РЕАЛІЗАЦІЯ СПАДКОВИХ ПРАВ: РОЗМЕЖУВАННЯ СУДОВОЇ ТА НОТАРІАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

Спадкові відносини, що становлять суттєву складову цивільного обороту, згідно із законодавством України мають набувати відповідного оформлення через діяльність таких органів цивільної юрисдикції, як суд та нотаріат.

Велику кількість судових та нотаріальних справ становлять справи, пов’язані з реалізацією права на спадщину після її відкриття. При цьому компетенція нотаріальних органів відповідно до ст. 34 Закону України «Про нотаріат» передбачає вчинення таких нотаріальних дій, як вжиття заходів щодо охорони спадкового майна; видача свідоцтва про право на спадщину (або в її межах — прийняття відмови від прийняття спадщини); посвідчення факту, що фізична чи юридична особа є виконавцем заповіту; оголошення секретного заповіту. При цьому роль нотаріуса виявляється насамперед у тому, щоб у випадках, встановлених чинним законодавством України, забезпечити перехід прав та обов’язків спадкодавця, які не припинилися з його смертю і можуть бути об’єктом спадкування, до спадкоємців. Вчиняючи нотаріальні дії щодо оформлення спадкових прав, нотаріус унеможливлює будь-яке порушення прав спадкоємців [1, с. 118; 2, с. 140].

У межах судової діяльності розглядаються та вирішуються такі спадкові справи, як розгляд заяв про визнання спадщини відумерлою (ч. 1 ст. 1277 ЦК), перерозподіл спадщини (ст. 1280 ЦК), визначення додаткового строку для прийняття спадщини (ч. 3 ст. 1272 ЦК), зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), розміру відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане спадкоємцем у спадщину (ч. 5 ст. 1231 ЦК); тлумачення заповіту (ст. 1256 ЦК), визнання заповіту недійсним (ст. 1257 ЦК) тощо.

З огляду на інтереси юридичної практики щодо забезпечення належної реалізації спадкових прав, необхідно не тільки розмежовувати юрисдикційні повноваження, що мають бути здійснені судом або нотаріатом, але й визначати межі судової юрисдикції спадкових справ, які можуть розглядатися за правилами позовного або окремого проваджень.

Розмежування судової та нотаріальної юрисдикції щодо розгляду спадкових справ має ґрунтуватися на загальних правилах визначення співвідношення судової та нотаріальної юрисдикції у цивільних справах: нотаріальна діяльність в якості свого предмета має безспірні справи щодо реалізації цивільних прав, а судова — спори про право [3, с. 41]. У науковій літературі справедливо зазначалося, що необхідність захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фактично дозволяє відокремлювати повноваження загальних судів щодо розгляду цивільних справ від повноважень інших несудових органів, які не здійснюють захисту прав, свобод чи інтересів [4, с. 43].

Наприклад, у ситуації пропуску строку на прийняття спадщини розгляд питання про можливість прийняття спадщини може стати предметом і судової і нотаріальної діяльності залежно від існування або відсутності спору між спадкоємцями. Так, якщо такий спір відсутній, то відповідно до ч. 2 ст. 1272 ЦК та ч. 2 ст. 67 Закону «Про нотаріат» спадкоємці, які пропустили строк для прийняття спадщини, можуть бути за згодою всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину, включені до свідоцтва про право на спадщину як такі, що прийняли спадщину. А якщо такої згоди не надано (тобто є спір між спадкоємцями) питання вирішується у судовому порядку на підставі ч. 3 ст. 1272 ЦК, де зазначено, що за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прий­няття спадщини.

Отже, нотаріуси не можуть вчинювати нотаріальні дії за умови існування спору про право або про факт, але й суд під час розгляду спадкових справ не має вирішувати правові питання, що становлять собою нотаріальну компетенцію. Так, можна виділити щонайменше два практичні прояви цього правила:

- за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розгляду не підлягають, оскільки суд не може розглядати у позовному провадженні безспірні справи. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження (ч. 2 п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду № 7 від 30.05.2008 «Про судову практику у справах про спадкування»);

- визначаючи спадкоємцеві додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, суд не повинен вирішувати питання про визнання за ним права на спадщину. Спадкоємець після визначення йому додаткового строку для прийняття спадщини має право прийняти спадщину в порядку, установленому ст. 1269 ЦК, звернувшись в нотаріальну контору, після чого вважається таким, що прийняв спадщину (ч. 4 п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду  від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»).

Однак судова практика у даних питаннях є дещо суперечливою. У деяких випадках суди відмовляють у задоволенні вимог щодо визнання права власності на спадкове майно за умов відсутності спору і можливості його нотаріального оформлення, а у деяких — постановляють рішення про визнання права власності, ігноруючи той факт, що оформлення спадкових прав у безспірній ситуації належить до юрисдикції нотаріату.

Так, розглядаючи справу за позовом Особа 1 до Харківської міської ради про встановлення факту родинних відносин і визнання права власності в порядку спадкування за законом, Фрунзенський районний суд м. Харкова 13 березня 2013 року постановив рішення, яким задовольнив позовні вимоги частково. Підставою для звернення позивача до суду стали такі обставини: 27 серпня 2009 року, після смерті Особа 2, відкрилась спадщина, що складалася з квартири. Позивач, як двоюрідна тітка померлого, є спадкоємцем п’ятої черги, проте через недостатність документів, що підтверджують родинні відносини, позбавлена можливості оформити спадщину. Суд, заслухавши сторони, дослідив матеріали справи і дійшов висновку, що встановлені в судовому засіданні факти вказують на доведеність факту родинних відносин між позивачем і спадкодавцем і в цій частині позовні вимоги задовольнив.

Позовні вимоги про визнання за позивачем права власності на квартиру в порядку спадкування за законом суд визнав такими, що не підлягають задоволенню. Відмовляючи у задоволенні цієї частини позовних вимог, суд обґрунтовано виходив з таких міркувань. Єдиною правовою підставою для набуття права власності на спадкове нерухоме майно є видача нотаріусом свідоцтва про право на спадщину за законом. Слід погодитися з доводами суду про те, що суд не може підміняти собою нотаріуса, який уповноважений посвідчувати право власності в порядку спадкування. Суд має право визнавати право спадкоємця на спадщину лише за наявності спору щодо спадкового майна. У цьому випадку постанови про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину позивачем суду не надано. За таких обставин позивач не позбавлений права на звернення у встановленому законом порядку до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини та отримання відповідного нотаріального свідоцтва, тому вимоги про визнання права власності на спадкове майно суд не задовольнив^[1].

Поряд з цим непоодинокі й випадки постановлення у подібних справах протилежного за змістом рішення, коли суди одночасно не тільки встановлюють факти, що мають юридичне значення, а й визнають право власності на спадкове майно, виконуючи фактично функції нотаріального органу і втручаючись у сферу безспірної цивільної юрисдикції.

Вікторія БАРАНКОВА отримати повну версію статті