ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОГОВОРУ ФАКТОРИНГУ

«Поява» в Цивільному кодексі України[1] глави 73, присвяченої договору факторингу, обумовила досить неоднозначні та супереч­ливі підходи як в доктрині, так і судовій практиці, зокрема, в контексті правового регулювання договору факторингу, юридичної характеристики, визначення його видів.

Вочевидь, передумовою для цього послугувало як не досить коректне, з позиції юридичної техніки, викладення норм, які мають регулювати договір факторингу, так і, в принципі, відсутність на рівні доктрини належного осмислення цієї договірної конструкції.

Правове регулювання договору факторингу. У чинному законодавстві існує регулювання відносин у сфері факторингу, зокрема, на рівні:

(а) міжнародного договору:

Конвенція УНІДРУА[2] про міжнародний факторинг від 28.05.1988[3], що набула чинності для України 01.07.2007;

(б) кодексів:

глава 73 ЦК;

статті 339, 350 ГК;

(в) норм окремих законів:

статті 1, 4, 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»;

пункт 3 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність»;

(г) підзаконних нормативно-правових актів:

Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 № 368;

Розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06.02.2014 № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.2009 № 231»[4].

Така розгалуженість правового регулювання зумовлена, ймовірно, ч. 2 ст. 350 Господарського кодексу України[5]. Оскільки глава 73 ЦК містить лише одне відсилання до іншого закону (ч. 3 ст. 1079 ЦК), і по суті, не передбачає регулювання договору факторингу на підставі інших законів або ж підзаконних нормативно-правових актів.

Натомість аналіз ч. 2 ст. 350 ГК свід­чить, що:

(а) встановлюється система актів (ЦК, ГК, інші закони), причому із наділенням Національного банку України та національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, повноваженнями регулювати «факторингові операції». Наявність сполучника «та», вочевидь, мала на меті забезпечити прийняття спільних актів Національного банку України та національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг. Хоча в чинному законодавстві вони відсутні. Окрім цього потреба у таких підзаконних актах досить сумнівна, адже, наприклад, розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06.02.2014 № 352 по суті відтворює із певними доповненнями положення ЦК;

(б) ці акти мають визначати «загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій». Правда, що собою представляють загальні умови та порядок, і яким чином співвідноситься глава 73 ЦК та «загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій», в якій подібна термінологія взагалі відсутня, залишається тільки здогадуватися.

Юридична характеристика договору факторингу. Юридична характеристика договору факторингу включає його розуміння як: реального (консенсуального чи з моменту нотаріального посвідчення), синалагматичного, оплатного, опосередковуючого зобов’язання щодо надання фінансових послуг.

Реальний договір вважається укладеним з моменту передачі фактором грошових коштів у розпорядження клієнта або з моменту відступлення клієнтом факторові права грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Консенсуальний договір є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов у належній формі.

Внаслідок того, що в абз. 1. ч. 1 ст. 1077 ЦК вживаються такі формулювання як «фактор передає або зобов’язується передати», «клієнт відступає або зобов’язується відступити» учасники цивільних відносин вправі самостійно конструювати реальну або консенсуальну модель.

Наприклад, ВГСУ вказав, що 26.09.2009 між ТОВ «АУЗ Факторинг» (фактор) та АТ «Індустріально-експортний банк» (клієнт) укладено договір факторингу № 03/09 від 26.09.2009, відповідно до розд. 2 якого фактор зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта («сума фінансування») за плату («винагорода»), а клієнт зобов’язується відступити «факторові» право вимоги, визначене у Реєстрі прав вимог.[6]

У судовій практиці превалює підхід про відсутність встановлення черговості надання грошових коштів фактором клієнтові та відступлення права грошової вимоги клієнтом факторові.

Зокрема, ВГСУ зауважив, що пунктами Договору не встановлено правил, за якими б перехід права відступленої вимоги до фактора ставився в залежність від факту виконання ним зобов’язання щодо перерахування клієнту грошових коштів, так само як не містять таких приписів і положення глави 47, 73 ЦК України.[7]

У разі укладення договору факторингу має бути визначено відповідний вид моделі, від якої залежить момент укладення. До таких видів належать, зокрема, ті випадки, коли: (1) фактор передає грошові кошти, а клієнт відступає право грошової вимоги; (2) фактор передає грошові кошти, а клієнт зобов’язується відступити право грошової вимоги; (3) фактор зобов’язується передати грошові кошти, а клієнт відступає право грошової вимоги; (4) фактор зобов’язується передати грошові кошти, а клієнт зобов’язується відступити право грошової вимоги.

У науково-практичній літературі інколи зауважується, що у разі якщо предметом договору факторингу є майбутня вимога, можливе укладення тільки консенсуального договору.[8] Навряд чи таке тлумачення відповідає змісту ст. 1077 ЦК. Адже сторони договору факторингу можуть «пов’язати» момент укладення договору із часом надання фактором грошових коштів в розпорядження клієнта або з досягнення згоди з істотних умов у належній формі. У таких випадках договір факторингу буде вважатися укладеним.

Василь КРАТ отримати повну версію статті