено законом.
Вірність копії (фотокопії) документа, виданого фізичною особою, засвідчується у тих випадках, коли справжність підпису фізичної особи на оригіналі цього документа засвідчена консулом, нотаріусом або посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування або за місцем роботи, навчання, проживання чи лікування фізичної особи та скріплена печаткою відповідного органу.
Однак у Положенні про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України немає вказівок щодо повноважень консула засвідчувати вірність копій документів, виданих органами країни перебування консула чи іншої іноземної держави. Консули не засвідчують копії з іноземних офіційних документів, оскільки такими повноваженнями володіють відповідні органи країни перебування. Це загальне правило, з якого є винятки:
• консул і, відповідно, нотаріус мають право робити копії з легалізованих документів;
• дозволяється також робити копії та витяги з іноземних офіційних документів, які не потребують легалізації.
Зрозуміло, що ці документи мають бути пере­кладені українською мовою.
Консульські установи посвідчують угоди (договори, заповіти, довіреності тощо), крім іпотечних договорів, угод про відчуження та заставу жилих будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні. Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Консули зобов’язані роз’яснити сторонам зміст і значення поданих ними проектів правочинів і перевірити, чи відповідає зміст посвідчуваних правочинів вимогам закону і дійсним намірам сторін.
Статтею 102 Закону України «Про нотаріат» встановлено, що нотаріуси забезпечують докази, необхідні для ведення справ в органах іноземних держав. Дії для забезпечення доказів провадяться відповідно до цивільного процесуального законодавства України. Отже, консули мають вживати заходів для забезпечення доказів, оскільки подібним за змістом є й положення ст. 28 Консульського статуту, за яким консул виконує доручення слідчих або судових органів України щодо громадян України, якщо це не заборонено законами держави перебування. Зазначені доручення виконуються з додержанням процесуального законодавства України.
Нотаріуси уповноважені вчиняти таку нотаріальну дію, як акт про морський протест; консул України в цьому випадку виконує декілька функцій, які можна назвати посвідченням консулами безспірних фактів.
Так, згідно зі ст. 75 Консульського статуту консул у разі необхідності видає капітанові судна свідоцтво, у якому зазначаються час прибуття й відплиття судна, день явки капітана в консульську установу, порт призначення, кількість пасажирів, а також кількість, вид і місце призначення вантажу. У цьому випадку таке свідоцтво буде безспірним доказом, який підтверджуватиме відповідні юридичні факти.
За ст. 77 Консульського статуту консулові України надані повноваження затримати готове до виходу в море судно або вимагати відплиття його раніше наміченого капітаном строку, навіть до закінчення вантажно-розвантажувальних операцій.
Нотаріальне діловодство в консульських установах ведеться державною мовою України. Якщо особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведеться діловодство, тексти оформлюваних документів мають бути перекладені їй консулом або перекладачем у письмовій або усній формі, про що зазначається в посвідчувальному написі.
Особа, що не володіє мовою, якою виготовлений документ, підписується тією мовою, яку вона знає.
Говорячи про переклад і засвідчення вірності перекладу документів з однієї мови на іншу, необхідно звернути увагу на особливості вчинення нотаріальних дій щодо перекладу документів з однієї мови на іншу. Отже, виділяються такі випадки:

ОЛЕКСАНДР ВАРЛАМОВ,
приватний нотаріус Калинівського міського нотаріального округу Вінницької області
МОЖЛИВІСТЬ ВЧИНЕННЯ ПРАВОЧИНІВ БЕЗ «ПЕРЕРЕЄСТРАЦІЇ» ПРАВ ВЛАСНОСТІ, ЩО ВИНИКЛИ ДО 16.03.2010 РОКУ. ТОЧКА ЗОРУ
Уже більше ніж півроку нотаріуси України виконують функції спеціальних суб’єктів державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Під час виконання зазначених функцій вони керуються положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції Закону від 11.02.2010 № 1878-VІ, який набув чинності 16.03.2010 (далі — Закон), а також великою кількістю підзаконних нормативних актів. За досить короткий період дії в часі до вказаного Закону та підзаконних актів неодноразово вносились зміни та доповнення, що свідчить про значний розрив між їх теоретичними положеннями та практикою застосування в реальному житті.
У цій публікації йтиметься про застосування положень ч. 6 ст. 3 Закону та їх співвідношення з іншими нормами цього ж Закону.
Для початку необхідно звернутись до змін, яких зазнала ця норма, щоб зрозуміти, який зміст було закладено в неї законодавцем. Отже, в редакції Закону від 11.02.2010 ця норма була викладена таким чином: «Будь-які правочини щодо нерухомого майна (відчуження, управління, іпотека тощо) укладаються, якщо право власності на таке майно зареєстровано згідно з вимогами цього Закону».
Після того Законом від 04.07.2012 № 5037-VІ ця норма викладається в іншій редакції, а саме: «Будь-які правочини щодо нерухомого майна (відчуження, управління, іпотека тощо) вчиняються, якщо право власності чи інше речове право на таке майно зареєстровано згідно з вимогами цього Закону, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті».
Додаючи всього одну фразу, законодавець кардинально змінює принцип реєстрації в разі вчинення правочину щодо нерухомого майна, оскільки закріплює в нормі ч. 6 ст. 3 Закону виняток з правила про обов’язковість «перереєстрації» в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі — ДРРП) щодо тих прав, які виникли до набрання Законом чинності і були або зареєстровані відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або взагалі не були зареєстровані, якщо діюче на момент їх виникнення законодавство не передбачало їх обов’язкової реєстрації.
Фактично це означає таке: якщо право власності особи виникло до набрання Законом чинності (тобто до 16.03.2010) та було зареєстровано відповідно до законодавства, що діяло на момент виникнення цього права, то нотаріус має право посвідчувати правочин щодо відчуження нерухомого майна і без «перереєстрації» за відчужувачем права власності на таке майно в ДРРП. При цьому право власності реєструється одразу ж за набувачем такого майна. Те саме стосується і випадків, коли право власності відчужувача не було взагалі зареєстровано, бо законодавство, яке діяло на момент його виникнення, не передбачало такої реєстрації.

На практиці все частіше виникають ситуації, коли земельна частка (пай) залишається невитребуваною, тобто особа, якій належить право на земельну частку (пай), його не реалізує.

До категорії таких нерозподілених (невитребуваних) земельних часток (паїв) належать:

–        земельні частки (паї), на які громадяни мають право, але не отримали відповідного документа, що підтверджуватиме таке право, або іншим чином не заявили свої права на земельну частку (пай);

–        земельні частки (паї), на які підтверджувальний документ уже отриманий, але власник не розпорядився ним належним чином (не подав заяву про виділення в натурі (на місцевості) для передання в оренду чи сумісного обробітку);

–        земельна частка (пай), власник якої не з’явився на збори і не взяв участь у розподілі земельних ділянок через хворобу або з інших причин;

–        земельна частка (пай), власник якої не встиг до моменту проведення зборів щодо розподілу земельних ділянок оформити право на успадковану земельну частку (пай);

–        земельні частки (паї), власники яких взяли участь у проведенні зборів членів реформованих КСП щодо розподілу земельних ділянок, але не оформили право власності на земельні ділянки відповідно до вимог чинного законодавства;

–        земельні частки (паї), власники яких не оформили право власності або померли, а їх спадкоємці не прийняли спадщину, до якої входять земельні частки (паї).

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»[1] нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) або їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, якщо відоме їх місцезнаходження.

Спершу визначимося з термінами. Так, земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ч. 1 ст. 79 Земельного кодексу України, далі — ЗК), а земельна частка (пай) є правом на умовну земельну частку в гектарах з відповідною грошовою оцінкою без виділення у загальному масиві земель.

Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об’єкта цивільних прав. Таке формування передбачає визначення її площі, меж і внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру (ч. 1 ст. 79-1 ЗК).

На відміну від земельної ділянки, земельна частка (пай) є умовною часткою земель, які належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, розмір якої визначений в умовних кадастрових гектарах. Місцезнаходження та межі такої земельної частки (паю) не визначені.

Стосовно земельної ділянки зауважимо, що з 1 січня 2013 року замість державного акта на право власності на земельну ділянку, в разі безоплатного передання земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності за рішеннями органів державної влади, органів місцевого самоврядування, правовим документом на земельну ділянку є свідоцтво про право власності на нерухоме майно, яке видається відповідною реєстраційною службою.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» основним документом, який посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай).

Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені в установленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай); рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).

Відповідно до п. 2 Указу Президента України від 08.08.1995 № 720 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, на дату видачі державного акта на право колективної власності на землю, відповідно до списку, що додається до цього державного акта.

Договір ренти є новим видом договорів, якому присвячено низку статей гл. 56 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
У зв’язку з тим, що договір ренти підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню, нотаріус повинен знати основні ознаки цього договору:
–  рента не пов’язана з підприємницькою діяльністю і не є доходом, отриманим від будь-якої діяльності;
–  за договором ренти переходить право власності на передане майно;
–  сторонами у договорі ренти – одержувачем ренти чи платником ренти – можуть бути як фізичні, так і юридичні особи;
–  одержувач ренти передає платникові ренти у власність майно, а не зобов’язується його передати (ч. 1 ст. 731 ЦК України);
–  після передання майна одержувач ренти не несе за договором ніяких зобов’язань, він має лише права (ч. 1 ст. 731 ЦК України);
–  договір ренти вважається укладеним після передання речі та нотаріального посвідчення договору, а якщо предметом договору є нерухоме майно, то після державної його реєстрації;
–  рента – це завжди довгостроковий договір, що випливає із суті виникаючого зобов’язання;
–  передача майна у власність може бути оплатна або безоплатна (ч. 1 ст. 734 ЦК України);
–  коли предметом договору є нерухоме майно, він підлягає державній реєстрації (ч. 2 ст. 732 ЦК України);
–  платник ренти, взамін одержання у власність майна, зобов’язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (ч. 1 ст. 731 ЦК України);
–  виплата ренти може бути безстроковою або на певний строк (ч. 2 ст. 731 ЦК України);
–  одержувач ренти набуває права застави на земельну ділянку або інше нерухоме майно, якщо воно є предметом договору ренти (ч. 1 ст. 735 ЦК України). Іпотека нерухомого майна – додаткове забезпечення виконання зобов’язання, що випливає з договору ренти, а саме – у разі порушення платником ренти своїх зобов’язань, одержувач ренти має змогу задовольнити свої вимоги за рахунок цього майна переважно перед іншими особами;
–  необхідна згода одержувача ренти при відчуженні майна платником ренти (абз. 1 ч. 2 ст. 735 ЦК України);
–  у разі відчуження нерухомого майна іншій особі до неї переходять обов’язки платника ренти (абз. 2 ч. 2 ст. 735 ЦК України);
–  за договором ренти права одержувача ренти можуть бути передані шляхом поступки вимоги, передачі у спадщину спадкоємцям, якщо одержувач ренти – фізична особа, а якщо одержувач ренти – юридична особа шляхом правонаступництва;
–  рента може виплачуватися у грошовій формі або в іншій формі – шляхом передання речей, виконання робіт чи надання послуг (ч. 1 ст. 737 ЦК України);
–  законом встановлений мінімальний розмір ренти, яка виплачується в грошовій формі – у розмірі облікової ставки Національного банку України та змінюється відповідно до зміни розміру облікової ставки Національного банку України (ч. 2 ст. 737 ЦК України);
–  облікова ставка – це незмінна величина, яка встановлена законом, а зміна розміру облікової ставки – це договірне положення, яке може бути умовою договору;
–  договір може встановлювати більший розмір ренти (ч. 2 ст. 737 ЦК України);
–  обов’язковим елементом договору ренти є періодичні платежі. Законом встановлений строк виплати ренти – після закінчення кожного календарного кварталу (ст. 738 ЦК України), але закон передбачає, що в договорі може бути встановлено інший строк виплати;
–  платник ренти сплачує одержувачеві ренти проценти у разі прострочення платежів за договором (ст. 736 ЦК України);
–  платник безстрокової ренти має право відмовитися від договору ренти (ч. 1 ст. 739 ЦК України);
–  одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти у разі виникнення підстав, передбачених у ст. 740 ЦК України: прострочення виплати ренти більш як на один рік, невиконання зобов’язань щодо забезпечення виплати ренти; визнання платника неплатоспроможним або виникнення інших обставин, які явно свідчать про неможливість виплати ренти; інші випадки, встановлені договором ренти;
–  обов’язковість розрахунків між сторонами у разі розірвання договору ренти (ст. 741 ЦК України). Якщо договором ренти не встановлені правові наслідки його розірвання, то застосовуються правила ст. 741 ЦК України, а саме: якщо майно було передано у власність платника ренти безоплатно, то одержувач ренти має право вимагати від платника ренти річної суми ренти, а якщо майно було передано у власність за плату, одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти й вартості переданого майна;
–  ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату безстрокової ренти, несе платник ренти (ч. 1 ст. 742 ЦК України), який у цьому разі має право вимагати припинення зобов’язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати. Це правило встановлене лише у разі виплати безстрокової ренти;
–  у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, платник ренти не звільняється від обов’язку виплачувати ренту до закінчення строку її виплати на умовах, установлених договором (ст. 743 ЦК України). Це правило застосовується, коли виплату ренти передбачено на певний строк;
–  за строковим договором ренти платник не може відмовитися від його виконання за винятком, установленим ст. 743 ЦК України; за безстроковим договором ренти платник має право в будь-який час відмовитися від договору, попередивши письмово одержувача ренти за 3 місяці. Обмеження цього права є недійсними (ст. 739 ЦК України).У цьому разі припинення рентних відносин можливо за умови повного розрахунку між сторонами;
–  обтяження рухомого майна законом не передбачено. І тому при його відчуженні за договором ренти одержувач не має права вимагати виплати ренти від нового власника, і перед ним, як і раніше, несе обов’язки первинний набувач майна.
Умова виникнення договору ренти – це передача майна у власність