ВАДИМ Д’ЯЧЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
МІРКУВАННЯ НА ТЕМУ
«ЗАБОРОНЕНОГО» ПИТАННЯ
Особа нотаріуса завжди викликає неоднозначну реакцію практично у всіх, хто звертається до нього з будь-яких питань. Неузгодженість у діях колег шкодить не тільки престижу професії, але і додає зайвого клопоту нам та нашим клієнтам. Як і в будь-якій творчій професії, при вирішенні того чи іншого питання нотаріуси інколи можуть застосовувати різні підходи. Останнім часом серед цікавих моментів у роботі нотаря виявились деякі нюанси в такій простій дії, як зняття заборони з об’єктів нерухомості. Знімати заборону на підставі рішення суду про визнання фізичної особи — підприємця банкрутом або не знімати — сьогодні кожен нотаріус вирішує це питання на свій розсуд.
Як відомо, відповідно до п. 9 ст. 34 Закону України «Про нотаріат» вiд 02.09.1993 р. № 3425-XII (далі — Закон) серед нотаріальних дій, що вчинюються нотаріусами, є накладання заборони на відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна.
Ні в кого не викликає сумнівів необхідність накладення заборони на відчуження об’єкта нерухомого майна, і саме тому законодавець передбачив учинення такої дії нотаріусом, який у цьому випадку виступає як особа, що повинна забезпечувати юридичне оформлення гарантії іпотекодержателя на одержання останнім відшкодування з відчуження нерухомого майна іпотекодавця у випадку, якщо зобов’язання, за якими була передана в іпотеку ця нерухомість, не виконані. І, як правило, жодних проблем у нотаріусів вчинення такої дії не викликає.
Останнім часом у зв’язку з економічною кризою у багатьох клієнтів кредитних установ виникли труднощі з поверненням кредитних коштів, а деякі з них опинилися у дуже скрутних життєвих умовах. Як наслідок, одним із напрямків для вирішення проблем по розрахунках з кредиторами стало зростання кількості звернень суб’єктів підприємницької діяльності до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вiд 14.05.1992 р. № 2343-XII (далі — Закон про банкрутство). Такий крок відчаю свідчить про те, що суб’єкт господарювання використав усі можливі заходи і більше не має інших шляхів, аніж провести цю, безумовно, сумну для господаря операцію, коли, як то кажуть, з молотка піде «все, что нажито непосильным трудом».
Є кілька причин збільшення випадків банкрутства саме фізичних осіб — підприємців:

ГАЛИНА ПОДГОРНА,
приватний нотаріус Краснодонського міського нотаріального округу Луганської області
РЕЄСТРАЦІЯ ІПОТЕКИ ТА ЗАБОРОНИ ВІДЧУЖЕННЯ В ДЕРЖАВНОМУ РЕЄСТРІ РЕЧОВИХ ПРАВ
При посвідченні іпотечних договорів виникає необхідність реєстрації іпотеки та заборони в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі — ДРРП). Ця необхідність ґрунтується на вимогах ст. 4 Закону України «Про іпотеку», ст. 73 Закону України «Про нотаріат», ст. 4 Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», норм Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (п.п. 1.16 п. 1 глави 2 розділу ІІ; п.п. 5.26 і 5.29 п. 5 глави 2 розділу ІІ).
Стаття 2 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає поняття «обтяження» для цілей цього Закону як заборону розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, яка встановлена або законом, або актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або яка виникає на підставі договорів.
Таким чином, заборона відчуження предмета іпотеки, яку накладає нотаріус одночасно з посвідченням іпотечного договору (якщо це передбачено умовами цього договору), входить до поняття «обтяження».
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про іпотеку» державній реєстрації підлягає обтяження нерухомого майна іпотекою. Однак Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відносить іпотеку не до обтяжень, а до інших речових прав. Так, згідно з ч. 1 ст. 4 цього Закону обов’язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, а саме:
1) право власності на нерухоме майно;
2) право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном;
3) інші речові права відповідно до закону;
4) податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження.
Від чіткого розмежування цих понять залежить правильність реєстраційних дій в ДРРП.
За загальним правилом речові права на нерухоме майно, зазначені в підпунктах 2 і 3 ч. 1 ст. 4 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», є похідними і реєструються після державної реєстрації права власності на таке майно. При цьому іпотека та заборона відчуження щодо об’єктів нерухомого майна реєструються в розділі ДРРП, а щодо майнових прав на об’єкти незавершеного будівництва (ч. 10 ст. 15 вказаного Закону) — у спецрозділі.
Для здійснення державної реєстрації іпотеки та заборони відчуження заявник повинен надати:
1. Заяву у паперовій формі, заповнену відповідно до Вимог до заповнення заяв (запитів) у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 17.04.2012 № 595/5.
Заява заповнюється українською мовою розбірливими друкованими літерами кульковою ручкою синього кольору або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів; засвідчується підписом заявника з проставлянням дати її заповнення. Дати заповнюються арабськими цифрами у форматі — «день, місяць, рік». Прізвище, ім’я, по батькові фізичної особи, найменування юридичної особи вказуються повністю. Підчищення, дописки, закреслення чи інші виправлення у заяві не допускаються.
Форми заяв на реєстрацію іпотеки та заборони є різними, про що йтиметься далі.
2. Оригінал іпотечного договору та його копію, засвідчену в установленому порядку (п. 3 ст. 16, ст. 19 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Засвідчувати копії іпотечного договору одразу після його посвідчення та накладення заборони відчуження доцільно по кількості заяв, що подаватимуться для державної реєстрації іпотеки та заборони, щодо кожного об’єкта нерухомого майна.
3. Документ, що підтверджує внесення плати за надання витягу з ДРРП, та документ про сплату державного мита (п. 10 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 № 703, далі — Порядок № 703).
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21.11.2012 № 1204 розмір плати за надання інформації з ДРРП у формі витягу становить 120 гривень. Ці кошти зараховуються до спеціального фонду державного бюджету.
Ставка державного мита за державну реєстрацію іншого речового права на нерухоме майно (в т.ч. іпотеки), обтяження права на нерухоме майно (в т.ч. заборони) визначена п.п. «х» п. 6 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» у розмірі 3 неоподатковуваних мінімуми доходів громадян, тобто 51 гривня. Державне мито сплачується за місцем розгляду та оформлення документів і зараховується до бюджету місцевого самоврядування.
В такому ж розмірі сплачується державне мито і при виключенні з ДРРП запису про іпотеку чи заборону, що здійснюється нотаріусом в результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном (наприклад, при посвідченні договору про внесення змін до іпотечного договору або про його розірвання). Це випливає з аналізу положень ст. 2 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», згідно з якою державна реєстрація речових прав на нерухоме майно — це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до ДРРП. Тобто поняття державної реєстрації прав включає також і реєстрацію припинення цих прав. В цьому полягає відмінність від норм, які за законодавством регулювали питання реєстрації заборон та іпотек до 2013 року.
4. Під час подання заяви про державну реєст­рацію прав та їх обтяжень у паперовій формі фізична особа повинна пред’явити документ, що посвідчує її особу, а у разі подання заяви представником фізичної чи юридичної особи — також документ, що підтверджує його повноваження діяти від імені таких осіб. У випадках, установлених законом, представник іноземної особи пред’являє документи, легалізовані в установленому нормативно-правовими актами порядку.
Ця вимога ч. 11 ст. 16 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» доповнюється положеннями підпунктів 9 та 28 Порядку № 703. Зокрема, встановлено, що заявник також подає копії:
• документа, що посвідчує особу заявника;
• реєстраційного номера облікової картки платника податку згідно з Державним реєст­ром фізичних осіб — платників податків (далі — реєстраційний номер облікової картки платника податку), крім випадків, коли фізична особа через свої релігійні або інші переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податку, офіційно повідомила про це відповідні органи державної влади та має відмітку в паспорті громадянина України — у разі подання документів заінтересованою особою особисто;
• документа, що підтверджує повноваження заявника у разі подання заяви представником фізичної чи юридичної особи;
• документа, що посвідчує фізичну особу, яку представляє заявник, та реєстраційного номера облікової картки платника податку такої фізичної особи, крім випадків, коли фізична особа через свої релігійні або інші переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податку, офіційно повідомила про це відповідні органи державної влади та має відмітку в паспорті громадянина України — у разі подання заяви уповноваженою особою.
Таким чином, якщо заявник є фізичною особою і діє від свого імені, він подає копію свого паспорта (або іншого документа, що посвідчує його особу) та копію реєстраційного номера своєї облікової картки платника податку.
Якщо заява подається представником фізичної особи, заявник надає копію свого паспорта, копію довіреності або інших документів, що підтверджують його повноваження (наприклад, один з батьків як законний представник своєї дитини — копію свідоцтва про народження дитини), а також копію паспорта та реєстраційного номера облікової картки платника податку особи, яку він представляє.
Якщо заява подається представником юридичної особи, заявник надає копію свого паспорта та копію довіреності або інших документів, що підтверджують його повноваження (наприклад, для директора юридичної особи це може бути Статут, витяг або виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, протокол про обрання на посаду, трудовий контракт тощо).
Загальний порядок проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень визначений ст. 15 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та підпунктами 4, 10–16 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141 (далі — Порядок № 1141).
Дії нотаріуса — державного реєстратора при реєстрації іпотеки та заборони:

ГАННА ОЖЕГОВА,
юридичний радник науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
ОФОРМЛЕННЯ ЗАМІЩЕННЯ ПРИВАТНОГО НОТАРІУСА
Praemonitus praemunitus
(з лат.: попереджений — означає озброєний)
У практиці кожного приватного нотаріуса може виникнути життєва ситуація, коли йому необхідно буде зупинити нотаріальну діяльність на тривалий строк. Причин тому може бути багато: хвороба, вагітність, декретна відпустка тощо. Іноді виходом з подібної ситуації може стати заміщення приватного нотаріуса. Метою цієї статті є узагальнення практичних питань при заміщенні приватного нотаріуса, акцентування на проблемних моментах та надання корисних порад і зразків необхідних документів.
Заміщення приватного нотаріуса регулюється Законом України «Про нотаріат» та Положенням про порядок реєстрації приватної нотаріальної діяльності та заміщення приватного нотаріуса, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 22.03.2011 № 871/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23.03.2011 за № 388/19126.
Згідно зі ст. 29 Закону України «Про нотаріат» заміщення приватного нотаріуса можливе у разі зупинення його нотаріальної діяльності в порядку, визначеному цим Законом. Таким чином, договір про заміщення приватного нотаріуса укладається в порядку та у межах строків, визначених статтями 29-1, 29-2 Закону України «Про нотаріат».
Розглянемо поетапно такі питання оформлення заміщення приватного нотаріуса:
• договір про заміщення приватного нотаріуса;
• акт приймання-передавання документів нотаріального діловодства приватного нотаріуса під час його заміщення;
• спеціальні бланки нотаріальних документів;
• видання наказу про зупинення нотаріальної діяльності приватного нотаріуса відпо-відним головним управлінням юстиції;
• інформація для відвідувачів приватного нотаріуса, якого заміщують;
• вчинення нотаріальних дій під час заміщення приватного нотаріуса;
• повернення до здійснення нотаріальної діяльності приватного нотаріуса, якого заміщували.
Договір про заміщення приватного нотаріуса
Перша проблема, з якою може зіткнутися приватний нотаріус, що має намір оформити заміщення, — це пошук іншого приватного нотаріуса, з яким необхідно буде укласти договір про заміщення.
Чинним законодавством України «Про нота-ріат» не встановлено особливих вимог до нота-ріуса, який заміщує. Крім того, з ч. 3 ст. 13-1 Закону України «Про нотаріат» випливає, що нотаріусом, який заміщує, може бути нотаріус в тому числі з іншого нотаріального округу. Згідно з п. 3.2 Положення про порядок реєстрації приватної нотаріальної діяльності та заміщення приватного нотаріуса одночасне заміщення більш як одного приватного нотаріуса не допускається.
Згідно з ч. 5 ст. 29-2 Закону України «Про нотаріат» укладення договору про заміщення є обов’язковим, коли нотаріальна діяльність зупиняється на строк більше одного місяця, якщо строк зупинення менше одного місяця — приватний нотаріус лише має право укласти такий договір. Таким чином, встановлюючи у договорі строк заміщення, треба виходити з підстав зупинення нотаріальної діяльності, однак слід мати на увазі таке:

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно…

ІРИНА СВЯТЕЦЬКА,
приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу
ПРО ПРОДАЖ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ З 01.01.2013 РОКУ
Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення оподаткування при відчуженні транспортних засобів» від 02.10.2012 № 5413-V1 приніс ряд змін в оподаткування договорів відчуження транспортних засобів. Розглянемо деякі важливі для нотаріусів моменти.
1. Цей Закон набуває чинності через 30 днів з дня його опублікування, крім розділу I. Вперше цей Закон був опублікований в урядовій газеті «Голос України» 03.11.2012, № 208. Отже, він набув чинності 03.12.2012.
2. Для правильного розуміння цих змін слід звернути увагу на класифікацію транспортних засобів відповідно до Закону України «Про правила дорожнього руху»:
• легковий автомобіль — автомобіль з кількістю місць для сидіння не більше дев’яти, з місцем водія включно, який за своєю конструкцією та обладнанням призначений для перевезення пасажирів та їхнього багажу із забезпеченням необхідного комфорту та безпеки;
• мопед — двоколісний транспортний засіб, який має двигун з робочим об’ємом до 50 куб. см або електродвигун потужністю до 4 кВт;
• мотоцикл — двоколісний механічний транспортний засіб з боковим причепом або без нього, що має двигун з робочим об’ємом 50 куб. см і більше. До мотоциклів прирівнюються моторолери, мотоколяски, триколісні та інші механічні транспортні засоби, дозволена максимальна маса яких не перевищує 400 кг;
• транспортний засіб — пристрій, призначений для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів.
3. З 01.01.2013 набирають чинності зміни у Податковому кодексі України, а саме: порядок сплати податку з доходів фізичних осіб:
а) абзац 1 пункту 173.2 статті 173 викладено в такій редакції:
«173.2. Як виняток із положень пункту 173.1 цієї статті, дохід, отриманий платником податку від продажу (обміну) протягом звітного (податкового) року одного з об’єктів рухомого майна у вигляді легкового автомобіля та/або мотоцикла, та/або мопеда, не підлягає оподаткуванню». Тобто у випадку продажу іншого виду транспортного засобу, ніж легковий автомобіль, або мопед, або мотоцикл, або при продажу іншого виду рухомого майна — ця норма не застосовується. Тут ідеться саме про звільнення від оподаткування по одному об’єкту рухомого майна з кожної групи транспортних засобів: легкового автомобіля та/або мотоцикла, та/або мопеда;
б) абзац 2 пункту 173.2 статті 173 викладено в такій редакції:
«Дохід, отриманий платником податку від продажу (обміну) протягом звітного (податкового) року двох та більше об’єктів рухомого майна у вигляді легкового автомобіля та/або мотоцикла, та/або мопеда, підлягає оподаткуванню за ставкою, визначеною пунктом 167.2 статті 167 цього Кодексу» (5%).

ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань при Міністерстві юстиції України, член Кваліфікаційної комісії нотаріату Головного управління юстиції в Харківській області

ПРОДАЖ ПРЕДМЕТА ІПОТЕКИ ІПОТЕКОДЕРЖАТЕЛЕМ В ПОРЯДКУ СТ. 38 ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ІПОТЕКУ»
Особливе місце серед всіх способів забезпечення виконання зобов’язань займає застава (іпотека) майна. Це один з класичних цивільно-правових інститутів, що мають багатовікову історію та беруть свій початок у Римському праві.
Основним правом кредитора-заставодержателя в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання у встановлений строк у Римському праві був продаж заставленого майна. Навіть якщо угода про заставу містила заборону продажу заставленого майна, кредитор-заставодержатель міг його реалізувати після триразового попередження боржника. В деяких випадках, якщо це було передбачене угодою сторін, кредитор-заставодержатель отримував право залишити заставлену річ у себе. Проте боржнику надавалося право протягом двох років викупити своє майно, що перейшло таким чином у власність кредитора.
Відображення цих канонів Римського права знайшло місце й у сучасному українському цивільному праві, а саме в ст. 38 Закону України «Про іпотеку», яка містить норму, згідно з якою іпотекодержатель має право, якщо це передбачене рішенням суду або договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі), продати предмет іпотеки будь-якій особі-покупцеві. При цьому іпотекодержатель зобов’язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. При цьому дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.
Таким чином, чинне цивільне законодавство встановило, що право застави не тільки забезпечує виконання основного зобов’язання, а й визначає можливі способи здійснення іпотекодержателем захисту його прав та інтересів у основному зобов’язанні.
У нотаріальній практиці питання захисту прав іпотекодержателя в частині реалізації вказаної норми виявилося чи не найскладнішим.
Як зазначалося вище, іпотекодержатель, що реалізовує своє право продажу переданого в іпотеку боржником (майновим поручителем) нерухомого майна в рамках застережень, що містяться в іпотечному договорі, діє від свого імені та не обтяжений обов’язком вимагати від власника такої нерухомості будь-яких інших доказів надання йому права продажу переданого в іпотеку майна (наприклад, довіреності чи іншого повноваження). Таким чином, наявність в іпотечному договорі письмових застережень щодо можливості продажу іпотекодержателем переданого в іпотеку майна у разі невиконання забезпеченого іпотекою зобов’язання є достатнім повноваженням останнього для вчинення такого роду правочину.
Слід зауважити, що

ІРИНА САЯПІНА,
приватний нотаріус Новгородківського районного нотаріального округу Кіровоградської області
ЗАТВЕРДЖЕНО»
Рішення засновника господарства
№ 1 від «_____» лютого 2012 року
Голова ФГ ___________ Монашок М. Д.
м.п.
СТАТУТ
ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
«ДЕНИС»
(нова редакція)
Смт. Новгородка Кіровоградська область
2012 рік

Статут фермерського господарства «Денис», зареєстрований розпорядженням голови Новгородківської районної державної адміністрації від 01.12.2003 року № 520р, із доповненнями, зареєстрованими Желєковою О. М., державним реєстратором Новгородківської районної адміністрації, 14.11.2006 року за № 14321050001000246, втратив чинність в зв’язку з державною реєстрацією статуту фермерського господарства «Денис» в новій редакції.
СТАТТЯ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
1.1. Фермерське господарство «Денис» (надалі — «Господарство») створене і діє у відповідності до Цивільного, Земельного, Господарського кодексів України, Закону України «Про фермерське господарство».
1.2. Засновником Господарства та власником 100 (сто) відсотків статутного (складеного) капіталу Господарства є: Монашок Михайло Дмитрович, місце проживання: 28200, Кіровоградська обл., Новгородківський р­н, смт. Новгородка, вул. Орджонікідзе, буд. № 13.
1.3. Засновник створює статутний (складений) капітал у розмірі 100 (сто) гривень.
Власнику статутного (складеного) капіталу Господарства належать корпоративні права на Господарство, а саме права, що включають правомочності на участь засновника та його правонаступників в управлінні Господарством, отримання певної частки прибутку (дивідендів) Господарства та активів у разі ліквідації Господарства, а також інші правомочності, передбачені законодавством та цим статутом.
Статутний (складений) капітал Господарства або його частка (частина) можуть бути предметом правочинів.
1.4. Члени фермерського Господарства:

ІЗ ЗАГАЛЬНОЇ КІЛЬКОСТІ СУДОВИХ РІШЕНЬ, СКАСОВАНИХ ВЕРХОВНИМ СУДОМ УКРАЇНИ, ЗНАЧНУ ЧАСТИНУ СКЛАДАЮТЬ РІШЕННЯ
У СПРАВАХ, ЩО ПОВ’ЯЗАНІ ІЗ ЗЕМЕЛЬНИМИ ПРАВОВІДНОСИНАМИ. ЗОКРЕМА, ЗВЕРТАЄМО УВАГУ НА НАСТУПНІ СПРАВИ.

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ЛИСТ
10 липня 2009 року № 3.1-2009

Голові Вищого господарського суду
України
Демченку С. Ф.

Проаналізувавши причини скасування Верховним Судом України постанов Вищого господарського суду України у першому півріччі 2009 року, доводимо до Вашого відома найбільш суттєві порушення, які мали місце у переглянутих постановах. Із загальної кількості судових рішень, скасованих Верховним Судом України, значну частину складають рішення у справах, що пов’язані із земельними правовідносинами. Зокрема, звертаємо увагу на наступні справи.
Задовольняючи позов по справі № 2-29/7647-2007 (доповідач — Плюшко І. А.) про визнання права власності на об’єкти нерухомості, господарські суди всіх інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин положення статті 331 ЦК України, яка визначає загальні підстави та порядок набуття права власності на нове майно, створене з додержанням вимог закону та інших правових актів, однак не регулює правовий режим самочинного будівництва, та не застосували спеціальну норму, що регулює спірні правовідносини, а саме: статтю 376 ЦК України. Але суди не взяли до уваги приписи статті 95 Земельного кодексу України та статті 25 Закону України «Про оренду землі», згідно з якими орендар, як тимчасовий землекористувач, з урахуванням умов надання земельної ділянки та її цільового призначення, має право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі та споруди лише за умови згоди на це орендодавця. Суди не звернули увагу на ту обставину, що за вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної ним внаслідок загибелі об’єктів оренди, в особі Товариства збіглися позивач та відповідач у справі, а відтак, не надали їй оцінку щодо відповідності вимогам процесуального законодавства.
Постановою Вищого господарського суду України від 27.01.2009 року, ухваленою по справі № 2-13/3505-2008 (доповідач — Рогач Л. І.), було скасовано законну постанову Севастопольського апеляційного господарського суду та залишено в силі рішення суду першої інстанції, згідно з яким за позивачем визнано право власності на самочинно збудоване майно, незважаючи на ряд порушень будівельних та природоохоронних норм, допущених під час незаконного будівництва.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення у справі № 13/93 (доповідач — Дроботова Т. П.), Вищий господарський суд України не взяв до уваги вимоги ст. ст. 104, 11110 ГПК України та те, що власниками спірних земельних ділянок є фізичні особи, а спір, що є предметом розгляду господарських судів уданій справі, стосується прав і обов’язків цих фізичних осіб.
Залишаючи в силі судові рішення по справі № 36/ 85 (доповідач — Гоголь Т. Г.), Вищий господарський суд України погодився з висновками господарських судів про законність вилучення земельних ділянок та надання їх в оренду товариству, які постановили рішення, не з’ясувавши при цьому форму власності на спірні землі, дійшовши передчасного висновку про законність вилучення Київською міською радою спірних земельних ділянок, зміну їх цільового призначення та подальшу їх передачу в оренду.
По справі № 9/398-08

Цей матеріал Ви можете отримати безкоштовно

Правовою підставою для відчуження часток у статутному капіталі (статутному фонді) є статті 10, 53, 65, 69 і 77 Закону України «Про господарські товариства» № 1576-XII вiд 19 вересня 1991 р., статті 127, 147 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Слід ураховувати, що в реальному житті найбільше доводиться мати справу з частками в статутному капіталі товариств з обмеженою відповідальністю. Тому здебільшого до нотаріуса звертаються за нотаріальним посвідченням договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі на прикладі саме цього виду господарських товариств.
Під відступленням частки, про яке йдеться у ст. 147 ЦК України, мається на увазі будь-який спосіб відчуження. До речі, в самій статті теж окрім терміну «відступлення» застосовується термін «відчуження». У контексті ст. 147 ЦК України ці поняття вживаються в однаковому значенні, тобто є синонімами. Тому доцільно застосовувати єдиний термін – відчуження.
Як такого, договору про відчуження (або про відступлення) частки цивільне законодавство не передбачає. Відчуження частки відбувається на підставі певного цивільно-правового договору, який передбачає перехід права власності до набувача: дарування, міни, купівлі-продажу, довічного утримання тощо. Залежно від того, яким саме правочином супроводжується відчуження частки, визначаються його істотні умови та порядок вчинення.
Сторони договору. За загальним правилом, наведеним у ч. 1 ст. 147 ЦК України, сторонами договору (відчужувачем і набувачем) можуть бути учасники товариства. Проте це загальне правило може бути змінене сторонами: відчуження учасником товариства своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства. Правило, яке збороняє відчужувати частку третім особам, може міститися лише в статуті. Тому прийняття рішень зборами учасниками товариства про заборону відчуження частки третій особі, за умови що статутом це не передбачено або дозволено, не можна вважати достатньою правовою підставою для заборони відчуження частки.
Заборона може стосуватися лише права відчуження частки третім особам, а не відчуження взагалі, оскільки право продажу частки (її частини) учасникам товариства прямо передбачено законом (ч. 1 ст. 147 ЦК України). Заборона відчуження частки поширюється на всі способи її відчуження, а не лише на купівлю-продаж.
Обмеження кола осіб, яким може бути відчужена частка, лише учасниками, покликане захистити учасників, які залишаються в товаристві, від впливу третіх осіб.
Заборона на відчуження частки в статутному капіталі третім особам є істотним обмеженням прав учасника. Коло осіб, які потенційно здатні придбати його частку, звужується і обмежується лише учасниками товариства. Однак і вони не зобов’язані купувати частку лише тому, що учасник хоче її продати.
Якщо продаж частки третім особам статутом товариства заборонено, а інші учасники придбавати частку не бажають, учасник має право одержати вартість своєї частки шляхом виходу з товариства. Тому його майнові права формально не порушуються.
Переважне право на купівлю частки. Відповідно до ст. 53 Закону «Про господарські товариства», учасники товариства користуються переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі.
Відповідно до ч. 2 ст. 147 ЦК України, учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права.
Наведені вище норми не є тотожними, тому постає питання про те, яка з них підлягає застосуванню. Оскільки ЦК України є законом, який прийнятий пізніше (16 січня 2003 р.) і регулює ті самі суспільні відносини – щодо переважного права на придбання частки в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, застосуванню підлягає саме ч. 2 ст. 147 ЦК України.
Переважне право придбання частки поширюється лише на випадки відступлення частки третім особам. Якщо частка (її частина) продається іншим учасникам цього самого товариства, то право обрання покупця серед учасників належить учаснику-продавцеві. Жодних переважних прав інші учасники не мають.
Право продажу частки іншим учасникам цього ж товариства передбачено у ч. 1 ст. 147 ЦК України, яка є імперативною і не передбачає можливості встановлення в статуті інших зобов’язань для учасника, який продає частку.
Важливим є також конкретизація у ч. 2 ст. 147 ЦК України сфери застосування переважного права лише до випадків відчуження частки в статутному капіталі шляхом купівлі-продажу. У разі дарування, міни частки, а так само її відчуження іншим способом, учасники не мають жодних переваг перед третіми особами. Тому можливим є укладення договору дарування частки замість договору купівлі-продажу, для того щоб інші учасники не могли скористатися своїм переважним правом. Такий правочин є удаваним (ст. 235 ЦК України), однак доводити це в суді повинна зацікавлена особа, яка оспорює правочин.
Відповідно до ст. 147 ЦК України, учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права. Отже, повідомляти про відступлення частки слід кожного учасника, а не саме товариство. Повідомлення учасників про відступлення частки шляхом купівлі-продажу має надійти завчасно (не менше як за місяць, якщо інший термін не встановлений статутом або домовленістю учасників) із зазначенням усіх істотних умов.
Учасник, який продає частку, повинен подбати про те, щоб мати докази повідомлення про продаж частки інших учасників. Перевірити цю обставину повинен і нотаріус, який буде посвідчувати договір.
У статті 147 ЦК України передбачено, що інший порядок здійснення цього права може бути встановлений статутом товариства або домовленістю між учасниками. Інший порядок може встановити інше правило, ніж «правило пропорційності», яке передбачає, що кожен з учасників може придбати таку частку,