Нові правила оцінки намагались запровадити ще з 2011 року, а саме після прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1103 «Деякі питання визначення оціночної вартості нерухомості та об’єктів незавершеного будівництва, що продаються (обмінюються)» (втратила чинність), далі — постанова № 1103, якою було затверджено Тимчасовий порядок визначення оціночної вартості нерухомості та об’єктів незавершеного будівництва, що продаються (обмінюються), далі — Порядок, який почав діяти з 01.11.2011. Варто відзначити, що постановою № 1103 право на проведення оцінки для цілей оподаткування було надано всім суб’єктам оціночної діяльності, які мають право проводити роботу з оцінки на підставі закону. У постанові № 1103 ми вперше зіткнулися з поняттям «оціночна» вартість, яка визначалася для оподаткування та відповідала «ринковій» вартості майна (ринкова вартість — вартість, за яку можливе відчуження об’єкта оцінки на ринку подібного майна на дату оцінки за угодою, укладеною між покупцем та продавцем; оціночна вартість — вартість, яка визначається за встановленими алгоритмом та складом вихідних даних), і зобов’язувала всіх суб’єктів оціночної діяльності щомісяця звітувати перед Фондом держмайна про результати проведених робіт з оцінки для оподаткування, що на практиці так і не було реалізовано. Аналізуючи Порядок, можна зробити висновок, що оподаткуванню підлягали лише угоди з нерухомістю, за якими продавцем — платником податку була фізична особа, яка таку угоду уклала більше ніж один раз за звітний податковий рік, за винятком тих випадків, коли нерухомість, яку вона продавала (обмінювала), була отримана у власність менше ніж три роки тому. У такому випадку оподаткування доходів від продажу (обміну) нерухомості відбувалося відповідно до ст. 172 Податкового кодексу України (далі — ПК України), навіть якщо це була перша угода, укладена фізичною особою в податковому році. Дія Порядку не поширювалась на випадки укладення договорів дарування та у випадку спадкування.

Постановою № 1103 також було запроваджено довідки з Державного реєстру суб’єктів оціночної діяльності про право провадити практичну діяльність із визначення оціночної вартості об’єктів нерухомості та об’єктів незавершеного будівництва для цілей оподаткування (видавалися Фондом держмайна відповідно до порядку), які ми бачили в додатках до звітів. Порядок стосувався нотаріусів виключно в частині щодо окреслення переліку суб’єктів, які мали право визначати оціночну вартість для обчислення доходу, об’єктів оцінювання та у якій саме формі повинен був складатися звіт щодо визначення оціночної вартості без обов’язку перевірки нотаріусом методик та порядку розрахунків. Порядок мав діяти до моменту законодавчого врегулювання питання щодо визначення органу, уповноваженого проводити оцінку нерухомості та об’єктів незавершеного будівництва, дохід від продажу (обміну) яких оподатковується згідно зі ст. 172 ПК України.

Із цього моменту надування «мильної бульбашки» лише починалося!

Другим етапом становлення ринку оцінки рухомого та нерухомого майна для цілей оподаткування стало оприлюднення постанови Кабінету Міністрів України від 04.03.2013 № 231 «Деякі питання проведення оцінки для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства» (далі — постанова № 231), яка набрала чинності 17.04.2013 (постанова втратила чинність). Відповідно до абз. 2 п.п. 3 п. 2 постанови № 231 до 31 липня 2013 року могли використовуватися звіти про оцінку, проведені суб’єктами оціночної діяльності за спеціалізаціями 1.1–1.7 в межах напрямку 1 і спеціалізаціями 2.1 та 2.2 в межах напрямку 2, тобто без урахування положень Порядку, затвердженого цією постановою. З 01.08.2013 строк для «старих звітів» було ще продовжено до 01.02.2014. Та невдовзі, як із боку оціночної спільноти, так і з боку користувачів, було висловлено обґрунтовану думку про негативні наслідки запровадження нового механізму оцінки для цілей оподаткування, передбаченого вказаним нормативно-правовим актом, а саме:

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
ЩОДО МОЖЛИВОСТІ ПОСВІДЧЕННЯ ДОВІРЕНОСТІ ВІД ІМЕНІ МАЛОЛІТНЬОЇ ОСОБИ
На практиці часто виникає питання, чи можуть батьки, усиновителі або опікуни видавати довіреності від імені малолітніх осіб. Відповіді на нього надаються, як то часто буває, прямо протилежні. Кожна з позицій має свою аргументацію, яку й слід піддати оцінці для опрацювання єдності підходу при розв’язанні цієї проблеми.
Передусім згадаємо про обсяг дієздатності, який надає можливості фізичним особам самостійно, тобто своїми діями, набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати (ст. 30 Цивільного кодексу України) (далі — ЦК України). Існує часткова дієздатність малолітніх осіб (віком до 14 років), неповна дієздатність неповнолітніх осіб (від 14 до 18 років). Повний обсяг дієздатності особи набувають із досягненням ними 18-річного віку або з інших підстав, передбачених статтями 34 та 35 ЦК України. Представники перших двох категорій осіб, так би мовити, «поповнюють» обсяг їхньої дієздатності.
Для того, щоб дізнатися про те, хто є (або може бути) представниками, слід звернутися до Глави 17 ЦК України, в якій визначаються, зокрема, такі види представництва залежно від його підстав:
а) добровільне представництво, яке здійснюється на підставі вільного волевиявлення суб’єкта цивільного права мати іншого суб’єкта цивільного права своїм представником. Здебільшого добровільне представництво ґрунтується на договорі;
б) представництво за законом, яке ґрунтується на факті походження дітей від батьків, на факті усиновлення, на підставі рішення суду, органу опіки та піклування про призначення опікуна тощо;
в) представництво за призначенням ґрунтується на підставі акта органу юридичної особи (наприклад, призначення на посаду, виконання обов’язків за якою передбачає здійснення представницьких функцій від імені юридичної особи).
Різні підстави представництва в конкретному випадку можуть комбінуватися, створюючи єдину підставу представництва як юридичний склад.
Представництво згідно зі ст. 237 ЦК України є правовідношенням, причому так воно визначається незалежно від виду. Відтак, «законне представництво» (або представництво за законом) також є правовідношенням. Відомо, що у всякому правовідношенні є суб’єкти, об’єкти та зміст. У правовідношенні «законного представництва» суб’єктний склад становлять особа з неповним обсягом дієздатності (малолітня, неповнолітня особа) та її представник(и): батьки або усиновителі, а в разі їх відсутності — опікуни для малолітніх та піклувальники для неповнолітніх. Отже, слід дійти висновку, що це правовідношення представництва обумовлене сімейними правовідносинами, тобто відносинами, врегульованими Сімейним кодексом України (далі — СК України).
Проте обумовленість відносин представництва сімейними правовідносинами аж ніяк не свідчить про обмеженість дій представника з посиланням на тісний зв’язок батьків/усиновителів із особою, що не дозволяє перекладати виконання обов’язків на іншу особу (статті 14 та 15 СК України). Свої сімейні обов’язки батьки/усиновителі передавати іншій особі не вправі. Стосовно їхніх обов’язків виступати представниками своїх дітей, то вони регулюються в цивілістичній площині, адже являють собою складову відносин представництва, що належить до сфери регулювання ЦК України, а не СК України.
Отже, дії батьків/усиновителів та опікунів, що є представниками малолітніх осіб, регулюються главами 4, 6, 17 ЦК України.
Звернімося до ч. 3 ст. 67 ЦК України, в якій встановлюється, що

В. В. ЯРКОВ,
доктор юридических наук, профессор, заведующий кафедрой гражданского процесса Уральской государственной юридической академии
И. Г. МЕДВЕДЕВ,
кандидат юридических наук, доктор права (Франция)
С. С. ТРУШНИКОВ,
кандидат юридических наук, магистр права (LL M, Берлин)
О РЕГУЛИРОВАНИИ
ЧИСЛЕННОСТИ НОТАРИУСОВ
(сравнительно-правовой анализ)1
В последнее время в рамках работы по дебюрократизации системы государственного устройства стали активно обсуждаться проекты по либерализации доступа к занятию нотариальной деятельностью. По мнению их авторов, дебюрократизация и снятие административных барьеров в нотариальной деятельности должны вести к ликвидации системы регулирования численности нотариусов (numerus clausus), с целью обеспечения свободного доступа к осуществлению нотариальной профессии любого лица, обладающего соответствующими квалификационными требованиями. По существу, авторы законопроекта предлагают ввести заявительный порядок доступа к осуществлению публично-правовой, нотариальной деятельности.
Представляется, что последствия такого решения недостаточно продуманы и могут привести в основном к негативным последствиям.
Во-первых, неограниченный доступ к занятию нотариальной деятельностью будет способствовать концентрации нотариусов в крупных городах, в которых в силу повышенной деловой активности возможно получение больших доходов, и одновременно — к недостатку нотариусов в сельской местности. В свою очередь, подобное положение приведет в итоге к конкуренции в среде «городских» нотариусов и к невозможности или затруднительности получения юридической помощи нотариуса на селе. Первое — несовместимо с публичным статусом нотариальной профессии, необходимостью обеспечить равное отношение нотариуса к обращающимся к нему лицам, а также с возможностью гарантирования соблюдения общего интереса. Безусловно, что в условиях неизбежной конкуренции нотариусы будут стремиться к использованию выгод и преимуществ, выделяющих их из массы коллег по профессии, что подрывает уже единые стандарты нотариального производства на всей территории страны и ставит под угрозу полное признание и защиту субъективных прав, основанных на нотариальном акте, приведет к повышению коррупционных рисков. Второе — делает невозможным реализацию конституционного права на получение квалифицированной юридической помощи и обеспечение социального равенства между сельским и городским населением, ставя их изначально в неравные условия.
Во-вторых, реализация данных предложений приведет к отказу части нотариусов от совершения нотариальных действий с низкой доходностью (например, ведение наследственных дел) или действий, по которым заинтересованные лица освобождены от уплаты нотариального тарифа. Таким образом, будет подорвано осуществление фундаментальной публично-правовой обязанности нотариуса, в соответствии с которой он не может отказать заинтересованным лицам в совершении законных нотариальных действий. Постановка решения вопроса о совершении или не совершении конкретного нотариального действия в зависимость от усмотрения самого нотариуса, выгодности такого акта или других субъективных критериев размывает в принципе специфику нотариальной деятельности, его публично-правовую основу.
В-третьих, плавающее число нотариусов сделает невозможным эффективный контроль за их профессиональной деятельностью и существенно затруднит их самоорганизацию в единое нотариальное сообщество.
С учетом особого публично-правового статуса нотариальной профессии и нотариальной деятельности в подавляющем большинстве стран с нотариатом латинского типа , включая Россию, доступ к профессии нотариуса обусловлен дополнительными, повышенными по сравнению с другими юридическим профессиями, требованиями. Рассмотрим их подробнее на примере ряда европейских стран с более детальным анализом для Германии и Франции.

ГАННА КОСЕНКО,
юридичний радник науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
ПОРЯДОК ВНЕСЕННЯ ДОПИСОК І ВИПРАВЛЕНЬ ДО РЕЄСТРУ ДЛЯ РЕЄСТРАЦІЇ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ ТА ВИЯВЛЕННЯ ПОМИЛОК У НУМЕРАЦІЇ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ
Згідно з п. 7.13 Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерст¬ва юстиції України від 22.12.2010 р. № 3253/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 23.12.2010 р. за № 1318/18613 (далі — Правила), записи в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій (далі — Реєстр) проводяться особисто нотаріусом чи в його присутності стажистом, працівником державної нотаріальної контори або особою, що перебуває у трудових відносинах з приватним нотаріусом.
На порядок внесення дописок і виправлень до Реєстру розповсюджуються загальні правила щодо заповнення Реєстру: від руки чорнилом або кульковою ручкою чорного, синього або фіолетового кольору, чітко і зрозуміло, розбірливим почерком; запис у Реєстрі олівцем не допускається (п. 6.5 Правил).
Оскільки Правила не містять якихось особливостей щодо внесення дописок і виправлень до Реєстру, то можна керуватися також загальними правилами внесення дописок і виправлень до текстів нотаріальних документів, а саме п. 6.13 Правил: «…всі виправлення мають бути зроблені таким чином, щоб можна було прочитати як виправлене, так і помилково написане, а потім закреслене».
Згідно з п. 7.15 Правил дописки і виправлення, зроблені в Реєстрі, повинні бути застережені нотаріусом і скріплені його підписом та печаткою. Окремо проставляти дату зробленого застереження Правила не вимагають.
Наприклад, виправлення помилок може мати такий вигляд:
ій
1. Васильович «Виправленому на «Василійович» вірити».
Нотаріус (підпис, печатка).
Сидоренко
2. Сидоров «Закреслене «Сидоров» не читати, написаному «Сидоренко» вірити».
Нотаріус (підпис, печатка).
Крім того, на практиці трапляються випадки, коли виявляється помилка в нумерації нотаріальних дій. Наприклад,

ЮЛІЯ ЖЕЛІХОВСЬКА,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права та процесу Хмельницького університету управління та права, приватний нотаріус
ОСОБЛИВОСТІ СПАДКУВАННЯ ПРАВА НА ВКЛАД У БАНКУ ТА ПРАВА НА ОДЕРЖАННЯ СТРАХОВИХ ВИПЛАТ
Право громадян на спадкування спрямоване на більш повну охорону та захист їх цивільних прав та інтересів. Разом із тим діюче цивільне законодавство значно розширило права громадян у здійсненні своїх спадкових прав, наприклад, право складання заповіту подружжям, посвідчення секретного заповіту, заповідальне розпорядження, спадкування права на вклад у банківській (фінансовій) установі тощо. На особливостях та процедурі посвідчення останнього хотілося б зосередити свою увагу детальніше.
Цивільний кодекс України (далі — ЦК України) містить спеціальні правила щодо спадкування одного з прав на вклад у банку. Відповідно до ст. 1228 вкладник має право розпорядитися своїм правом на вклад у банку (фінансовій) установі на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку [1]. Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.
Згідно з чинним законодавством спадкоємцям вкладів у кожному випадку необхідно здійснити цілий ряд специфічних юридичних дій для отримання належної спадщини. При цьому залежно від категорії успадкованого майна, а також наявності двох і більше спадкоємців варіюється і сама складність процедури успадкування грошових коштів, розміщених на депозитних рахунках у банківських установах.
Спадкування права на вклад у банківській установі може мати місце:
1) шляхом складання та посвідчення заповіту;
2) шляхом складання спеціального розпорядження банку;
3) на підставі загальних норм спадкування за законом.
Встановлення в законі можливості спадкування права на вклад на підставі відповідного розпорядження банку спрямоване на створення умов для спрощення спадкування зазначеного об’єкта. При спадкуванні права на вклад за заповітом чи за законом застосовуються положення книги шостої ЦК України. При складанні вкладником — спадкодавцем розпорядження банку підлягає застосуванню спеціальна норма — ст. 1228 ЦК України. Спосіб розпорядження правом на вклад цілком залежить від волі вкладника.
Спадкування права на вклад (депозит) залишається одним з найбільш проблемних як у доктрині цивільного права, так і в практичному застосуванні. На практиці існують проблеми щодо способу та порядку розпорядження правом на вклади (депозити), що потребують негайного вирішення.
Аналіз наукових робіт цивілістичного спрямування таких авторів, як Б.С. Антімонов, В.К. Дроніков, Ю.О. Заіка, В.Г. Павленко, П.І. Седугін дозволяє зробити висновок, що спадкування права на вклад (депозит) за договором банківського вкладу (депозиту) є не до кінця вивченим цивільно-правовим інститутом.
Так, В.К. Дроніков вважав, що з моменту смерті вкладника внесок належить третій особі. Вона не є спадкоємцем, а лише набувачем вигоди і тому не відповідає по боргах спадкодавця [2].
В.І. Серебровський розглядав розпорядження щодо вкладів не як заповіт, а як розпорядження на користь третьої особи [3]. М.В. Гордон не розділяв такої позиції і вказував, що перехід вкладу після смерті вкладника є спадковим правонаступництвом, а заповідальне розпорядження необхідно розглядати як вид заповіту [4].
К.А. Граве, Б.С. Антимонов зазначали, що це особливий випадок договору на користь третьої особи, який укладається на випадок смерті. А тому право третьої особи на вклад не виникає до смерті вкладника; відтак заява третьої особи про бажання скористатися вкладом за життя вкладника позбавлена юридичного значення [5].
Протилежну точку зору висловлював М.В. Гор­дон, а саме — що розпорядження на вклад у банку слід розглядати як спеціальний вид заповіту. С.Я. Фурса прирівнює заповіт до відповідного розпорядження вкладника банку. Як різновид заповіту розглядає розпорядження правом на вклад і З.В. Ромовська [6].
З огляду на вищезазначене метою цієї статті є з’ясування особливостей спадкування права на вклад у банку як особливого об’єкта правонаступництва, а також визначення юридичної природи зробленого на випадок смерті розпорядження на вклад у банківській установі.
Спадкування грошових вкладів (депозитів) означає, що після смерті вкладника вклад (депозит), що перебуває у банку, переходить у спадщину особам, які є його правонаступниками. Після смерті вкладника вклади переходять до спадкоємців: за заповітом; на підставі спеціальних розпоряджень вкладників банків (заповідальне розпорядження); за законом.
Аналізуючи ч. 1 ст. 1228 ЦК України, можна зробити висновок про існування двох видів вкладів:
1) зі спеціальними вказівками вкладників (можливість вкладника розпорядитись правом на вклад у банку на випадок своєї смерті, зробивши відповідне розпорядження вкладом банку. Щодо складання заповіту, то у ньому вкладник може зазначити також вказівки щодо розпорядження вкладом. Розглядають два випадки складання розпорядження: якщо заповіт складено після того, як було зроблено розпорядження банку, то він повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця; якщо розпорядження складено пізніше заповіту, то воно повністю (коли заповіт зроблено лише на вклад) або частково скасовує останній. У разі відсутності заповіту вклад спадкується за зробленим вкладником розпорядженням з урахуванням права на обов’язкову частку. У випадку відсутності і заповіту, і розпорядження вклад спадкується на загальних підставах спадкоємцями за законом);
2) вклади, в яких не зроблене розпорядження банківській (фінансовій) установі.
Зважаючи на те, що право на банківський вклад входить до складу спадщини, на нього поширюються загальні правила щодо порядку прийняття спадщини, відмови спадкоємця від спадщини тощо.
Порядок складення заповітів регулюється нормами статей 1233–1257 ЦК України. Згідно з ч. 3 ст. 1247 ЦК заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251–1252 ЦК України [1]. Перелік зазначених осіб не містить у собі посадових та службових осіб банків. Отже, останні не мають права посвідчувати заповіти щодо прав на вклади у банках чи інших фінансових установах.
Водночас це не виключає можливості вчинення вкладником розпорядження банку щодо права на вклад на випадок смерті (заповідальне розпорядження). Заповідальне розпорядження вкладників банку стосовно вкладів має бути оформлене належним чином, інакше воно визнається недійсним.
Системний аналіз норм цивільного та банківського законодавства дозволяє стверджувати, що стороною договору банківського вкладу (депозиту) може бути тільки банк. Однак законодавством надано можливість залучати внески (вклади) клієнтів на депозитні рахунки кредитних спілок.

Спадкові відносини, що становлять суттєву складову цивільного обороту, згідно із законодавством України мають набувати відповідного оформлення через діяльність таких органів цивільної юрисдикції, як суд та нотаріат.

Велику кількість судових та нотаріальних справ становлять справи, пов’язані з реалізацією права на спадщину після її відкриття. При цьому компетенція нотаріальних органів відповідно до ст. 34 Закону України «Про нотаріат» передбачає вчинення таких нотаріальних дій, як вжиття заходів щодо охорони спадкового майна; видача свідоцтва про право на спадщину (або в її межах — прийняття відмови від прийняття спадщини); посвідчення факту, що фізична чи юридична особа є виконавцем заповіту; оголошення секретного заповіту. При цьому роль нотаріуса виявляється насамперед у тому, щоб у випадках, встановлених чинним законодавством України, забезпечити перехід прав та обов’язків спадкодавця, які не припинилися з його смертю і можуть бути об’єктом спадкування, до спадкоємців. Вчиняючи нотаріальні дії щодо оформлення спадкових прав, нотаріус унеможливлює будь-яке порушення прав спадкоємців [1, с. 118; 2, с. 140].

У межах судової діяльності розглядаються та вирішуються такі спадкові справи, як розгляд заяв про визнання спадщини відумерлою (ч. 1 ст. 1277 ЦК), перерозподіл спадщини (ст. 1280 ЦК), визначення додаткового строку для прийняття спадщини (ч. 3 ст. 1272 ЦК), зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), розміру відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане спадкоємцем у спадщину (ч. 5 ст. 1231 ЦК); тлумачення заповіту (ст. 1256 ЦК), визнання заповіту недійсним (ст. 1257 ЦК) тощо.

З огляду на інтереси юридичної практики щодо забезпечення належної реалізації спадкових прав, необхідно не тільки розмежовувати юрисдикційні повноваження, що мають бути здійснені судом або нотаріатом, але й визначати межі судової юрисдикції спадкових справ, які можуть розглядатися за правилами позовного або окремого проваджень.

Розмежування судової та нотаріальної юрисдикції щодо розгляду спадкових справ має ґрунтуватися на загальних правилах визначення співвідношення судової та нотаріальної юрисдикції у цивільних справах: нотаріальна діяльність в якості свого предмета має безспірні справи щодо реалізації цивільних прав, а судова — спори про право [3, с. 41]. У науковій літературі справедливо зазначалося, що необхідність захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фактично дозволяє відокремлювати повноваження загальних судів щодо розгляду цивільних справ від повноважень інших несудових органів, які не здійснюють захисту прав, свобод чи інтересів [4, с. 43].

Наприклад, у ситуації пропуску строку на прийняття спадщини розгляд питання про можливість прийняття спадщини може стати предметом і судової і нотаріальної діяльності залежно від існування або відсутності спору між спадкоємцями. Так, якщо такий спір відсутній, то відповідно до ч. 2 ст. 1272 ЦК та ч. 2 ст. 67 Закону «Про нотаріат» спадкоємці, які пропустили строк для прийняття спадщини, можуть бути за згодою всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину, включені до свідоцтва про право на спадщину як такі, що прийняли спадщину. А якщо такої згоди не надано (тобто є спір між спадкоємцями) питання вирішується у судовому порядку на підставі ч. 3 ст. 1272 ЦК, де зазначено, що за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прий­няття спадщини.

Отже, нотаріуси не можуть вчинювати нотаріальні дії за умови існування спору про право або про факт, але й суд під час розгляду спадкових справ не має вирішувати правові питання, що становлять собою нотаріальну компетенцію. Так, можна виділити щонайменше два практичні прояви цього правила:

- за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розгляду не підлягають, оскільки суд не може розглядати у позовному провадженні безспірні справи. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження (ч. 2 п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду № 7 від 30.05.2008 «Про судову практику у справах про спадкування»);

- визначаючи спадкоємцеві додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, суд не повинен вирішувати питання про визнання за ним права на спадщину. Спадкоємець після визначення йому додаткового строку для прийняття спадщини має право прийняти спадщину в порядку, установленому ст. 1269 ЦК, звернувшись в нотаріальну контору, після чого вважається таким, що прийняв спадщину (ч. 4 п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду  від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»).

Однак судова практика у даних питаннях є дещо суперечливою. У деяких випадках суди відмовляють у задоволенні вимог щодо визнання права власності на спадкове майно за умов відсутності спору і можливості його нотаріального оформлення, а у деяких — постановляють рішення про визнання права власності, ігноруючи той факт, що оформлення спадкових прав у безспірній ситуації належить до юрисдикції нотаріату.

Так, розглядаючи справу за позовом Особа 1 до Харківської міської ради про встановлення факту родинних відносин і визнання права власності в порядку спадкування за законом, Фрунзенський районний суд м. Харкова 13 березня 2013 року постановив рішення, яким задовольнив позовні вимоги частково. Підставою для звернення позивача до суду стали такі обставини: 27 серпня 2009 року, після смерті Особа 2, відкрилась спадщина, що складалася з квартири. Позивач, як двоюрідна тітка померлого, є спадкоємцем п’ятої черги, проте через недостатність документів, що підтверджують родинні відносини, позбавлена можливості оформити спадщину. Суд, заслухавши сторони, дослідив матеріали справи і дійшов висновку, що встановлені в судовому засіданні факти вказують на доведеність факту родинних відносин між позивачем і спадкодавцем і в цій частині позовні вимоги задовольнив.

Позовні вимоги про визнання за позивачем права власності на квартиру в порядку спадкування за законом суд визнав такими, що не підлягають задоволенню. Відмовляючи у задоволенні цієї частини позовних вимог, суд обґрунтовано виходив з таких міркувань. Єдиною правовою підставою для набуття права власності на спадкове нерухоме майно є видача нотаріусом свідоцтва про право на спадщину за законом. Слід погодитися з доводами суду про те, що суд не може підміняти собою нотаріуса, який уповноважений посвідчувати право власності в порядку спадкування. Суд має право визнавати право спадкоємця на спадщину лише за наявності спору щодо спадкового майна. У цьому випадку постанови про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину позивачем суду не надано. За таких обставин позивач не позбавлений права на звернення у встановленому законом порядку до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини та отримання відповідного нотаріального свідоцтва, тому вимоги про визнання права власності на спадкове майно суд не задовольнив^[1].

Поряд з цим непоодинокі й випадки постановлення у подібних справах протилежного за змістом рішення, коли суди одночасно не тільки встановлюють факти, що мають юридичне значення, а й визнають право власності на спадкове майно, виконуючи фактично функції нотаріального органу і втручаючись у сферу безспірної цивільної юрисдикції.

Останнім часом мають місце непоодинокі випадки незаконних вимог до нотаріусів з боку працівників комунальних підприємств, що здійснюють контроль за додержанням законодавства про рекламу, демонтувати вивіски, які містять інформацію, обов’язковість розміщення та оприлюднення якої встановлено наказом Міністерства юстиції України від 23.03.2011 № 888/5  «Про затвердження Положення про вимоги до робочого місця (контори) приватного нотаріуса та здійснення контролю за організацією нотаріальної діяльності».

Розглянемо норми, що регулюють це питання.

Правовою основою діяльності нотаріату є Конституція України, Закон України «Про нотаріат» та інші законодавчі акти України.

Контроль за організацією нотаріату, перевірка організації нотаріальної діяльності нотаріусів, дотримання ними порядку вчинення нотаріальних дій та виконання правил нотаріального діловодства здійснюються Міністерством юстиції України, Головним територіальним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в областях, містах Києві та Севастополі.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про рекламу»:

реклама — це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару;

товар — це будь-який предмет господарського обігу, в тому числі продукція, роботи, послуги, цінні папери, об’єкти права інтелектуальної власності.

Відповідно до частин 2, 3 ст. 2 Закону України «Про рекламу» дія цього Закону не поширюється на відносини, пов’язані з розповсюдженням інформації, обов’язковість розміщення та оприлюднення якої визначено іншими законами України.

Дія цього Закону не поширюється на оголошення фізичних осіб, не пов’язані з підприємницькою діяльністю.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси)».

У статті 3 Закону України «Про нотаріат» зазначено, що нотаріус — це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності, а також здійснює функції державного реєстратора прав на нерухоме майно у порядку та випадках, встановлених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Нотаріусу забороняється використовувати свої повноваження з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки чи пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб.

«Поява» в Цивільному кодексі України[1] глави 73, присвяченої договору факторингу, обумовила досить неоднозначні та супереч­ливі підходи як в доктрині, так і судовій практиці, зокрема, в контексті правового регулювання договору факторингу, юридичної характеристики, визначення його видів.

Вочевидь, передумовою для цього послугувало як не досить коректне, з позиції юридичної техніки, викладення норм, які мають регулювати договір факторингу, так і, в принципі, відсутність на рівні доктрини належного осмислення цієї договірної конструкції.

Правове регулювання договору факторингу. У чинному законодавстві існує регулювання відносин у сфері факторингу, зокрема, на рівні:

(а) міжнародного договору:

Конвенція УНІДРУА[2] про міжнародний факторинг від 28.05.1988[3], що набула чинності для України 01.07.2007;

(б) кодексів:

глава 73 ЦК;

статті 339, 350 ГК;

(в) норм окремих законів:

статті 1, 4, 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»;

пункт 3 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність»;

(г) підзаконних нормативно-правових актів:

Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 № 368;

Розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06.02.2014 № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.2009 № 231»[4].

Така розгалуженість правового регулювання зумовлена, ймовірно, ч. 2 ст. 350 Господарського кодексу України[5]. Оскільки глава 73 ЦК містить лише одне відсилання до іншого закону (ч. 3 ст. 1079 ЦК), і по суті, не передбачає регулювання договору факторингу на підставі інших законів або ж підзаконних нормативно-правових актів.

Натомість аналіз ч. 2 ст. 350 ГК свід­чить, що:

(а) встановлюється система актів (ЦК, ГК, інші закони), причому із наділенням Національного банку України та національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, повноваженнями регулювати «факторингові операції». Наявність сполучника «та», вочевидь, мала на меті забезпечити прийняття спільних актів Національного банку України та національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг. Хоча в чинному законодавстві вони відсутні. Окрім цього потреба у таких підзаконних актах досить сумнівна, адже, наприклад, розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06.02.2014 № 352 по суті відтворює із певними доповненнями положення ЦК;

(б) ці акти мають визначати «загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій». Правда, що собою представляють загальні умови та порядок, і яким чином співвідноситься глава 73 ЦК та «загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій», в якій подібна термінологія взагалі відсутня, залишається тільки здогадуватися.

Юридична характеристика договору факторингу. Юридична характеристика договору факторингу включає його розуміння як: реального (консенсуального чи з моменту нотаріального посвідчення), синалагматичного, оплатного, опосередковуючого зобов’язання щодо надання фінансових послуг.

Реальний договір вважається укладеним з моменту передачі фактором грошових коштів у розпорядження клієнта або з моменту відступлення клієнтом факторові права грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Консенсуальний договір є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов у належній формі.

Внаслідок того, що в абз. 1. ч. 1 ст. 1077 ЦК вживаються такі формулювання як «фактор передає або зобов’язується передати», «клієнт відступає або зобов’язується відступити» учасники цивільних відносин вправі самостійно конструювати реальну або консенсуальну модель.

Наприклад, ВГСУ вказав, що 26.09.2009 між ТОВ «АУЗ Факторинг» (фактор) та АТ «Індустріально-експортний банк» (клієнт) укладено договір факторингу № 03/09 від 26.09.2009, відповідно до розд. 2 якого фактор зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта («сума фінансування») за плату («винагорода»), а клієнт зобов’язується відступити «факторові» право вимоги, визначене у Реєстрі прав вимог.[6]

У судовій практиці превалює підхід про відсутність встановлення черговості надання грошових коштів фактором клієнтові та відступлення права грошової вимоги клієнтом факторові.

Зокрема, ВГСУ зауважив, що пунктами Договору не встановлено правил, за якими б перехід права відступленої вимоги до фактора ставився в залежність від факту виконання ним зобов’язання щодо перерахування клієнту грошових коштів, так само як не містять таких приписів і положення глави 47, 73 ЦК України.[7]

У разі укладення договору факторингу має бути визначено відповідний вид моделі, від якої залежить момент укладення. До таких видів належать, зокрема, ті випадки, коли: (1) фактор передає грошові кошти, а клієнт відступає право грошової вимоги; (2) фактор передає грошові кошти, а клієнт зобов’язується відступити право грошової вимоги; (3) фактор зобов’язується передати грошові кошти, а клієнт відступає право грошової вимоги; (4) фактор зобов’язується передати грошові кошти, а клієнт зобов’язується відступити право грошової вимоги.

У науково-практичній літературі інколи зауважується, що у разі якщо предметом договору факторингу є майбутня вимога, можливе укладення тільки консенсуального договору.[8] Навряд чи таке тлумачення відповідає змісту ст. 1077 ЦК. Адже сторони договору факторингу можуть «пов’язати» момент укладення договору із часом надання фактором грошових коштів в розпорядження клієнта або з досягнення згоди з істотних умов у належній формі. У таких випадках договір факторингу буде вважатися укладеним.

Головне управління юстиції у Харківській області Міністерства юстиції України
Узагальнення нотаріальної практики щодо оформлення нотаріусами спадкових прав
Перевірка наданих для узагальнення спадкових справ висвітлила найбільш характерні тенденції застосування приватними нотаріусами положень чинного законодавства при оформленні спадщини та найбільш поширені помилки.
Відзначаючи загалом достатній рівень підготовки приватних нотаріусів у сфері спадкового права, слід зауважити і деяке недопрацювання по окремих питаннях, що знайшло відображення в даному узагальненні:
Так, більшість нотаріусів Харківської області реєструють заяви про прийняття спадщини, відмову від спадщини, заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину, які подаються громадянами при особистому зверненні до нотаріуса (а не надсилаються поштою). При цьому деякі нотаріуси реєструють такі заяви не тільки у книзі обліку спадкових справ, як це передбачено п. 231 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, а ще і у книзі вхідної кореспонденції, незважаючи на те, що п. 6.3 Правил ведення нотаріального діловодства вимагає такої реєстрації лише для заяв, які надійшли поштою. Мали місце і протилежні факти, коли деякі нотаріуси такі заяви реєстрували у книзі вхідної кореспонденції замість книги обліку та реєстрації спадкових справ.
Згідно п. 8.6.2 Правил ведення нотаріального діловодства, спадковій справі присвоюється номер, який складається з порядкового номеру, за яким вона зареєстрована в книзі обліку та реєстрації спадкових справ, та зазначається через дріб (дефіс) рік, в якому вона заведена. Між тим, деякі нотаріуси, при заведенні спадкової справи, ідентифікують її лише порядковим номером, без зазначення року відкриття спадщини.
В заявах про видачу свідоцтва про право на спадщину нотаріусами не завжди досліджується наявність інших спадкоємців померлого, як-то: другого з подружжя, дітей, батьків, а нотаріуси обмежуються лише загальною фразою: «Інших спадкоємців немає». В деяких заявах на видачу свідоцтва про право на спадщину крім констатації факту смерті та складу спадкового майна будь-які інші відомості щодо спадкової справи не зазначаються. Мають місце випадки, коли з довідки Жилкомсервіса вбачається наявність спадкоємця, відомості щодо якого у спадковій справі відсутні.
Мав місце випадок, коли за витягом з реєстру заповітів нотаріус отримав відомості про наявність заповіту, складеного спадкодавцем. В той же час нотаріусом, у порушення вимог ст. 63 Закону України «Про нотаріат», не вживаються заходи щодо розшуку спадкоємця за заповітом.
Деякими нотаріусами не досліджується правовий статус майна, яке належало спадкодавцеві, а саме: не встановлюється, чи майно належало на праві особистої приватної власності чи було спільною власністю подружжя, що може вплинути на невірне визначення частки спадкового майна для спадкоємця.
Іноді в заявах про відмову від спадщини на користь іншого спадкоємця зазначається родинний зв’язок між спадкоємцями, а не зі спадкодавцем. Наприклад, «від спадщини я відмовляюсь на користь мого брата, Іванова Петра Петровича», в той час як необхідно зазначити: «від спадщини я відмовляюсь на користь мого брата, Іванова Петра Петровича — сина спадкодавця».
Мають місце і недотримання форм свідоцтв згідно додатку 7 до Правил ведення нотаріального діловодства при видачі свідоцтв про право на спадщину, зокрема при прийнятті заяви про відмову від спадщини на користь іншого спадкоємця не перевіряється родинний зв’язок спадкоємця, що відмовляється, із спадкодавцем.
Деякі нотаріуси не залишають у своїх справах копії правовстановлювальних документів (у разі коли спадковим майном є частка від цілого та т. і.), а обмежуються лише вчиненням відповідної службової відмітки про його перевірку, що є порушенням п. 28 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Мають місце випадки, коли в спадкових справах відсутні службові відмітки про перевірку правовстановлювальних документів, які перевіряються нотаріусом та повертаються спадкоємцям.
В деяких витягах з реєстру прав власності, що видаються бюро технічної інвентаризації щодо нерухомого майна, що належало спадкодавцеві, зазначається вартість такого майна і на час смерті спадкодавця, і на час видачі витягу. При цьому нотаріуси переносять до свідоцтва про право на спадщину вартість майна спадкодавця, визначену не на час відкриття спадщини, а на час видачі витягу.
В порушення вимог ст. 67 Закону України «Про нотаріат» та п. 225 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України деякі приватні нотаріуси Харківської області не надсилають інформацію про видачу свідоцтв про право на спадщину на ім’я малолітніх та/або неповнолітніх дітей органу опіки та піклування.
При видачі свідоцтва про право на спадщину на частку у праві спільної сумісної власності на приватизоване майно нотаріуси самостійно розраховують частку померлого у цьому майні без витребування відомостей від співвласників про те, чи встановлена спільна сумісна власність на майно та чи укладався договір про зміну часток у зазначеному майні.
Деякі нотаріуси при оформленні спадщини, що належала спадкодавцеві, який був зареєстрований у житловому будинку, не перевіряють будинкову книгу, а лише обмежуються довідкою про підтвердження факту реєстрації померлого за відповідною адресою, хоча за будинковою книгою можна встановити коло спадкоємців, які фактично прийняли спадщину, оскільки проживали на час смерті зі спадкодавцем. Це ж стосується і окремих нотаріусів, які не залишають у своїх справах довідку про місце реєстрації спадкодавця на час смерті та склад його сім’ї, а обмежуються лише проставленням службової відмітки про її перевірку.
В деяких справах, наданих приватними нотаріусами для узагальнення, з витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається наявність самовільних будівель, перебудов або прибудов, однак у свідоцтві про право на спадщину нотаріуси зазначають характеристику об’єкта в цілому, без виключення з опису спадкового майна таких самовільних будівель, перебудов або прибудов.
З витягу з автоматизованої бази ведення реєстру земель вбачається наявність обмежень та/або обтяжень щодо земельної ділянки, яка є спадковим майном. Між тим, у свідоцтві про право на спадщину деякі нотаріуси зазначають про відсутність будь-яких обмежень та/або обтяжень на майно спадкодавця.
Деякі приватні нотаріуси в порушення вимог п. 206 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України видають одне свідоцтво про право на спадщину, в якому серед спадкового майна зазначене як рухоме, так і нерухоме майно.
Узагальненням були виявлені випадки, коли нотаріус спочатку заводив та реєстрував спадкову справу, а лише потім перевіряв відсутність такої справи, заведеної іншим нотаріусом. Загальною помилкою практично всіх приватних нотаріусів Харківської області є те, що спочатку перевіряється наявність або відсутність заповіту, а лише потім заводиться спадкова справа, хоча реєстрація спадкової справи повинна передувати перевірці наявності або відсутності заповіту.
Мав місце факт прийняття заяви від спадкоємиці про відмову від обов’язкової частки на користь іншого спадкоємця, а також заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину в якій, у порушення вимог ст. 1268, ст. 1218 Цивільного кодексу України, одночасно наявна відмова від обов’язкової частки у спадщині.
В одній із спадкових справ знаходились дві заяви від одного спадкоємця, зміст яких протирічить одна одній (спочатку заява про відмову на користь іншого спадкоємця, а потім заява про прийняття спадщини, яка прийнята без відкликання попередньої), чим не дотримані вимоги ч. 6 ст. 1273 Цивільного кодексу України.
Був виявлений факт передачі приватним нотаріусом спадкової справи у державну нотаріальну контору за заявою спадкоємиців «в зв’язку з її похилим віком та слабким станом здоров’я».
Як зазначено статистичними даними, у першому півріччі 2010 року приватними нотаріусами було винесено 5 постанов про відмову у видачі свідоцтв про право на спадщину. Причинами відмови у видачі свідоцтв були, як правило, відсутність необхідних для оформлення спадщини документів; в одному випадку постанова винесена у зв’язку з пропущенням спадкоємцями строку для прийняття спадщини.
Відомості щодо наявності судових спорів стосовно оформлення приватними нотаріусами спадкових прав та результатів їх розгляду на даний час відсутні.