Формування спадкової справи — це групування документів, на підставі яких було відкрито спадкову справу та видано свідоцтво про право на спадщину.

Згідно з п. 11.1 Правил ведення нотаріального діловодства (далі — Правила) формування спадкової справи передбачає групування документів:

заяви про прийняття спадщини;

заяви про відмову від спадщини;

заяви про відкликання заяви про прийняття спадщини або заяви про відмову від спадщини;

заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину;

заяви про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя;

заяви спадкоємця про одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі);

претензії кредиторів, а також заяви про вжиття заходів до охорони спадкового майна, за яким були вжиті ці заходи;

заяви про відкриття спадщини та укладання договору на управління спадщиною;

заява виконавця заповіту про відмову від здійснення своїх повноважень;

заява відказоодержувача про відмову від заповідального відказування тощо реєструються в книзі обліку і реєстрації спадкових справ і формуються у спадкові справи.

Грошове зобов’язання відноситься до специфічних видів зобов’язань і відо­кремлюється з решти зобов’язань не за своєю природою, а у зв’язку з особливостями предмета виконання та правовим режимом. Можна виділити специфіку грошових зобов’язань в аспекті відповідальності за їх порушення, у процедурах, пов’язаних із неплатоспроможністю (банкрутством), розрахунково-кредитних відносинах тощо. Певні особливості має спадкове правонаступництво у грошових зобов’язаннях, особливо в плані визначення відповідальності спадкоємців із грошового та інших зобов’язань спадкодавця. У нотаріальному процесі специфіку має виконання грошового зобов’язання шляхом внесення грошей у депозит нотаріуса (ст. 537 Цивільного кодексу України, далі — ЦК).

Отже, можна констатувати поліаспектний характер грошового зобов’язання у цивільному праві та суміжних галузях. Гадаємо, саме ця обставина зумовлює відсутність єдиних поглядів на поняття грошового зобов’язання та його визначення. Не дивно, що пошук підходів до визначення грошового зобов’язання здійснюється судовими інстанціями у тлумаченні відповідних норм права. Так, на думку Вищого господарського суду України (далі — ВГСУ), грошовим, за змістом статей 524, 533–535, 625 ЦК, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов’язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка відповідно має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Захист прав дитини в сучасній Україні належить до числа найактуальніших проблем. Досить важко визначити, в чому полягає причина неблагополуччя як результат існування проблеми, і хто винен у цьому — держава чи сім’я. Звісно, провина лежить і на державі, і на сім’ї (родині). Однак очевидно, що декларований інтерес держави до дітей тісно переплітається з фактором втрати сім’єю свого авторитету, послаблення сімейних традицій, розірвання шлюбних відносин між батьками дитини, психологічні аспекти (ревнощі, злість) батьків відносно своєї дитини.
З боку держави є механізм нормативного врегулювання відносин між батьками дитини, закріплений у Сімейному кодексі України (далі — СК) та інших нормативно-правових актах. Поява так званої договірної форми впорядкування відносин між батьками та дитиною спрямована виключно на захист прав дитини, цивілізоване регулювання відносин між її батьками, і в жодному випадку вона не є обов’язковою до виконання чи дотримання.
Євроінтеграційні процеси в Україні та встановлення у вітчизняному законо­давстві пріоритету людини і громадянина дозволяють фізичним особам визначати та регламентувати відносини в договірних формах. Договірна форма впорядкування відносин між батьками є досить стійкою юридичною конструкцією, що поширювалася протягом тривалого існування людства, незалежно від суспільного устрою. Зазвичай, договірна форма сприймалася як підстава виникнення відносин та/або спосіб закріплення прав та обов’язків сторін, які беруть участь у цих конкретних відносинах. На сучасному етапі розвитку держави та суспільства є можливість стверджувати про поширеність договірних форм правового регулювання відносин, у тому числі як в сім’ї, так і після припинення шлюбу, оскільки договірна форма несе в собі набагато більше соціального і правового навантаження, бо має також великий регулятивний потенціал.
Не є винятком існування договірних відносин і в сімейному праві. Більше того, існування одного з видів договору — Договору між батьками щодо здійснення батьківських прав — є запорукою сталого, цивілізованого, морально-етичного необхідного інструменту, який на належному рівні впорядкує інтереси та на найвищому рівні сприятиме захисту сторін цього правочину і належному розвитку дитини та її становленню як особистості.

Вітчизняна практика свідчить, що договірна форма впорядкування відносин між батьками щодо здійснення своїх прав широко не використовується, хоча характеризується високою популярністю в Європейських країнах. Пріоритет застосування договірної форми здійснення батьками їх батьківських прав полягає у забезпеченні дотримання прав дитини; рівності прав батьків щодо дитини; належній охороні життя та здоров’я дитини; забезпеченні всебічного та ефективного виховання дитини обома батьками. Тому вважаємо за необхідне охарактеризувати один з видів договірної форми впорядкування відносин — договір між батьками щодо здійснення батьківських прав.

Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 06.02.2018 № 2275-VIII (далі — Закон про ТОВ та ТДВ) набирає чинності через 3 місяці з дня його опублікування, а саме з 17.06.2018 (крім ч. 2 ст. 23 цього Закону щодо деяких питань спадкування частки учасника товариства, яка набирає чинності через один рік з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 17.06.2019).

Після набрання ним чинності Закон України «Про господарські товариства» перестає діяти в частині, що стосується товариств з обмеженою відповідальністю та товариств з додатковою відповідальністю.

Протягом року з дня набрання чинності цим Законом положення статуту товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, що не відповідають цьому Закону, є чинними в частині, що відповідає законодавству станом на день набрання чинності цим Законом.

Цей пункт не застосовується після внесення змін до статуту товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю. Товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю звільняються від сплати адміністративного збору за реєстрацію змін до статуту товариства у зв’язку з приведенням його у відповідність із цим Законом протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом.

З часів Стародавнього Риму у цивільному законодавстві було закріплено дві підстави спадкування: закон та заповіт. У Цивільному кодексі УРСР 1963 року вони були названі саме у такому порядку. Цивільний кодекс України 2003 року (далі — ЦК) називає підстави спадкування в іншому порядку, але обидва кодекси віддавали пріоритет спадкуванню за заповітом.

Логіка законодавця зрозуміла та справедлива. Цивільне законодавство України прагне стати сучасним, таким, що дійсно турбується про членів суспільства, враховуючи та все більше поважаючи волю особистості. Повною мірою це відноситься до волі власника, що бажає розпорядитися своїм майном на випадок смерті.

Нормативно підкреслений пріоритет спадкування за заповітом і детальністю регламентації, оскільки відповідна глава у ЦК містить 25 статей, тоді як глава про спадкування за законом лише 10. До того ж збережена у діючому законодавстві норма, згідно з якою спадкування за законом має місце лише тоді, коли воно не змінено заповітом (ч. 2 ст. 1223 ЦК).

Оскільки заповіт являє собою осо­бисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті, такий правочин є одностороннім (ст. 1233 ЦК).

Отже, розпорядитися майном на випадок смерті можливо шляхом складання заповіту. Але ЦК надав фізичній особі право визначитися з порядком передачі права власності на окремі речі після її смерті шляхом укладання спадкового договору (ст. 1302 ЦК).

Заповіт являє собою вираз особистої волі заповідача, безпосередньо пов’язаний з його особою. Тому не допускається вчинення заповіту через представника (ч. 2 ст. 1234 ЦК).

З точки зору правової природи, заповіт традиційно визначається як односторонній правочин. Не допускається вчинення заповіту двома або більше громадянами (ч. 2 ст. 56 Закону України «Про нотаріат»), за винятком заповіту подружжя.

Специфіка такого правочину, як заповіт, полягає в тому, що сам по собі такий документ правового результату не породжує, оскільки спадкове правовідношення виникає лише із сукупності юридичних фактів, найважливішим з яких є смерть фізичної особи або оголошення її померлою.

Минуло два роки з тих пір як Комісією Нотаріальної палати України (далі — НПУ) з питань запобігання та протидії кіберзлочинності надано поради, як убезпечитись мінімальними особистими зусиллями від несанкціонованого використання електронно-цифрових підписів (ключів ЕЦП) до Єдиних та Державних реєстрів. Виконання всіх рекомендацій не надасть 100% гарантії від проблем, однак кожен сам приймає рішення, чи потрібно йому перевірити комп’ютер на наявність вірусів та безпечність зберігання ключів і всіх даних комп’ютера. Наші рекомендації тоді визначили кроки для підтримання належного рівня інформаційної безпеки нотаріального офісу з метою запобігання перехоплення третіми особами через Інтернет інформації, що становить нотаріальну таємницю, а також ідентифікаторів доступу до Єдиних та Державних реєстрів.

Час не стоїть на місці, світ розвивається і ми теж розвиваємося. Технології випереджають навіть наші припущення. Поки ми думаємо, як убезпечити себе, хтось вже придумує, як зламати нашу оборону. Про деякі помилки ми вже неодноразово розповідали. Це поширена помилка — відсутність на Ваших комп’ютерах актуальних (оновлених) операційних систем та антивірусних і антишпигунських програм, зберігання паролів доступу до реєстрів у відкритих місцях, у тому числі в MICROSOFT WORD файлах, на «робочих столах» операційної системи Windows. Такі файли з паролями та ключами в першу чергу знаходять і копіюють зловмисники. Відкритий доступ до офісної мережі WI-FI — це пряма дорога до комп’ютера нотаріуса.

Сьогодні поговоримо про інші помилки та рекомендації.

Насамперед настійно рекомендуємо не використовувати комп’ютер, на якому Ви працюєте з Державними реєстрами, для розваг у соціальних мережах, у просторах Інтернет, встановлювати Вайбер та інші ресурси для спілкування, а також не користуватися здобуттям електронної пошти на цьому комп’ютері.

Якщо Ваша почтова скринька та комп’ютер не захищені, в разі отримання «шкідливого» листа на комп’ютері «жертви» може бути встановлено будь-що. Програми, які вміють здійснювати різні дії, у тому числі змінювати файли, які встановлюються в системі, перенаправляють інтернет-трафік на будь-які адреси, змінюючи DNS-записи. Шкідлива програма завжди може скористатися клавіатурою і ввести будь-які команди, скопіювати Ваші USB-порт, IP-адресу, флеш-носії тощо…

Оскільки коди шкідливих програм «ховаються», знаходяться в прошивці периферійного пристрою, їх досить складно виявити і видалити.

Під час формування нових земле­володінь та землекористувань в умовах щільної новобудови та вкрай обмеженій кількості вільних для забудови земель використання земельних ділянок іноді стає неможливим без встановлення земельного сервітуту на користь нової земельної ділянки, що формується. У процесі складання проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок здебільшого не передбачається їх вихід або примикання до шляхів сполучення, і такі земельні ділянки залишаються без фактичного доступу до них, без безпосереднього виходу до ліній електромереж, зв’язку, інших інженерних комунікацій. Значними труднощами супроводжується процес влаштування проїзду (проходу), а в деяких випадках навіть унеможливлюється ведення господарської діяльності або використання власником (землекористувачем) земельної ділянки за її цільовим призначенням. Виникнення таких проблем обумовило бажання дослідити та проаналізувати питання встановлення земельного сервітуту в розрізі вчинення такої нотаріальної дії.

Виходячи з недостатнього правового регулювання, мабуть, одним із найбільш складних, суперечливих і не вивчених питань, передбачених главою 16 Земельного кодексу України (далі — ЗК), є право земельного сервітуту, яке визначене в ст. 98 ЗК як «право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)».

Проте варто зауважити, що таке визначення земельного сервітуту на законодавчому рівні свідчить не лише про власника, який може користуватися чужою щодо своєї власності земельною ділянкою, а й одночасно про землекористувача, який користується земельною ділянкою, але невідомо якого власника. Отже, сама норма закону на етапі визначення поняття дає можливість її різнобічного тлумачення. Виходить, що власник земельної ділянки може користуватися своєю власністю та одночасно чужою, тобто в главі 16 ЗК помітна певна прогалина, а саме не простежується загальний принцип встановлення земельного сервітуту: неможливість користування власністю без обмеження прав інших власників — «право на чужу річ».

ОЛЕГ ПЕЧЕНИЙ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
СУБ’ЄКТИ ПРАВА НА ОБОВ’ЯЗКОВУ ЧАСТКУ У СПАДЩИНІ В ОРБІТІ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ
Коментар до рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Запорожцева Олександра Семеновича щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 1241 Цивільного кодексу України (справа про право на обов’язкову частку у спадщині повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця)
Питання, яке було поставлене на вирішення Конституційного Суду України, не може не викликати зацікавленості, як і саме його бачення, запропоноване єдиним органом конституційної юрисдикції. При цьому, забігаючи вперед, відмітимо, що Конституційний Суд України підтримав певні підходи до розуміння ст. 1241 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), що склалися у правозастосовній практиці, а тому навряд чи можна очікувати істотних змін, зокрема, у практиці нотаріусів, які оформлюють спадкові права осіб, що мають право на обов’язкову частку у спадщині.
Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 1 ст. 1241 ЦК України щодо права повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця на обов’язкову частку у спадщині слід розуміти так, що таке право мають, зокрема, повнолітні діти спадкодавця, визнані інвалідами в установленому законом порядку, незалежно від групи інвалідності.
При цьому відмітимо, що аргументація прийнятого рішення, як, на жаль, і багатьох прийнятих останнім часом рішень цього органу, свідчить про поверхове бачення ним суті питання, дає підстави для докорів у змішуванні інститутів різної галузевої належності, непослідовності та неповноті аргументації.
Озвучимо думку, яка нами і раніше була висловлена, зокрема при підготовці наукових висновків на запити Конституційного Суду України з означеного питання.

ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», член Академії нотаріату України
ЄДИНИЙ ВНЕСОК З НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЗА ПІДСУМКАМИ 2011 РОКУ
ПРАВИЛА НАРАХУВАННЯ ЄДИНОГО ВНЕСКУ З ДОХОДІВ НОТАРІУСА
З 1 січня 2011 року внески до Пенсійного фонду України (далі — ПФУ) та фондів соцстрахування замінив єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі — єдиний внесок). Порядок його справляння регламентує Закон України «Про збір і облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 р. № 2464-VI (далі — Закон № 2464).
На виконання цього Закону ПФУ розробив ряд підзаконних актів щодо справляння єдиного внеску, головні з яких два:
1) Інструкція про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затверджена постановою правління ПФУ від 27.09.2010 р. № 21-5 (далі — Інструкція № 21-5) — визначає процедуру нарахування і сплати єдиного внеску, нарахування і сплати фінансових санкцій органами ПФУ, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів;
2) Порядок формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затверджений постановою правління ПФУ від 08.10.2010 р. № 22-2 (далі — Порядок № 21-2) — встановлює порядок, строки подання звітності щодо єдиного внеску та їх форму.
ОБОВ’ЯЗКОВА СПЛАТА ЄДИНОГО ВНЕСКУ
Нотаріуси як особи, які забезпечують себе роботою самостійно — займаються незалежною професійною діяльністю, згідно з п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464 і п.п. 2.1.4 Інструкції № 21-5 віднесені до платників єдиного внеску.
Для цілей застосування Закону № 2464 та Інструкції № 21-5 нотаріуси є страхувальниками.
Єдиний внесок з нотаріальної діяльності сплачується за ставкою 34,7% від бази.
Базою для справляння єдиного внеску є сума доходу (прибутку), отриманого від нотаріальної діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб.
При цьому:

ПРОБЛЕМИ ЗНЯТТЯ ЗАБОРОНИ ВІДЧУЖЕННЯ НЕРУХОМОГО МАЙНА,
ЩО Є ПРЕДМЕТОМ ІПОТЕКИ, У ПРОЦЕСІ ЛІКВІДАЦІЇ БОРЖНИКА
Розглядається питання зняття заборони відчуження нерухомого майна, переданого в іпотеку, у разі його продажу ліквідатором в процедурі банкрутства. Проблема полягає у відсутності достатнього правового регулювання процедури зняття заборони відчуження для такого специфічного процесу, як ліквідація та укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна, предметом якого є продаж переданого в іпотеку майна в процедурі банкрутства іпотекодавця.
Продаж майна боржника ліквідатором, крім проблем недостатнього регулювання самої процедури банкрутства спеціальним законодавством, зазнає труднощів ще і у зв’язку з недосконалістю законодавства у сфері нотаріату. Йдеться про продаж майна боржника-банкрута ліквідатором у разі наявності іпотечних відносин, учасником якого є боржник.
Укладений іпотечний договір, як правило, за домовленістю сторін містить положення про заборону відчужувати нерухоме майно, що
є предметом іпотеки. Припинення зобов’язання є підставою для безперешкодного розпорядження майном власником. Та ситуація з ліквідацією боржника-іпотекодавця банкрутом обумовлює іншу процедуру продажу, ніж самим власником. Тобто незалежно від існування